lekcii_z_dialektologii

впливом наступного 8 (в) може лабіалізуватися: д’`'учина, хл’`'у (маємо середньозакарпатську фонему і лабіалізовану).

У поліських же говірках, насамперед середньота східнополіських, у наголошеній позиції давня дифтонгічна фонемаA як правило зберігається: л’Aс, д’Aд, с’Aно, с’Aтка, хл’Aб, соб’A.

Уненаголошеній позиції усі поліські діалекти на місціA мають е (рідше и) з попереднім твердим приголосним: песо'к, мешо'к, беда', бел’мо', дедо'к, писо'к, бида' і под.

Упівденно-східних, більшості південно-західних діалектів фонемаі розвинулася також на місці давніх (етимологічних) о, е, чергуючись з ними у відкритих складах: стола – стіл, снопа – сніп, печі – піч, осені – осінь. Це ж чергування властиве і літературній мові:

столъ – стол – стоол – стKл (E, I, C) - стіл. пєчь – пєч – пєєч – пAч – піч.

Таке чергування о, е з і властиве й частині поліських говорів, зокрема наявне воно в західнополіських та південній смузі інших поліських говорів.

Однак у типових поліських говорах етимологічні о, е під наголосом або зберігаються, або зберігають проміжні етапи переходу та монофтонгізації дифтонгів: стол, стKл (E, I, C), стул, стил, стел; пєч, п’Aч. У ненаголошеній позиції етимологічніо, е зберігаються: ка'мен’, гре'бен’,

по'пел, ра'дост’, ста'рост’, мосто'к, о'сен’, ро8ча'к.

Дифтонгічні поліські говори поширені в північних районах Сумської та

дифтонгів: східнополіським – K, E, I, C, середньополіським – K.

У західнополіських говірках дифтонги зустрічаються дуже рідко, хоча дослідники ще на початку ХХ століття фіксували їх значно частіше. Це

маємо інші результати. Так, у середньозакарпатських, ужанських та східній частині західнозакарпатських говірок на місці давніх о, е в закритих складах незалежно від наголосу чуєтьсяу: муй, твуй, свуй, нуж, прин’у'с, ве'чур, ра'дуст’.

У ряді західнокарпатських говіроко та е чергуються з лабіалізованимі (позначається знаком `): к`н’, прин’`'с, т’`'тка і под.

Удеяких західнокарпатських говірках, зокрема на південній Лемківщині

ів надсянських, етимологічний о чергується з ы: выл, ныс, хвыст, вын (характеристику фонеми ы дивись далі).

Фонема |и|. У більшості українських діалектів фонемаи реалізується в звукові и.

приголосних, насамперед губних, шиплячих, задньоязикових та деяких інших під наголосом набуває дещо обниженої артикуляції і зближується з фонемою

е, реалізуючись у звуках е та @: р%бе'ла, х%де'ла, н%се'ла, сп’іше'ла, ле'хо,

таке'й, г%в%'ре'ти.

Оскільки, як відзначалося раніше (при розгляді фонеми і), в північних східнота середньополіських говірках давні ы та і не зливалися в сучасному

вона утворилася в результаті монофтонгізації дифтонга x: с’wно, л’wто, д’wд і под.

У ряді діалектів, зокрема південно-західних, відсутня лабіалізація звука е

після приголосних: ше'стий, се'мий, 8че'ра, чети'ри і под.

У ряді південно-східних і прилеглих східнополіських говірок відсутнє

наближення @ в ненаголошеній позиції: село', весло' і под.

Фонема |ы|. У більшості карпатських і надсянських говорів активно вживається фонема ы, яка реалізується в звукові середнього(чи заднього) ряду високого або середнього піднесення ы.

Виступає вона,як правило, відповідно до давньої фонеми ы: сын, ры′ба, мы′ло, дым, волы′. (В українській мові, як і в інших слов’янських, фонема и (ы) до злиття давніх и (ы), та і в одній фонемі була непереднього ряду).

В окремих говірках вона може заступати і давній: жывый (пор. рос. живой), шыло (пор. рос. шить).

Фонема |у| на всій українській території реалізується в своєму основному вияві – звукові заднього ряду високого піднесення у.

Правда, в ряді карпатських говірок вона заступає етимологічні та е в новозакритих складах: кун’, вул., вуз, твуй, муй, свуй, прин’у'с. прив’у'з.

Це ж явище наявне в окремих поліських недифтонгічних говірках у ненаголошеній позиції, де у розвинувся в результаті монофтонгізації дифтонгів K, E, I, C: снуп, стул, вуз.

посиленою лабіалізацією (в напрямку до у): к‚р‚ва, д‚р‚га, в‚да, в‚р‚на.

наголошеній позиції: д‚м, сн‚п, в‚з, ст‚л.

Явище укання, тобто наближення в ненаголошеній позиції % в більшій

або меншій мірі: о – % – 9 – у – маємо в південно-східних діалектах, де воно здебільшого помірне і не має суцільного поширення. Для значної частини південно-західних діалектів (насамперед волинсько-подільських та західно-

звуком а: галава', нага', каро'ва, варо'на, хади'т’, наси'т’, гавари'т’.

Фонема |а|. Як правило, в більшості діалектів, як і в літературній мові, і в ненаголошеній, і в наголошеній позиції реалізується в звукові а.

Із суттєвих відмінностей звукової реалізації фонемиа варто зупинитися

на реалізації її в звукахе, @, ¹¹, и, 1, ¨, і після м’яких приголосних, шиплячих та ј: ж’е'ба, ч’ес, лош’е', је'годи, је'блуко, па'м’іт’, р’і'сниј і под. в ряді південно-західних говорів (галицько-буковинських, східнокарпатських,

наддністрянських, надсянських) із продовженням на півночі в сусідніх західнополіських.

У ряді південно-західних говорів(наддністрянських, надсянських та

деяких інших) а перед у наближається до о: зо'8тра, казо'8, спо8, кли'ко8. Деякі інші явища вокалізму.

І. Гіперичні явища в діалектному вокалізмі.

Гіперизми – це явища непослідовного, несистемного заміщення звуків чи їх форм з метою уникнення не літературних, діалектних рис, відтворення літературних норм, які, однак, „правильними” є лише в уяві мовців, насправді ж вони неправильні.

Гіперичні явища бувають кількох видів:

1)гіперичне „окання”, яке відштовхується від„акання” в акаючих східнополіських говірках: коба'н, коча'н, корто'пл’а, копу'ста, голу'шка, Нота'лка, огроно'м, опте'ка;

2)гіперичне „окання”, яке відштовхується від„укання” в укаючих говірках: от’у'г, бома'га, одова' (удова);

3) гіперичне „ікання” відповідно закономірних о та е в поліських говірках на українсько-польському та українсько-білоруському пограниччі: до'хт’ір, м’і'жна (можна), хвор’і'б (хвороб) і под.

ІІ. Вставні голосні о та е.

В українській мові в окремих словах при збігові приголосних у кінці слів для уникнення незручної вимови доставилися так звані вставні голосніо або

е: вzтръ – вітер, огнь – огонь, соснъ – сосон.

У ряді південно-західних говорів помітне явище сплутув (заміщення) у вживанні вставних голосних: воге'н’, оге'н’, в’і'т’ор, со'сен і со'сон.

Запитання і завдання до самостійної роботи

1.З’ясуйте загальну характеристику голосних фонем у північній, південно-східній, південно-західній та карпатській діалектних системах у порівнянні між собою та з літературною мовою.

2.З’ясуйте, як і в якій мірі характерне для різних українськи діалектів протиставлення наголошеного і ненаголошеного вокалізму.

ЛЕКЦІЯ №4 Тема. Фонетика. Система приголосних

План

1.Загальна характеристика українського діалектного консонантизму.

2.Приголосні фонеми в північних (поліських) діалектах.

3.Система приголосних у південно-західних діалектах.

4.Система приголосних фонем південно-східних діалектів.

5.Звукосполуки ри, ли та їх відбиття в українських діалектах.

6.Звукосполуки ги, ки, хи в українських діалектах.

7.Приставні (протетичні) приголосні.

Як і в системі голосних, у системі приголосних української мови спостерігається ряд відмінностей у різних діалектах, суть яких у неоднаковій кількості приголосних та в різній частоті їх вживання.

До системи консонантизму української літературної мови найближчою є система південно-східних діалектів. Однак і в ній наявний цілий ряд власних рис.

Північні (поліські) діалекти.

Приголосні фонеми в північних діалектах порівняно мало відрізняються від літературної мови. Відмінності проявляються переважно в твердості- м’якості.

Найбільш виразна риса для багатьох говорів цієї діалектної групи–

насамперед залежно від наступних приголосних, меншою кількістю м’яких і довгих приголосних.

Дзвінкі приголосні в кінці складу перед глухими і в кінці слова частково, а здебільшого цілком втрачають свою дзвінкість: ри'пка, та'шко, ка'ска, соло'тке, сто'рош, пру'тко, моло'тша. Причому втрата дзвінкості приголосних у середині слів значно більш виразна, ніж у кінці. У середині слів втрачають дзвінкість майже всі південно-західні говори.

Рисою втрати дзвінкості приголосних південно-західні гов відрізняються від усіх інших діалектних груп і від літературної мови.

Як і в поліських, у частині південно-західних говорів(за винятком покутських і ряду карпатських) м’який р ствердів, причому в частині південно-західних говорів після давнього м’якого р’ перед а, о, у виділився j: зорја', порја'док, рјадно', рјад, варју'.

У багатьох південно-західних говорах, особливо в західній їх частині, звук л вимовляється з сильною концентрацією язика в задній частині ротової порожнини, наближаючись до губно-губного в: вопа'та, бува', ходи'ва, квен і под.

частині говорів у й: годи'нойка, двана'йц’ат’ – два'йц’ат’.

Приголосні д’, т’ на початку слова перед і зазнають змін: д’ – г’, т’ – к’:

к’і'сто, г’і'8чина.

Характерною типовою рисою південно-західних говорів є те, що в них подовжені приголосні стяглися в один : звесук’і'л’е, з’і'л’е, нас’і'н’е, коло'с’е, кло'ч’е, р’іл’а', с’і'л’у, н’і'ч’у, л’у, л’еш, л’е.

Убільшості південно-західних говорів групавн переходить умн (явище так званої назалізації, тобто додаткової носової артикуляції звука): р’і'мно, дамно', мнук (внук), сла'мно, р’імни'на і под.

Упівденно-західних говорах, на відміну від інших і від літературної

хвакт, хво'рма, хворо'ба, хво'ју, хвонд, Хома', Ве'кла. Ця риса характерна і для інших діалектних груп української мови– північної і частково південнозахідної. Як правило, фонема ф відсутня в білоруській мові, у південноросійських говорах.

Це пояснюється тим, що раніше звук ф не був властивий слов’янським мовам. Він був засвоєний через лексичні запозичення. Спочатку він замінювався іншими слов’янськими звуками. Пізніше засвоївся в багатьох

слов’янських мовах, в тому числі й українській, однак по-різному в різних діалектах.

Дзвінкі приголосні, на відміну від говірок південно-західних діалектів, не втрачають своєї дзвінкості, тобто не наближаються у своїй вимові до глухих і не переходять в них.

Значна частина південно-східних говірок, особливо лівобережних, характеризується наявністю напівпом’якшеного звукал’ перед голосними переднього ряду там, де в інших діалектах він твердий: бул’и', зна'л’и, л’ист, зва'л’и, кол’и', кл’ен. Зустрічається така вимова й перед голосними заднього ряду: бул’а, мол’око', пл’уг

Звук р’ у південно-східних говорах м’якості не втратив(на відміну від північних і більшої частини південно-західних). Твердим р, як і в літературній мові, виступає в кінці слів та складів: з’і'рка, ма'т’ір (але зор’а', пор’а'док, бур’а'к).

Уокремих південно-східних говірках звук р має нахил до пом’якшення навіть частіше, ніж у літературній мові: р’а'ма, гр’ад, комо'р’а, по двор’у', по база'р’у і под.

Звукосполучення ри, ли.

Українські літературна мова і південно-східні діалекти мають після сонорного звук и: дрижати, гриміти, глитати. У північних діалектах також здебільшого виступає ри, ли (в східнополіських може бути ро, ло).

Упівденно-західних діалектах, насамперед у карпатських, східнокарпатських та суміжних з ними говірках виступають звукосполукиир, ил, ыр, ыл, ер, ел, хоча паралельно можливі й ри, ли, ры, лы, ре, ле: кырва'вый, гырм’і'ти, гилта'ти, хирбе'т і под.

Звукосполучення ги, ки, хи.

У ряді поліських і південно-східних говірок поширений приставнийј: ју'лиц’а, јі'волга, јаго'н (вагон), јіва'н.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

Змістовий модуль 1.

Тема. Короткі відомості з історії української діалектології План

1.Перші спроби характеристики і класифікації українських говорів.

2.Класифікація українських діалектів М.Максимовича, Я.Головацького.

3.Праці О.Потебні з української діалектології.

4.Класифікація українських діалектів К.Михальчука.

5.Огляд класифікацій О.Соболевського, А.Кримського, Московської діалектологічної комісії (1915 р.).

6.Пізніші діалектологічні дослідження. Найважливіші монографічні та лінгвогеографічні праці з української діалектології.

Література

1.Михальчук К.П. Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичины. //Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край. Материалы и исследования. – Т. 7.

– С.-Петербург, 1872.

2.Шафонский А.Ф. Черниговского наместничества топографическое описание. – К., 1851.

У розвитку української діалектології хронологічно виділяють тр періоди:

1)підготовчий період, коли говори вивчалися на основі тільки окремих спостережень (80 рр. ХУІІІ ст. – 60 рр. ХІХ ст.);

2)вивчення говорів описовим шляхом із деяким застосування порівняльно-історичного методу (з праць О.О.Потебні, К.П.Михальчука – перші десятиліття ХХ ст.);

3)вивчення говорів не тільки за допомогою описового методу, а й на основі методу лінгвістичної географії.

південно-східна.

Північно-західна зона за О.Шафонським була на північному заході Лівобережної України, між Десною, Дніпром і Сожем і, на думку Шафонського, була з такою вимовою, як у сусідній Білорусі.

Середня зона – від Десни і Сейму на півночі і до Сули на півдні– це зона найчистішої української мови.

Південно-східна зона – від Сули і на південь до Чорного і Азовського морів – це зона говорів степових, „грубих” своєю вимовою.

О.Шафонський в цілому правильно визначив південно-східну діалектну групу, а всі говори на правому березі Десни(північно-західної зони)

(південноруську) мову поділив на дві групи діалектів: 1) малоросійську (або

малорусском наречии” (1870).

О.Потебня зробив науково спробу узагальнити весь той різноманітний, часто досить випадковий матеріал, що був зібраний на той час про говори української мови.

О.Потебня не тільки описував ті або інші ,говоривизначаючи їх найбільш характерні риси, але й намагався висвітлити ці риси в історичному

розглядаючи їх як дві форми одного цілозагальнонародної( мови). Використовуючи дані північноукраїнських діалектів, він уперше науково обґрунтував явище переходу давніх о, е в і у новоутворених закритих складах

(коня – кінь, печі – піч).

О.Потебня визначив такі діалектні групи української мови: 1) українську (пізніше – південно-східне наріччя) – на Лівобережжі, на південь від р.Сейм; 2) подільську – в Кам’янець-Подільській губернії; 3) галицьку – у басейні Дністра; 4) карпато-руську або гірську – по обох боках Карпат; 5) волинську; 6) північні говори.

Та найбільш повний опис діалектів української мови у вітчизняній науці

попередні праці, описи та класифікації говорів української мови, а й залучив досить значний фактичний матеріал, зібраний за спеціальною програмою Товариства. Цей матеріал опублікований як додаток до праці К.Михальчука

діалектологічну карту української мови (була додана до праці). К.Михальчук науково обґрунтував класифікацію українських говорів із виділенням трьох головних діалектних груп на основі звукових та морфологічних особливостей живого мовлення.

В основу своєї класифікації Михальчук уперше в діалектологічній науці поклав ряд взаємозв’язаних критеріїв: лінгвістичний (основний), історичний, етнічний, етнографічний, антропологічний.

Стосовно українців на той час уже було встановлено три основ етнографічні (етнічні) типи: а) український, б) поліський, в) галицькоруський.

Стосовно мовних особливостей Михальчук визначив три нарічч української мови:

-українське (за пізнішою термінологією південно-східне);

-поліське (пізніше названо північне);

-червоноруське або русинське (пізніше – південно-західне). Михальчук вперше звернув увагу на суттєву закономірність: приблизне

співпадання територій основних етнографічних та діалектних одиниць.

Крім того, вони приблизно наклалися на три основні українськ географічні типи: степ, ліси й болота; гори Карпати.

У плані історичному Михальчук висунув тезу про племінну підоснову

характеристических черт их”.