2. Основні форми поповнення робітничого класу

Бурхливий розвиток промисловості в роки реконструкції народного господарства супроводжувався неухильним збільшенням чисельності робітничого класу. Це був природний, об'єктивний і закономірний процес. Величезні кількісні нагромадження індустріального потенціалу за умов тоді ще переважно екстенсивного господарювання вимагали чималих резервів робочої сили. Алє потрібно було не просто забезпечити промисловість робочою силою, а сформувати кадри радянського робітничого класу, який повинен був остаточно витіснити експлуататорів, реорганізувати на соціалістичних засадах всенародне господарство та виконати інші завдання будівництва соціалізму. Ось чому партія постійно турбувалася про зміцнення його рядів, поповнення його новими силами, вважаючи це одним з найважливіших політичних завдань. XV конференція ВКП(б), що відбулася у жовтні-листопаді 1926 р., назвала зростання чисельності і активності робітничого класу та зміцнення його союзу з селянством основною передумовою успіху соціалістичного будівництва [90, с. 92].

Ленінський план соціалістичної індустріалізації країни передбачав і зростання робітничого класу. Кадри радянського робітничого класу формувалися з допомогою величезної організаторської роботи Комуністичної партії і Радянської держави.

В період реконструкції народного господарства сталися істотні зміни у джерелах формування кадрів робітничого класу.

Протягом 1921-1925 рр. робітничий клас головним чином поповнювався за рахунок робітників, що у важкі роки війни, голоду і господарської розрухи пішли на село, та вихідців з робітничих сімей. Серед 110,1 тис. ро­бітників, що повернулися на підприємства, більшість (89,1 тис.) почала працювати до початку 1926 року [1, с. 24]. Селянство як соціальне джерело формування робітничих кадрів стало значним лише під кінець відбудовного періоду.

Основними джерелами поповнення лав робітничого класу в роки реконструкції народного господарства були сім'ї робітників та трудящих селян. Причому роль селянського елементу в новому робітничому поповненні зростала. Диференціація селянства посилювала міграційні процеси. Значна частина бідняків не тільки відходила на сезонні заробітки в промисловість, будівництво і на транспорт, а й осідала у містах. Село з його величезними трудовими резервами (аграрне перенаселення) в нових умовах соціалістичного будівництва стало тим соціальним середовищем, звідки постійно рекрутувалися нові кадри робітничого rласу. Вливалися у робітничі колективи і службовці, пролетаризовані кустарі і ремісники та ін. У 1928 р. близько 58% робітників нового поповнення походили з робітників, 30% - із селян, 8% - із службовців, решта - з кустарів та інших соціальних прошарків. У 1931 р. в новому поповненні вихідці з робітників становили 47%, із селян - 43,2%, із службовців - 6,2%. На долю інших елементів припадало всього 3,6% [1, с. 171].

Основну роль у забезпеченні підприємств робочою силою відігравали, як і в попередні роки, державні органи праці. В січні 1926 р. було уточнено функції Наркомату праці Української СРР. Цей орган мав регулювати ринок праці, боротися з безробіттям, проводити заходи по охороні праці і соціальному страхуванню. Крім того, Наркомат праці мав розв'язувати трудові конфлікти, регулювати зарплату робітників і службовців, стежити за дотриманням радянського законодавства про працю, займатися збиранням і публікацією статистичних матеріалів з різних питань праці тощо. У відповідність з колом обов'язків було приведено і структуру Наркомату праці. Він складався з таких відділів: організаційно-адміністративного, охорони праці, ринку праці, тарифно-конфліктного і статистичного та головного управління соціального страхування. Наркомат праці України діяв під безпосереднім керівництвом НКП СРСР і Раднаркому УСРР і був центральним штабом обліку, підготовки і розподілу робочої сили для народного господарства республіки [90, с.73].

Місцевими органами Наркомату праці були інспектури праці окрвиконкомів. У районах робота проводилася через культурно-соціальні відділи райвиконкомів, а в селах – через сільради. Окружні інспектури праці займалися боротьбою з безробіттям, організовували трудове посередництво, керували діяльністю бірж праці і кореспондентських пунктів. Вони конкретно вивчали на місцях кон'юнктуру ринку праці і рух робочої сили, керували вербуванням, розподілом і навчанням робітників, налагоджували роботу місцевих статистичних органів та розв'язували інші питання праці [10, с. 93].

Безпосередніми організаторами набору робочої сили і допомоги безробітним були біржі праці. Саме через них налагоджувалося трудове посередництво між робітниками і підприємствами. Згідно з радянським законодавством кожен трудівник, незалежно від того, чи був він безробітним, міняв місце роботи чи вперше пропонував свою працю, мусив насамперед зареєструватися на біржі праці. В умовах безробіття це був не тільки доцільний, а й єдино можливий, справедливий і історично виправданий шлях працевлаштування.

Біржі праці складалися з декількох секцій. Так, Запорізька біржа праці у 1927 році мала чотири секції: промислову, будівельну, розумової праці і чорноробочих. Її обслуговували 5 штатних одиниць. Персонал Донецької біржі праці у 1930 р. складався з 10 штатних одиниць [57, с. 85]. Велику роботу по налагодженню діяльності бірж праці проводили комітети, до яких входили представники згаданих бірж, партійних, радянських, профспілкових, комсомольських та господарських органів. На деяких великих біржах праці створювалися і секційні комітети. Діяльну участь в роботі цих комітетів брали обрані на профспілкових зборах представники від безробітних. Навколо бірж праці створювався широкий громадський актив [54, с. 73].

Для регулювання сезонного ринку праці в місцях відходу та потреби в робочій силі при відсутності бірж праці створювалися тимчасові посередницькі органи - кореспондентські та інформаційні пункти. Вони мали вести облік відхідників, інформувати їх про попит на робочу силу, брати участь у вербуванні робітників тощо. В 1927 р. на Україні діяло 157 кореспондентсько-інформаційних пунктів [10, с. 49]. Така структура радянських державних органів праці проіснувала без особливих змін до 1930 р., коли в країні було ліквідовано безробіття.

Високі темпи розвитку промисловості, багатогранна діяльність Комуністичної партії і Радянської держави створювали сприятливі умови для планомірного використання трудових резервів країни в народному господарстві. Великого значення набувало державне посередництво у працевлаштуванні. Тільки неухильне впроваджен­ня організованості в набір робочої сили могло забезпечити успіхи у ліквідації безробіття і формуванні кадрів радянського робітничого класу [76, с.310].

Однак в кінці відбудовного періоду контроль за набором дещо послабився. Багато господарників ігнорувало державне трудове посередництво і набирало робочу силу поза біржами праці, «біля воріт». Як свідчать дані Наркомату праці УРСР, за 9 місяців 1925 – 1926 р. з 397 тис. робітників, прийнятих на підприємства, через біржі праці набрано всього 29,7% [86, с 13]. Внаслідок цього до лав робітничого класу потрапило багато елементів, які не пройшли школи робітничого гарту, не мали виробничого досвіду і не дотримувалися дисципліни праці, вносили в робітничі колективи споживацькі тенденції. Частина нових кадрів мала на селі своє господарство і вважала роботу в місті тимчасовим явищем. А на біржах праці було чимало справді пролетарських кадрів.

Порушення радянського трудового законодавства негативно позначилося на формуванні кадрів робітничого класу, перешкоджало партії і державі ліквідувати безробіття і по-справжньому оволодіти ринком праці. Ось чому з 1926 р. розгорнулася боротьба з безконтрольним набором робочої сили. До речі, вона широко відображена в центральній і місцевій періодичній пресі того часу. Курс на утвердження провідної ролі державних органів праці у працевлаштуванні робітників було визначено, зокрема, постановами Економічної наради при Раднаркомі УСРР від-20 лютого і 27 грудня 1926 року [69, с. 98]. Вся робота по набору робочої сили зосереджувалася в органах Наркомату праці. Виключне право посилати робітників на виробництво одержали біржі праці. Господарським органам та промисловим підприємствам дозволялося набирати робочу силу самостійно лише за згодою органів праці і лише тоді, коли останні не могли задовольнити попиту. Право набору робітників без посередництва органів пріаці, але з участю профспілок, надавалося лише підприємствам, значно віддаленим (7- 10 км) від бірж або корпунктів [67, с. 370]. Порушники правил комплектування робочої сили притягалися до відповідальності.

Масове відхідництво селян у міста на заробітки, як і безробіття, вимагало постійної уваги, тим більше що масштаби відхідництва з кожним роком збільшувалися. Якщо у 1923 – 1924 р. на Україні зареєстровано 148,8 тис. селян, що йшли на заробітки, то в 1924 – 1925 р. вони становили 379,8, у 1925 – 1926 р. - 474,8, у 1926 - 1927 р. - 515,8, у 1927 - 28 р. - 689,5, а в 1928 - 1929 р. - 507,3 тис. [25, с. 15]. Радянська держава прагнула оволодіти ринком праці, покінчити з стихійністю в наборі (робітників, організувати відхідництво. Цим і пояснюється поява таких важливих документів, як постанова ЦВК і РНК СРСР від 4 березня 1927 р. «Про заходи по регулюванню ринку праці», постанова РНК СРСР від 11 квітня 1927 р. «Про заходи по регулюванню вербувальних операцій» та ін. [67, с. 371]. Великі завдання в галузі обліку і розподілу наявної робочої сили висунув IV з'їзд Рад СРСР (квітень 1927 р.).

Набір робочої сили здійснювався на підставі спеціальних договорів органів праці з господарськими об'єднаннями та промисловими підприємствами. Так, навесні 1927 р. Наркомат праці УСРР уклав з господарськими органами 9 генеральних угод про забезпечення виробництва сезонними робітниками, а біржі праці - понад 150 місцевих договорів

Договори про організований набір робочої сили часто порушувалися. Не завжди чітко розподілялися функції у здійсненні вербувальних операцій. Органи праці, вербувальний апарат яких був дуже незначним, не завжди могли виконати замовлення підприємств на потрібну ро­бочу силу, а господарські органи несвоєчасно подавали заявки або набирали робочу силу поза біржами праці. Порушення радянського законодавства і конкретних договорів про набір робітників було виявлено на багатьох підприємствах республіки [86, с. 170].

Партійні, радянські і профспілкові органи уважно стежили за ходом набору робочої сили, надавали велику допомогу органам праці, рішуче боролися з порушниками радянського законодавства про працю. Оперативно розв'язували питання, пов'язані з формуванням робітничих кадрів, Дніпропетровський окружний комітет КП(б)У і окрвиконком . Уже в першому півріччі 1927 р. на підприємства Дніпропетровського округу набрано через посередницькі органи 77,8% робітників, а в III кварталі того ж року - 94,8% [67, с. 85]. На засіданні Сталінського окрвиконкому 27 червня 1927 р., де йшлося про роботу біржі праці, прийом робітників господарськими органами поза біржею праці визнано «неприпустимим явищем». Постанова окрвиконкому накреслювала заходи, спрямовані на поліпшення організації набору робочої сили. У газеті «Пролетарий» від 27 травня 1927 р. повідомлялося, що через Харківську біржу праці, яка мала на обліку 36 тис. безробітних, влаштовується понад 80% усіх робітників, а ще 3 - 4 місяці тому - всього 20 – 30% [71, с.140]. В Одесі через біржу праці в 1928 - 1929 р. підприємства набирали близько 90% робітників [57, с. 52].

Провідна роль посередницьких органів у наборі робочої сили послідовно утверджувалася і в інших округах України. Якщо в IV кварталі 1925 - 1926 р. через біржі праці прийнято в промисловість республіки всього 39,8 % робітників, то вже у IV кварталі 1926 - 1927 р. 74,8%, а 1927 - 1928 р. - 84,3% [90, с. 40]

Партійні, радянські і профспілкові органи сприяли посиленню зв'язку бірж цраїці з підприємствами, домагалися, щоб господарники заздалегідь подавали заявки на робочу силу, а посередницькі органи своєчасно посилали на підприємства потрібних робітників. Крім того, вони усували такі негативні явища, як іменні заявки на робочу силу, що надходили від деяких підприємств, установ та окремих службових осіб, хабарництво та ін. У колективні договори профспілок з адміністрацією промислових підприємств включалися пункти про набір робочої сили через біржі праці і недопустимість подання господарськими органами іменних заявок.

В цілому ж, незважаючи на недоліки, біржі праці виковувализначну роботу у формуванні робітничих колективів промислових підприємств і, зокрема, у працевлаштуванні безробітних.

На біржах праці зосереджувалися багатотисячні трудові ресурси, які в ході соціалістичного будівництва вливалися у виробничі колективи. Біржі праці вивчали якісний склад зареєстрованих та їх кваліфікацію, що було необхідним для задоволення потреб виробництва. Для визначення кваліфікації безробітних при всіх посередницьких органах діяли експертні комісії. Лише за період з жовтня 1926 по березень 1927 р. через експертизу на Україні пройшло 26 172 безробітних [10, с.70]. Діяльність цих комісій з кожним роком набирала все ширшого розмаху.

У 1926 р., коли партія почала здійснювати програму індустріалізації країни, а промисловість відчула гостру потребу в кваліфікованій робочій силі, розгорнулося перенавчання і підвищення кваліфікації безробітних. Біржі праці укладали з промисловими підприємствами та будовами угоди про це. Навчалися безробітні на курсах, що створювалися при біржах праці, на промислових підприємствах та будовах.З прискореними методами Центральний інститут праці під керівництвом кваліфікованих майстрів за 3 - 6 місяців готував із курсантів спеціалістів п'ятого - сьомого розряду. На навчання посилали здебільшого осіб із застійних груп безробітних (жінок, підлітків) [10, с. 78].

Значна увага приділялася працевлаштуванню підлітків. Частину із них біржі праці посилали на промислові підприємства по броні і за понадбронею, а також в кустарну промисловість. Протягом 1926 - 1927 р. на Україні всього влаштовано 15 475 підлітків, з них по броні - 4865, за понадбронею - 3875, в кустарну промисловість послано 1457, на навчання - 5268 чоловік. На 1 січня 1927 р. в промисловості республіки заброньовано місця для 34 030 підлітків, на 1 січня 1928 р. - для 30 632, а на 1 січня 1929 р.-для 29 486 чоловік. Причому всі влаштовані на роботу навчалися у школах ФЗУ (57,4%) або шляхом бригадного та індивідуального учнівства (42,6%) [57, с. 56].

Біржі праці щороку посилали в промисловість і на будівництво велику кількість робітників, в тому числі й безробітних. Так, Сталінська біржа праці за 1928 - 1929 р. влаштувала 121015 чоловік. По Україні тільки у І кварталі 1928 - 1929 р. послано у всі галузі промисловості і будівництва 216 629, а в І кварталі 1929 - 1930 р. - 341 032 чоловіки [57, с. 57].

В роки індустріалізації країни, коли здійснювалась докорінна реконструкція старих і будувалися десятки нових промислових підприємств, постійно зростав попит на кваліфіковану робочу силу. Задовольняти її за рахунок безробітних з кожним роком ставало все важче. Так, Дніпропетровський округ потребував у 1927 - 1928 р. 72 132 кваліфікованих спеціалісти, у 1928 - 1929 р. - 94 596 чоловік, а біржа праці могла прислати всього 1346 кваліфікованих металістів і 1722 будівельники [90, с. 48].

Органи праці, одержавши від промислових підприємств та будов заявки, уважно вивчали стан ринку праці і разом із господарськими органами спрямовували масове відхідництво кваліфікованих робітників до об'єктів праці. Щороку, особливо з настанням будівельного сезону, виїжджали сотні добре навчених і проінструктованих вербувальників. Враховувалися багаторічні традиційні шляхи відходу, а з 1928 р. Наркомат праці розпочав чітко розподілити райони відходу за певними місцями споживання робочої сили [10, с. 37]. Цим усувалась міжвідомча конкуренція в наборі робітників.

Вербувальники повинні були за допомогою місцевих партійних, радянських та профспілкових органів уважно відбирати відхідників, знайомити їх з строками та умовами роботи, а господарники у відповідних договорах з органами праці зобов'язувалися створювати для навербованих сприятливі умови життя і праці. Наркомат праці СРСР вимагав суворо дотримуватися правил вербування робочої сили, а порушників діючого законодавства притягати до відповідальності [69, с. 140].

В розпал будівельних робіт особливе значення надавалося інформації з питань праці. Біржі та корпункти щотижня мали повідомляти в Наркомат праці точні відомості про наявність та потребу робочої сили. Наркомат праці УРСР систематично публікував відомості; про кон'юнктуру на ринку праці та попит на робочу силу, обмінювався інформацією з іншими республіками.

Добре йшов набір сезонних робітників у Дніпропетровському окрузі в будівельний сезон 1929 р. З усіх 4719 чол., які до 25 червня 1929 р. організовано прибули в округ, 90% припадало на долю тих, що раніше вже працювали на підприємствах. До початку будівельного сезону в окрузі побудовано 49 гуртожитків (з них і 13 радіофікованих), де розміщено 2670 чоловік. У 1929 р. тут вперше почали працювати спеціальні їдальні, видавалися гарячі сніданки та обіди. Для сезонників за станом на початок липня організовано близько 200 доповідей і бесід, вилущено 16 стінгазет. Багато сезонників цього набору відзначилися у праці [57, с. 50].

Певних успіхів досягли в організованому наборі робітників і донбасівці. За даними Наркомату праці СРСР, на 1 жовтня 1931 р. у Донбас завербовано 69 820 робітників, причому набрано на Україні 20 273, в Білорусії - 8017, а їв РРФСР - 41530 чоловік [57, с. 51].

Найбільше сезонних робітників працювало на будівельних роботах. Якщо в 1925 - 1926 р. на будови України їх прибуло 41357 чол, то в 1926 - 1927 р. - 173 684, а в 1927 - 1928 р. - 255 804 чоловіки. У 1928 - 1929 р. лише з районів РРФСР на Україну приїхало 70 тис. будівельників, а в 1929 - 1930 р. - 75 тис. чол. [90, с. 90].

Проте в ході вербування робочої сили зустрічалися і недоліки, які негативно позначилися на формуванні кадрів робітничого класу. Влітку. 1928 р. у зв'язку з деяким відпливом робочої сили, розширенням виробничої програми та запровадженням 6-годинного робочого дня правління «Донвугілля» вимагало від Наркомату праці УСРР 5 тис. вибійників і кріпильників. Але підписувати договір про організоване вербування правління не погоджувалося. Більше того, воно категорично вимагало набирати робочу силу поза біржами праці, не організовано, а шляхом, «стимулювання» в Донбас самопливного відхідництва. Хибну позицію в цьому питанні зайняв і ВУК профспілки гірників. Наркомат праці УСРР у листі до президії ВУРПС від 27 серпня 1928 р. переконливо обґрунтовував недопустимість самопливу в наборі робочої сили і домігся підписання з правлінням «Донвугілля» угоди про організоване вербування робітників. Однак він погодився на набір згаданих 5 тис. гірників шляхом «стимулювання», що було явною помилкою.

Систематична інформація допомагала усувати самоплив і сприяла забезпеченню організованого набору робітників. Вербування робітників загалом проходило успішно і це було однією з умов виконання планів індустріалізації країни.

Органи праці, одержавши від промислових підприємств та,будов заявки, уважно вивчали стан ринку праці і разом із господарськими органами спрямовували масове відхідництво кваліфікованих робітників до об'єктів праці.

В цілому ж, незважаючи на недоліки, біржі праці виковувализначну роботу у формуванні робітничих колективів промислових підприємств і, зокрема, у працевлаштуванні безробітних.

Отже, створення бірж праці і законодавче закріплення за ними повноти влади в цій галузі полегшувало ідеологічне переорієнтування робітників.