4.2. Зовнішнє мовлення

Розгорнуте зовнішнє мовлення існує у двох формах: усній та письмовій. У свою чергу, усне мовлення може бути діалогічним і монологічним.

Усне мовлення. Якщо мовлення призначене іншій людині, яку бачимо і чуємо, то використовується усна форма. Справжнє усне мовлення створюється під час говоріння і є, як правило, імпровізацією, що створюється в процесі комунікації. Тому основною його ознакою є непідготовленість. Можна виділити загальні особливості усної форми літературної мови: 1) основним виразником усного мовлення є інтонація; 2) тенденція до розчленування висловлювання (вставні слова і т.п.); 3) повтор прийменника, що стоїть після означуваного слова (“Подружився з товаришем з хорошим”); 4) недослівний характер відтворення прямої мови.

Важливою ознакою, що впливає на появу різновидів усного мовлення, – є характер комунікації: офіційна / неофіційна. Офіційна комунікація може бути особистісною і публічною. Неофіційна – тільки особистісною. Публічна комунікація поділяється на два підвиди: масова (радіо, телебачення тощо) і колективна (лекція, доповідь і т.п.).

Письмове мовлення. Письмове мовлення – це мовлення без безпосереднього співрозмовника, його мотивація і задум повністю визначаються тим, хто пише. Він і контролює мовлення на письмі. Вся інформація, що висловлюється у письмовому мовленні, повинна спиратися тільки на досить повне використання розгорнутих граматичних засобів мови, оскільки воно майже не має ніяких позамовних додаткових засобів вираження.

Саме тому письмове мовлення охоплює кілька рівнів: пошук окремих звуків, їх протиставлення, кодування окремих звуків у літери і т.п.; підбір слів; свідомі операції синтаксичного рівня, вибір структури висловлювання. Основною ознакою такого мовлення є підготовленість, яка пов'язана тісно з композицією тексту. Всі слова і речення тексту повинні бути співвіднесені з дійсністю, що виражається у письмовому мовленні за допомогою категорії предикативності. Крім того, всі слова тексту повинні співвідноситися з поняттями, що пов'язано з референцією. Оформлення предикативності та референції пов'язане з актуальним членуванням речення, з виділенням у ньому теми і реми у спілкуванні.

На цьому закінчується оглядова лекція з питань мови та мовлення й перейти наступного разу до природи й структури комунікативного процесу.

Список основної літератури

1. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. – М., 1966. – 606 c.

2. Ахутина Т.В. Порождение речи. Нейролингвистический анализ синтаксиса. – ЛКИ., 2008. – 224 с.

3. Выготский Л.С. Мышление и речь: собрание починений. – 5-е изд., испр. — Издательство "Лабиринт", М., 1999. — 352 с.

4. Жинкин Н.И. Речь как проводник информации. – М., 1982.–250 с.

5. Казарцева О.М. Культура речевого общения. – М. : Флинта, 2001. – 496 с.

6. Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М., 1997. – 287 с.

7. Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. – М., 1969. – 214 с.

8. Лингвистический энциклопедический словарь: Языкознание /под ред.В. Н. Ярцевой.– М.: Советская энциклопедия, 1990.–685 с.

9. Львов М.Р. Основы теории речи. – М., 2000. – 218 с.

10. Основы теории речевой деятельности / отв. ред. А. А. Леонтьев. –Mосква:Изд-во “Наука”, 1974. – 274 с.

11. Соколов А.Н. Внутренняя речь и мышление. – М., 2007. – 256 с.

12. Сорокин В.Н. Теория речеобразования. – М., 1985. – 312 с.

13. Супрун А.Е. Лекции по теории речевой деятельности. – Минск, 1996. – 144 с.

14. Язык-система. Язык-текст. Язык-способность. – М., 1990. – 288 с.