7. Психологічні ідеї Середньовіччя

Філософсько-психологічна думка середньовіччя має досить тривалий період: з V по XVI ст. і навіть до середини XVII ст. та переходить в епоху Відродження. Давньогрецька цивілізація в умовах соціально-економічної деградації, що посилювалася у суспільстві. Поступово втрачалася велика частина здобутих знань. Жорстокі удари по античній культурі, що розпадалася, наносила християнська церква, яка створювала атмосферу войовничої нетерпимості до всього «язичеського». У IV ст. був знищений науковий центр в Олександрії. На початку VI ст. імператор Юстиніан закрив Афінську школу, що проіснувала близько тисячі років, - останнє вогнище античної філософії. Природничо-наукові дослідження природи зупинилися, їх замінили релігійні спекуляції[5, c. 107].

8. Вільгельм Вундт - батько експериментальної психології

В. Вундт — універсальний вчений, насамперед — психолог і філософ, вчився і викладав у Гейдельберзі як доцент, а далі.— професор. З 1874 р. очолює кафедру філософії в Цюріху, з 1875 — в Лейпцігу, де він провів у напруженій творчій діяльності все подальше життя. Своїми науковими інтересами Вундт охоплює галузі від природознавства до психології та філософії, яку він обґрунтовує переважно психологією.

Найбільше визнають В. Вундта як засновника Лейпцізької лабораторії, де було широко розгорнуто психологічний експеримент (1829). Вундт брав активну участь у журналах "Філософські студії" (з 1883 р.) та "Психологічні студії" (з 1905 р.). На жаль, до цього часу залишилась невивченою і належно неоціненою найважливіша капітальна праця Вундта "Психологія народів" (10 великих за обсягом томів), і про Вундта як психолога говорять передусім як про засновника лабораторного експерименту в психології. Це показує не тільки несправедливість тих, хто вивчає та оцінює його творчий шлях, а, мабуть, і просто безсилля засвоїти "Еверест фактів" і концептуальні підходи цього унікального твору, який дає повну підставу говорити про творчий геній В. Вундта. Його психологію можна назвати волюнтаристичною (не у зв'язку з філософськими засадами волюнтаризму, а саме тому, що його психологічний інтерес спрямовано насамперед на процесуальний характер дій).

В. Вундт показує суттєві вади метафізичного визначення психології як "науки про душу" і як "науки про внутрішній досвід" у зв'язку з тим, що ніякої душевної субстанції немає і що внутрішній досвід не відгорожено від зовнішнього. Камінь може бути предметом мінералогії, проте, як уявлення, пов'язане з іншими уявленнями, почуттями, волею, він є предметом психології. Немає спеціальних внутрішніх чуттів, які були б протиставлені зовнішнім чуттям як знаряддям пізнання природи. "Зовнішній і внутрішній досвід" — поняття, що означають не різні об'єкти, а різні точки зору, які ми застосовуємо при тлумаченні і науковій обробці психологічно однорідного "в собі" досвіду. За Вундтом, будь-який досвід складається з двох чинників: змісту і сприймання цього змісту, тобто йдеться про "об'єкти досвіду" І і "самодіяльний суб'єкт". Перший є предметом природознавства і становить опосередкований досвід, другий — предметом психології і становить безпосередній досвід. Позиція "безпосереднього досвіду" вказує на суб'єктивність як на вихідний пункт не лише психології, а й світогляду людини в цілому. Він вважає, що психологія безпосереднього досвіду скасовує питання про відношення психічних об'єктів до фізичних як псевдопроблему. Зовнішній і внутрішній досвід взаємно доповнюють один одного: якщо виникає розрив у безперервності психічного, то цю безперервність можна заповнити фізіологією, і навпаки. Вундт приходить тут до визнання відомої "теорії паралелізму" як результату спроби піднятись над двома метафізичними напрямами в психології[12, c. 48-49].