1

Впродовж 1992-1999 років відбулися суттєві зміни у внутрішній структурі Інституту.

В Інституті започатковано підготовку фахівців за спеціальністю “міжнародна інформація”.

Ініціатором її створення і завідувачем однойменної випускної кафедри був професор В.П. Гондюл.

Новим явищем у розвитку інституту стало й відкрите у 1995 році на базі факультету перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів відділення післядипломної освіти, де організовано навчання для здобуття другої вищої освіти за освітньо-професійними програмами магістра (керівник відділення – професор В.М.Матвієнко).

З 2000 року в Інституті функціонує Центр європейських студій (керівник– професор О.І.Шнирков). У співробітництві з університетами Австрії, Бельгії, Великобританії, Греції, ФРН, Франції, Швеції тут готують магістрів зі спеціальностей: „МВ”, „МП ”, „МЕВ”, „МІ” за програмами європейська політика, європейське право, економіка європейської інтеграції, європейська інформаційна безпека, європейські комунікації.

У 2002 році вперше серед вищих навчальних закладів України в Інституті розпочато підготовку студентів за спеціальністю „міжнародний бізнес” (кафедра управління зовнішньоекономічною діяльністю).

Сьогодні ІМВ – це сучасний освітньо-науковий центр з розгалуженою структурою та гнучкою системою організації навчального процесу, в якому функціонують 11 спеціальних кафедр та загальноінститутська кафедра іноземних мов, що забезпечують підготовку фахівців за п’ятьма спеціальностями:МВ, МП, МЕВ, МБ, МІ, Кр.

В Інституті навчається понад 2500 студентів, аспірантів і стажистів, майже 250 з них – іноземні громадяни з більш як 50 країн світу; понад 300 осіб здобувають другу вищу освіту заочно. Навчальний процес забезпечує висококваліфікований професорськовикладацький колектив, що нараховує близько 200 осіб. Серед них 25 докторів наук, професорів; 80 – кандидатів наук, доцентів.

18. Інструменти регулювання зовнішньої торгівлі на глобальних, регіональних та національних ринках.

Збільшення кількості учасників міжнародних торговельно–економічних відносин, поява нових форм і методів торгівлі, її ускладнення та динамізація об'єктивно зумовили формування системи регулювання міжнародного обміну товарами та послугами, яка являє собою сукупність взаємопов'язаних принципів, норм, правил і процедур впливу на формування регіональних і товарних структур експорту та імпорту за допомогою політичних, економічних, фінансових, правових та адміністративних інструментів.

У сучасній системі регулювання міжнародної торгівлі можна виокремити певні рівні (корпоративний, національний, міждержавний, наднаціональний і глобальний), яким притаманні певні механізми та інструменти впливу на темпи, пропорції та структури світової торгівлі.

спрямована, як правило, на збереження домінуючого положення в каналах збуту, завоювання пріоритетних позицій у постачанні сировиною, встановленні і збереженні монопольних цін. При цьому використовується широкий спектр інструментів — від промислового шпіонажу і розповсюдження чуток до демпінгу (дискримінації ціни) та часткової або повної, відмови вести справи на звичайних комерційних умовах.

Групова обмежувальна ділова практика передбачає досягнення угоди між кількома конкурентами щодо цін, розподілу ринків політики в каналах розподілу тощо або спільні дії оперативного характеру, що проводяться окремо кожною фірмою чи в складі утворених об'єднань.

Організаційною вважається обмежувальна ділова практика, застосовувана в разі створення монополістичних об'єднань типу картелей, синдикатів, концернів тощо з метою впливу на конкурентне середовище на ринку.

Оперативна, або оперативно–господарська, обмежувальна ділова практика передбачає широкий спектр як групових, так й індивідуальних дій, що здійснюються з метою досягнення виключного ринкового положення.

Національний рівень регулювання міжнародної торгівлі

Важливою складовою зовнішньої політики країни є її зовнішньоекономічна політика

— загальний курс держави щодо міжнародних економічних відносин, система принципів і методів, що визначають діяльність органів державної влади та державного управління, спрямованих на забезпечення національних економічних інтересів у сфері розвитку та взаємодії національних економік у цілому і національних суб'єктів міжнародного бізнесу зокрема.

Елементами, що визначають зміст, структуру і напрями зовнішньоекономічної політики є:

–експорт та імпорт товарів і послуг;

–мито і митні податки;

–кількісні обмеження;

–нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі;

–підтримка національного експорту;

–залучення іноземних інвестицій;

–зарубіжне інвестування;

–зовнішнє запозичення;

–економічна допомога іншим країнам;

–здійснення спільних економічних проектів.

Органічною складовою зовнішньоекономічної політики є політика зовнішньоторговельна, що можна визначити як певний курс дій урядових і владних структур, використання таких принципів, методів та інструментів впливу на розвиток зовнішньої торгівлі країни, завдяки яким забезпечується досягнення визначених цілей та реалізація національних інтересів.

Зміст, структура та напрями зовнішньоторговельної політики визначаються такими складовими:

–експорт та імпорт (товарна і регіональна структури, обсяги, співвідношення, динаміка);

–мито і митні податки (елементи митного тарифу — система товарної класифікації тарифу, структура тарифу, методи визначення країни походження товару, види та рівень ставок мита; склад та рівень митних податків);

–кількісні обмеження (види, контингенти, рівень);

–нетарифні методи регулювання (технічні бар'єри, адміністративні формальності, валютно–кредитне регулювання тощо);

–підтримка національного експорту (фінансова–кредитна, податкова, валютно– кредитна, організаційно–технічна тощо).

Третім рівнем у системі регулювання міжнародної торгівлі є міждержавний,

або міжнаціональний. Торговельно–економічні відносини між країнами, які не є членами інтеграційного угруповання, можуть будуватися як на засадах лібералізації торгівлі, так і протекціонізму. В разі лібералізації торговельних відносин встановлюється преференційний режим, і країни на двосторонній основі або в односторонньому порядку надають одна одній торговельні преференції. Проявом протекціонізму на міжнародному рівні є дискримінаційні торговельні режими, що реалізуються за допомогою реторсій і репресалій (рис. 4.5).

На наднаціональному рівні регулювання міжнародної торгівліздійснюється за допомогою спільних заходів країн — учасниць інтеграційних угод. В останні десятиріччя інтеграційні об'єднання стали органічним елементом системи міжнародних економічних відносин. Спільні заходи інтеграційних об'єднань мають дуалістичний характер: з одного боку, вони сприяють лібералізації торгівлі серед країн–учасниць, а з іншого — створюють протекціоністські бар'єри для доступу товарів і послуг інших країн на ринки країн — учасниць об'єднання. За економічною сутністю інструменти наднаціонального регулювання ідентичні заходам національних зовнішньоторговельних політик, але їх особливістю є колективний, узгоджений характер і спільні дії щодо досягнення економічних, соціальних і політичних інтересів країн–учасниць, що збігаються.

Глобальний рівень регулювання міжнародної торгівлі включає широкий спектр принципів, правил, міжнародних договорів та угод, що розробляються міжнародними організаціями, сферою діяльності яких є сприяння розвитку та регулювання міжнародних торговельно–економічних відносин.

Центральне місце серед цих організацій посідає Світова організація торгівлі. Крім Світової організації торгівлі, в систему міжнародних організацій з регулювання та сприяння розвитку міжнародних торговельно–економічних відносин входять такі організації, як ЮНКТАД, ЮНСІТРАЛ, Міжнародний торговельний центр, Рада митного співробітництва, Бюро міжнародних виставок, Міжнародна торговельна палата, Спілка міжнародних ярмарків, а також регіональні та галузеві організації.

19. Історія розвитку Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Ідея заснування університету в Києві виникла в правлячих колах Російської імперії ще на початку XIX ст., відразу після відкриття таких закладів у Харкові та Казані (обидва відкриті в листопаді 1804 р.). Однак втілювати в життя плани створення університету влада розпочала лише 1833 р., після закриття Кременецького ліцею на Волині (ліцей було закрито за участь його студентів в Листопадовому повстанні 1831 року). Університет в значній мірі було створено на матеріальній

базі Кременецького ліцею. Викладачами Університету також стало багато викладачів колишнього ліцею.

Першим директором став В. Бессер.

Удобу Гетьманату[7] розділено на:

Київський український державний університет

Російський київський університет;

1920–1926: Вищий інститут народної освіти імені Михайла Петровича Драгоманова

1926–1932: Київський інститут народної освіти імені Михайла Петровича Драгоманова

1933–1939: Київський державний університет

1939–1994 Київський державний університет імені Тараса Григоровича Шевченка (КДУ)

1959: Київський ордена Леніна державний університет імені Тараса Григоровича Шевченка

1984: Київський ордена Леніна й ордена Жовтневої Революції державний університет імені Тараса Григоровича Шевченка

1994 — по сьогодні: Київський національний університет імені Тараса Шевченка (КНУ)

Російська імперія

Київський університет був заснований наказом російського імператора Миколи І 2 листопада 1833 року як КиївськийІмператорський університет святого Володимира. Це був другий вищий навчальний заклад на території підросійської України після Харківського Імператорського університету. Початковою метою, що ставилася перед

Київським університетом була боротьба із полонофільською київською інтелігенцією, яка була вороже налаштована до влади в ході Польського повстання1830–1831 років. Апеляція до імені князя Володимира символізувала саме цей напрямок діяльності.

28 серпня 1834 року Київський університет прийняв перших 62 студентів. Початково діяв лише один філософський факультет з двома відділеннями — історико-філологічним та фізико-математичним. 1835 року відкрився юридичний факультет, а 1847 року — медичний. Філософський згодом розділився на два самостійні факультети. З такою структурою університет працював до1917 року.

Серед відомих вчених викладачів-економістів були М. Х. Бунге, І. В. Вернадський (батько першого президента АН УРСР — НАНУ, академіка В. І. Вернадського).

Ще з середини 19 ст. університет став одним із осередків науки і передової громадської думки в Україні. Тут вчилися члени Кирило-Мефодіївського товариства — В. М. Білозерський, Г. А. Андрузький; Т. Г. Шевченко працював в 1845-47 рр. в

Археографічній комісії при університеті. До 1917 р. університет підготував близько 20 тисяч спеціалістів. Активні учасники Київсько-Харківського товариства були ініціаторами заснування недільних шкіл.

СРСР

Протягом 1920-32 на базі університету функціонували інститути народної освіти ім. Драгоманова (до 1930), соціального виховання, професійної освіти, фізико-хіміко- математичний. В 1933 університет відновлено у складі 7 факультетів. У 1939 закладові присвоєно ім'я Т. Г. Шевченка.

Під час німецької окупації університет було відкрито в листопаді 1941 р., його ректором був призначений К. Т. Штеппа[8], але вже в 1942 р. закрито.

Водночас значна частина персоналу відступила з радянськими військами і була евакуйована до м. Кзил-Орди Казахської РСР, де в 1942-43 К. У. було злито з Харківським в Об'єднаний український університет.

Після визволення Києва в листопаді 1943 р., незважаючи на заподіяні німецькими окупантами руйнування (висаджено в повітря головний корпус, знищено кабінети, бібліотеки), в січні 1944 університет відновив свою діяльність. У 1949 функціонувало 12 факультетів. 1960 року в університеті відкрито факультет студентів закордонних держав.

Україна

Указ Президента України від 21 квітня 1994 р. встановив, що Київський університет імені Тараса Шевченка є національним університетом зі статусом самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу, який здійснює свою діяльність відповідно до власного Статуту.

25 листопада 1999 року Леонід Кучма збільшив автономію університету, підпорядкувавши його Президенту України, і прирівняв посаду ректора університету до статусу міністра України[9].

29 липня 2009 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 795 про Київський університет, згідно з якою університету надано статус самоврядного (автономного) дослідницького національного вищого навчального закладу.

20. Історія становлення Інституту міжнародних відносин. (стр 157)

Факультет міжнародних відносин та міжнародного права

На підставі наказу наркома освіти УРСР від 18 жовтня 1944 року в Київському університеті було відкрито факультет міжнародних відносин з метою підготовки практичних працівників Міністерства закордонних справ. Очолювали факультет у перші повоєнні роки І. А. Василенко та М. П. Овчаренко. 1962 року на юридично-економічному факультеті було створено відділення

міжнародного права. Забезпечити навчальний процес на відділенні була покликана кафедра міжнародного права та іноземного законодавства, яку очолив доктор юридичних наук І. І. Лукашук[1].

З 1971 року підготовку фахівців-міжнародників було продовжено на відновленому факультеті міжнародних відносин та міжнародного права. Структурно факультет включав кафедру історії міжнародних відносин і зовнішньої політики, кафедру міжнародного права та іноземного законодавства та кафедру російської мови для іноземців, яка до того була загальноуніверситетською. Деканами факультету на той час були засновники наукових шкіл з

міжнародних відносин і міжнародного права професор Г. М. Цвєтков, член-кореспондентАкадемії наук України Анатолій Чухно, доцент О. К. Єрьоменко, професори К. С. Забігайло,Антон Філіпенко, Володимир Буткевич[1].

1972 року на факультеті відкрито спеціальність «міжнародні економічні відносини». Незабаром було створено відповідну випускну кафедру — міжнародних економічних відносин (завідувачі — професори Віктор Будкін та Антон Філіпенко). 1975 року на базі факультету відкрито заочне відділення підвищення кваліфікації лекторів-міжнародників з дворічним терміном навчання, яке очолив доцент О. І. Ганусець. На відділення зараховувалися громадяни України з вищою освітою, які займалися лекторською, викладацькою та науково-дослідною роботою[1].

1976 року створено кафедру іноземних мов як структурний підрозділ факультету, який забезпечував підготовку вітчизняних студентів для роботи референтами-перекладачами з урахуванням спеціальності фахівців-міжнародників. Першим завідувачем була доцент І.

І. Борисенко. За період свого функціонування (до 1990 року) факультет підготував понад 3500 фахівців-міжнародників (переважно з числа іноземців). Випускники факультету склали основу нечисленного на той час дипломатичного корпусув Україні, заклали підвалини педагогічної та наукової шкіл у галузі міжнародних відносин іміжнародного права[1].

Інститут міжнародних відносин

4 травня 1988 року факультет міжнародних відносин і міжнародного права було реорганізовано в Інститут міжнародних відносин і міжнародного права, який у грудні 1990 року перейменовано на Інститут міжнародних відносин. Директором інституту було призначено професора Віктора Пащука[1]. У 1993 році розпочато підготовку фахівців за спеціальністю «міжнародна

інформація»[2]. У 1994 році, у зв'язку з переходом Пащука на дипломатичну роботу, інститут очолив проректор університету професор (нині — академік НАН України) Леонід Губерський[1].

Указом президента України від 30 травня 1995 року інститут було визначено головним навчальнометодичним центром з підготовки фахівців для роботи у сфері міжнародних відносин і зовнішньої політики України. 1995 року на базі факультету перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів було відкрито відділення післядипломної освіти, де організовано навчання для здобуття другої вищої освіти за освітньо-професійними програмами магістра (керівник відділення — професор Віктор Матвієнко)[1].

У 2002 році в інституті розпочато підготовку студентів за спеціальністю «міжнародний бізнес» (кафедра управління зовнішньоекономічною діяльністю). 16 жовтня 2008 року директор інституту Леонід Губерський був обраний на посаду ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а інститут очолив Валерій Копійка. У 2012 році розпочато підготовку студентів за спеціальністю «країнознавство», а на спеціальності «Міжнародна інформація» відкрито кафедру «Міжнародних медіакомунікацій та комунікативних технологій», яку очолив професор Копійка.

ІМВ — структурний підрозділ КНУ імені Тараса Шевченка. У 1995 році інститут було визначено головним навчально-методичним центром з підготовки фахівців для роботи у сфері міжнар. відносин і зовнішньої політики України.

Створений у лютому 1944 року як фак. міжнародних відносин Київського університету. У цей час ВР УСРС прийняла закон про надання союзним республікам повноважень у галузі зовн. зносин.

4 березня 1944р. – ВР УСРС прийняла рішення про створення союзно-республік. нар. комісаріату закорд. справ. І перед Україною постало завдання започаткувати підготовку працівницівдипломатв.

9 вересня 1944р. – у КНУ було відкрито фак. МВ (І курс – 19 студентів). Починаючи з 1950р. викусники фак.-у отримуваои диплом (2 спец.): - історик; - юрист (міжнар.). з 1953р. у дипломах записувалось: референт-перкладач.

На сьогодні в ІМВ вивч. близько 20 мов.

У1955р. – підготовка міжнародників здійсн. на історико-філ. та юр. фак.-ах.

У1955р. у складі історико-філ. фак-у створена кафедра новітньої історії і МВ.

Поступово збільш. контингент студентів ( 1966-1967рр. – 130 студ. (50 вітчизн.)). Збільшення контингенту ін. студентів призвело до створення у жовтні 1960р. підготовчого фак.-у (Виставковий центр). Фак. здійснював підготовку громадян з усіх країн світу (Африка, Лат. Америка, Арабські кр.) 1971 року було створено факультет міжнародних відносин та міжнародного права.

У 1974р. було створено кафедру МЕВ, а в рамках кафедри МЕВ у 1983р. було створено школу МБ.

У 1975р. розпочало роботу заочне відділення МЕВ (напрям роботи – підвищення кваліф.) На сьогодні це відділення післядип. освіти, яке готує перепідготовку і підвищ. кваліф. за 4 спеціальностями (МП, МЕВ, МІ, МБ).

Окреме місце у структурі ІМВ займає кафедра іноз. мов, що була створена у 1976р. Ця кафедра є загальнофакультетською і загальноінст. та випускаючою у частині підготовки перекладачів. Обсяг годин іноз. мови – такий як і у лінгвістістичних унів-ах.

У грудні 1988р. фак. міжнародних відносин та міжнародного права було реорганізовано в Інститут міжнародних відносин і міжнародного права.У грудні 1990 року на базі цього інст.-у було створено Укр. ІМВ

З2008 року посаду директора інституту посідає Валерій Копійка.

У1992р. в інст-і налічувалось 11 кафедр, на сьогодні – 12, з яких 6 є випускаючими. (У травні 2012р. рішенням Вченої Ради на відд. МІ створена наова каф. – «Міжнар. медіакомунікації і медіакомунікаційні технології).

1992-2013рр. – відбувається процес реорганізації кафедр. Навч. процес забепечує науково-пед. склад у к-ті 180 (187) чол.

З літа 1993р. розпочинає підготовку спеціалістів фак. МІ.

Указом През. від 30.05.1995р. ІМВ відведено роль головного навчально-метод. центру з підготовки фахівців-міжнародників.

Організація д-ті інст.-у здійснюється впродовж останніх 15р. на основі 5-річної концепції розвитку інст.-у.

Усередині 90-х рр. в інст.-і було здійснено перехід на ступеневу систему освіти. Сьогодні в ІМВ навч. приблизно 2000 студентів (МБ – 392).

Кафедри: - МП (Задорожній О.В.), - МВ та зовн. політика (Манжова В.А.), - Світове госп- во і МЕВ (Шнирков О.І.), - МБ (Вергун В.А), - МІ (Рижков М.М.), - Країнозн. (Крижановський В.П.)

21.Київський національний університет імені Тараса Шевченка як провідний вищий навчальний заклад України.

Ущорічному міжнародному рейтингу 600 найкращих вишів світу британської міжнародної компанії en:Quacquarelli Symonds під назвою «QS World University Rankings» 2014–2015 Київський університет опинився у групі вишів «421-430»[19]. Це кращий результат порівняно з 2013 та 2012 роками[20]. КНУ випередив інші 5 вишів України, що цього року також опинились у рейтингу.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка в 2009 році зайняв перше місце серед 234 вітчизняних вузів в загальнонаціональному рейтингу найкращих українських навчальних закладів Компас-2009, проведеного спільно журналом Корреспондент та компанією «Систем Кепітал Менеджмент» (СКМ) при підтримці Світового банку, при складанні якого враховувалася думка працедавців, випускників вишів та експертів[21],[22].