3. Принципи та фактори розвитку і розміщення продуктивних сил, їх сутність.

Принципи розвитку і розміщення продуктивних сил Урахування інших важливих для висхідного розвитку Укра­їни в XXI столітті моментів відбилося у стратегічних принципах РПС і регіонального розвитку. Тобто принципи розробляються на основі закономірностей регіонального розвитку та їх доповнюють і конкретизують. Принципи (від. лат. -princiniym - початок, основа) - це вихідні положення будь-якої теорії, науки. Принципи розміщення продуктивних сил об'єднують "правила діяльності та управління економікою", відбивають економічну політику держави в регіональному вимірі [21].

Принципи розміщення продуктивних сил конкретизують, доповнюють закономірності. До них у першу чергу належать сировина, енергія та споживачі; забезпечення спеціалізації господарства регіонів з метою максимального поділу праці; раціональне розміщення виробництва: наближення трудомістких виробництв до районів і центрів зосе­редження трудових ресурсів; ліквідація зустрічних перевезень однотипної сировини, палива, готової продукції з одного регіону до іншого; охорона природи і раціональне природокористування; обмеження надмірної концентрації виробництва; збалансованість у розміщенні видобувних та відповідних переробних підприємств, сільськогосподарських та промислових - переробних та обслуговуючих - ланок АПК, забезпечення обороноздатності країни та її інтегрування у світовий економічний простір.

В умовах ринкової економіки важливим є принцип обмеже­ного централізму, який зараз замінюється поступово на принцип економічної децентралізації (як його важливий прояв - бюджетного, фінансового, федералізму). Він передбачає гармонізацію ін­тересів держави та регіонів, економічну самостійність останніх.

Дотримання принципів розміщення продуктивних сил дуже важливе при реалізації, регіоналізації суспільного життя у процесі регіонального розвитку.

Найважливіші принципи розміщення продуктивних сил, якими керуються при вирішенні питань територіальної організації суспільства, такі:

• гармонізація інтересів держави і регіонів;

• забезпечення суспільної, а не тільки економічної ефектив­ності виробництва;

• наближення виробництва до джерел сировини, палива, споживачів;

• вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та об­ластей;

• зміцнення обороноздатності країни;

• урахування інтересів економічної інтеграції в європейсь­кий і світовий простір;

• охорона навколишнього середовища, раціональне викори­стання природних ресурсів і впровадження ресурсозберігаючих технологій;

• збереження здорових медико-гігієнічних умов життя і праці населення;

• обмеження надмірної концентрації промисловості в містах.

Принципи регіонального розвитку не тільки історично зумовлені, але й територіально відмінні, що визначається місцем країни у світовому товаристві, рівнем її розвитку і типом економічної системи тощо. Пріоритетність тих чи інших принципів визначається завданнями, що стоять перед державою і конкретизовані у стратегії її розвитку - концепції державної регіональної політики.

Під регіональною політикою ми розуміємо систему заходів, механізмів та методів управління економічним, соціальним і екологічним розвитком країни у регіональному аспекті, яка спрямована на регіоналізацію суспільного життя. Регіоналізація вимагає задіяння в кожному регіоні (область, економічний район) такої стратегії розвитку, яка б відповідала загальнодержавним ці­лям та виходила з можливостей та інтересів регіону, забезпечува­ла їхню економічну незалежність та фінансову стійкість.

Принципи розміщення продуктивних сил, які перераховані вище, - це набір вимог і бажаних результатів, які необхідно враховувати та досягти при науковому обґрунтуванні стратегії розвитку продуктивних сил будь-якого регіону та розробці конкретної схеми її реалізації. Здебільшого одночасне врахування всіх принципів неможливе, бо в дійсності вони часто суперечать один одному (наприклад, прин­цип охорони природи та наближення виробництва до джерел си­ровини та ін.).

Фактори розвитку і розміщення продуктивних сил .При прив'язці певних підприємств до території, плануванні розвитку центрів зростання та продуктивних сил регіонів у ціло­му необхідно враховувати фактори РПС у конкретному регіоні. Саме врахування закономірностей і принципів територіальної ор­ганізації продуктивних сил вимагає дослідження численних факторів, що впливають на можливість функціонування та ефектив­ність розвитку і розміщення тих чи інших ланок виробництва та їхню сумісність. Фактори РПС об'єднують істотні умови, що впливають на ці процеси та аргументи, що зумовлюють локаліза­цію підприємства на території - на мікрорівні територіальної ор­ганізації виробництва та Просторовий каркас зростання - на її мезо- та макрорівні. У літературі до факторів, що визначають економіку регіонів, здебільшого відносять: геополітичне та транспортно-географічне положення, населення та трудові ресур­си; галузеву територіальну структуру виробництва та інфрастру­ктури; природно-ресурсний потенціал та транспортне забезпе­чення, науково-технічний потенціал, інвестиційну привабливість регіонів та ін.

Перехід України від стадії індустріально-екстенсивного роз­витку з актуалізацією природно-ресурсного потенціалу до імпе­ративів постіндустріалізму, до інформаційного суспільства та ін­новаційної економіки поступово змінює не тільки склад факторів, додаючи нові (наприклад, екологічний), але і їхнє співвідношен­ня, виводячи на перший план інноваційні та інформаційні ресур­си і значно підвищуючи роль людського фактора.

У цілому факторами розміщення продуктивних сил назива­ють усю сукупність умов для найбільш раціонального вибору мі­сця розташування господарського об'єкта. Територіально-вироб­ничий комплекс є одним з центральних понять у теорії РПС. При зміні складу факторів повинні змінюватися і місця розташування об'єктів. При систематизації виділяють кілька груп цих факторів: - природні - якісну і кількісну характеристики родовищ ко­рисних копалин, енергетичних, водних, лісових, земельних ре­сурсів, природно-кліматичних умов;

• екологічні природоохоронні та конструктивні заходи з ме­тою ощадного використання природних ресурсів і забезпечення сприятливих умов життєдіяльності людини;

• технічні - досягнутий і можливий рівень техніки та техно­логії;

• економічні - вартість капіталовкладень, строки будівницт­ва, ефективність виробництва, продуктивність праці, прибутко­вість, призначення та якість продукції, виробничі зв'язки, економіко-географічне і транспортне положення та ін.;

• соціально-демографічні - чисельність населення і його розміщення, кількісна та якісна оцінка трудових ресурсів і забез­печеність ними виробництва у розрізі областей і районів, стан виробничої і соціальної інфраструктури.

У сучасних умовах на розміщення і розвиток продуктивних сил в Україні великий вплив чинитиме геополітичний фактор. Україна має дуже зручне географічне положення: розміщення поблизу акваторії Чорного моря, близькість до країн Європи і Близького Сходу; наявність розвинутої транспортної мережі міжнародного значення; межує з Росією, Польщею, Туреччиною, Білорусією, Молдовою, Словаччиною і Угорщиною. Геополітичний фактор відіграє важливу роль у формуванні зовнішньо­економічних зв'язків України з країнами Європи, Азії, СНД.

Дія фактора ринкової кон'юнктури на структуру і розміщення виробництва відбувається при зміні співвідношення величини попиту на товар і його пропозиції.

Спектр факторів економічного розвитку регіонів набагато ширший. Серед них, крім вищезазначених, пріоритетну роль у цивілізаційному розвитку країн, у тому числі їхніх регіонів, відіграють інформаційні, інтелектуальні ресурси, інноваційний потенціал, фінансове забезпечення висхідного соціального економіч­ного розвитку та в першу чергу "якість" людського капіталу.

4. Основні етапи розвитку теорій регіональної економіки.

Сьогодні є визнаним, що з численних внутрішніх та зовнішніх чинників провідним у формуванні і міждержавних, і внутрішньодержавних регіонів є фактор економічного простору. Як фактор простору його визнавали великі філософи Греції (Арістотель, Платон), енциклопедисти Ш. Фур'є та Роберт Оуен, пізніше Адам Сміт та Давид Рікардо, який обґрунтував принцип переваг у між­народній торгівлі та теорію ренти (згідно з місцем розташування). Д. Рікардо, випереджаючи своїх сучасників, довів, що розширене відтворення виробництва можливе лише на основі раціонального міжрегіонального поділу праці та спеціалізації регіонів на вироб­ництві і торгівлі тими товарами, по яких вони мають не абсолют­ні (за А. Смітом), а відносні переваги (які проявляються у нижчих затратах на їхнє виробництво).

Економічна наука почала активно досліджувати питання розміщення і територіальної організації продуктивних сил напри­кінці ХІХ ст. У цей час створювалися засади економічної теорії роз­міщення виробництва, основоположниками якої були Й. Тюнен, А. Вебер, А. Гетнер. їхні теорії базувалися на визначальній ролі прибутку в умовах ринкового господарства. У 1826 році Йоган Тюнен виклав свої думки у праці "Ізольована держава в її відно­шенні до сільського господарства і національної економії, сутність яких полягає в одержанні найбільшого прибутку завдяки вдалому розміщенню сільського господарства концентричними колами на­вколо ринку. Альфред Вебер у праці "Теорія штандарта промисло­вості" (1909) обирає як модель ізольоване господарство. У зв'язку з цим йому приписують те, що він сконструював теорію, суть якої полягає в тому, що виробництво розташовується за принципом найменших витрат, а розміщення промисловості визначається трьома "орієнтаціями": транспортною, робочою, агломераційною.

Німецький учений А. Гетнер на початку XX ст. обґрунтував так звану хронологічну (від грецького. choros - місце) концепцію, за якою головне завдання науки про розміщення продуктивних сил полягає у вивченні територіальної диференціації земної поверхні, в описі земних просторів, а не їхньому пізнанні.

У 20-40-х роках XX століття відбувається зміна акцентів у дослідженнях із розміщення господарства. У 1940 році виходить з друку Августа Льоша "Географія розміщення господарства", У якій основна увага приділяється ринкам збуту продукції як вирішальному фактору розміщення виробництва. Автор запроваджує новий критерій оцінки розміщення підприємств - інтереси всього господарства країни. Важливим при цьому є його твер­дження, що завдання економіста полягає не тільки в тому, щоб пояснити негативні явища у господарстві, а й указати шляхи їхнього подолання.

Таким чином, саме наприкінці ХІХ - на початку XX століття у працях учених-"розміщенців" Й. Тютена, А. Вебера та ін. намітився перехід від теорії "точечной" економіки до просторової, а отже, і регіональної економіки.

Такий підхід посилювався протягом XX століття. Ураховуючи вчення про просторову організацію А. Льоша, була розроблена теорія "центральних місць" В. Кристаллера. Його книга "Центральні місця в південній Німеччині" вийшла в 1993 році й отримала всесвітнє визнання. Ця теорія певним чином перегукується та розвивається далі в теорії полюсів зростання. Вона ґрунтується на останніх досягненнях сучасної економічної науки та певним чином пов'язана з ученням М.М. Колосовського про ви­робничо-територіальні комплекси. В Україні теорія полюсів зростання конкретизується в дослідження щодо просторового каркаса розвитку, елементами якого виступають осі розвитку, де зосере­джено значний потенціал зростання. Великий внесок у цю теорію зробили вітчизняні вчені-дослідники з районного планування те­риторії, у першу чергу Д. Богорад, І. Бистряков та інші.

У цілому щодо розміщення продуктивних сил, регіональної економіки, то розвиваються різні теорії. Особливо популярною Наприкінці ХІХ - на початку XX століття була теорія "географічного детермінізму", у якій вирішального значення в розвитку людства надавалося географічному середовищу. На думку "детерміністів", саме воно визначає плин історії та спосіб життя народів. Соціальні процеси, таким чином, відіграють другорядну роль. Засновником вищезгаданої теорії - "вульгарного географізму" -був Елсворд Хентінгтон, який вважав кліматичні умови основни­ми факторами РПС. Прихильники цієї теорії є і сьогодні.

Теоретичні висновки представників "географічного детер­мінізму" спростовуються досягненнями НТП, які істотно впли­вають на розміщення сировинної бази, сприяють оновленню за­собів виробництва та запровадженню в промисловості нових тех­нологій, форм організації.

Необхідно зазначити, що близьким до цієї теорії є вчення "енвайронменталізм" - течія, що виникла у СІЛА (від анг. Environment- оточення, середовище). Його представники (Е. Симпл, Р. Сміт, Г. Тейлор) стверджують, що міжнародний поділ праці фор­мується залежно від природного середовища. Серед енвайронме-нталістів особливо популярною є теорія кліматичних оптимумів Е. Гантингтона, за якою більш сприятливі умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.

У соціалістичних країнах розміщення продуктивних сил відбувалося за жорсткого централізованого планування, що до­зволяло зосереджувати ресурси в тих регіонах, які вважалися найбільш сприятливими щодо центральних органів управління. Можливості й інтереси регіонів не завжди бралися до уваги, цьо­му яскравий приклад - будівництво Чорнобильської АЕС. Тому в країнах СНД при переході до ринкової економіки таку увагу при­діляють децентралізації - управлінню та регіоналізації, регіона­льній економіці. Водночас у радянській географічній науці сфор­мувалися та інтенсивно розроблювалися плідні як в теоретично­му, так і у прикладному аспектах Концепції території організації господарства, як вчення про виробничо-територіальні цикли та комплекси, теорія економічного районування, учення про систе-мно-поліаспектну структуризацію виробництва та природокористування з виділенням її галузевокомпонентного, функціонально­го, територіального та організаційного виробничого напрямів. В Україні ці дослідження розвивали вчені Л.М. Корецький, М.М. Паламарчук, В.Н. Поповкін, М.Д. Пістун, О.Г. Топчієв, Ф.Д. За­ставний, О.І. Шаблій, Л.Г. Руденко та ін.

Межі цих досліджень особливо розширилися в останнє десятиріччя у зв'язку з переходом України до ринкової економіки. Значно підсилився регіональний аспект досліджень, і змістовно вони впритул наблизилися до регіональної економіки.

Особливо інтенсивно почала розвиватися світова, як захід­на, так і східна, регіональна економіка в останні десятиліття XX століття. У вітчизняній науці цей напрям активно розвивається в першу чергу у працях співробітників Інституту регіональних до­сліджень НАН України, а також Інституту географії та Ради з пи­тань вивчення продуктивних сил України НАН України, у прові­дних вітчизняних вузівців країни (М.І. Долішній, В.І. Павлов, М.Д. Пістун, Б.М. Данілішин, Я.Б. Олійник та ін.). У Росії глибокі дослідження у сфері регіональної економіки проводили і прово­дять: В.В. Кістанов, Л.М. Теплеко, Є.І. Силаєв, О.Г. Гранберг, Д.М. Шаригін, О.І. Чистобаєв, С.С. Аротоболевський та ін. На Заході ця наука розвивалася як складова регіоналістики у капіта­льних працях, у першу чергу Уільяма Йзарда. Він зазначав, що регіональна наука робить акцент на дослідженні просторових аспектів людської діяльності та виявленні просторових взаємо­зв'язків не тільки між людьми та їхньою діяльністю, але й між людиною і природою. Однак і він, і його послідовники основну увагу приділяли розробці не теоретичних основ, а методиці та ін­струментарію регіональних досліджень. Це відчутно проявилося, зокрема, на XXIII Міжнародному географічному Конгресі в Москві (1976 р.), у процесі роботи секції "Регіональна географія". Тоді у виступах західних колег визнано було суттєві переваги у створенні теоретичного апарату російськими і українськими вче­ними. У 1993 році в Москві було проведено конгрес Асоціації ре­гіонів і науки (ЗО країн), де особливо широко були представлені доповіді вчених усіх країн СНД, зокрема й України.

До найбільших надбань теоретичних досліджень з регіона­льної економіки (яка і тоді, і сьогодні досить тісно пов'язана з економічною географією) радянських учених, зокрема українсь­ких, можна віднести опрацювання теорій: економічного району­вання, спеціалізації та комплексного розвитку економічних райо­нів, їхнього збалансованого соціально-економічного та екологіч­ного розвитку. Необхідно наголосити, що економічні райони ми Розглядаємо як певний тип внутрішньодержавних регіонів.