Розділ 5. Інтелігенція на тлі сталінського режиму

Розвиток людського суспільства доводить цілком ясно, що інтелігенції об'єктивно належить величезна роль у всіх без винятку сферах життя суспільства і від її стану, суспільного статусу та функціональних можливостей багато в чому залежить прогрес цього суспільства.

До революції на Україні і в Російській імперії інтелігенція відігравала виняткову роль у духовному житті суспільства. Це було зумовлено колосальним розривом між культурно-освітнім рівнем більшості населення і нечисленої інтелігенції. В умовах, коли більшість населення була неписьменною і практично не мала впливу на суспільно-політичне життя, інтелігенція лишалася єдиною соціальною верствою, яка могла бути духовним лідером в будь-якому суспільному русі. Згодом, незважаючи на історичний провал 1920-х років, ця традиція не зникла, може, саме тому, що до останніх часів більшість народу не мала ніякого реального впливу в суспільно-політичному житті.

Перебуваючи довгі роки в полоні абсолютизованого «класового підходу», радянська наука будувала свої досліди за схемою «робітничий клас-селянство-інтелігенція», де основна увага приділялася «безпосереднім виробникам материальних благ», які називалися класами. Інтелігенції в тій схемі відводилося місце «прошарку» між робітничим класом і селянством.

Історія інтелігенції – це перш за все історія розвитку народу в її найвищих проявах, оскільки саме вона акумулює в собі його історично-культурний досвід, мораль, соціально психологічні риси, вона – його невідривна складова. З соціологічної точки зору інтелігенція, на нашудумку, не є «прошарком». Інтелігенція може бути визначена в цій площині як специфічна соціально-професійна група, що має свої соціальні, соціально-психологічні, соціокультурні, етичні та інші особливості. Це своєрідний соціокультурний феномен, зі своїми законами розвитку і функціонування.

1920-ті роки складний і трагічний період в історії української інтелігенції. З одного боку, вона в цей час швидко зросла кількісно, з другого різко знизився її культурний та інтелектуальний потенціал. З одного боку відбувався процес інтенсивного творення нової, «робітничо-селянської» інтелігенції, з другого інтенсивно знищувалась спочатку стара, а слідом і частина нової інтелігенції. В ці роки була створена інтелігенція, яка склала інтелектуальну основу сталінського режиму, однак саме серед неї згодом з'явилися сили, які склали інтелектуальну опозицію сталінізмові.

Перше двадцятиріччя радянської влади -дуже невеликий відтинок часу. Але інтенсивність соціальних процесів тоді була такою, що і за невеликий період у становищі і характері інтелігенції відбулися катастрофічні зміни, на які за нормальних умов розвитку могло знадобитися не одне десятиріччя і навіть століття. На формування цієї інтелігенції, що дісталася у спадок новому суспільству від старого, пішло майже століття, а передумови (духовні, соціально-психологічні, культурно-траднцінні і т. д.) взагалі складалися впродовж кількох століть. На формування нової інтелігенції пішло приблизно два десятиріччя. За ці два десятиріччя відбулася майже повна заміна старої інтелігенції, що відійшла у небуття, на нову, котра дістала назви робітничо-селянської і соціалістичної [72, с. 80].

Інтелігенція як соціально-культурна спільність вперше в історії стала об'єктом цілеспрямованої і жорстко детермінованої ідеологічними принципами соціальної політики держави. Ця політика цілком базувалася на класовому підході, який було зведено у ранг абсолюту. Другим базовим елементом цієї політики стало насильство, яке набирало часом універсального характеру і використовувалося не тільки з деструктивною метою, а також як соціально-конструктнвна сила. Застосування насильства відбувалося спочатку стосовно старої інтелігенції, а згодом і новоствореної, що не могло не позначитися на її соціально-психологічному ладі [75, с. 10].

Для більш дійового впливу на інтелігенцію створювались профспілки, які об’єднували осіб, що займались розумовою працею. Існували також інженерно-технічні секції (ІТС) при галузевих профспілках.

Важливим завданням більшовицького керівництва з перших років існування радянської влади було виховання нової інтелігенції, повністю відданої радянській владі. Це завдання покладалось на нову радянську школу. Разом з тим розглядається функціонування вищих навчальних закладів та робітфаків. Одним з напрямків радянізації української інтелігенції було утворення творчих об’єднань – підконтрольних владі спілок та організацій письменників, художників, архітекторів, музикантів тощо [75, с. 25].

Відзначимо, що характерною рисою радянського впливу на інтелігенцію було насильницьке нав’язування їй більшовицького світогляду. При цьому спостерігалося проведення різних політичних ліній щодо технічної і літературно-мистецької інтелігенції. Якщо першій дозволялось просто працювати на одержавлених підприємствах, будучи нейтральною і аполітичною, то праця літераторів, митців, філософів мала бути суворо регламентованою і підпорядковуватися марксистській ідеології [34, с. 40].

Системі, що формувалася, потрібні були виконавці, а не люди, здатні відігравати активну роль в історичному процесі. Водночас реалізація сталінського «великого стрибка» вимагала певного освітнього і культурного рівня учасників цього процесу. Цим зумовлюється неоднозначний і суперечливий характер культурних перетворень у 20–30-ті роки [87, с. 97].

У 20 -30-ті роки міцніюча тоталітарна система формувала модель нової людини – «людини-гвинтика», тобто виконавця планів керівництва. У цьому процесі саме освіті було відведено роль одного з основних інструментів нівелювання людської свідомості. Мета досягалася шляхом витіснення з навчальних закладів гуманітарних предметів, на яких базуються мораль, ідеали, погляди на життя; вони почали формуватися не на основі глибокого знання здобутків суспільної думки та надбань світової цивілізації, а на основі офіційно проголошуваних і активно пропагованих програм та гасел.

Зростаючими темпами відбувалося і формування нової інтелігенції. Основну роль у цьому процесі відігравали вищі та середні спеціальні навчальні заклади, кількість яких швидко зростала. Якщо в 1914 - 1915 навчальному році в Україні налічувалося 88 середніх спеціальних навчальних закладів (12,5 тис. учнів), то в 1940 - 1941 навчальному році їх стало 693, а кількість учнів збільшилася до 196,3 тис. осіб. Внаслідок цих дій на 1 січня 1941 року в народному господарстві УРСР було зайнято вже 294,5 тис. спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Подібні тенденції були характерними і для вищої школи республіки. У 1920 р. в Україні ліквідовано університети, а на їх базі утворено інститути народної освіти та інші вузи, кількість яких невпинно зростала. Якщо до революції в Україні діяло 19 вищих навчальних закладів, то в 1927 - 1928 навчальному році – 39 (29,1 тис. студентів), а в 1938 - 1939 навчальному році – вже 129 (124,4 тис. студентів). Проте кількісні показники не були підкріплені якісними [38, с. 119].

Звернімося до аналізу стану інтелігенції. Радянська історіографія оперувала ленінським визначенням інтелігенції як міжкласового прошарку, який охоплював «усіх освічених людей, представників вільних професій, взагалі представників розумової праці на відміну від представників фізичної праці». За цих обставин складно досліджувати таке важливе джерело як статистика, щоб вивчити динаміку цього стану, оскільки тоді інтелігенція не виділялася як самостійний об'єкт спостереження і вивчення, а розглядалася в рамках ширшої категорії «службовців». Так, міський перепис населення 1923 року зафіксував в Українській СРР 334,7 тис. службовців, зарахувавши до цієї категорії поряд зі спеціалістами, професійно зайнятими розумовою працею, і так званий молодший обслуговуючий персонал (вахтери, двірники, кур'єри, санітари, прибиральниці, домашня обслуга тощо) [39, с. 30].

Одним із перших спробу проаналізувати склад інтелігенції станом на 1924 рік здійснив В.Арнаутів. Він детально вивчив дані перепису міського населення 1923 року і наводив важливі для нас статистичні дані: із 5069613 осіб населення міст «так званих самостійних, тобто дорослих, що живуть із свого заробітку –1846414,безробітних - 186558, загалом–2032972. Із них службовців було 334352 душі, або 6,6% всього міського населення». За чисельністю на першому місці стояв «діловодський» та «обліково-конторський» персонал–112284 осіб, далі–культурно- освітній персонал–38357 осіб, торгівельні службовці та господарники–37397 осіб, інженери, агрономи, молодші й середні техніки–25252 особи, медики й санітари–19398, адміністрація й суд–24912 осіб, комсклад Червоної армії–13480, нарзв'язок - 10913, учні ВНЗ - 14426, інші - 146048 осіб [72].

Логічним є висновок автора: «Із цього переліку ясно, що кількість справжньої інтелігенції повинна бути значно меншою, ніж «службовців». Бо в усіх перелічених групах є також персонал з порівняно низьким освітнім рівнем (молодший технічний персонал, молодший медичний, значна частина діловодського й торговельного персоналу й т. д.» [72].

Аналіз стану сільської інтелігенції ускладнюється відсутністю чіткої статистики. За приблизними даними відомств, на цей період (1924 рік) учителів було 35000, агрономів, землемірів, лісоводів та інших –2800, медичного персоналу–близько 6000 осіб. Щодо осіб духовного звання автор використав дані перепису 1897 року, згідно з яким на селі значилися 31150 священнослужителів. Виокремивши приблизно третину цієї кількості як ченців, «котрих не слід вважати інтелігенцією», автор наводить показник 20000 осіб. Станом же на 1924 рік налічувалосяприблизно 35 тисяч інтелігентів духовного звання, обчислюючи, таким чином, загальну кількість інтелігенції села в 78000 осіб. Без будь-яких оцінних характеристик він зазначає: «Із них 35000 напевне ворожі комуністичній партії», чим відразу визначається політична позиція режиму щодо релігії й церкви взагалі. До решти 43 тисяч (учителів, агрономів, лікарів) автор пропонує додати ще близько 20000 осіб сільської адміністрації, суду й нарзв'язку, «що можуть бути віднесені до інтелігенції». Таким чином, сільська інтелігенція налічувала 1924 року менше 0,3% всього населення села [80, с. 18].

У процесі так званого соціалістичного будівництва ставилося завдання створити в соціалістичній структурі суспільства якісно новий соціальний стан: робітничо-селянську інтелігенцію. Нова інтелігенція мала відзначатися «відданістю більшовизму і одностайністю з партійно-державним апаратом». У тричленній структурі соціалістичного суспільства новій інтелігенції було визначено місце прошарку між панівним класом робітництва і колгоспним селянством, місце другорядне, підпорядковане і, за визначенням, дискримінаційне.Відзначимо надзвичайно швидкі темпи кількісного зростання працівників кваліфікованої розумової праці. Так, між всесоюзними переписами населення Української СРР 1926 і 1939 років число зайнятих цією працею збільшилося в два рази, а кількість осіб, причетних до розумової праці, – у 3,8 раза (1939 року – понад 1 млн осіб). У розрахунку на 1000 осіб кількість інтелігенції за цей пе­ріод зросла із 40 до 70 осіб. Питома вага працівників розумової праці в складі самодіяльного населення збільшилася з 4% до 17,2%.

У 1920-ті роки до здобуття освіти долучилися величезні маси молоді – честолюбної, не вельми грамотної, проте з глибоким переконанням у власних класових перевагах і праві відкидати й нищити в культурній спадщині все, що не відповідало її уявленню про класові пріоритети. Від радянської інтелігенції насамперед вимагалося неухильне дотримання класових принципів та ідеологічних догм.

Як і перед іншими соціальними групами, перед інтелігенцією постала проблема соціальної ідентифікації в суспільстві. Краще було відмежуватися від усього «класово ворожого», щоб не опинитися на маргінесі нового суспільства. Отже, ця група в силу аморфності, нечисленності, розпорошеності, необхідності ідентифікації тощо ніяк не могла протидіяти впровадженню нав'язуваної більшовицькою владою моделі державно-церковних відносин.

Політика українізації, як і загальна політика коренізації, здійснювана в республіці в 20-ті – на початку 30-х років, хоча й не була позбавлена недоліків, у цілому сприяла наближенню органів Радянської влади до трудящих усіх національностей республіки, активізації їхньої участі в економічному й культурному будівництві, зміцненню союзу робітничого класу і селянства, дружби народів СРСР. Вона відіграла позитивну роль у підвищенні національної самосвідомості українського народу, розвитку його культури і мови. Однак з початку 30-х років українізація почала згортатися, а згодом і взагалі була зведена нанівець.

Згортання українізації, масові репресії серед української інтелігенції в 30-ті роки посилили асиміляційні тенденції та національний нігілізм, на багато років загальмували процес національно-культурного відродження, звузили його і деформували.

Масовий терор 30-х років, винищивши чи не все найталановитіше, найцікавіше, скільки-небудь помітне в інтелігенції, все не сумісне в ній з тоталітарщиною, завдав величезної шкоди країні й зокрема Україні. Сталінізм винен у зникненні колосального культурного та інтелектуального генофонду українського народу, в розриві спадкоємності, зв'язку поколінь і часів. Інтелігенція нового покоління, народженого українізацією і культурним ренесансом 20-х років, тільки-но розпочала створювати пласт оригінальної й дуже змістовної духовної культури, як його почали систематично знищувати. Сталінізм фізично вбивав, морально нівечив, отупляв «мозок нації». Наслідки цього величезного злочину не зжиті й досі.

Зі старою інтелігенцією пішли у небуття етичні й морально-політичні традиції, брак яких ми всі так гостро відчуваємо нині. Терор позбавив інтелігенцію (на щастя, не зовсім і не всю) таких споконвічно притаманних їй якостей, як свобода думки й незалежність, почуття гідності, на десятиріччя вкарбував у її свідомість страх, скував ініціативу. Інтелігенція деінтелектуалізувалася й дегуманізувалася. Нерідким явищем у її середовищі стали доноси, кар'єризм, користолюбство, соціальна апатія, політична й духовна розпуста. Це й зрозуміло, адже разом із знеціненням людського життя знецінювалися й порядність, гуманність. Все це призводило до втрати інтелігенцією рис, завдяки яким вона виділялася з уніфікованого прошарку «працівників розумової праці» [3].

У 1930 р. сталінське керівництво позбавило українців можливості розвивати національну культуру, заформалізувало освіту завданнями підготовки людини до соціалістичного будівництва, а фактично – виховання особисто відданих Сталіну громадян. Розгром інтелігенції, наукових та культурних закладів, що спрямовували свою діяльність на творення національно-культурних цінностей, призвів до зниження рівня української культури, фактичного до її придушення і обмеження. Це була своєрідна реакція в духовному житті українського народу.

Процес формування нової інтелігенції супроводжувався репресіями інтелектуальної, творчо активної частини українського народу. Нещадно винищуючи найяскравіших і непокірних інтелектуалів, залякавши і приручивши решту старої інтелігенції, невпинно продукуючи низькоякісну, але свою інтелігенцію, режим створював умови для тотального контролю за розвитком не тільки суспільної думки, а й суспільного життя в цілому.

Руйнування багатолітньої інфраструктури культурно-просвітницької роботи в Україні не принесло новій владі великої користі: в червні 1923 року ЦК КП(б)У перевірив діяльність усіх осередків політосвіти й виявив у всіх губерніях абсолютну політичну безграмотність сільських комуністів. Проте саме цей прошарок селянства й проводив державну культурно-просвітницьку політику: комуністи закривали «Просвіти» й церкви, із класових позицій оцінювали роботу вчителів [40,с. 80].

Масові репресії знищили цілий прошарок професійних музейників, а на зміну їм висувалися нові кадри - без відповідних знань та досвіду роботи. Це згубно вплинуло на стан музейної справи в Україні. Тоталітарний режим розправився з музеєзнавцями, які відстоювали своєрідність української культури, досліджували національну тематику. Були буквально розгромлені всі архівні установи, де зберігалися документальні пам'ятки, багатьох працівників звинуватили у співробітництві із закордонними розвідками і репресували. На їхнє місце прийшли співробітники НКВС, і головним завданням державних архівів стала допомога цьому відомству в його діяльності [9].

У 30-ті роки з культурного обігу були вилучені твори багатьох українських авторів. Тотальній чистці піддали бібліотечні фонди. Широкого розмаху набув процес викриття так званих бібліотечних шкідників. Суди проводилися за розробленим сценарієм: бездоказові обвинувачення, навішування ярликів, антидемократична поведінка свідків. Газети повідомляли про злочинні факти у діяльності бібліотек. Почалося вимивання книжок із бібліотек. Не завжди цей процес тривав спокійно. Деякі бібліотекарі не погоджувалися з таким безглуздям, але їх швидко ставили на місце [3, с. 7].

Коса сталінського терору безжально різонула національну українську еліту. Тільки в інспірованій справі «Спілки визволення України» (СВУ) було репресовано 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, серед них С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, М. Слабченко, Г. Голоскевич. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, – з відвертістю і цинізмом говорив один із слідчих у справі «СВУ» Брук. – Це наше завдання, і воно буде виконане; кого не поставимо – перестріляємо» [46, с. 80].

Жертвами репресій насамперед стали найяскравіші постаті українського національного відродження – М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас. В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків. Жахливого удару було завдано українській літературі: 89 письменників було знищено, 212 примусили замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

У 1933 р. стався погром усього культурного життя України. Паралельно до репресій проти творчої та наукової інтелігенції в цьому році розпочалася «чистка» Наркомату освіти УСРР, внаслідок якої було «вичищено» майже 200 «націоналістів і ворожих елементів». В обласних управліннях народної освіти через політичні мотиви замінили 100% керівництва, у районних – 90%. Часто за звільненням наступало позбавлення волі [65, с. 39].

Для українського відродження фатальною стала осінь 1937 p., коли протягом п'яти днів (наприкінці жовтня – на початку листопада) в урочищі Сандормох (Карелія) було розстріляно – 1111 в'язнів Соловецького табору. Серед розстріляних – зірки української національної еліти – Л. Курбас, М. Куліш, М. Зеров, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Ірчан, В. Поліщук, О. Слісаренко, П. Филипович, Г. Епік, М. Яловий (Юліан Шпол). Ті, хто лишилися живі, були приречені на роздвоєне творче життя, на постійний внутрішній конфлікт, необхідність балансувати між дисиденством і обслуговуванням режиму [63, с. 76].

Серед різних станів української інтелігенції найтрагічніша доля випала служителям культу. Оскільки всесоюзні переписи населення 1926 і 1939 років не передбачали навіть окремого обліку цієї категорії (цим, вочевидь, наголошувалося на перспективі знищення цього «ворожого елементу»), точних даних щодо кількості стратифікації в самій групі не знаходимо. Звичайно, духовенство виступало на захист храмів і релігії загалом. Але складні процеси, пов'язані з церковними розколами, утиски з боку місцевих і центральних органів влади часто змушували духовенство зрікатися сану й робити спроби «вписатися в соціальне середовище».

Таким чином висвітлено справжнє становище інтелігенції України в умовах утвердження радянської тоталітарної системи. Інтелігенція – як носій етичних та морально – політичних традицій – перетворилась на прошарок «працівників розумової праці» і втратила свою соціально – культурну значимість. Значна увага приділена виявленню справжнього становища інтелігенції. Висвітлюється ставлення радянської влади до неї, аналізуються засоби, спрямовані на лоялізацію інтелігенції до радянської системи. Серед них: адміністративне свавілля (незаконні звільнення і переміщення працівників на інше місце роботи), чистки, арешти, матеріальне заохочення, різні відзнаки.