45. Сутність, структура та функції політичної ідеології.

Політи́чна ідеоло́гія — система уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій.

Політична ідеологія має трирівневу структуру свого функціонування:

1) теоретико-концептуальний, який включає розробку та обґрунтування цілей, принципів, цінностей, ідеалів. На цьому рівні формується образ дійсності, тобто узагальнене уявлення групи про свої інтереси та цілі;

2) програмно-політичний, на якому загальні соціально-філософські принципи перетворюються в конкретні програми, лозунги, гасла, документи, вимоги політичної еліти. На цьому рівні відбувається поєднання загальних політичних поглядів з повсякденними потребами, які громадяни та їх об'єднання висувають до влади.

3) актуалізований (чи поведінковий), який свідчить про міру засвоєння громадянами цілей, вартостей, ідеалів, принципів політичної ідеології, наскільки вони втілені в діях громадян.

Структурними складниками політичної ідеології є:

1) політичні ідеї;

2) політичні теорії, концепції, доктрини;

3) політичні ідеали, цінності, мрії, утопії;

4) оцінка політичних процесів;

5) гіпотези, гасла, програми.

Функції:

Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності.

Пізнавальна функція. Її сутність — озброєння громадян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної культури.

Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний вибір громадян.

ДЕСЮСТ ДЕ ТРАСІ – французький філософ та економіст. Вперше вжив термін “ідеологія” у1796 р.

ОСОБЛИВІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ – створюється діяльністю теоретиків, політичних діячів, учених, які представляють інтереси того чи іншого класу або соціальної групи. Поживним ґрунтом для її формування є інтереси, уявлення про суспільно-політичне життя різних соціальних спільнот, хоча вони безпосередньо участі у процесі її формування не беруть.

46. Теоретичні засади консервативної ідеології.

Консерватизм з лат. збереження.

Фундатори консерватизму як політичної ідеології: Ерік Берк, ,Бональд.

Консерватизм – ідеологічна течія, яка виступає за збереження і підтримку існуючих форм соціальної структури, традицій, цінностей, морально-правових норм.

Історичні ідеї консерватизму:

• необхідність збереження існуючих традицій;

• обґрунтування неприродності свідомого перетворення соціального порядку;

• проголошення принципів послідовності;

• не порушення природних порядків, даних Богом (природні принципи, що лежать в основі сім”ї, власності мають зберігатися);

Ідеї консерватизму на початковому етапі:

1. суспільство розглядається як злагоджений механізм, що функціонує;

2. принципи релігійної смиренності і покірності;

3. заклик до керованості власних дій тими принципами, що панують в суспільстві (неможливість панування демократії, бо дії народу - ірраціональні);

4. політики повинні підкорятись нормам моралі;

5. за консерватизмом людська природа переповнена лихих намірів, тому людина має підпорядковуватися Богу (таким чином обґрунтовується елітарна форма правління).

Концепції неоконсерватизму, що з”явився у 2-гій половині XXст. (кардинальні зміни порівняно з початковим консерватизмом) :

• визнання не тільки капіталістичного суспільства, а й ліберального;

• заперечення втручання держави в економіку, що стримує її розвиток

Особливість консерватизму - не має сталого ідейного ядра і набуває різних ідейних форм в різні історичні етапи.

Форми консерватизму:

• історична форма

• антропологічна форма: консерватизм як вічна загальнолюдська позиція щодо визначних ідей принципів, ідеалів. Суспільство є вищим за індивіда, бо окрема людина керується у своїх діях інстинктами;

• ситуаційна форма: консерватизм як засіб пізнання і практичної діяльності суб”єктів політики, які намагаються зберегти існуючі порядки.

В цих рамках розрізняють:

1. ціннісний консерватизм: збереження вірності принципам, і готовність погодитись зі змінами

2. структурний консерватизм: характеризується негативним ставленням до суспільних змін.

ЕДМУНД БЕРК (1729–1797) – родоначальник консервативної ідеології, англійський політичний діяч, філософ і публіцист. У своїх численних працях Е. Берк засуджував Французьку революцію. Його книга “Роздуми про революцію у Франції”(1790) стала своєрідною Біблією консерватизму. Головна ідея книги – традиціоналізм, схиляння перед святістю традицій. Він віддавав перевагу превентивним реформам, покликаним упереджувати революції.

ФРАНСУА РЕНЕ ДЕ ШАТОБРІАН (1768–1848) – автор терміну “консерватизм”(1815), французький мислитель і громадсько-політичних діяч.

Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему. За вільність підприємницького капіталізму консерватизм обстоював ідеї вільної конкуренції, вільного ринку, а після великої економічної кризи і особливо після Другої світової війни – кейнсіанські ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, “держави добробуту”.

Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії. Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство.

Базові цінності - сім’я, релігія, мораль, традіції, держава- головний інструмент забезпечення добробуту громадян. Політичні та екогомічні пріорітети- пріорітетність дрежавної власності, актіивне втручання держави в економіку, підвищенна увага до армії

47. Базові засади лібералізму як політичної ідеології.

Поняття “лібералізму” потрапило до політичного словника в ЗО—40-х роках XIX ст. Але його ідейно-теоретичне коріння і перші спроби практичного втілення (в Англії, І США) сягають XVII—XVIII ст.

Лібералізм (лат. liberalis — вільний) — політична та ідеологічна течія, що об´єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.

Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення:

• абсолютна цінність людської особистості та рівність усіх людей;

• автономія індивідуальної свободи;

• раціоналізація й доброчинність діяльності людини;

• визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність;

• існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини;

• договірний характер відносин між державою та індивідом;

• обмеження обсягу і сфер діяльності держави;

• захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя;

• утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією.

Історично виникнення класичного лібералізму пов´язане з появою нового для феодального суспільства класу — буржуазії.

Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядалася як рівність, як свобода для всіх, а індивідуалізм — як розвиток і самовираження особистості.

Ідеологом буржуазного лібералізму Франції першої половини XIX ст. був Бенжамен Констан (1767—1830), який вважав, що свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Свобода людини — це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади.

Як політична течія лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США, а й у Російській імперії, до якої входила Україна, що було зумовлено розвитком капіта­лістичного ладу.

ідеологія буржуазії ( 17) остаточне сформ. до сер. 19. Зародиш капіталізму- лік. феод. відн. - вільне підприємництво- нові політичні умови. Основа лібералізму: договірна ідея Локка- передача права життя, свобод, власності/ центр: ідея індивідуальної свободи : 1) св політична- Греція, рим все життя жорстоко регламентувалось держваю2) св. громаднська- незалежність приватного життя індивіда від політичної влади і наявність в нього низки особистих прав. але у обох випадках- проголошення свободи найвищою цінністю.

Визнання природної рівності людей - ліквідація станових привілеїв, обмеження абсолютізму державної влади і це забезпечує поділ влади на три гілки. ( ідея Локка, обгрунтована Монтеск’є, усунення цехової регламентації, позаекономічна форма залежності+ повна підприємніц. свобода( приватна власність+ вільна конкуренція). А держава трімається поодаль від економіки взагалі, ії роль «Нічний сторож»( сміт: мир і спокій)

Документи-примірники класичного ліберал. 1789: Декларація прав людини і гром(фр) / 1791: Конституція(франції) / 1776: Деклара про незалежність(сша) 1787: Конст. США

Джефферсон + Медісон до прихильників лібер.

1812 «ліберали»(Іспанія) називали групу делегатів- націоналістів у кортесах. увійшло до інших мов і держав.

Конституція закріплює права на свободу, пр власність, принцип вільного ринку і конкуренції. прискорений розвиток продуктивних сіл, звільнення від абсолютизму становлення правової держави, парламентаризму і демократії. - плюси лібералізму

Мінуси лібералізму 1. Свобода- ворог рівності, св виявилась дієвою ліше для власників капіталізму. 2 усунення держави з економ. сфери- слабкі члени суспільства. беззахисні. 3. Буржуазний егоїзм. 4 Збагачення одних- зубоження інших це призвело до загострення класової боротьби( виступи робітників) криза19-20 - банкрутство монополій- вихід: соц. лібералізм- не ліше теорія свободи і природних прав людини, але реальне забезпечення соц. прав людей- на працю, відпочниок, добробут, охор здоровья, освіту

48. Соціал-демократія як ідейно-політична доктрина.

Соціал-демокротинна ідеологія виникла на ідеях Е. Бернштейна про класову співпрацю і соціальні рефор­ми як єдиний шлях покращення соціального становища для робітничого класу. Якщо до 60-х років соціал-демо­кратія надавала перевагу державному регулюванню еко­номіки, державній формі власності, як найбільш ефектив­ним засобам соціального захисту найбідніших верств на­селення, то на сучасному етапі вона визнає економічну ефек­тивність приватної власності, однак намагається підтриму­вати соціальну рівновагу за рахунок збільшення бюджет­них видатків на соціальну сферу. Сучасна соціал-демократія важливо орієнтована не тільки на робітничий клас, а й на широкі категорії представників найманої праці.

Соціал-демократія розвинена в таких державах , як Швеція,Фінляндія, Данія,

Поняття соц держава виникло в повоєнній політичній і суспільній теоріє для позначення держави сучасного демократичного типу за умов відносно стабільної і розвиненої екоміки. Кожна держава є соціальною з огляду на виконання нею соц функцій. Особливістю сучасної соц держави є здійснення нею активної соц політии, спрямованої на забезпечення прав людини, працевлаштування населення, підтримку малоімущих, сімї і материнства, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення. Політичні права людини доповнюються соціально-економічними правами, що передбачають надання всім членам суспільства певного мінімуму матеріальних та соціальних благ. З цією метою держави активно втручаються в економічні й соціальні відносини за допомогою податків і різних соціальних виплат, перерозподіляє через бюджет значну частину національного доходу на користь менш забезпечених верств населення.

Започаткувавши соціальну політику соціально-демократичні партії, які в повоєнні роки тривалий час перебували при владі в деяких західно-європейських країнах, зокрема у Швеції та Німечинні створено ними в 60-х роках державність дістала назву “держава загального благоденства” а згодом стала позначатись науковим поняттям “соц держава”.

Отже, соц держава – це правова держава, яка проводить активну соціальну політику спрямовну на забезпечення прав і свобод лядини, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення.

Соціал-демократія як політична течія утворилася в міжнародному робітничому русі в останній третиніXIX ст. Одним із перших розгорнене обґрунтування соціал-демократичної ідеї зробивЕдуард Бернштейн (1850—1932). Провідні положення цієї концепції: перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, а лише через соціалізацію капіталу (поліпшення матеріальних умов громадян, підвищення заробітної плати, скорочення робочого часу); соціалізм не означає якогось реального суспільного ладу, ідея соціалізму — це морально-політичний ідеал: «кінцева мета ніщо, рух — усе».

Соціал-демократи не вважають соціалізм сформованою кінцевою метою. ЇЇ не можна досягти одним стрибком, вона неперервна, протягом розвитку людської цивілізації наповнюється новим змістом. Демократичний соціалізм не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху, він є своєрідною дискусією, діалогом, пошуком цілей і засобів цього руху.

Е. Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удосконалення виробничих відносин характернее гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції – “демократичний соціалізм”.

Соціал-демократи надають перевагу еволюційному шляхові розвитку, перетворенню суспільства на краще через реформи. Їх економічні засади ґрунтуються на ідеї усуспільнення, а не одержавлення засобів виробництва. Своє ставлення до ринку вони визначають формулою: “Конкуренція – наскільки можливо, планування – наскільки необхідно”. Міжнародна діяльність соціал-демократів базується на ідеї миру, міжнародної солідарності, терпимості, ліквідації соціальної та національної нерівності й дискримінації людини.

Нові теоретичні положення були включені у програму соціал-демократів на Берлінському з’їзді у1989 році. В ній, зокрема, зафіксовано відмову від прискореного промислового росту, проведення будь-якої господарської діяльності із врахуванням впливу на стан екології, багато уваги приділено рівному з чоловіками становищу в суспільстві жінок, новими орієнтаціями доповнена программа зовнішньополітичної діяльності.

Найбільший вплив соціал-демократична ідеологія має в Німеччині, Австрії, Великобританії, Франції, Італії, скандинавських країнах. Міцні позиції займає вона також у Латинській Америці, ряді країн Азії, Ближнього Сходу. Про високий авторитет соціал-демократії засвідчує той факт, що нині вони перебувають при владі в17 європейських країнах.

У центрі уваги соціал-демократії — ідея створення «соціальної держави» як інструменту формування «солідарного суспільства», де мають поєднатися два великих досягнення XX ст.: індивідуальність творчості та колективна солідарність.

Базові цінності : свобода, справедливість, солідарність, рівність

49. Учення К.Маркса (1818—1883) виникло в кінці 40-х років XIX ст. в Європі. Це був період революцій, наці­ональних війн, бурхливого промислового розвитку та загострен­ня класової боротьби.

Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса полягала в тому, що в результаті внутрішнього розвитку ка­піталізму будуть зруйновані вузькі рамки класових та національ­них відносин, створяться умови для розкріпачення людини. Сво­бода та всебічний розвиток людини, з погляду засновників марк­сизму, можливі тільки в асоціації та через асоціацію. Але просу­вання до звільнення людини здійснюється через класову бороть­бу і революцію, знищення одного класу іншим, через установ­лення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ сус­пільства на соціальні класи і приведе до однорідного, соціальне справедливого суспільства.

Проблема визволення людини, формування цілісної, гармо­нійної, всебічно розвиненої людини — головна ідея Маркса. Уже в своїх ранніх працях Маркс писав про необхідність установлення принципово нового суспільного устрою, який би зробив вихідним моментом розвитку саме людину.

У творах періоду формування марксизму, особливо в «Мані­фесті Комуністичної партії», Маркс формулює ро­зуміння історичного процесу як суспільно-політичної діяльності народних мас, обґрунтовує необхідність заміни капіталізму та переходу до комуністичного суспільства. Тут же дається аналіз шляхів розвитку робітничого класу, його ролі в історії, робиться висновок про необхідність пролетарської революції для соціаліс­тичних перетворень суспільства. У «Маніфесті» сформульовано одне з центральних положень соціально-політичної теорії марк­сизму — ідея диктатури пролетаріату, намічено контури майбут­нього суспільства.

Зокрема, К. Маркс і його соратник Ф. Енгельс уважали, що державний устрій Німеччини є неро­зумним, як і закони цієї держави. Основа права — приватний інтерес багатіїв і держави як виразника їхніх інтересів. Тому держава — це інструмент беззаконня, оскільки більша частина суспільства не має можливості користуватися своїми правами. З огляду на це К. Маркс не поділяв думки багатьох мисли­телів, зокрема Г. Гегеля, про те, що держава — символ добро­буту, і зробив висновок, що на землі немає такої держави, яка повною мірою відповідала б своєму призначенню. Щоб це сталося, необхідно усунути приватний інтерес. З'ясовуючи сутність держави та її співвідношення з суспільством, К. Маркс не погоджувався з Г. Гегелем відносно того, що дер­жава породжує громадянське суспільство. З цього приводу він зазначив, що навпаки — сім'я й громадянське суспільство є передумовою, підґрунтям держави і права.

У категорії "держава" К. Маркс вирізняв два аспекти: полі­тичну державу й матеріальну державу.

Політична держава, державний устрій розвиваються на власності, промисловості й торгівлі; що ж до матеріальної дер­жави, то це, на думку мислителя, -- громадянське суспільство. Тобто, матеріальна держава не є політичною. Політична дер­жава формується поступово, базуючись на громадянському суспільстві(матеріальній державі) завдяки власності, торгівлі й промисловості.

Наявність цих двох аспектів сприяє роздвоєнню особис­тості. У політичній державі більше проявляється приватний інтерес, у матеріальній переважає суспільний.

Щоб ліквідувати протистояння політичної держави й мате­ріальної держави, необхідно знищити приватний інтерес за­провадженням істинної демократії. Тоді монархічний деспо­тизм заступить влада народу, яка й стане носієм державного устрою. Встановлення влади народу, демократії означатиме, за вченням К. Маркса, зникнення політичної держави. Тільки в цьому випадку, за демократичного устрою ліквідується різ­ниця між політичною державою та громадянським суспіль­ством, оскільки з ліквідацією приватної власності зникне й приватний інтерес, його заступить загальний, суспільний інте­рес. Загальні інтереси народу є основним принципом ідеаль­ного суспільства. У статті"До критики гегелівської філософії права" (1843 p. — січень1844 р.) К. Маркс запропонував спо­сіб ліквідації приватної власності — соціальну революцію й силу, яка здатна це зробити, — пролетаріат.

З усіма цими думками погоджувався і Ф. Енгельс. Він за­значав, що дослідження таких категорій, як"держава" і"пра­во", можна здійснювати лише за умови визначення зв'язку приватної власності й політичного життя. Державна, політич­на влада використовується як знаряддя власників. З цього приводу він писав, що в Англії править власність.

Значну частину своїх державно-політичних поглядів К. Маркс виклав в"Економічно-філософських рукописах1844 року".

50. Засадничі принципи класичних теорій еліт Г.Моска, В.Паретто, Р.Міхельса.

Макіавеллівська теорія еліт.

Г.Моска вводить поняття "правлячого класу" для визначення тієї групи людей, яка, володіючи певними якостями і ресурсами - високе становище у суспільстві, військова сила, священний сан, багатство, походження, знання і досвід управління - монополізує владу в своїх руках.

В.Парето ввів у науковий обіг термін "еліта". Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. Найнижчу верству суспільства складає не еліта - ті, хто не володіє ні суб'єктивними, ні об'єктивними можливостями ввійти в еліту. Сама еліта не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації.

Міхельс зробив висновок, що причини ховаються не в якостях людей, а в сутності самої організації: будь-яка організаційна система вимагає виділення керівного апарату і невідворотно відтворює олігархію. Виділення елітарних груп у сучасному суспільстві, де значну роль відіграють партії, він назвав "залізним законом олігархізаці".

Роботи Г.Моска і Р.Міхельса склали основу макіавеллівського підходу до аналізу еліти. Для цього підходу характерний розгляд еліт як правлячого класу, незважаючи на моральні чи інші якості людей, що входять до її складу. Головний акцент робиться на ролі еліти у суспільстві, на параметрах групової згуртованості (зокрема, досліджується роль елітарної свідомості і дотримання установлених "правил гри"), на механізмі функціонування (зміна еліти, внутрішньо елітарна боротьба).

Для цієї школи елітології характерно також:

• визнання невідворотності елітарності будь-якого суспільства;

• розгляд еліти як групи осіб, що володіють певними ресурсами і отримують матеріальні і нематеріальні цінності у максимальному розмірі. Так, у трактуванні американського політолога Г.Лассуела, еліта - це ті, хто отримує більшість з того, що варто отримувати.

(Незалежно від Г. Моски і майже в той самий час теорію політичних еліт розробляв В. Парето. Свої погляди з цього питання він виклав головним чином у праці «Трактат із загальної соціології»(1916). Як і Г. Моска, В. Парето виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість — еліта, її складають індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності, посідають найвище місце на шкалі таких соціальних цінностей, як-то влада, багатство чи знання.

В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу — контреліту. Правляча еліта — це всі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством. Контреліта — це люди, які наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду бар´єрів не мають доступу до управління. Соціальна рівновага потребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї індивідів з елітарними властивостями з нижчих верств суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має. Однак це не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам з неелітарними індивідуальними властивостями. У результаті погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вироджується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встановлює власне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В. Парето назвав «законом циркуляції еліт».

За В. Парето, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного: еліта «левів» та еліта «лисів». Першу характеризують крайній консерватизм, силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її складають майстри обману й політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується переважанням еліти «левів», а нестабільна, яка вимагає творчо мислячих, енергійних діячів, новаторів, — еліти «лисів».

Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку. Та з часом вони перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується й відповідно до закону циркуляції еліт поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілізованих нею невдоволених мас установлює своє політичне панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об´єктом панування та експлуатації. Звідси Парето робив песимістичні висновки як щодо «масової циркуляції еліти або просто революції», так і стосовно демократії.

Близькими до цих висновків були погляди третього відомого творця класичної теорії політичних еліт — німецького соціолога Роберта Міхельса (1876—1936). Погоджуючись в основному з тлумаченням Г. Москою причин елітарності, він особливо виокремлював організаційні структури суспільства, які стимулюють елітарність і вивищують керівну меншість. Учений стверджував, що сама організація суспільства вимагає елітарності й закономірно відтворює її. У своїй основній праці «До соціології партійності в сучасній демократії»(1911) Р. Міхельс на прикладі німецької соціал-демократії доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій. Керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики вцілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує вибори, управляє фінансами тощо. Ця меншість поступово, але неминуче виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику власним інтересам, піклуючись передусім про збереження свого привілейованого становища. Так з необхідністю закону, який Р. Міхельс назвав «залізним законом олігархічних тенденцій», в організаціях і суспільстві в цілому виокремлюється керівна меншість — еліта.

Будь-яким, навіть демократичним суспільством, стверджував Р. Міхельс, завжди фактично править олігархічна елітарна група. Демократія як безпосередня влада мас неможлива суто технічно й недоцільна з огляду на некомпетентність мас і їх байдуже ставлення до політики. Р. Міхельс заперечував закон циркуляції еліт В. Парето, вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо різні її групи мають спільний інтерес — збереження свого панівного становища. Хоча між представниками еліти й точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою. А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й неправлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну привілейовану касту і маси як «демократичну декорацію». Елітистський підхід до вивчення політики на початкуXX ст. був доповнений вивченням впливу так званих заінтересованих груп(А. Бентлі) і теорією бюрократії(М. Вебер), а згодом концепціями технократії і мерітократії(Дж. Бернхем, Дж. Гелбрейт, Д. Белл та ін.). Таким чином, політична думка від свого зародження й до становлення науки про політику у нинішньому її вигляді пройшла довгий і складний шлях, на якому політичні ідеї виникали й розвивались під вирішальним впливом об´єктивних чинників суспільного розвитку, насамперед таких, як соціально-економічні умови життя суспільства, характер взаємовідносин наявних у ньому різних класів, його державно-правова система. Політичні вчення найчастіше є ідеологічним відображенням реальних інтересів певних суспільних класів. Двома основними напрямами суспільно-політичної думки, які склалися протягом декількох століть, є лібералізм із його головною ідеєю індивідуальної свободи і комунізм, центральна ідея якого — ідея соціальної рівності. Попри класово-апологетичний характер ліберального й комуністичного вчень через їх боротьбу, взагалі через взаємодію й зіткнення різних за своєю сутністю поглядів і позицій, в історії політичних ідей відбувається процес осягнення об´єктивної природи держави, поглиблення уявлень про свободу, рівність і справедливість, про належний суспільнийі державний устрій, права і свободи людини, форми і принципи взаємовідносин особи і влади тощо. Звернення до політичних концепцій минулого нерідко виявляється дійовим засобом розв´язання складних проблем, які постають перед сучасною наукою про політику.)

51. Сучасні елітарні теорії. Їх типологія та функції.

Політична еліта - це певна група, прошарок суспільства, яка концентрує у своїх руках держ владу і займає владні посади, керуючи суспільством. Теорії еліт.

Макевіалістськая школа (Г.Моска, В .Парето). будь-якому суспільству властива елітарність. В основі цього лежить факт природних відмінностей людей: фізичних, психологічних, розумових, моральних. Ця еліта характеризується особливими політ і організаторськими якостями. Маси визнають право еліти на владу. Еліти змінюють один одного в ході боротьби за владу, оскільки добровільно владою ніхто не поступається.

Теорія елітної демократії (Р.Даль, С.Липсет) розуміння демократії як конкурентної боротьби претендентів на керівництво суспільством під час виборч кампаній. Еліта не панує, а здійснює керівництво масами з їхньої добровільної згоди, за допомогою вільних виборів.

Ціннісні теорії (В.Ропке, Ортега-і-Гассет). Еліта - це прошарок суспільства, наділений високими здібностями до управління. Еліта є результат природ. відбору осіб із видатними якостями і здібностями управляти суспільством. Формування еліти не суперечить принципам демократії. Соціальна рівність людей повинна розумітися як рівність можливостей.

Концепції плюралізму еліт (С.Келлер, О.Штаммер, Д.Рісмен). еліта множинна. Жодна група, що входить до неї не спроможна зробити вирішального впливу на всі сфери життя одночасно. В умовах демократії влада розподілена між різноманітними групами еліт, які впливають на прийняття рішень, відстоюючи свої інтереси. Конкуренція запобігає формуванню цілісної елітарной групи й уможливлює контроль із боку мас.

Ліволіберальні концепції (Р.Міллс).суспільство управляється винятково однією пануючою елітою. Можливості демокр інститутів (вибори, референдуми) незначні.

Політична еліта України: Видатним українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В.Липинський (1882-1931). Українська держава у майбутньому, на думку Липинського, має бути назалежною монархією спадкового характеру з обов'язковою передачею усплдкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним "національним прапором", найвищим символом держави. Ос­новним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату

Ортега і Гасет « Повстання мас» В 20 ст. велики масси починають повстання але вони не володіють інтелектом щоб приймати участь у правлінні.

Леш «Повстання еліт» - люди, що владні, не відповідають критеріям еліти. Бурд’є символ маси Гетто, символ еліти. Мілс критикує політичну еліту США, вона є закритою насправді при ілюзії відкритості. Ліга плюща- Яким чином можно увійти до еліти- 1 на конкурсній основі( знизу-вверх) 2) призначення(зверху- вниз) Канали рекрутування: 1) Політичні партії- через державну службу у політику- бюрократичний апарат- церква( іслам) -профспілки- сфера бізнесу- система освіти. ( это с конспект

52. Сутність, характерні риси та функції політичного лідерства.

Політичне лідерство — один із різновидів лідерства. Політичний лідер є символом певної спільноти, це особа, здатна реалізувати інтереси спільноти за допомогою влади, що дається йому цією спільнотою, політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати довкола себе групу прихильників та повести їх за собою.

Лідерство - це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу.

Ознаки політичного лідерства:

— політичний вплив має бути всезагальним і стосуватися всіх членів керованої спільноти;

— лідерство закріплюють певні норми, правила, привілеї, повноваження.

Політичне лідерство має формальний і неформальний аспекти. Формальний аспект лідерства пов'язаний із керівним місцем людини у суспільній ієрархії, з високою посадою, статусом, владою. Неформальний аспект лідерства полягає в особистих вроджених якостях людини, її здатності виконувати роль лідера.

Макіавеллі: Пол лідер - це володар, який викор будь-які засоби для наведення громадського ладу й збереження свого панування.

Ф. Ніцше :Лідер — вищий біологічний тип людини, який ігнорує установлені мораль, культуру, політичні цінності.

К. Маркс (1848—1883 pp.) визначав лідера як особу, що має ряд певних особистих якостей (уміння, знання, авторитет, організаторський талант) та виражає інтереси й волю певного класу, зокрема пролетаріату.

Існує низка концепцій, які обґрунтовують природу політичного лідерства:

1. Теорія рис —політичного лідерства - наявністю видатних рис у людини, а саме: розуму, , організаційних здібностей тощо.

2. Ситуативна теорія —лідер як продукт ситуації. Лідерство полягає в ролі, яку лідер має виконувати за конкретної ситуації (Ф. Фідлер).

3. Концепція послідовників — розкриває лідерство через взаємовідносини між лідером та його послідовниками, через вплив останніх на політичного лідера.

4. Психологічна концепція— прагнення людини перебороти певні комплекси і табу.

Політичне лідерство має дві теоорії: теорія рис і ситуаційна концепція

Теорія рис: щоб буті лідером треба володіти певними якостями - мужність, мудрість, шляхетність, організтор. і вмінння надихати

Сітуаційна концепція: місце, час і ситуація формує лідера.

Типологія пол. лідерства( за верберм)

1. традіційні лідери ( звичка- монархи) 2) харизматичні лідери3) раціональне- легальне лідерство( професіонали, які займаются посади легально)

Ласцем « Психологія і політика» 1) лідери- ідеологи- оперують ідеями2) лід.-агітатор- опер ємоціями3) л- організатор опер ситуаціями

політичний імідж образ людини у масовій свідомості, може не відповідати реальності.

Функції лідера. Найважливішими з цих функцій є:

• Інтеграція суспільства, соціальної спільности, класу, партії та ін. на підставі загальної мети, цінностей, політичних ідей.

• Визначення стратегічних орієнтирів в розвитку суспільства і держави.

• Участь в процесі вироблення і ухваленні політичних рішень, виявлення способів і методів реалізації програмної мети.

• Мобілізація мас на досягнення політичної мети.

• Соціальний арбітраж, підтримка порядку і законності.

• Комунікація влади і мас, зміцнення каналів політичного і емоційного зв'язку з громадянами, наприклад, за допомогою ЗМІ або в ході різних масових заходів, у тому числі і в період виборних кампаній.

• Легітимізація влади.

53. Сутність та типологія політичного лідерства.

Лідерство - це постійний вплив владних осіб на орг., сусп., групу.

Політичні лідери поділяли на три типи: традиційних, легальних й харизматичних в залежності від того, на чому базувались їх претензії на владу (авторитет).

Традиційні лідери (вожді) спираються на вікові традиції, що не викликають ніяких сумнівів.

Легальні лідери повинні здобувати владу законним шляхом.

Харизматичні лідери спираються не на силу традицій або закону, а на незвичайні особисті якості.

За критерієм психологічні особливості поведінки лідерів:

♦ експертів - людей раціонального складу розуму, які віддають перевагу фактам і цінують точність;

♦ організаторів - діяльних особистостей, ініціативних, які просуваються до влади цілеспрямовано, але не поспішаючи;

♦ комунікаторів - спонтанних і емоційних політиків, які розглядають політику як сцену власного самоствердження;

♦ стратегів - оригінальних людей, які відкидають задані схеми і роблять політичне життя навколо себе насиченим і неспокійним.

За характером образів людей:

1) лідер-прапороносець. Він визначає для своїх послідовників цілі й вказує напрями їх діяльності. Йому притаманні власне бачення дійсності, яскраві, привабливі персональні якості.

2) лідер-комівояжер, або служник, якому властиве уважне ставлення до потреб людей, здатність переконати їх в тому, що саме він може надати цю допомогу.

3) лідер-маріонетка, для якого важлива здатність переконувати людей, завдяки чому "купують" його ідеї та плани.

4) лідер -"пожежник", дії якого багато в чому визначені нагальними вимогами політичної ситуації. Якщо взяти за критерій стиль діяльності лідера, то можна виділити: авторитарний стиль, для якого характерні жорсткість мислення лідера, ігнорування інформації й аргументів, одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності. Демократичний стиль відзначають гнучкість мислення, схильність до отримання максимально повної інформації, лідер бере участь в обговоренні проблем нарівні з усіма, цілі і напрями діяльності обираються, виходячи з точки зору, яка перемагає.

Політичне лідерство має дві теоорії: теорія рис і ситуаційна концепція

Теорія рис: щоб буті лідером треба володіти певними якостями - мужність, мудрість, шляхетність, організтор. і вмінння надихати

Сітуаційна концепція: місце, час і ситуація формує лідера.

Типологія пол. лідерства( за верберм)

1. традіційні лідери ( звичка- монархи, спирається на механізм традицій, ритуалів, силу звички. Звичка підкорятися заснована на вірі в святість традиції і передачі влади за спадком. Право ж на панування лідер придбає завдяки своєму походженню. Цей тип лідерства втілює правління вождів, старійшин, монархів.)

2. 2) харизматичні лідери припускає виняткові якості самого лідера, якими він володіє насправді або які приписуються йому його оточенням і всіляко роздуваються засобами масової інформації. Харизматичними лідерами були В.І. Ленін, І.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун, Р.Хомейні та ін. Основою легітимності харизматичного лідера є його перевага над іншими.

3. 3) раціональне- легальне лідерство( професіонали, які займаются посади легально) засновано на існуючій в суспільстві нормативно-правовій базі. Наприклад, відповідно до конституційних норм громадяни обирають президента своєї країни, довіряючи йому на певний термін вищий пост в державі. Основою його легітимності є президентський статус(державна посада).

Політичні лідери можуть поєднувати в собі відразу декілька типів лідерства. Наприклад, раціонально-правовий лідер може володіти і харизматичними якостями(Ш. де Голль- Франція, Рузвельт- США).

Ласцем « Психологія і політика» 1) лідери- ідеологи- оперують ідеями2) лід.-агітатор- опер ємоціями3) л- організатор опер ситуаціями

політичний імідж образ людини у масовій свідомості, може не відповідати реальності.

54. Політична культура: сутність, структура, функції.

Вивчення політичної культури допомагає проникнути в суть функціонування різних політичних структур, визначити основні напрями і перспективи їх розвитку. Політична культура дозволяє визначити міру демокра­тичності й цивілізованості того або іншого суспільства.

Політична культура - це система політичних уявлень, що історично склалися, переконань, Цінностей, норм і моделей політичної поведінки всіх суб'єктів політичного процесу. Поняття "політична культура" багато в чому співпадає за змістом із поняттям "політична свідомість". Політична свідомість - це відображення в свідомості людей політичних явищ і процесів. Політична культура пока­зує, яким чином феномен політичної свідомості реалізовується в політичній діяльності суб'єкта. Вона з'являється як єдність соціальних і політичних знань людини, її оцінок, орієнтацій, норм і способів політичної поведінки. Таким чином, політична культура - це спосіб ставлення суб'єкта до політичної дійсності. Структура визначається за декількома критеріями: за культурою політичної поведінки, за культурою функціонуван­ня політичних інститутів та ін. У політичній літературі в її структурі виділяються наступні основні елемен­ти: пізнавальний, емоційно-психологічний, етично-оціночний, поведінковий елементи, а також політичну символіку і ембле­матику. Пізнавальний : знання про політичну систему і її окремі інститути, про політи­чні режими, про політичну владу, її форми і механізми їх здій­снення на практиці, про демократію, права людини, методи і способи політичної діяльності та ін.

Функції: виховна, комунікативна, прогностична, нормативно-регулююча, вираженя і реалізаці соціальних інтересів.

Особливості політичної культури в Україні

1. вирішення проблеми національної і соціальної згоди

2. чітка концепція реформ;

3. обов'язкове забезпечення правового регулювання

4. Едність демократіі і науки

5. Визначення “примату” права над особою

6. Цілеспрямоване формування соц. структури

7. відмова від догм, соціальних утопій, Перехід до відповідального самостійного мислення;

8. необхідно створити умови для вияву індивідуальності особистості.

СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ – постійно насичується новими компонентами. В цілому можна говорити про базові, чи конструктивні параметри політичної культури, які є сталими:

1. Культура политітичної свідомості: Політичні уявлення/ політичні традиції, цінності, норми, звичаї/ пол. постанови2) Культура політичної поведінки: Культура пол. участі/ Культура політ. діяльності3) Культура функціонування політичних інститутів: Культура виборчого процесу/ Кул. прийняття пол. рішень

ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ:

вираження й реалізація соціальних інтересів– відтворюються корінні інтереси соціальних спільностей, які стосуються влади в суспільстві. Усвідомлення цих інтересів зумовлює відповідну політичну поведінку соціальних спільностей та окремих їх представників;

пізнавальна– узагальнює культурно-політичний досвід діяльності особистості, різноманітних груп, партій тощо в політичному процесі;

виховна– спрямована на виховання певних типів поведінки в процесі політичних дій, на формування й розвиток індивіда як суб’єкта політичних відносин. Відбувається це на основі тих політичних цінностей і норм поведінки, які переважають у суспільстві в цілому або відповідають інтересам і цілям тих чи інших соціальних спільностей;

комунікативна– знаходження порозумінь та консенсусу громадян різних політичних поглядів та переконань. Виступає засобом ідейно-політичного і правового зв’язку громадян з політичними інститутами та між собою. Ця функція забезпечує взаємодію всіх учасників політичного процесу на базі використання загальноприйнятих термінів, символів, стереотипів мислення й поведінки;

інтегративна– спрямована на об’єднання громадян з однаковими політичними уподобаннями в контексті способів розв’язання складних політичних ситуацій, які існують у суспільстві;

регулятивна– регулює певним чином поведінку громадян в процесі політичних дій, визначаючи її певні межі;

нормативно-ціннісна – реалізується за допомогою формування і закріплення в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поведінки. Вони втілюються в нормативних політичних рішеннях держави і надають можливість ефективно регулювати відносини в межах політичної системи з боку як держави, так і громадянського суспільства

соціалізаційна– сприяє кращому розумінню сутності суспільно-політичних процесів та формує відповідний характер політичної активності та політичної участі;

захисна– визначає межі впевненності особистості у своїх переконаннях та політичних діях, пов’язаних із політичною участю в процесах, що відбуваються;

прогностична– дає можливість спрогнозувати поведіну громадян, які сповідують той чи інший тип політичної культури.

55. Сутність, структура та функції політичної свідомості.

Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб´єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.

Існують два взаємопов´язані блоки елементів політичної свідомості — мотиваційний та пізнавальний.

Мотиваційний блок. До нього належать: політичні потреби та інтереси, політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного, спонукають людей до певної політичної поведінки.

Пізнавальний блок. Він охоплює: політичну інформованість, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає правосвідомість. Адже знати, поважати і виконувати правові норми — обов´язок кожного громадянина правової. Політична свідомість завжди конкретно історична, вона відбиває інтереси конкретних людей в конкретній країні з певним рівнем економічного й духовного розвитку.

Залежно від критерія, - рівні політичної свідомості.

За ознакою суб´єкта політики (соціологічний підхід):

- політична свідомість суспільства;

- політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна, вікова група і т. ін.); п

- політична свідомість особи.

Необхідно зауважити, що політичні знання та уявлення, як і політична свідомість в цілому, функціонують на двох рівнях: буденному та теоретичному. Буденна політична свідомість — це сукупність ідей, уявлень та знань, які виникають безпосередньо з буденної практики того чи іншого класу, соціальної верстви або групи людей чи окремих індивідів. БПС характеризується чітко вираженими соціально-психологічними рисами: соціальними почуттями, настроями, емоціями, імпульсивністю, гостротою сприйняття політичних процесів, подій та рішень. Вищим рівнем політичної свідомості можна вважати політико-теоретичну свідомість. - сукупність ідей, уявлень, поглядів, знань та вчень, що виникають на основі наукового дослідження політ. відносин, процесів, інститутів, проникнення в їхню сутність, глибинні взаємозв'язки і суперечності, закономірності розвитку.

Політична ідеологія – система ідей і поглядів, які виражають інтереси суспільних класів стосовно політики, здійснення влади.

Сутнісними рисами політичної ідеології є систематизований, теоретичний характер і цілісне відображення інтересів суспільних класів. Суб'єктами основних політичних ідеологій сучасності – лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму й комунізму є сааме суспільні групи населення.

Політична психологія та ідеологія перебувають у єдності і взаємодії. Особливістю цієї взаємодії є те, що обидві вони виражають інтереси одних і тих самих соціальних спільностей, але з різним ступенем глибини та узагальнення.

Політична психологія– це сукупність почуттів, настроїв, емоцій, волі, думок, особливих рис характеру індивідів і соціальних спільностей, що виражають їх ставлення до політичних інститутів, здійснення влади.

Політична психологія має певну структуру. Вона містить політичні потреби, інтереси, почуття, настрої, традиції тощо.

Політичні потреби – базовий елемент політичної психології. Це ті потреби, задоволення яких пов’язане зі здійсненням влади.

Політичні інтереси– це усвідомлені політичні потреби. Вони є реальними причинами дій учасників політичного процесу. Залежно від відмінностей у політичних інтересах одні й ті самі явища політичного життя можуть по-різному сприйматися його учасниками, що формує відповідні політичні почуття, настрої, емоції тощо, отже, й відповідну політичну поведінку.

Політичні настрої– є станом почуттів щодо політичних явищ і процесів. Настрої містять як емоційні, так і раціональні елементи і справляють значний вплив на політичну поведінку людей.

Політичні традиції – є найбільш стійкою складовою. Це усталені норми політичної поведінки, політичні цінності, ідеї, звичаї тощо, які передаються від покоління до покоління.

ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ:

пізнавальна– система знань про навколишню політичну дійсність;

нормативна– створення загальноприйнятного образу майбутнього;

аксеологічна– допомагає орієнтуватися в політичному житті, давати оцінку політичних подій;

регулятивна– подає орієнтири щодо участі у політичному житті;

прогностична– дозволяє створити основу для передбачення змісту та характеру розвитку політичного процесу;

інтегруюча– сприяє об’єднанню певних груп людей на базі спільних політичних цінностей та ідеалів.

56. Політичні конфлікти. Джерела походження та способи врегулювання.

Конфлікт — це «зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалі­зації їхніх інтересів в умовах протидії».

• К. цінностей - зіткнення ціннісних орієнтацій (ліві-праві, ліберали- консерватори, інтервенціоністи-ізоляціоністи тощо)

• К. інтересів - пов’ язаний із зіткненням різних, насамперед пол і соц-ек інтересів (напр. Через приватизацію в посткомуністичних сус-вах).

• К. ідентифікації - суперечності стосовно вільного визначення вільним громадянам своєї етнічної та громадянської приналежності.

Суб'єктами конфлікту можуть виступати індивіди, малі й великі групи людей, їхні різноманітні організації.

Конфлікти: соціальні, міжкласові, міжетнічні, міжрегіональні.

Причини виникнення і шляхи розв'язання конфліктів у суспільстві, з'ясування їх значення для суспільного розвитку, соціального управління, гармонізації суспільних відносин вивчає конфліктологія — самостійна галузь наукового. Підходи для врегулювання конфліктів:

Морально-правовий – врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм.

Силовий підхід – використовується, коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу і нав’язати їй свою волю. Перемога з використанням силової моделі має однак перехідний характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним.

Реалістичний. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир’я.

Ідеалістичний – має місце, коли всі зацікавлені сторони, незалежно від стану і статусу, встановлюють взаємовідносини, прийняті для всіх, що відповідають індивідуальним поглядам кожного.

Компромісний – згода, порозуміння з політичними противниками, досягнуті шляхом взаємних поступок.

Консенсусний – згода між суб'єктами політики з певних питань на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх соц. та політ. групп сусп.; прийняття рішень без голосування за виявленням загальн. згоди.

Інтегративний – передбачає, що кожна із сторін, забуваючи про свої попередні цілі й цінності, знаходить нові взаємоприйняті.

ПОЛІТИЧНИЙ КОНФЛІКТ – це протиборство різних соціально- політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані, насамперед, із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами подальшого розвитку суспільства.

Будь-які конфлікти зумовлені як об’єктивними, так і суб’єктивнимифакторами, а саме:

– нерівністю людей, соціальних і національних спільнот;

– несумісністю суспільних та індивідуальних цінностей;

– невідповідністю між сподіваннями та дійсністю;

– відмінністю у політичній культурі, типах лідерства;

– відсутністю достовірної інформації;

– прагненням завоювати та утримати владу.

На думку багатьох науковців, узагальнюючим фактором, що спричиняє конфлікти, є соціальний інтерес. У центрі конфліктів найчастіше лежать економічні, соціальні, зовнішньо- та внутрішньополітичні, територіальні, мовні, міжконфесійні, міжетнічні та інші проблеми.

ТЕОРІЯ КОНФЛІКТУ. Найбільший внесок у розроблення теорії конфлікту зробили Арістотель, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. Ця тема є також визначальною у наукових працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.

В сучасній науковій літературі виділяють два основні підходи щодо визначення сутності політологічного поняття соціального конфлікту, які сформульовані американським соціологом Т. Парсонсом та німецьким політологом Р. Дарендорфом.

Т. Парсонсон, зокрема, вважає, що кожне суспільство є відносно стійкою й стабільною культурою. Кожний елемент такого суспільства робить свій посильний вклад для підтримки діючої політичної системи; кожне суспільство є добре: інтегрованою структурою, функціонування якої опирається на ціннісний консенсус його членів. Основним методом забезпечення належної стабільності та інтеграції такого суспільства є співпраця конфліктуючих сторін.

Р. Дарендорф, навпаки, стверджує, що конфлікт у політиці є звичайним явищем. На його думку, відсутність конфлікту в суспільстві є чимось дивовижним і ненормальним. Адже кожне суспільство не є незмінним, тут не існує сталості, немає нічого постійного, воно пронизане розбіжностями та конфліктами. Головне для кожного суспільства – відшукати належні форми і методи розв’язання конфліктів.

Виникаючи як зіткнення, передусім, економічних інтересів соціальних спільнот, соціальні конфлікти обов’язково охоплюють сферу реалізації політичної влади; набуваючи політичного характеру, вони проявляються як соціально-політичні конфлікти.

Основоположниками теорії політичного конфлікту вважають К. Маркса і А. Токвіля, які відзначали неминучість солідарності всередині соціальних асоціацій, союзів і конфліктів між ними. Однак, за К. Марксом такі соціальні асоціації, союзи є класами, а по А. Токвілю – соціальними спільностями та добровільними асоціаціями. Перший автор розглядав конфлікт і консенсус як альтернативи, абсолютизуючи при цьому роль політичного конфлікту, а другий – висунув ідею про те, що демократія включає баланс між силами конфлікту й консенсусу, спираючись на політику соціального партнерства.

Підходи для врегулювання конфліктів:

Морально-правовий – врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм.

Силовий підхід – використовується, коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу і нав’язати їй свою волю. Перемога з використанням силової моделі має однак перехідний характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним.

Реалістичний. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир’я.

Компромісний – згода, порозуміння з політичними противниками, досягнуті шляхом взаємних поступок.

57. Типологія політичних конфліктів. Основні типи політичних конфліктів в Україні, та шляхи їх вирішення.

ПК – один з видів соціальних конфліктів. Специфіка якого визначається особливостями розвитку політичної дійсності. В основі – боротьба учасників політичного процесу за вплив.

1. внутрішньодержавні – можуть виникнути між політичною елітою і масою (коли не зважає на інтереси населення); між партійною елітою, гілками влади; конфлікти міжкласові, міжнаціональні, міжетнічні; міжконфесійні;

2. зовнішньодержавні – конфлікти між 2 або декількома державами за сфери впливу чи панування; можуть виникнути внаслідок територіальних, економічних розбіжностей;

Види:

• повстання – масовий відкритий збройний виступ певного класу проти існуючої в державі влади (панівного класу); коли панівна верхівка не віддає владу; непровамірний конфлікт (правомірний якщо нема інших способів);

• путч – специфічна форма збройної боротьби за владу яка спирається на військових (армії); після путчу – тоталітарне правління; не мають широкою підтримки в масах населення; репресивні методи проти іншого населення;

• заколот – збройний виступ ворожих державних сил спрямований на захоплення влади, зміну форми правління; ширший ніж путч; не досягає збройного повстання;

Путч – Заколот – Збройне повстання

• переворот – застосовується зброя; політичне правління переходить до армії;

• змова – таємна угода вузького кола осіб; домовляються про збройний виступ проти існуючої влади;

• громадянська непокора – в країнах демократичного спрямування; варіації: ненасильницький виступ групи чи партії; мітинг; демонстрації; політичні страйки; протистояння уряду

Методи врегулювання: уникнення конфлікту; відкладання конфлікту; урегулювання конфліктів – мирне протиборство сторін на основі збереження їхніх інтересів та позицій; арбітраж – сторони добровільно передають свої суперечності 3-ій стороні; переговори (найбільш ефективний)

ТИПИ КОНФЛІКТІВ. Найпоширенішим є поділ конфліктів на конфлікти цінностей, інтересів та ідентифікацій.

Конфлікт цінностей,зокрема, постає як зіткнення різних ідеологічних концепцій, розбіжності між якими виступають основними передумовами конфлікту(ліві – праві, ліберали – консерватори, комуністи – соціал-демократи).

Конфлікт інтересів пов’язаний, у першу чергу, з зіткненням політичних та соціально-економічних інтересів, які призводять до конфлікту між владною правлячою верхівкою та широкими верствами населення(як приклад, конфлікт через проведену в Україні номенклатурно-бюрократичну, а не народну приватизацію).

Конфлікт ідентифікаціїпростежується тоді, коли вирішується питання щодо визначення громадянином тієї чи іншої країни своєї етнічної та громадянської належності. Сутність конфлікту полягає в тому, що частина населення не бажає визнавати себе громадянами тієї держави, на теренах якої вони в даний час проживають.

За своєю природою конфлікти бувають глобальними, регіональними, міждержавними, внутрідержавними, місцевими, міжпартійними та внутріпартійними, міжособистісними.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на антагоністичні (непримиренні) та неантагоністичні(примиренні).

Неантагоністичні конфліктине носять діаметрально протилежного характеру: при обговоренні тієї чи іншої проблеми допускається різне її розуміння, простежуються різні способи її вирішення. Антагоністичні конфлікти характеризуються своєю непримиренністю: кожна із конфліктуючих сторін прагне здобути перевагу, що, як правило, заводить обидві сторони в глухий кут.

Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита– відверте, прозоре протистояння, з використанням різних форм та методів боротьби, та закрита, або латентна, коли має місце невидима, таємна боротьба задля досягнення бажаного результату.

Одним із найскладніших політичних конфліктів в українському суспільстві на сучасному етапі є суперечність між двома рівновеликими соціальними групами, які можна умовно визначити поняттям “реформатори” та “консерватори”, тобто між тими, хто ідеалізує наше минуле і критикує сьогодення.

Шлях до розв’язання цього глобального конфлікту лежить у подальшій стабілізації, демократизації та гармонізації суспільства, створенні правової держави, значному підвищенню матеріального та духовного рівня життя широких верств населення.

Загальною загрозою політичній стабільності залишається складна ситуація в економіці України.Стагнація виробництва, зростання тіньової економіки, корупції, значне підвищення цін на промислові та продовольчі товари, зниження купівельної спроможності населення, катастрофічне зростання бідності, неприхована заклопотаність багатьох “публічних політиків” власним облаштуванням, призводять до нагромадження нерозв’язаних проблем і викликають незадоволення народних мас політичною елітою.

Все це спричиняє конфлікти, перш за все, у виробничій сфері: з питань заробітної плати, техніки безпеки, соціальних послуг, недемократичності управління, що породжує мітинги, пікети, страйки тощо.

Значними політичними чинниками дестабілізаційних процесів у країні є напружені відносини між Президентом, Урядом і Верховною Радою, гостре протистояння між владою і опозицію, що часто виходить за цивілізовані межі, боротьба між “лівими” та “правими”, головною причиною якого є розмаїття політичних та ідеологічних симпатій електоральних груп, якими ці сили підтримуються.

58. Політична складова міжнародних відносин. Специфіка і засоби зовнішньої політики.

Міжнародні відносини є відносинами між наці­ями як політичними утвореннями (державами).

Міжнародна політика - це комплекс двосторонніх та багато­сторонніх політичних, економічних, дипломатичних, військо­вих, культурних, науково-технічних відносин між державами; історично зумовлена форма інтегративних тенденцій, які вини­кають у процесі розвитку світового співтовариства, а також форми взаємодії між його суб'єктами; сукупність дій політичних суб'єктів у відносинах між державами та на міжнародній арені в цілому. . Вивчення міжнарод­них відносин передбачає:

• по-перше, аналіз зовнішньої політики чи політичних сто­сунків між державами;

• по-друге, з'ясування всіх аспектів стосунків між різними сусп.

В основі зовнішн. політю: лежать національні інтереси як інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему.,. забезпечення яких є основним завдан­ням зовнішньої політики будь-якої держави.

Розрізняють два основних рівні зовнішньополітичних інтересів: рівень головних інтересів і рівень специфічних інтересів. Рівень головних інтересів охоплює зовнішньополі­тичні інтереси, пов'язані із забезпеченням безпеки й цілісності держави як певної соціально-економічної, полі­тичної, національно-історичної і культурної спільності, захистом економічної і політичної незалежності держави, утриманням і зміцненням її авторитету в системі міжна­родних відносин. Рівень специфічних інтересів містить окремі, часткові інтереси держави в системі міжнародних відносин.

Національна безпека — це такий стан держави, який дає їй можливість зберігати свою цілісність і виступати самостійним суб'єктом системи міжна­родних відносин. Національна безпека — державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнен­ня життєво важливих національних цінностей. Національна безпека означає захищеність життєво важливих інтересів особи, держави й суспільства, державних кордонів, територіальної цілісності, суспільно-політичного ладу, економіки, культури країни від внутрішньої і зовнішньої загрози. Вона має, отже, внутріш­ній і зовнішній аспекти.

Розвиток міжнародних політичних відносин історично визначався домінуючим впливом тієї чи іншої “наддержави”:

• Велика Британія (ХІХ століття);

• США (починаючи з1914 року);

• протистояння за світове панування між США та СРСР (“холодна війна” впродовж1945–1991 років);

• вибір між монополярним (на чолі з США як “світовою державою”) або поліполярним світом(декілька “наддержав” у світі: США, Європейський Союз, Китай, Японія, Індія, Бразилія, Росія).

Міжнародні відносини виступають специфічним видом суспільних відносин. Як і суспільні відносини в цілому, вони с відносинами між людьми; в них чітко вирізняються економічний, соціальний, політичний і духовно-культурний аспекти.

Сьогодні можна виділити дві провідні парадигми подальшого розвитку міжнародних відносин – геополітичну і геоекономічну.

Відповідно до геополітичної парадигми, захист національних інтересів більшості держав світу має базуватися на недопущенні іноземного втручання у внутрішні справи країни, забезпечення недоторканості національних кордонів.

Геоекономічна парадигма стверджує, що забезпечення високих темпів економічного зростання можливе через інтернаціоналізацію господарських зв’язків та поступове розмивання національних кордонів.

Основними тенденціями розвитку сучасних міжнародних відносин є:

– гуманізація;

– деідеологізація та демократизація;

– перехід від конфронтації до партнерства та співробітництва;

– глобалізація, розширення міжнародних відносин.

Рудольф челлен вводить термін «геополітика» - наука про держи, як географічні організації.

1904 Макіндер- « Географіческая ось исторіі» основ. текст геополітики. Створив «Світовий острів». 1)« Серце світу»heartland - в центрі острову(Европа, Азія, Афріка) - найвигідніше положення для контролю над світом(Російська імпрерія) 2) «Країни внутрішнього напівмісяца»- берегові зони св. о-ву(Франція, Іспанія, Португалія, ЮАР) 3) «Країни зовнішнього напівмісяца»- ВБ, Америка, Австалія, Зеландія, Японія.

Формула світового панування: хто володіє східною европою той контролює Heartland - той хто «Світовий острів» - той контролює весь світ.

США ніколас спайкмен ( 1893-1943) Вважав що В.Б. і США- одна нація, між якими- внутрішне озеро(Атлантіка) і важлива об’єднання цієї цивілізаційн спільноти- це натхнення для НАТО

Мехен - обгрунтував військово- морську стратегію20 ст Сша: лише морська держ може контролювати світ, військовий флот для захісту торгівельних шляхів, військ- морські бази по світові. «Сратегія Анаконди» у супротивника з-під контролю треба вивести макс к-ть берегових зон, чи прекратити шлях до моря.

З-Є школа- німеччина і Франція концепція «посібілізму» критикує жорстку детермінізм англ-амер школи, бо географія- не доля, а можливість. НІмець Наумани- говорить про середину Європу. Щоб конкурувати з Англо- АМер. требо об’єднатися європі( економіч і політич.) навколо Німечч(1 крок: Нім, Австр, Угор) але це конфедерація, а не уніт дер. (ЄС)

Хаусхоффер - майбутєне за блоком сухопутних держав, що мають протидіяти анаконді, требо ств могут. контанентал. Блок( берлін- Москва- токіо). Концепція «Остленду»- поширення на Схід

У СРСР не було геополіт вчення Дугін - предствнік неоєвроазійства( вплеск геополітики) , він виступав за створення неоєвразійского блоку- інтегрування Росіії з колишними радянськими республіками з провідною роллю Москви.

59. У сучасній теорії міжнародних відносин прийнято виділяти такі напрямки: політичний ідеалізм, політичний реалізм, модернізм, транснаціоналізм, неомарксизм та неореалізм.

Вихідним пунктом політичного ідеалізмує переконання його прихильників у необхідності й можливості покінчити зі світовими війнами та збройними конфліктами між державами завдяки правовому регулюванню і демократизації міжнародних відносин, на основі створення системи колективної безпеки.

Представники політичного реалізму,у свою чергу, виходять з постулату про те, що у політиці ключовим є поняття інтересу, який виражається в термінах влади.

Модерністиакцентують увагу на необхідності застосування методів точних наук у вивченні феномену міжнародних відносин.

Згідно з теорією транснаціоналізму, держава не є єдиним міжнародним актором, рівними їй суб’єктами міжнародних відносин є індивіди, установи, організації, недержавні об’єднання.

Неомарксистипереконані, що сучасний світовий політичний процес безпосередньо залежить від економічних міжнародних відносин, які мають несиметричний характер(поділ світу на багату Північ і бідний Південь).

Неореалізмзахищає, з одного боку, прагнення до збереження класичної традиції, а, з іншого боку, визнають необхідність врахування нових міжнародних реалій.

Представники усіх зазначених напрямків визнають, що сучасні міжнародні відносини мають системний характер, який зумовлений передусім якостями структури світового політичного процесу. В останні десятиріччя, після розпаду СРСР та руйнування біполярного світу однією з найбільш актуальних проблем світової політики стає проблема створення якісно нової постбіполярної та альтернативної монополярній системи міжнародних відносин. Все більше дослідників схиляються до думки про те, що найоптимальнішою стратегією розвитку світового політичного процесу має стати формування багатьох центрів впливу у системі міжнародних відносин. Світ має стати комплексним, багатополярним, тоді у ньому домінуватимуть не вертикальні, а горизонтальні взаємозв’язки.

Сьогодні можна виділити дві провідні парадигми подальшого розвитку міжнародних відносин – геополітичну і геоекономічну.

Відповідно до геополітичної парадигми,захист національних інтересів більшості держав світу має базуватися на недопущенні іноземного втручання у внутрішні справи країни, забезпечення недоторканості національних кордонів.

Геоекономічна парадигмастверджує, що забезпечення високих темпів економічного зростання можливе через інтернаціоналізацію господарських зв’язків та поступове розмивання національних кордонів.

Основними тенденціями розвитку сучасних міжнародних відносин є:

– гуманізація;

– деідеологізація та демократизація;

– перехід від конфронтації до партнерства та співробітництва;

– глобалізація, розширення міжнародних відносин.

76