1

Приватну монополію замінить монополія державна. Цей новий, колективістський соціальний лад буде створений, за словами М. Зібера, унаслідок міжнародної угоди буржуазних урядів.

Погляди М. Зібера на закономірності суспільного розвитку заслуговують на додаткове вивчення. М. Зібер зробив значний внесок у опрацювання багатьох суспільно-економічних проблем. Він досліджував питання розвитку первісного суспільства, виникнення різних форм власності, великого й дрібного виробництва в землеробстві та ін.

9. Економічні погляди І.В.Вернадського.(стр 147)

І.В. Вернадський – це представник класичної політичної економії в Україні. Він мав широке коло наукових інтересів в економічній науці: теоретико-методологічні питання, історія економічної думки, зовнішня торгівля, аграрні відносини тощо.

Як зазначає І. Вернадський, політична економія займає важливе місце у розвитку суспільства. Цим і обумовлено звернення вченого до вивчення основоположних проблем політичної економії.

Згідно Вернадського, політична економія формулює першооснови, які можуть бути застосовувана і діють всюди, де є будь-яке господарство, тобто скрізь, де є суспільство, члени прагнуть до задоволення своїх потреб. Таким чином, у найбільш широкому значенні він розглядає політичну економію як науку, що досліджує функції, що здійснюються в суспільстві для задоволення людських потреб.

Політична економія, у власному розумінні її, – наука про господарство, але “господарство проявляється за допомогою відомого роду діяльності, так званої праці, тому політичну економію можна назвати також наукою про працю” [9, с. 97].

Багато науковців називають її також теорією добробуту, на тій підставі, що господарство, послуги, праця, цінності, – все це служить до задоволення наших потреб, до нашого добробуту. Дійсно, добробут тісно пов’язаний з політичною економією, однак добробут – це мета господарювання, а не предмет дослідження політичної економії.

Вчений визнавав об’єктивний характер економічних законів, які є всезагальними та не залежать від волі людей. Закони політичної економії існують скрізь, де існують праця та обмін.

Отже, І. Вернадський приходить до висновку, що політична економі – це наука законів, пануючих над людиною в його прагненнях досягти найвищої індивідуальності і найбільшої сили асоціації з іншими людьми.

У дусі класичної школи вчений проаналізував поняття праці та капіталу.

“Людина поєднує в собі умови діяльності вільно розумової та відповідальності, коли ця діяльність спрямована на виробництво корисності, її називають працею” [5, с. 702]. Отже, праця – це діяльність спрямована на виробництво корисностей. Привертає вченого й питання здатності до праці, яка “розвивається в людині не раптом, а поступово”. До основних чинників, що її визначають, відносив навички, вправи, освіту, розумовий та фізичний розвиток, також вказував вплив на трудові здібності статі, клімату, природних властивостей людини. Вернадський виокремлює три “фази продуктивної сили праці – знання, розумова діяльність та виконання” [5, с. 705]. Ці три ступені діяльність людини повинна пройти, щоб досягти встановленої мети – створення корисності.

Праця, на думку українського вченого, є головне та єдине джерело багатства [2, с. 1]. Праця – це цемент, який тримає все суспільство. Вона є завжди продуктивною незалежно від того, здійснюється вона у сфері матеріального виробництва чи у сфері послуг. Він відмітив, що вартість визначається працею. Наголосив на ролі праці в опосередкуванні зв’язків людини з природою, а також відносинах між людьми.

Вчений розрізняв вартість і споживну вартість. Причому вартість він не ставив у залежність від корисності товару. Він не погоджувався із суб’єктивними визначеннями ціни і вартості: “цінність не зміниться від нашого міркування або від нашого розуміння, вона закладена в природі наших відносин і у властивостях речей. Наше незнання, наші лінощі або наша неохайність, а іноді й наша гординя можуть змінити ціну речей, підвищити або знизити

її, але це мало відповідає справжній цінності, як сума зусиль, потрібних для вироблення цих речей у конкретний момент, як злодійська ціна або придбання насильством” [9, с. 288-289].

Праця і капітал – єдині важливі чинники виробництва.

“Капіталом називається будь яка цінність, що зберігається для подальшого виробництва та для створення інших цінностей; звідси випливає, що капітал утворюється збереженням праці; а тому його можна назвати накопиченою працею” [9, с. 145]. До капіталу він відносив цінності, призначені не для невиробничого споживання, а для створення інших цінностей. Вернадський розрізняв основний та оборотний капітал та їх структурні елементи. Вчений зазначав, що капітал взагалі має здатність до постійного збільшення.

Він вважав, що одна із важливих умов кожної галузі промисловості, без сумніву, полягає в капіталі неречовому (духовному). До неречових елементів капіталу він відносив знання. Дану позицію варто відзначити, адже воно не раз було присутнє у концепціях різних українських економістів, які віддавали належне духовності в господарському розвитку. Можна сказати, що вони стояли у витоків концепції людського капіталу.

І.Вернадський розглянув співвідношення потреб і праці, закон обігу або обміну, ціни і торгівлі, прибутковість, заробітної плати, національний дохід та інші економічні категорії.

Обмін – це сукупність попиту і пропозиції. Саме попит, причому не стільки в кількісному, як в якісному відношенні, визначає сферу виробництва, так як різноманітність відтворення капіталу обумовлює різноманітність потреб. Там, де слабко розвиваються потреби, там слабкі стимули відтворення.

Визначає поняття доходу. Дохід – це надлишок у цінностях [5, с. 748]. Виокремлює промисловий дохід – заробітну плату (дохід від праці). Загалом заробіток залежить від співвідношення праці та капіталу. Варто зауважити, що в заробітну плату він включав і ту частину, що йде на розвиток сім’ї та її духовність, тому зарплата визначається рівнем розвитку суспільства.

Володіння та праця становлять головну умову утворення цінностей і основу всякого правильного господарства, як система економічної діяльності. Під господарством Вернадський розумів систему економічної діяльності, важливим рушієм якої є суперництво (конкуренція). Суперництво – це фундаментальна основа економічного світу.

Український економіст відстоював найрозвиненіші форми промислового виробництва. Він розумів, що зростання машинного виробництва веде не до звуження, а до розширення ринку.

І.Вернадський в своїх поглядах на інші економічні категорії стояв на позиціях вільного підприємництва. Він не відтворював механічно теорії класиків, але загалом належав до економістів школи А. Сміта.

10.Економічні проблеми в роботах М.Х.Бунге.

М.Бунге був не лише економістом-практиком, а й глибоким і послідовним вченим-дослідником. Ним написано більш як шістдесят наукових праць, найбільш визначними з яких є такі: «Теорія кредиту» (1852), «Значення промислових товариств і умови їх поширення» (1858), «Курс статистики» (1865), «Історичний нарис економічних учень» (1868), «Поліційне право» (1869р.), «Основи політичної економії» (1870), «Про

відновлення постійної грошової одиниці в Росії» (1878), «Державне рахівництво і фінансова звітність в Англії» (1890), «Нариси політикоекономічної літератури» (1895). У своїх наукових працях, публіцистичних статтях, полемічних замітках М. Бунге висловлював своє бачення проблем господарської практики (що гостро стояли перед суспільством) та актуальних питань економічної теорії.

Проблеми грошового обігу, кредитної та банківської політики, формування державного бюджету, оподаткування були центральними у колі наукових інтересів вченого. Підкреслюючи вагомий творчий внесок М. Бунге в розробку зазначених питань, М. Туган-Барановський писав, що головний здобуток Бунге як ученого - розробка теорії кредиту і грошового обігу

М. Бунге переконаний у тому, що є органічна залежність між походженням і занепадом суспільних верств і "природними" законами, котрим підпорядковано господарський устрій, успіхами, досягнутими завдяки свободі промисловості та пануванню приватної власності. На його думку, політична економія включає ту теорію законів про майно і про договори, яку даремно шукати в римському праві, або в умоглядних засадах. Вона пояснює сутність власності цінністю, що створена працею, і таким чином, дає власні визначення приналежності результатів праці. Політична економія розв'язала неймовірну суперечку про те, що таке власність, а також пояснила спільну природу договорів міни, що виникає з поділу праці. Вона також вказала на обмеження права власності як на історичні норми, вироблені економічними засадами. Отже, політична економія дає можливість зрозуміти внутрішню необхідність відносин, котрі на поверхні можуть здаватися тими, що спираються лише на один закон (юридичний) або на підтримуючу його владу.

У своїй праці "Основи політичної економії", опублікованій у 1870 p., М. Бунге зазначав, що вартість речей залежить від їх корисності, від перешкод, які зустрічаються при задоволенні цієї корисності, від того, які жертви приносить споживач цієї речі. "Придатність чи корисність предмета, його рідкісність, праця, що використовується у виробництві, трудність придбання виробу, витрати виробництва, попит і пропозиція або конкуренція розглядаються як причини, які можуть самостійно, незалежно одна від одної впливати на цінність, між тим як у дійсності остання визначається попитом і пропозицією, а всі інші причини, що обумовлюють її величину, входять або в умови попиту, або в умови пропозиції"'.

Тому, на думку М. Бунге, вивчення цінності зводиться до дослідження попиту і пропозиції, складових їх середовища і умов, за яких ці середовища по різному сполучаються. Визнання недосконалості, вад ринкового механізму конкуренції привело визначного вченого і державного, діяча до висновку про те, що на суспільній владі лежить обов'язок, не порушуючи історичного розвитку і свободи, сприяти такій зміні умов попиту і пропозиції, яка б зробила задоволення потреб доступним і таким, що відповідає інтересам всіх і кожного. Згодом прихильником теорії попиту і пропозиції виступив учень і послідовник М.Х. Бунге професор Київського університету Д.І. Піхно.

11.Економічні проблеми в роботах учених університету Св. Володимира.

Усвоїх працях учені Київського університету виступали переважно як представники загальноросійського ліберально-буржуазного руху. Вони дотримувались здебільшого позицій класичної наукової школи, а в своїх університетських курсах особливу увагу приділяли розгляду питань про політекономію як про особливу науку та про її значення у розвитку господарства країни. Економічна освіта й наука в університеті, як і в Україні в цілому, продовжували розвиватися переважно в річищі загальноросійського їх плину з притаманними йому рисами. Відмінності були пов'язані з порівняно більшим політичним впливом західноєвропейської економічної науки, поглибленим дослідженням соціальноекономічного розвитку областей України, окремих галузей промисловості, особливостей у розвитку її сільського господарства, кооперації, діяльності місцевих господарських установ тощо.

Складні соціально-економічні та політичні умови розвитку України, зміни умов економічного життя протягом XIX — початку XX ст. значною мірою впливали на формування і розвиток основних напрямів тогочасної економічної думки, характер її еволюції, дослідження і викладання цих проблем ученими Київського університету. Підготовка та здійснення великих економічних реформ сприяли пожвавленню наукових досліджень та викладанню економічних наук в університеті.

Такі тенденції в розвитку економічної науки утвердились і відобразились у працях університетських учених. Після реформ 1861 р. різко зросла кількість оригінальних економічних досліджень, змінилась їх тематика, характер наукових дискусій.

Дослідження та викладання економічних наук, насамперед, політичної економії у Київському університеті здійснювалися з урахуванням нерозривного зв'язку позитивної і нормативної економічної теорії, її макро- і мікрорівнів.

У Київському університеті політична економія була представлена різними її напрямами, в основному класичним, меншою мірою — історичним, неокласичним. Університетським ученим, за винятком М.І. Зібера, були притаманні відверте неприйняття економічної теорії марксизму й соціалізму, антиобщинна позиція, захист вільного розвитку капіталізму в сільському господарстві.

Університетські вчені зробили значний внесок у формування та розвиток нових для XIX ст. історико-економічних наук — історії економічних учень, економічної історії, історії фінансів тощо. У цьому контексті виділяються, насамперед, праці І.В. Вернадського, М.Х. Бунге, Г.М. Цехановецького, І.В. Лучицького, М.Ф. Довнар-Запольського та ін.

Учені Київського університету розглядали історико-економічні науки як органічну складову економічної науки загалом у нерозривному зв'язку з політичною економією, статистикою та іншими конкретними економічними дисциплінами, досліджували їх взаємозв'язок та взаємовплив.

Однією із значних заслуг учених Київського університету другої половини XIX — початку XX ст. є започаткування зусиллями М.Х. Бунге та Д.І. Піхна української школи маржиналізму та подальший її розвиток О.Д. Білімовичем, Є.Є. Слуцьким та ін.

Визначну роль в організації, становленні та розвитку економічної теорії в Київському університеті відіграв його випускник, професор М.Х. Бунге (1823— 1895), який у свої працях досліджував важливі проблеми політичної економії, історії економічної думки, а щодо практичної діяльності як високий державний службовець є відомим реформатором, демократом і лібералом. Він підготував плеяду відомих учених-економістів і фінансистів, які згодом працювали в Київському та інших університетах України.

12. Етапи розвитку міжнародного бізнесу.

Етапи розвитку міжнародного бізнесу:

1. Комерційна ера (1500-1850 р.р.)

Особливості:

§ пошук особистих вигод, пов'язаних із торгівлею колоніальними товарами в Європі;

§формування бізнесу-сервісу міжнародного бізнесу (інвестиційного, страхового, інфраструктури);

§суверенність і незалежність бізнесу в його закордонних операціях;

§жорстка залежність міжнародного бізнесу від взаємовідносин між країнами;

§уперше висвітлені ключові питання міжнародного менеджменту

Основні питання управління міжнародним бізнесом:

§оцінка доцільності і потенційних вигод (втрат) від перенесення підприємницької активності за національні межі;

§виявлення чинників, від котрих реально залежить прийняття такого роду рішень;

§ступінь залежності дій і рішень від державної політики;

§виявлення й оцінка чинників, що впливають на ведення бізнесу за рубежем в інтересах забезпечення прибутковості і безпеки.

2. Ера експансії (1850 - 1914 р.р.)

Особливості:

§переорієнтація міжнародного бізнесу з вивозу екзотичних товарів на видобуток сировини і систематичне плантаційне господарство в колоніальних регіонах; ріст інвестицій у розвиток виробництва колоніальної продукції;

§посилення взаємозв'язку бізнесу і державної влади;

§виникнення міжнародного поділу праці;

Основні питання управління міжнародним бізнесом:

§визначення мотивів існування і розвитку, як-от - використання більш ефективних ресурсів, розширення ринків збуту, нові сфери додаткових фінансових ресурсів, використання вигідних можливостей місцевого законодавства;

§розробка методів реалізації виявлених мотивів;

§врахування в діяльності міжнародних компаній місцевих культурних особливостей.

3. Ера концесій (1914 -1945 р.р.)

Особливості:

§Ріст національної самосвідомості колоніальних народів;

§Загострення суперництва на світових ринках сировини, напівфабрикатів і готових виробів;

§Інтернаціоналізація використання людських ресурсів;

§Виявлення переваг і обмежень державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Основні питання управління міжнародним бізнесом:

§Розширення функцій і сфери впливу міжнародних компаній;

§Розвиток організаційної структури міжнародного бізнесу;

§Боротьба за придбання конкурентних переваг, загострення суперництва;

§Формування прошарку менеджерів середньої ланки з представників місцевого населення.

4.Ера національних держав (1945 -1970 м.м.) Особливості:

§Розширення сфери міжнародного бізнесу в зв'язку зі становленням і розвитком нових держав;

§Ріст міжнародних ринків капіталу, сфери міжнародного аудиту і консалтингу;

§Формування мультинаціонального бізнесу;

§Створення і залучення мережі мультинаціонального обслуговування (банки, університети, установи охорони здоров'я і т.д.), що підготувало перехід до ери глобалізації.

Основні питання міжнародного менеджменту:

§Усвідомлення того, що ретельне врахування взаємних вигод – найбільш ефективна стратегія міжнародних відносин;

§Врахування культури і національних стереотипів поведінки іноземних партнерів дає економічний ефект і створює конкурентні переваги більш високого порядку;

§Перехід міжнародного бізнесу на якісно новий рівень призводить до поступової заміни управління зовнішньоекономічною діяльністю на міжнародний менеджмент

5. Ера глобалізації (починаючи з 70-х м.м. ХХ в.). Міжнародні економічні зв'язки охопили практично всі країни, що істотно вплинуло на розвиток як національних економік, так і світової економіки в цілому.

13. Загрози та виклики міжнародному бізнесу в умовах глобалізації.

Глобалізація економічної діяльності є однією з головних тенденцій в розвитку сучасного світу, що значно впливає не лише на економічне життя, але й тягне за собою політичні (внутрішні і міжнародні), соціальні і навіть культурно-цивілізаційні наслідки та загрози.

1. Перша загроза в зв’язку з глобалізацією викликана тим, що її переваги, які зрозумілі людям, будуть, однак, розподілятися нерівномірно. У короткостроковій перспективі, як відомо, зміни в обробній промисловості, сфері послуг призводять до того, що галузі, які отримують переваги від зовнішньої торгівлі, і галузі, пов’язані з експортом, відчувають більший приплив капіталу і кваліфікованої робочої сили. У той же час ряд галузей значно програє від глобалізаційних процесів, втрачаючи свої конкурентні переваги через зростання відкритості ринку. Такі галузі змушені докладати додаткових зусиль, щоб пристосуватися до господарських умов, які змінились не в їхню користь.

шляхом самоосвіти як процес формування світогляду, моральних і культурних якостей особистості.

Зміст освіти закріплюється державними документами та навчально-методичними комплексами. Це навчальні плани, навчальні програми, підручники, посібники

Традиційно виділяють три види освіти: загальну, політехнічну і спеціальну (професійну). До структури вищої освіти входять освітні й освітньокваліфікаційні рівні: 1) освітні рівні:

•неповна вища освіта;

•базова вища освіта;

•повна вища освіта;

2)освітньо-кваліфікаційні рівні:

•молодший спеціаліст;

•бакалавр; • спеціаліст.

•магістр Основними принципами сучасної світової системи освіти є:

•Гуманізм і демократизм

•Пріоритет загальнолюдських цінностей

•Рівність умов людини для реалізації її таланту

•Зв’язок зі світовою і національною історією, культурою, традиціями

•Незалежність від політ партій, релігійних організацій і рухів

•Відхід від авторитарних методів і жорстких форм управління освітніми системами до «м’якших» демократичних форм.

В різних країнах система вищої освіти має свої національні особливості попри загальні тенденції розвитку.

Струкрура світової вищої освіти достатньо різноманітна, в ній домінують 2 тенденції:

-Унітарна (єдина) – коли вища освіта забезпечується ун-тами чи відповідними закладами, що пропонують як загальний академічний ступені так і проф. орієнтовані програми різної тривалості і рівня.

-Бінарна (подвійна) – система з традиційним університетським сектором, що спирається на реформаторську концепцію Гумберту та на окремий не університетський сектор вищої освіти.

-Поряд з університетським сектором існують певні спеціалізовані заклади, в яких навчаються студенти. Ця система притамання більшості розвинених країн світу.

Завдання вищої освіти:

-Запропонувати проф. орієнтовані та економічно вигідні типи освіти для задоволення потреб ринку праці.

-Забезпечити потреби зростаючої кількості випускників без істотного збільшення урядових витрат на вищу освіту.

-Запропонувати програми орієнтовані на викладання, у яких використовуються дослідження прикладного характеру.