10. Творчість Гонгори - характерний прояв барокового світобачення в поезії.

Дослідники говорять про два стилі у творчості Л. де Гонгори - «ясний стиль» представляє перший період його творчості, умовно це твори (оди, сонети, романси), видані до 1610 г. «Ясний стиль» відрізняється тематичної широтою і зрозумілістю складу, він частково пов'язаний з фольклорною традицією. І другий, «темний стиль», що буяє загадковими метафорами, латинізмами, неологізмами, перифразами, інверсіями, характерний для творів останніх років життя поета. «Темний стиль» у Л. де Гонгори еволюціонує і у великих поемах «Переказ про Поліфема й Галатею» (1613), в «усамітнення» (1612-1613) риси даного стилю виявляються чітко. Світ, творений Л. де Гонгора, нічний, чарівний і крихкий, поет усвідомлює як його ілюзорність, так і неможливість абсолютного відходу від денної яви. І все таки, справжня краса, немислима в навколишньому, трагічно понятий Л. де Гонгора, реальності, знаходить своє ідеальне існування в художньому творі. Теми віршів Л. де Гонгори майже завжди прості, але їх втілення хитромудро. «Темний стиль» Л. де Гонгори мальовничий, він звернений до зору і слуху, але головним чином - до інтелекту читача. Більшість творів Л. де Гонгори присвячені типово барокової теми тлінність життя, крихкість краси. Такий головний мотив знаменитого сонета «Поки руно волосся твого тече ...» Одним з головних прийомів у бароковій естетиці є контраст. На контрасті побудовано і поетичний твір Л. де Гонгори: юність і старість, краса і потворність, але головне протиставлення - життя і смерть. Красу і молодість не просто судилося зблякнути і зів'янути, їй судилося перетвориться на «попіл» і в «прах». Поема "самота" насамперед виділяється тим, що в ній практично немає сюжету: юнак, що потерпів аварію на кораблі, досягає острова, мешканці котрого влаштовують у його честь свято - от весь сюжет. Відмовившись від сюжетної наповненості Гонгора розвив опис, "гонгорістські" психологічні пейзажі. "Зіставлення примітивності сюжетних ходів з барвистістю описів наводити на думку про те, що така диспропорція навмисна, полемічна, що саме в ній криється суть цього своєрідного маніфесту культераністської поезії. Гонгора-і-Арготе наділеній талантом гостро сприймати природу як конкретну чуттєву реальність, але вона не лише вабить його, а й відштовхує. Природа в тому виді, в якому вона існує, на думку поета, негідна поезії, оскільки в ній багато потворного, незграбних, недосконалостей. Змінити її можна за допомогою мови та стилю.

11. Тематика і проблема метафізичної поезії ф. Де Кеведо.

Метафізична поезія – поезія в якій автор шукає відповіді на вічні питанні, вона завжди емоційно забарвлена. Центральними є теми співвідношення вічного і минувшого, загадкова єдність душі і тіла. Для Кеведо тіло і душа старіють разом, і тіло стає потворним разом з множенням пороків і гріхів. Біг часу виявляє ненадійність і слабкість людської природи. В збірці «Християнський Геракліт» тема часу вводиться разом із темою каяття й гріха - грішник із жахом спостерігає за наближенням смерті, усвідомлюючи свою гріховність, але безсилий стати на шлях істинний. У Кеведо час нерідко персоніфікується, постає як суб'єкт, ворожий індивідууму. Битва чоловіка й часу постає як битва нерівна, у якій людина зазнає приголомшливої поразки. Герой Кеведо - лише грішник, як і всі інші, але грішник видючий, грішник, який усвідомлює жах свого становища. Ще одна особливість світогляду Кеведо - це нездатність сприймати час як безперервний, плавний потік. Він порівнює життя людини з точкою, з якої посміялася природа, створивши у цій точці ще й розподіл на дитинство, юність, зрілість, старість Кеведо стверджує, що життя - постійний процес помирання, в якому людина є могилою для самої себе. Біг часу він відчуває лише як руйнацію й незмінне погіршення - й у людях, й у містах, й у традиції. Тема смерті — одна з провідних у творчості. Визнаним шедевром творчості Кеведо-і-Вільєґаса є його знаменитий цикл «Сновиддя», який багато хто називає словесним еквівалентом живопису І. Босха. Спершу до циклу входили «Сновиддя про Страшний Cyд» («Sueno del juicio Final», 1606), «Біснуватий альгуасил» («El alguacil endemoniado», 1607), «Сновиддя про пекло» (1608), «Світ зсередини» (1612). Згодом було написане «Сновиддя про смерть» («Sueno de la muerte», 1621). Форма видінь чи сновидь давала свободу авторській фантазії, що дозволяла йому подорожувати потойбічним світом, поглянути за допомогою Розсіювача хибних переконань на істинну сутність речей, людей і їхніх вчинків. Як дантівське Пекло було заселене його сучасниками-італійцями, так і зі сторінок кеведівського опису пекла постає Іспанія XVII ст. У диявольському вихорі пролітають перед нами продажні судді, злодійкуваті аптекарі, франти, повії, кравці, шевці, королі, вельможі. У день Страшного Суду «любострасники намагаються сховатися від власних очей, не бажаючи вести на суд свідків, котрі могли би їх обмовити; як зломовці ховаються від власних язиків, а злодії та вбивці збиваються з ніг, аби втекти від своїх рук».