1.3. Особливості розвитку системи державного пенсійного страхування в країнах світу

Сучасні темпи процесу старіння населення у світі є безпрецедентними та не мають аналогів в історії людства. Збільшення частки людей похилого віку (у віці 60 років і більше) супроводжується зменшенням частки молоді (у віці до 15 років). До 2050 року число людей похилого віку у світі вперше в історії перевищить загальну чисельність молоді. Якщо зараз у більшості розвинених країн на одну людину старше 65 років припадає 4-5 осіб працездатного віку, то в 2025 р. це співвідношення складе в країнах Європи 1:2,5, а в США – 1:3,5. За даними ЄС, до 2050 року кількість людей працездатного віку (з 15 до 64 років) скоротиться на 52 млн. (або 17%) і буде становити 255 млн. При цьому кількість людей від 65 років і старше збільшиться майже у 2 рази – до 134,5 млн. [53, с. 34-42]. Цей процес позначиться на економічному рості, заощадженнях, інвестиціях і споживанні, ринках праці, а також пенсійних системах всіх країн та невідмінно буде вимагати реформування чинних пенсійних систем.

У зв’язку з цим багато країн світу, зокрема Німеччина, США, Франція, Японія, Польща, Чехія, Угорщина проводять політику щодо вдосконалення пенсійних систем та їх адаптації до нових економічних і соціальних умов. У числі основних принципів, спрямованих на поліпшення ситуації з пенсійним забезпеченням в цих країнах були проголошені такі: поступове підвищення пенсійного віку, зниження розмірів окремих видів пенсій, збільшення розмірів страхових внесків і періодів страхування, відокремлення інститутів соціального страхування й соціальної допомоги, обмеження практики дострокового виходу на пенсію, стимулювання створення приватних пенсійних фондів.

В своїй еволюції пенсійні системи розвинених країн світу пройшли багато етапів. До початку епохи індустріалізації й урбанізації основну підтримку в країнах Європи люди похилого віку одержували від своїх родин. Але цей метод забезпечення старості був підірваний масовою міграцією населення в міста наприкінці ХІХ-го століття (у Великобританії це відбулося значно раніше), наслідком чого став розпад патріархальних зв’язків. Крім того, економічні зміни, невизначеність і відсутність належних фінансових інструментів для здійснення нагромаджень знижували можливості планування громадянами старості й здійснення необхідних заощаджень. В результаті цього працівники промислових підприємств почали вимагати від роботодавців вирішення проблем забезпеченої старості. Одним з таких методів стало формування товариств взаємодопомоги й фондів взаємної підтримки, в які робітники вносили певні кошти, а потім могли одержати з них необхідну допомогу у випадку травми, смерті годувальника родини або зниження працездатності при настанні старості. Однак, ці фонди часто страждали від некваліфікованого управління та охоплювали незначну частину працівників [53, с. 34].

Сучасні системи пенсійного забезпечення, що функціонують у країнах світу, є різними за принципами та організаційними засадами функціонування, охопленням учасників (все населення чи окремі категорії зайнятих), методами оподаткування та приборкання інфляції, правилами, що регламентують пенсійні внески та їх виплати тощо. Кожна з пенсійних систем більшою чи меншою мірою відповідає рівню та стабільності економічного розвитку країни, її масштабам, традиціям, накопиченому досвіду соціального забезпечення, ступеню організованості найманих працівників. Національні пенсійні системи постійно адаптуються до нових соціально-економічних умов і демографічних особливостей населення країни.

Економічний характер інститутів пенсійної системи обумовлюється зв’язком з доходами населення. Тому параметри, що характеризують рівень заробітної плати й доходів населення, у значній мірі визначають стан інститутів пенсійної системи й насамперед особистого обов’язкового соціального й добровільного соціального страхування. Зокрема, високі розміри заробітної плати сприятливо позначаються на розвитку соціального, і особливо особистого пенсійного страхування. «Помірна» заробітна плата призводить до необхідності розвивати інститут професійного (корпоративного) пенсійного страхування як доповнення до інституту обов’язкового соціального пенсійного страхування (Великобританія, Франція). Низький рівень заробітної плати обумовлює необхідність організації пенсійних систем на основі жорстко нормативної моделі державного пенсійного забезпечення (колишній СРСР, нинішній Китай). Світовий досвід свідчить, що професійні пенсійні системи найбільш ефективно функціонують у тих випадках, коли роботодавці приймають активну участь в управлінні фінансовими ресурсами. Це здійснюється або безпосередньо, у формі бухгалтерських резервів – суми, внесені на рахунок, записуються в пасив балансу підприємств (даний метод широко використовується у Німеччині, забезпечуючи німецьким підприємцям значні інвестиційні ресурси – до 40% ВВП), або опосередковано, у формі колективного страхування життя (Великобританія, США, Франція) [32, с.37].

У світі існує два основні підходи до функціонування пенсійної системи: солідарний (розподільний) і індивідуалістичний (накопичувальний). Причому моделі, побудовані за «розподільчим» або «накопичувальним» принципом в чистому вигляді, зустрічаються дуже рідко. Пенсійні системи більшості країн включають в себе різні інститути соціального захисту: державне соціальне забезпечення, особисте пенсійне страхування, обов’язкове соціальне страхування та інші.

Удосконалення систем пенсійного забезпечення за віком в країнах Європейського Союзу пов’язано із прагненням пристосувати національні пенсійні системи до динамічних умов на основі нових соціальних компромісів. Основний предмет суперечок фахівців щодо шляхів реформування пенсійних систем – вибір між розподільними й накопичувальними механізмами їх фінансування. У країнах ЄС переважає розподільний метод. Системи обов’язкового пенсійного страхування, а також пенсійні системи для державних службовців у більшості західноєвропейських країн, а також ряд приватних пенсійних систем у Франції фінансуються за допомогою розподілу. Накопичувальний метод у країнах ЄС використовується головним чином в корпоративних і галузевих пенсійних системах.

Більшість фахівців вважає, що державні пенсійні системи, побудовані на принципах соціального страхування, ще не вичерпали свого потенціалу. Розвиток накопичувальних механізмів вони бачать, в основному, у сфері добровільного додаткового пенсійного страхування.

Більшість країн з перехідною економікою, в тому числі й Україна, в кінці минулого століття почали реформування своїх пенсійних систем шляхом поступового переходу до багаторівневої пенсійної системи [32, с.6]. Так, представники Європейської Комісії заявляють, що країнам-членам ЄС, необхідно терміново реформувати пенсійні системи, щоб звести до мінімуму негативні наслідки старіння та скорочення населення. Для цього вони повинні будуть незабаром прийняти рішення про зменшення державних пенсійних виплат і/або збільшити вік, при настанні якого така допомога починає виплачуватися, та/або підвищити розмір платежів. При цьому необхідно зазначити, що зайняті в цей час працівники зазнають збитку в разі прийняття кожного з вище наведених рішень. Щоб компенсувати заплановане зниження розміру пенсійного забезпечення в межах встановлених законом програм, уряди європейських країн надали велику підтримку розвитку недержавного пенсійного страхування, головним чином, у вигляді надання податкових пільг у разі внесення коштів на нагромаджувальні рахунки у недержавні пенсійні фонди. Наприклад, Німеччина запровадила прямі гранти для сплати пенсійних внесків, призначені для людей з низькими доходами сімей, які не можуть скористатися податковими пільгами. Франція першою із країн «великої сімки» випустила боргові зобов’язання, термін виплати за якими настане у 2055 р. Ці боргові розписки на суму 3 млрд. євро – перший досвід емісії державних цінних паперів, платити за якими доведеться зовсім іншому поколінню. Такий крок дасть можливість на першому етапі відносно «дешево» компенсувати бюджетний дефіцит [53].

Старіння населення внаслідок зниження народжуваності — глобальний процес, а отже, у більшості розвинених країн світу погіршується пропорція між пенсіонерами та працюючими і збільшується навантаження на останніх.

За демографічними прогнозами, у середині XXI ст. частка населення пенсійного віку країн — членів ОЕСР досягне 25% порівняно з 14% у 90-х роках XX ст., а частка пенсійних видатків у національному доході збільшиться з 11 до 22% і більше. Необхідність реформування існуючої системи накопичення, розподілу та перерозподілу коштів пенсійного забезпечення зумовлюється також уповільненням темпів економічного розвитку країн — членів ОЕСР, що спостерігається з середини 70-х років XX ст.

У країнах з перехідною економікою на державні пенсійні системи впливає не лише криза старіння, а й пережитки адміністративно-командної системи з притаманними їй централізованим плануванням та ігноруванням ролі природного стимулу до праці — її оплати. Низький пенсійний вік відігравав у цих країнах ще й роль штучного регулятора ринку праці, запобігаючи безробіттю [75].

Концепція ринку праці в адміністративно-командній економіці полягала в забезпеченні економіки робочою силою, тоді як у соціально орієнтованій ринковій економіці йдеться про забезпечення робочими місцями працездатного населення, яке бажає працювати. Отже, за нинішніх умов низький пенсійний вік посилює несприятливе співвідношення платників внесків до пенсійних фондів і отримувачів пенсій.

Нині у загальній чисельності населення у країнах Центральної та Східної Європи приблизно 50% становлять працюючі й 25% — пенсіонери [75]. Внаслідок цього видатки на пенсійне забезпечення здебільшого високі, що потребує значного збільшення норм відрахування до пенсійних фондів та їх бюджетного субсидування. Збільшення відрахувань з фонду заробітної плати, у свою чергу, зумовлює ухиляння від сплати внесків до пенсійних фондів.

У багатьох країнах, зокрема західних, значно послаблений зв’язок між трудовим внеском і нарахованою пенсією. Така ситуація прийнятна за швидкого економічного піднесення, коли можливе збільшення соціальних видатків випереджувальними темпами. Проте у 80-90-ті роки XX ст., коли темпи економічного зростання уповільнились, постало питання про обмеження ресурсів на соціальні цілі, а водночас і про способи цього обмеження [ 75].

Сьогодні системи пенсійного забезпечення, що діють у більшості країн більше 40 років, досягли своєї зрілості. Це означає, що більшість працюючих охоплені пенсійними планами і мають право на одержання певних гарантій у повному розмірі, населення старіє, частка осіб, які сплачують внески в рамках пенсійного забезпечення, зменшується.

У багатьох країнах, насамперед, розвинених, відносна чисельність людей старшого віку значно збільшилась у порівнянні з минулими роками. У розвинених країнах частка населення 60 років і більше досягла в 2007 р. 20% від загальної чисельності населення, а до 2050 р. кожен третій буде не молодше 60 років (табл. 2.1) [71]. У найбільш розвинених країнах чисельність людей старшого віку уже перевершує чисельність дітей молодше 15 років, а до 2050 року на кожну дитину буде приходитися дві людини 60 років і більше [71].

Відповідно до таблиці 1.1. у країнах, що розвиваються, що ще тільки переживають демографічний перехід, спостерігаються значні зрушення в чисельності дітей, населення працездатного віку (15-59 років) і людей старшого віку. Згідно з прогнозами ООН, частка населення старшого віку у країнах, що розвиваються, підніметься з 8 % у 2007 році до 20 % у 2050 році [71].

Таблиця 2.1.

Демографічні тенденції. Прогноз (чисельність населення в 1995 = 100%)

	1995	2000	2010	2020	2030	2050
США населення частка людей пенсійного віку	100,0 19,2	104,8 19,0	113,0 20,4	119,8 27,6	124,7 36,8	172,2 38,4
ЯПОНІЯ населення частка людей пенсійного віку	100,0 20,3	101,3 24,3	102,2 33,0	100,6 43,0	97,6 44,5	91,6 54,0
НІМЕЧЧИНА населення частка людей пенсійного віку	100,0 22,3	100,0 23,8	97,2 30,3	94,2 35,4	90,6 49,2	81,2 51,9
ФРАНЦІЯ населення частка людей пенсійного віку	100,0 22,1	102,2 23,6	104,9 24,6	106,9 32,3	107,8 39,1	106,1 43,5
ІТАЛІЯ населення частка людей пенсійного віку	100,0 23,8	100,1 26,5	98,2 31,2	95,3 37,5	91,9 48,3	82,6 60,0
ВЕЛИКОБРИТАНІЯ населення частка людей пенсійного віку	100,0 24,3	101,0 24,4	102,2 25,8	103,5 31,2	103,9 38,7	102,0 41,2
КАНАДА населення частка людей пенсійного віку	100,0 17,5	105,0 18,2	113,2 20,4	119,7 28,4	123,1 39,1	122,7 41,8
ШВЕЦІЯ населення частка людей пенсійного віку	100,0 17,4	101,8 26,9	103,8 29,1	105,7 35,6	107,0 39,4	107,0 38,6

У більшості розвинених країн світу процес старіння супроводжується не тільки зниженням народжуваності, а й зменшенням смертності, і як наслідок збільшенням тривалості життя. В Україні ж, до останнього часу, одночасно відбувалось зниження рівня народжуваності і підвищення рівня смертності. Так, очікувана тривалість життя осіб, які народились у 1999–2000 рр. в середньому становила 67,9 років, в тому числі у чоловіків – 62,4 років, жінок – 73,6 років [71].

У 2007 році 55% країн, що виказали своє відношення до цієї проблеми (75 з 171), відзначили, що вона викликає серйозне занепокоєння. Менше значення їй надають у країнах, що розвиваються, і найменш розвинених країнах світу (рис.1.2). Однак в країнах Латинської Америки і Карибського басейну про велику стурбованість тенденцією до старіння населення заявили 70% країн (23 з 33) [71].

Рис.1.2. Результати оцінювання національними урядами старіння населення, %

У зв'язку зі старінням населення і зростаючою фінансовою нестійкістю солідарних пенсійних систем в багатьох країнах, починаючи з 80-х років минулого століття, стали змінювати деякі параметри пенсійних програм, запроваджуючи схеми обов'язкових базових виплат, підвищуючи законодавчо встановлений вік виходу на пенсію, скорочуючи стимули і вигоди більш раннього виходу на пенсію, доповнюючи їх системами обов’язкових та добровільних пенсійних накопичень.

Так, за 2002-2006 роки законодавчо установлений вік виходу на пенсію був підвищений у 41 з 164 країн [71]. У результаті, у 60% розвинених країн право одержання повної пенсії чоловіки здобувають у 65 років і більше, а жінки в тому ж віці - у 40% розвинених країн. Незважаючи на те, що середня тривалість життя жінок вище, ніж у чоловіків, законодавчо встановлений вік виходу на пенсію чоловіків вище, ніж у жінок у 25 розвинених країнах. У Європейському Союзі половина чоловіків виходить на пенсію у віці 61,5 року, а половина жінок - до досягнення 60 років [71]. Подібна ситуація й у Північній Америці, де більше половини чоловіків і жінок виходить на пенсію раніш, не досягнувши законодавчо установленого віку – в середньому, у віці 62 років (табл. 1.2).

Таблиця 1.2.

Пенсійний вік в країнах світу

Країна	Чоловіки/ жінки (роки)
Англія	65/60
Швейцарія	65/63
Фінляндія	65/65
Німеччина	65/65
Франція	60/60
Росія	60/55
Італія	57/57
США	67/67
Україна	60/55

Таким чином, робимо висновок, що пенсійне страхування це важлива ланка в українському оподаткуванні. Насамперед, пенсійне забезпечення гарантується державою як тим, хто має стаж роботи, так і тих, хто не має такого стажу. Система пенсійного забезпечення складається з трьох рівнів: перший і другий рівні системи пенсійного забезпечення в Україні становлять систему загальнообов’язкового державного пенсійного страхування; другий та третій рівні - становлять систему накопичувального пенсійного забезпечення. З метою забезпечення пенсійного страхування в Україні створено самостійну державну установу, яка має статус державного цільового позабюджетного фонду – Пенсійний фонд України. Діяльність здійснюється на основі цільового бюджету, в якому відображено порядок утворення та використання цільового страхового фонду. Цей фонд виконує пенсійні виплати, які отримають три категорії людей. Ці люди отримують утримання від держави тому, що вони не можуть працювати і тому це їх єдина надія.

ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО РОЗДІЛУ

1. Пенсійне забезпечення виникло в результаті зміни економічної функції сем’ї.

2. Основними принципами загальнообов’язкового пенсійного страхування є «Чотири основні правила податків» за Адамом Смітом.

3. Пенсійне забезпечення складається з трьох рівнів: солідарної, накопичувальної систем та недержавного пенсійного забезпечення.

4. Суб’єктами загальнообов’язкового державного страхування є застрахована особа, страхувальник і страховик.

5. Бюджетна система складається з Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів.

6. З метою забезпечення пенсійного страхування створено самостійну установу – Пенсійний фонд України.

7. Діяльність Пенсійного фонду здійснюється на основі бюджету.

8. З метою фінансування витрат до Пенсійного фонду мобілізуються власні та передані доходи.

9. В Україні пенсії отримують три категорії людей - діти, які втратили батьків отримують пенсію з втрати годувальника, інваліди працездатного віку отримують пенсію з інвалідності і люди похилого віку отримують пенсію за віком або за вислугою років.

10. В своїй еволюції пенсійні системи розвинених країн світу пройшли багато етапів.

11. Національні пенсійні системи постійно адаптуються до нових соціально-економічних умов і демографічних особливостей населення країни.

12. Більшість країн з перехідною економікою почали реформування своїх пенсійних систем шляхом поступового переходу до багаторівневої пенсійної системи.

13. Сьогодні системи пенсійного забезпечення, що діють в країнах більше 40 років, досягли своєї зрілості.

14. У зв'язку зі старінням населення і зростаючою фінансовою нестійкістю солідарних пенсійних систем в багатьох країнах стали змінювати деякі параметри пенсійних програм, запроваджуючи схеми обов'язкових базових виплат, підвищуючи законодавчо встановлений вік виходу на пенсію, скорочуючи стимули і вигоди більш раннього виходу на пенсію, доповнюючи їх системами обов’язкових та добровільних пенсійних накопичень.

РОЗДІЛ 2. Дослідження державного пенсійного страхування в Україні