1.1 Мстиславове євангеліє

Мстиславове євангеліє (рубіж XI-XII ст.) – велика художньо оздоблена книга, призначена для читання в церкві у святкові дні. Написана гарним, великим уставом, прикрашена кольоровими заставками, мініатюрами євангелістів, великими ініціалами. Книгу виготовлено на замовлення князя Мстислава – сина Володимира Мономаха, в той час коли він був новгородським князем. Списав євангеліє Олекса Лазоревич, а писав золотом Жаден, возив його до Новгорода тіун Наслав, де виготовлено оправу із золота, срібла, перегородчастих емалей та коштовного каміння. Щодо місценаписання книги висловлювалися різні думки. Однак це не Новгород, тому що в ньому немає цокання, важливої прикмети новгородської говірки, а приписка Наслава свідчить, що всю справу з виготовлення євангелія було завершено у Києві.

Остромирове євангеліє

Остроми́рове Єва́нгеліє – одна з найвидатніших пам'яток старослов'янського письменства в давньоруській редакції, до виявлення в 2000 році Новгородського кодексу вважалася найдавнішою книгою, яка була створена на Русі. «Остромирове Євангеліє» містить євангельські читання для неділі і свят. Переписане 1056-1057 рр. з староболгарського оригіналу, як гадають, у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира, який в написі книги названий «близьким» родичем князя Ізяслава Ярославича (по гіпотезі Анжея Поппе, згадана в написи дружина Остромира Феофана могла бути донькою Володимира Святославича та Ганни Візантійської).

ГЛАГОЛИЧНІ ПАМ’ЯТКИ

2.1 Київські листки

Київські листки (Київські глаголичні листки, Київський місал) – разом із Фрейзінгенськими уривками, одна з найдавніших глаголичних пам'яток старослов'янської писемності. Текст датується другою половиною X сторіччя. «Листки» написано моравською редакцією старослов'янської мови.

У 1872 цю пам'ятку подарував Київській духовній академії її вихованець начальник Російської духовної місії в Єрусалимі архімандрит Антонін (Андрій Іванович Капустін). З 1934 Київські глаголичні листки зберігаються в Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського.

Глаголична пам'ятка налічує сім листків. Шість аркушів скріплено разом у вигляді зошита, сьомий відірваний від решти. Він не має своєї пари – восьмого листка. Матеріал листків – добре оброблений, тонкий пергамен. Зправа наведено міні-зображення сьомого аркуша. Можливість перегляду всіх листків надається нижче.

Київські глаголичні листки зберігаються у картонній оправі (висота 15,2 см, ширина від корінця 11 см, корінець близько 0,7 см), обтягнутій високоякісним темно-зеленим сап'яном, на якому золотом витиснено орнамент.

Пам'ятка написана чорнилом, яке має тепер коричневий колір. Текст на звороті першої сторінки та лицевій стороні другої сторінки місцями побляк (вони тривалий час експонувалася у вітрині Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії).

Зміст Київських глаголичних листків визначив перший їх дослідник І.І. Срезневський (1812-1880). Текст, що займає три чверті першої сторінки – уривок з апостольских читань. Зміст тексту на решті сторінок являє собою зібрання західно-християнських мес – місал, перекладений з латинської мови.

28. Класифікації сучасних слов’янських мов.

Перші спроби генеалогічної класифікації слов'янських мов належать чеському філологові Йосефу Добровському(1753 – 1829). Його вважають патріархом слов'янської фі¬лології, який заклав основи систематичного порівняль¬ного дослідження мов. Учений поділяв усі слов'янські мови і діалекти на дві підгрупи:

1) західнослов'янські: польська із сілезьким діалектом; чеська (богемська) з моравським, сілезьким і словацьким говорами;

2) південносхідні: російська; іллірійська за говорами – болгарським, російсько-сербським, боснійським, славонським, далмат¬ським, рагузьким; хорватська з віндським говором.

Така класифікація відображає поділ і протиставлення слов'янсь¬ких діалектів на західно- та східнослов'янські й засвідчує тісніші етнокультурні зв'язки (у т. ч. і церковнослов'янські) між південними і східними слов'янами, ніж між південни¬ми й західними чи західними й східними. Недосконалість цієї класифікації пов'язана з неадекватним уявленням тогочасних філологів про справжню картину слов'янського мовного світу, низьким рівнем типологічних досліджень і відсутністю порівняльно-історичного методу. Запропоновану Й. Добровським класифікацію слов'янських мов підтримали згодом і деякі представники порівняльно-історичного мовознавства: А. Шлейхер, О. Шахматов, Б. Цонєв та ін. Водночас результати компаративістики спричинилися до формування в XX ст. класифікації, яка визначає три підгрупи слов'янських мов : західну, східну і південну (південна сформувалася на основі тієї частини діа¬лектів, що відкололися від східнослов'янської групи). За цією класифікацією до західнослов'янської під¬групи належать: польська мова із залишками кашубської; чеська; словацька; лужицька у двох своїх варіантах – верхньо- і нижньолужицькому, які все частіше розгляда¬ють як окремі мови; мертва полабська мова і поморсько-словінський діалект. Східнослов'янська підгрупа об'єднує три мови: російську, українську й білоруську. Специфічним різновидом західноукраїнських діалектів у сербському мовному середовищі є русинська мова-діа¬лект югославських руснаків. Південнослов'янську підгрупу становлять болгарська, македонська, сер¬бська, хорватська, словенська мови, а також мертва старо¬слов'янська.