lekcii_z_dialektologii

східнослов’янських мов, у якій насамперед мали бути визначені межі цих

діалектних особливостей російської, української і білоруської мов.

В огляді говорів української мови автори опису(Д.Ушаков, М.Дурново, М.Соколов) приймають класифікацію О.Соболевського (із деякими змінами) й визначають три діалектні групи українських говорів: північну (поліську),

південну і карпатську. У цьому поділі необґрунтовано відривались карпатські говори від південних (південно-західних).

Були спроби поділити говори української мови на дві великі :групи північно-західну і південно-східну, західну і східну. Так, академік Агатангел

спроби К.Михальчука поділити говори української мови на три діалектні

Головною хибою всіх дотеперішніх класифікацій було, щоте вони базувалися на обмеженому фактичному матеріалі. Причому мовні риси не розглядалися як система ознак, а здебільшого враховувалося лише кілька рис.

Нерозробленість багатьох проблем української діалектології не дає можливості з цілковитою певністю встановити класифікацію говор української мови. Тому на сьогодні можна говорити про робочу схему

південно-східну.

В Україні діалектологічні дослідження проводить і координує відділ діалектології Інституту української мови НАН України. У цій роботі задіяні

також ряд кафедр української мови класичних і педагогічних університетів, у тому числі й Глухівського, якому функціонує науково-дослідна діалектологічна лабораторія.

За період ХХ і початку ХХІ століття в українській діалектології з’явився ряд монографічних досліджень, велика кількість статей. Це насамперед:

1.Український діалектологічний збірник. – Вип. 1,2. – К., 1928, 1929.

2.Діалектологічний бюлетень. – Вип. 1 – 9. – К., 1949 – 1962.

3.Українська діалектологія і ономастика. – К., 1964.

4.Українська лінгвістична географія. – К., 1966.

5.Українська діалектна морфологія. – К., 1969.

6.Атлас української мови. – Т. 1. – К., 1984. – Т. 2. – К., 1998. – Т. 3. – К., 2001.

Крім того, публікація діалектних матеріалів здійснюється у працях всеукраїнських та міжнародних діалектологічних нарад і конференцій, що

періодично скликаються Інститутом української мови НАН України.

Змістовий модуль 3 Тема. Морфологія

План

1.Спільні й відмінні риси морфології української діалектної мови. 2.Морфологічні риси північних (поліських) діалектів. 3.Морфологічна специфіка південно-західних діалектів. 4.Морфологічні особливості південно-східних діалектів. 5.Діалектні відмінності у наголошуванні форм слів.

У морфології української мови спостерігаються досить відчут відмінності між окремими наріччями й діалектами. Ці відмінності зумовлені насамперед відмінностями суто граматичного плану

Північні говори У багатьох північних говорах зберігається давнє закінченняе іменників

середнього роду: гол’:е', зі'л’:е, нас’і'н:е, воло'с’:е, коло'с’:е.

Іменники другої відміни(як чоловічого, так і середнього роду) в давальному відмінку однини мають давнє закінчення–у(-ю), а не –ові, -еві: бра'ту, си'ну, ба'т’ку, ду'бу, кра'jу, га'jу, кон’у' (за винятком говорів на заході північної діалектної групи, де поширене закінчення –ови, -еви).

спостерігається тенденція до уніфікації груп, особливо твердої і мішаної, в напрямку до твердої групи: бра'том, ду'бом, сто'рожом, га'jом, кон’о'м, ткачо'м, земл’о'jу, гру'шоjу, свин’о'jу.

Прикметники у називному відмінку однини, як правило, мають стягнену форму (без кінцевого й) у чоловічому роді: розу'мни, молоди', весе'ли. Правда, ця риса поволі зникає. Навпаки, прикметники жіночого й середнього роду в називному відмінку однини у багатьох північних говорах мають нестягнене закінчення: молода'jа, молоде'jе, до'браjа, до'броjе. Подібні форми мають і узагальненоякісні займенники: та'jа, те'jе, ц’а'jа, це'jе, така'jа, таке'jе, на'шаjа, на'шеjе. Нестягнені форми мають відповідні прикметники і займенники і в знахідному відмінку(молоду'jу, малу'jу, ту'jу, ц’у'jу) та в називному відмінку множини (до'бриjе, мали'jе, на'шиjе, ти'jе).

Дієслово. Інфінітив дієслів після голосного основи має суфікс т: ходи'т’, роби'т’, вози'т’, носи'т’.

Лише у західній частині західнополіських говірок наявний суфікс –ти. Дієслівні форми першої особи однини теперішнього часу, за незначними

винятками на південному сході(на межі з південно-східним наріччям) зберігають давнє чергування приголосних: возити – вожу, носити – ношу, колихати – колишу, возити – воджу, їздити – їжджу (давнє поєднання із звуком j ).

Крім того, суттєві діалектні відмінності наявні в окремих поліських діалектах.

Так, у східнополіських говорах, зокрема в їх північній і східній частині,

мають паралельні закінчення -а, -и: голоса' – голоси', вечора' – вечори', л’іса'

–л’іси'.

Упівденно-східній частині східнополіської групи говорів дієслова в ІІІ

особі однини другої дієвідміни із наголосом на основі мають закінчення: хо'де, ро'бе, во'зе, но'се, гово'ре. Цією рисою вони споріднені з більшістю сусідніх південно-східних говорів.

ро'бит, ро'бл’ат; но'сит’ – но'сит.

2.Досить помітні залишки двоїни: дв’і сло'в’і, дв’і в’ікн’і', дв’і ха'т’і, дв’і в’ідр’і'.

3.Майбутній час недоконаних дієслів має дві форми: складну і складену (роби'тиму – бу'ду роби'т’) – на відміну від східнополіських.

Західнополіські говірки. Лише в західнополіських говірках, особливо в західній частині, інфінітив набуває суфікс -ти : робити, копати (як у сусідніх південно-західних говорах). Крім того, в такому інфінітиві після г, к зрідка зберігається давній суфікс –чи: б’і'гчи, берегчи', пекчи'.

Майбутній недоконаний час дієслів має складену форму(бу'ду ходи'ти, бу'ду роби'ти) та складену форму, яка збереглася як проміжний етап до

вирізняються серед інших діалектних груп української мови. Ці особливості, як правило, є залишками давніх (архаїчних) рис мови українського народу.

Іменник.

Іменники І і ІІ відмін з м’якою основою та з основою на шиплячий у .Д

витворилося фонетичним шляхом після м’яких приголосних із закінчення –а: з’і'л’е, нас’і'н’е, знан’е', жит’е', вуло'с’е.

Іменники чоловічого і середнього роду І і ІІ відмін в Д.в однини мають закінчення -ови, -еви: ба′т’кови, бра′тови, хло′пц’ови, пи′сареви, пне′ви, село′ви (рідше –у: бра′ту, селу′).

Іменники ІІІ відміни послідовно зберігають в., ДР. і М. відмінках однини і множини та в Н. і З. відмінках множини закінчення –и: то′jі но′чи,

це′jі в’і′сти, до′8г’і т’і′ни.

Іменники І і ІІ відмін мають тяжіння до уніфікації груп за відмінюванням у напрямку до твердої групи: хло′пц’ом, ножо′м, межо′jу, гру′шоjу, над земл’о′jу, на кон’о′ви.

Помітні залишки форм двоїни: дв’і ба′б’і, дв’і куро′в’і, дв’і дуро′з’і і т.

ін.

Прикметник, займенник .

Прикметники і якісно-означальні займенники мають здебільшог стягнені форми в жіночому і середньому роді та в множині: до′бре, до′бра, до′бр’і, на′ша, на′ше, на′ш’і, ц’а, це, ц’і. Нестягнені ж уживаються значно

рідше, здебільшого стосовно середнього роду: мало′jе дит’а’, по′8ноjе в’ідро′.

Аналогічно до іменників у орудному відмінку прикметники займенники також набувають стягненого закінчення-ов: над на′шо8 ха′то8,

над тобо′8, , з молодо′8 жоно′8.

У південно-західних говорах усі прикметники мають тільки тверду основу: могу′тниj, могу′тна, могу′тне, си′ниj, си′на, си′не, си′ного, си′ному і

т.д.

На відміну від інших діалектних груп, південно-західні говори мають поряд з різними варіантами відмінкових форм особових займенників так звані енклітичні (скорочені, стягнені) форми.

Займенник я. Давальний відмінок: мен’і′, мин’і′, м’іні’′, мн’і, м’і, ми.

Знахідний відмінок: мене′, мjа, мн’а, н’а, н’е, н’і (вуз’ми′ на′ з собо′8). Займенник ти .Давальний відмінок: тоб’і′, тиб’і′, ти, т’і (шос’ т’і ска′жу). Знахідний відмінок: тибе′, т’і, т’а (jа ба′чу т’а).

Займенники він, воно. Давальний відмінок: jему′, jуму′, jіму′, н’о′му, му (jак му не ска′жеш).

Знахідний відмінок: jего′, jиго′, jого′, не′го, н’о′го, го (даj го с’уди′).

Займенник вона. Знахідний відмінок: не′jі, jе′jі, jіjі′, jі, jу (ви′д’і8 jі ни′н’і).

Присвійні займенники мій(моя, моє) та твій, свій також мають при

відмінюванні нестягнену й стягнену форми. Називний відмінок: м’іj, м’і.

Давальний відмінок (чол. і сер.р.): моjо′му, мо′му.

Родовий відмінок однини жіночого роду: моjе′jі, мо′jі, ме′jі. Орудний відмінок однини жіночого роду: моjо′jу, мо′jу, ме′jу. Аналогічні форми мають і займенники твій, свій.

Стягнені форми частково зустрічаються й у інших(зокрема поліських) говорах: ме′jі, тве′jі, све′jі, мо′му, тво′му, сво′му.

Багато південно-західних говорів мають подвоєні форми, цейтой: тоj(чол.р.), тота′ (жін.р.), тото′ (сер.р.). сеj(чол..р.). сес’а′ (жін.р.), сесе′ (сер.р.).

Дієслово.

Інфінітив твориться тільки за допомогою суфікса-ти : бра′ти, чита′ти, ходи′ ти, вози′ти, коси′ти. Зрідка після г, к зустрічається суфікс –чи: б’і′гчи, пекчи′, стерегчи′.

Дієслівні форми І особи однини теперішнього часу зберігають давнє чергування приголосних (у сполученні з наступним j): косити – кошу, водити

– воджу, тратити – трачу, колихати – колишу і под.(як і в північних говорах та літературній мові).

Утворювалися ці форми від давніх дієприкметників –налъ, -ло, -ла та особових форм дієслова бути в теперішньому часі, які фонетично змінилися (стяглися) і фактично звелися до закінчення.

Так, І особа однини чоловічого роду минулого часу має фонетично змінену (скорочену) форму допоміжного дієслова ім, або jем, м: п’ішо′8-jем, м’іг-jем, мерз-ім, трохи-м не 8па′8.

Іособа однини дієслів жіночого і середнього роду має лише скорочену форму м: б’ігла-м, приjшло′-м.

Іособа множини має скорочені форjмеи′смо, с’мо: ходи′ли-jесмо, п’ішли′-с’мо.

ІІ особа однини чоловічого роду має енклітичні формиjес, jіс, с, с’, жіночого і середнього – с, с’: прин’і′с-jес, б’іг-jіс, б’і′гла-с.

ІІ особа множини має енклітичні форми jе′сте, сте, те.

Енклітичні форми допоміжного дієслова можуть відокремлюватися від дієприкметникової (дієслівної) частини й приєднуватися до інших членів речення – підмета, додатків, обставин: ўчора-с’ ішла, чо′боти-с’мо ши′ли.

Енклітичні форми вказують на особу, отже, виконують таку ж функцію, як і особові займенники при відповідних дієслівних формах. Тому в реченнях

зними особові займенники не вживаються.

Енклітичні форми допоміжного дієсловабути входять як складова частина в умовний спосіб: купиў-би-м (я купив би); коби′-сте знали бу′ли (якби ви знали були).

Майбутній час недоконаних дієслів має аналітичні форми двох типів:

-з допоміжним дієсловом бути в особових формах;

-з допоміжним дієсловоммати (давня форма іматі) в особових (фонетично змінених) формах.

Аналітичні форми з особовими формами дієсловабути в майбутньому часі бувають двох різновидів:

1.Яка складається з особових форм дієслова бути в майбутньому часі та інфінітива основного дієслова: jа бу′ду каза′ти, ти бу′деш каза′ти і т.д. Форма відома як літературній мові, так і іншим діалектам.

2. Яка складається з особових форм дієсловабути в майбутньому часі та давнього дієприкметника минулого часу на –лъ, -ло, -ла: jа бу′ду каза′ў, ти бу′деш роби′ла, ми бу′дем каза′ли.

Аналітичні форми другого типу, з допоміжним дієсловом мати , як і в частині західнополіських (див. вище), мають складену форму, яка збереглася як проміжний етап до утворення складної(ходитиму, читатиму): jа ходи′ти му, jа му ходи′ти (із я ходити іму, я іму ходити); ти меш роби′ти, він ме роби′ти.

У зворотних дієсловах відсутня аглютинація частки -ся , яка може бути і

впре-, і в постпозиції: він ме с’а пита′ти (він питатиметься), вони′ мут’ с’а пита′ти (вони питатимуться), ви ме′те с’а пита′ти (ви питатиметеся).

спостерігаються тільки зрідка, як правило, в окремих словосполученнях. Частина з них поширена в інших слов’янських мовах.

Так, наприклад, активно вживаним є прийменникбез (брез, пез) із знахідним відмінком у значеннчерезі , за, на: іду′т’ вони′ без подв’′ріjа, перечепл’у′ рушничо′к брез плече′. Прийменник без поширений і в діалектах польської мови.

Досить поширений у південно-західних діалектах прийменнико (об): о тре′т’іj годи′н’і, о холо′д’’і (в холодну пору), говори′ти об мен’′і, о своjі′м шча′ст’у гада′jу. В інших діалектах йому відповідають прийменникив або про (в три години, про нього).

Південно-східні діалекти

Іменник

Удавальному відмінку однини іменники чоловічого, а часто й середнього роду ІІ відміни мають закінчення–ові, -еві: бра′тов’і, ба′т’кові, хло′пцев’і, коне′в’і, се′рцев’і, со′нцев’і.

Чітким є розрізнення відмінкових закінчень іменників твердої, м’якої і мішаної груп: кру′чеjу, пло′шчеjу, меже′jу, гру′шеjу; кру′ч’і, пло′шч’і. Саме ця риса іменників і лягла в основу сучасної української літературної мови.

Прикметники та якісноозначальні займенники в жіночому і середньому роді та в множині мають стягнені форми: до′бра, до′бре, до′бр’і, та, те, т’і. Нестягнені наявні лише в деяких говірках. Виразно представлене в цих говорах розрізнювання твердих і м’яких основ прикметників, якого немає в південно-західних діалектах і яке меншою мірою збережене в північних.

Участині південно-східних говорів помітний перехід колишніх твердих основ прикметників до м’яких основ: наро′дн’іj, наро′дн’а, наро′дн’е; за′х’ідн’іj, база′рн’іj.

Інфінітив дієслів основи після голосних має суф–іксти, часто –т’: бала′кати – бала′кат’.

Дієслова ІІ дієвідміни не зазнали змін приголосних у сполученні зj (що характерно для інших діалектів): вози′ти – воз’у′, коси′ти – кос’у′, ходи′ти – ход’у′, мости′ти – мост’у′.

Дієслова І дієвідміни в третій особі однини теперішнього часу дуже часто зазнають стягнення: ду′ма, пита′, сп’іва′, гра.

Дієслова ІІ дієвідміни в третій особі однини теперішнього (ічасу майбутнього простого) у закінченні втрачають т’ , а голосний и змінюється на е : хо′де, ро′бе, но′се, во′зе, ко′се, зро′бе. Але брини′т’, блишчи′т’, дзвени′т’ (роль відіграє наголос).

Південно-східні говори мають складну форму майбутнього часу, яка в значній частині південно-західних говорів ще остаточно не витворилася(jа му роби′ти, ти меш роби′ти), а в північних (за винятком середньополіських) її, як правило, немає.

Умовний спосіб дієслів У південно-східних і північних діалектах форми умовного способу

дієслів такі ж, як і в літературній мові: ходив би, але ходила б.

Упівденно-західних діалектах наявні суттєві відмінності. Так, у них частка би, як правило, не скорочується в б: пішов би, пішла би, пішло би.

Крім того, в І і ІІ особах однини і множини форми умовного способу приєднують до себе особові енклітики: 1 особа однини бим, 2 особа однини бис’, 1 особа множини би′с’мо, би′с’ме, би′с’ми, 2 особа множини би′с’те: сказа′ў бим (я сказав би), сказа′ла бис’ (ти сказала ),б сказа′ли би′с’мо, сказа′ли би′с’те.

Усхіднокарпатських говірках досить широко вживається в першій особі однини частка бих (бех), що сягає давньої форми минулого часу– аориста, що виражав минулу безперервну дію: носе′ў бих, несла′ бих.

Наказовий спосіб

Північні та південно-східні діалекти мають у наказовому способ відмінності, незначні від аналогічних форм літературної мови.

Так, у ряді поліських говорів, де наявна закономірність опускання приголосного й в кінці слова, маємо опускання його і в наказовому способі: пи(й), да(й), ли(й), рад’і′ (й).

Південно-західні діалекти мають такі основні особливості:

Унаддністрянських говірках у дієсловах з префіксамиви-, за-, при- (рідше іншими): вихуди′, принуси′, залази′.

Укарпатській групі говорів та в надсянських говірках у зв’язку переміщенням наголосу з флексії на основу в другій особі втрачається закінчення –и: роб(и), бер(и), ход’, нос’, вод’, прине′с’ (принеси).

Уцих же говорах у І особі множини замість закінчень–імо, -мо вживаються –іме, -ме: худ’і′ме, бер’і′ме, с’а′д’ме, ро′бме, но′с’ме.

здебільшого мають наголос на префіксі: в’і′дх’ід, в’і′дjізд, про′х’ід, ро′зриў, ро′зг’ін, в’і′др’ізок, ро′згадка.

Ніколи не наголошується суфікс –ан- : за′ўдан’е, мо′ўчан’е, опов’і′дан’е, купо′ван’е.

-винятково усною формою діалектного мовлення;

-специфічною ритмомелодикою та інтонацією;

-перевагою простих речень;

-більшою поширеністю безсполучникових складних речень.

Родовий із значенням обставини місця.

Упівденно-західних діалектах в таких конструкціях переважають форми

зприйменником до: ду м’і′ста, ду шко′ли, ду в’і′јс’ка, ду Л’во′ва. У південносхідних і північних діалектах у цих випадках переважають конструкції знахідного відмінка з прийменникому: у ха′ту, у к’імна′ту, у шко′лу, у Полта′ву.

Упівнічній частині східнополіських говорів поширені конструкції родового відмінка з прийменникамил’а, л’е, к’і′л’а із значенням місця (біля): л’а ха′ти, к’і′л’а шко′ли, к’і′л’а нас.

Словосполучення, до складу яких входять іменники чи займенники у давальному відмінку. Такі словосполучення в українській мові здебільшого безприйменникові: приніс матері, віддав товаришу, учительці і под.

Уприйменникових же наявні суттєві відмінності.