24.Екологічна безпека та ризик ураження токсикантами

Під екологічною безпекою розуміють комплексний науковий напрям, що акумулює базові знання з проблем забезпечення безконфліктних відносин у системі „людина-навколишнє середовище”. Екологічна безпека може розглядатися у місцевих, локальних, регіональних та глобальних умовах природокористування. Для біосфери, включаючи і техносферу, основним критерієм екологічної безпеки може слугувати рівень біосферно-техносферного, еколого-економічного або природно-виробничого паритету, тобто ступеню відповідності загального техногенного навантаження на територію, її екологічній техноємності – граничній витривалості по відношенню до ушкоджуючих техногенних впливів.

Для окремих екологічних систем головними критеріями безпеки є цілісність, збереження біо- і ландшафтного різноманіття, структури внутрішніх зв’язків у біоценозах. Стосовно живих організмів – збереження здоров’я і нормальної життєдіяльності.

Часто сталий розвиток екосистем може бути порушений під дією екотоксикантів. Тому головною метою є забезпечення безпечного вжитку та знешкодження екотоксикантів і впровадження технологій, що зберігають недоторканість життєвих інтересів людини, суспільства, навколишнього природного середовища.

Розрізняють три групи екологічної небезпеки:

соціально-екологічну (пов’язана з погіршенням життєвого середовища людини, що проявляється на показниках її здоров’я і благополуччя і пов’язані з сучасною екологічною ситуацією);

біосферно-екологічну (пов’язана із загрозою порушення природної рівноваги, деградацією ландшафтів, зникненням багатьох видів рослин і тварин тощо);

ресурсно-екологічну (пов’язана із загрозою погіршення природно-ресурсного потенціалу, деградацією природних ресурсів, втратою ресурсами властивостей самовідновлення, їх забрудненням тощо).

Роль екотоксикантів у виникненні екологічної небезпеки можна визначити за допомогою „Методики оцінки рівня екологічної небезпеки”. Використовують три основних підходи до оцінки:

стану суб’єкта (людина, соціум, рослини, тварини, біоценози, ландшафти);

стану середовища суб’єкта (наземні і водні екосистеми, стан приземного шару атмосфери тощо);

ризику екологічної небезпеки (усвідомлена небезпека виникнення небажаних подій у певному місці та часі з обрахованими величинами імовірних збитків).

Деякі пояснення до цих підходів такі.

Стан суб’єкта порівнюється з нормами, які визначаються теоретично або по аналогії (порівнюється стан суб’єкта, який знаходиться в умовах незначного техногенного навантаження). Ступінь відхилення від норми означає ступінь приближення до екологічної небезпеки. Якщо стан відповідає нормі, то можна констатувати екологічну безпеку.

У другому випадку оцінюють стан самого середовища. Між станом середовища і станом суб’єкта немає жорсткого функціонального зв’язку. Суб’єкт реагує на вплив середовища з деяким запізненням залежно від властивостей інерційності, буферності, автономності, відносної незалежності. Крім того, зовнішні впливи трансформуються у суб’єкті, від чого реакції останнього можуть бути самим різними. Тобто, третій і другий підходи доповнюють одне одного.

Для визначення гостроти екологічної ситуації звичайно використовують ступінь відхилення суб’єкта або середовища від норми.

Для аналізу екологічних ситуацій важливо оцінити не тільки реальний антропогенний вплив, але і потенційно можливий, який пов’язаний з тією чи іншою імовірністю виникнення антропогенних впливів.