Zbirka_Part2

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

Операції на території України посідають помітне місце в оперативній спадщині Червоної армії, але особливо глибокого й всебічного вивчення потребують оборонні операції фронтового і стратегічного масштабу, тому що на території України їх було проведено найбільше, хоча й закінчилися вони невдало.

Кількісні показники, що характеризують тривалість операцій, середню чисельність військ, втрати особового складу в операціях різноманітних видів і масштабів, свідчать про те, що операції на території України за результативністю істотно відрізнялися від інших операцій. При однаковій чисельності військ до початку операції втрати в особовому складі, як правило, були вище аналогічних показників за всі операції відповідного виду.

Бойовий досвід накопичувався поступово й рівномірно за часом, проте високі відносні показники втрат на території України свідчать не тільки про географічні особливості її території, але і про рівень військової майстерності. Отримані показники мають розрахунковий характер, відсутність багатьох даних не дає змоги вважати цю роботу завершеною.

Незважаючи на перемогу у війні в цілому, такі високі кількісні втрати сил і засобів у боях на території України характеризують радянський рівень воєнного мистецтва в цей період як недостатньо високий, при цьому переважання кількісних параметрів над якісними є характерною рисою радян¬ського воєнного мистецтва.

В умовах значного скорочення Збройних сил України в цілому, змін умов і форм збройної боротьби, особливо у світлі оборонної доктрини України, усе ж не варто ігнорувати досвід Великої Вітчизняної війни, передусім гірких уроків оборонних дій. Потрібно глибоко вивчати не тільки позитивний, але й негативний досвід, що допоможе уникнути помилок надалі.

Джерела та література:

1.Россия и СССР в войнах ХХ века: Статистическое исследование. – М., 2001. – 608 с.

2.Гуркин В.В. Людские потери Советских Вооруженных Сил в 1941–1945 гг. Новые аспекты // Военно-исторический журнал.–1999.–№ 2.– С.1–13.

3.Как окружали немцы, как окружали мы // Коммунист Вооруженных Сил. –1991.– № 8.– С. 35–37.

132Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Ігор Татарінов (Луганськ, Україна)

АРХІВНІ МАТЕРІАЛИ ЯК ДЖЕРЕЛО ВИВЧЕННЯ ПОВСЯКДЕННОГО ЖИТТЯ ПРАЦІВНИКІВ ВАЖКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ В 1943 – 1945 рр.

Останнімчасомнатлізростаючоїполітизаціїгуманітарнихнауктаісторії,зокрема, особливого значення набуває проблема повноти та об’єктивності джерельного забезпечення дослідження. Здобуття Україною державної незалежності знаменувало собою докорінні зміни в суспільстві. Не є винятком і вітчизняна історична наука, перед якою відкрилося безліч можливостей щодо вивчення питань, які за часів СРСР були закритими. Загалом, вивчення повоєнної повсякденності є невід’ємною складовою модернового напрямку в методології історичних досліджень, який передбачає олюднення історичного процесу. Радянська методологія впродовж усього періоду свого існування базувалася виключно на принципах класовості та партійності. Тривалий час відсутність доступу до архівних матеріалів значно лімітувала можливості тогочасних учених у дослідженні певних проблем. Як наслідок джерельна база багатьох робіт була вузькою, обмеженою загальними офіційними матеріалами, які досить часто спотворювали реальну дійсність. Варто відзначити, що за радянських часів переважна більшість документів, що об’єктивно відображали повсякденне життя населення, відразу засекречувалася. Практично всі цінні матеріали зберігалися в неприступних для дослідника спецсховищах під грифом «таємно» і «цілком таємно». За таких умов було неможливо повноцінно й об’єктивно розкрити категорії побуту, дозвілля, добробуту, якості життя тощо. За це вітчизняні історики повсякденності справедливо піддають нищівній критиці радянську методологію та історіографію.

Після здобуття Україною незалежності чимало українських дослідників звернули увагу на таку малодосліджену проблему, як повсякденне життя українців у роки війни. Однак більшість цих робіт мають узагальнюючий характер, практично оминаючи вивчення життя та побуту працівників важкої індустрії. Саме на цю категорію трудящих безпосередньо було покладено завдання відновлення важкої індустрії УРСР. Однією з головних особливостей відбудовчих процесів на теренах України було те, що вони розпочалися відразу після визволення окремих регіонів республіки від окупантів, тобто з лютого 1943 року.

Зауважимо, що нині немає ґрунтовних робіт, які були б присвячені дослідженню матеріально-побутових умов життя робітників і службовців саме важкої промисловості України. Серед типових праць радянської доби, що ґрунтувалися на архівних матеріалах, слід назвати двотомну «Историю рабочих Донбасса» [8]. Цей напрямок історіографії продовжила багатотомна «История советского рабочего

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

класса» [9]. Авторський колектив, намагаючись якнайповніше використати доступні на той час архівні матеріали та оперуючи офіційними документами, зробив спробу комплексно охарактеризувати рівень життя українських шахтарів. Попри те, що в цих дослідженнях недостатньо об’єктивно висвітлено основні параметри рівня життя в ті роки, у них ґрунтовніше, ніж в інших працях, висвітлено тогочасний добробут трудящих. Значним недоліком також була обмеженість джерельної бази виключно документами партійних та державних органів влади та недостатнє опрацювання й зіставлення архівних матеріалів. Тотальна засекреченість інформації щодо реального рівня життя трудящих значно знизила можливості об’єктивного висвітлення умов життя та побуту працівників важкої промисловості республіки в радянську добу.

Сучасні тенденції в історичній науці нагально вказують насамперед на потребу вироблення нових теоретичних і методологічних підходів до вивчення історичних процесів в Україні. Останніми роками швидких темпів набуває процес розсекречення архівних документів. Це наповнює питання джерельного забезпечення дослідження проблеми робітничої повсякденності у складні повоєнні роки реальним змістом і сприяє масштабнішому вивченню проблеми. З’являються перші вітчизняні узагальнюючі праці, присвячені процесам, які відбувалися в Україні в повоєнні роки. Так, варто згадати дослідження В. Литвина [7], у якому вчений намагався проаналізувати розвиток суспільно-політичних відносин та економічних процесів в Україні, спираючись на численні архівні документи, які донедавна були закритими для вітчизняних дослідників. Однак найбільш ґрунтовним серед узагальнюючих робіт, які вийшли останнім часом, є шеститомна «Політична історія України ХХ століття» за редакцією І. Кураса [9]. Вона написана з посиланнями на численні матеріали українських центральних і регіональних архівних установ. Авторський колектив проаналізував періодичні видання відповідного періоду. Варто також згадати працю відомої української дослідниці О. Хойнацької «Відновлення машинобудівної індустрії України та його соціальні наслідки (1943 – 1950 рр.)» [11]. Використавши численні архівні матеріали, донедавна невідомі широкому загалу вітчизняних дослідників, авторка проаналізувала темпи й характер відродження машинобудівного комплексу, висвітлила умови життя й праці пересічних робітників. Заслуга роботи О. Хойнацької полягає в тому, що вона залучила до наукового обігу значну кількість маловідомих архівних документів, які проливають світло на повсякденне життя працівників важкої промисловості України. На основі маловідомих архівних матеріалів базуються дослідження Т. Вронської. У них висвітлюється широке коло питань повсякденного життя українців у роки Великої Вітчизняної війни [1]. Активно займається означеною проблематикою М. Лобода, розширюючи джерельну базу досліджень залученням значної кількості маловідомих документів, що зберігаються в українських архівних установах [8]. Аналізу морально-психологічного стану населення визволених територій Лівобережної України присвячена наукова розвідка Л. Рибченко [10]. Отже, неспинний процес розсекречення архівних матеріалів відкрив перед вітчизняними істориками безліч можливостей щодо дослідження повсякденного життя трудящих у перші повоєнні роки.

134Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Структурно найбільш численну групу архівних матеріалів складають документи державних та партійних органів, які тривалий час вважалися конфіденційними. Значною інформативною насиченістю відзначаються матеріали Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України). Для нашої теми найбільший інтерес становлять матеріали фонду П-1 (Центральний комітет Комуністичної партії України), надто справи описів №№ 23 – 24, 30 – 31, 41, 70, 76 – 78. Найчисленнішугрупудокументівцьогофондускладаютьпротоколи,доповіднізаписки та постанови центральних, місцевих партійних і державних органів республіки. Найповніша інформація зосереджена в документах описів 23 – 24 (особливий сектор – секретна частина). Вони суттєво допомогли дослідити темпи відновлення житлово-комунального господарства, виявити побутові негаразди, проаналізувати розміри доходів та встановити реальну купівельну спроможність працівників важкої промисловості УРСР у перші повоєнні роки [14]. Архівний комплекс ЦДАГО України містить матеріали, що відображають умови праці, рівень виробничого травматизму, характеризують основні заходи влади щодо запобігання нещасним випадкам на виробництві, стан оздоровлення робітників важкої індустрії України [16].

Особливий інтерес становлять документи військової цензури НКДБ УРСР, які частково зберігаються в ЦДАГО України. Співробітники держбезпеки регулярно перевіряли кореспонденцію працівників важкої промисловості та складали відповідні звіти. На тлі загального позитивного ставлення робітників до влади висловлювалося чимало нарікань на неквапливих керівників підприємств щодо незадовільних умов праці на виробництві, повільного розв’язання житлово-побутових питань. Так, під час перевірки листування трудящих лише протягом грудня 1944 р. по всій території республіки виявили 4582 листи зі скаргами робітників на важкі умови праці та інші негаразди матеріально-побутового характеру. Річна статистика взагалі була ще більш вражаючою: зафіксовано понад 40 тис. листів працівників підприємств республіки зі скаргами на погані умови життя і праці [15, арк. 22]. Матеріали оперативно-слідчої роботи військової цензури НКДБ УРСР становлять неабиякий інтерес для з’ясування фактичногорівняохоронипрацінапідприємствахважкоїпромисловості.Удоповідних записках, інформаційних повідомленнях та листах органів держбезпеки на адресу вищого керівництва республіки про політичні настрої населення відзначалося, що на металургійних підприємствах республіки систематично мали місце випадки недбалого, а подекуди й злочинного ставлення керівництва та інженерно-технічного персоналу до своїх обов’язків. Унаслідок грубих порушень правил експлуатації та техніки безпеки сталося кілька аварій і нещасних випадків із важкими наслідками.

Значний масив інформації містить документальний комплекс Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Наприклад, справи фонду Ради Міністрів УРСР (Ф. 2), Міністерства комунального господарства УРСР (Ф. 26), Центрального Статистичного управління УРСР (Ф. 582), Міністерства охорони здоров’я УРСР (Ф. 342) значно розширюють наші уявлення про повсякденне життя трудящих важкої промисловості України в 1943 – 1945 рр. Зокрема, неабиякий інтерес становлять численні постанови, розпорядження,

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

накази, інформації, звіти, доповідні записки, листи державних органів, які надають об’єктивні відомості про житлово-побутові умови українських робітників [12]. Інформаційна цінність вивчених документів очевидна, але, враховуючи можливість наявності недостовірної або сфальсифікованої інформації, ці матеріали доречно використовуватизаумовзіставленнязіншимиджерелами.Дотогожчималоматеріалів зазначених вище фондів лише нещодавно стали об’єктом дослідження з погляду вивчення матеріально-побутових умов життя працівників важкої промисловості України в перші повоєнні роки.

Окреме місце серед матеріалів ЦДАВО України займають документи Української республіканської ради професійних спілок (Ф. 2605 – Укрпрофрада). До цієї установи надходила звітна та поточна інформація з регіональних галузевих профспілок. Ця документація дає змогу відтворити діяльність фабрично-заводських комісій, акти перевірок місцевих комітетів підприємств важкої промисловості з питань охорони праці та техніки безпеки й загалом з’ясувати фактичний рівень охорони праці та об’єктивно дослідити умови праці на виробництві. У зазначеному вище фонді також міститься інформація щодо заробітної плати, нормування праці, робітничого постачання, соціального страхування й культурно-освітньої роботи, впровадження на підприємствах трудового змагання й передових методів праці. Водночас чимало матеріалів фонду допомагають встановити численні факти окозамилювання, штурмівщини тощо. Архівні документи яскраво свідчать про цілковиту залежність працівника важкої промисловості від командно-адміністративної системи, яку комуно-більшовицький режим використовував заради максимального використання трудових ресурсів у виробництві [13].

Значний інтерес для дослідника робітничої повсякденності становлять численні документи державних і партійних органів обласного рівня. Географічне розташування українськихпідприємствважкоїпромисловостізумовилойвідповіднийінтерессамедо окремихобласнихархівнихустанов.Зокрема,багатокорисноїінформаціїзосереджено в матеріалах Державного архіву Київської (Ф. П-5 – Київський обласний комітет ЦК КП(б) України) [3] і Луганської областей (у досліджувані роки Ворошиловградської). Так, цінними є довідки, інформації, листування про матеріально-побутові умови, медикосанітарний стан та продовольче забезпечення трудящих важкої промисловості. Попри локальність, ці документи відзначаються високим рівнем інформативності, особливо фонди П-179 (обласний комітет Центрального комітету Комуністичної партії України) та Р-2519 (Статистичного управління Ворошиловградської області).

Серед добірки документів обласних архівних установ варто виділити матеріали регіональних профспілкових організацій. Наприклад, у документах Державного архіву Донецької області (Ф. Р-920 – Донецька обласна рада профспілок) є важливий матеріал про основні напрями виробничої діяльності, чисельність і кваліфікацію трудових колективів, змагання робітників та адміністративні заходи матеріального й морального заохочення трудящих до продуктивнішої праці. Цінну інформацію про умови праці українців вміщено також у фондах галузевих профспілок. Зокрема, становлять певний інтерес документи фонду Р-3417 (Донецький обласний комітет

136Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

профспілок працівників металургійної промисловості УРСР) та фонду Р-2865 (Донецький обласний комітет профспілок працівників вугільної промисловості УРСР), які дають змогу дослідити окремі аспекти трудового життя донбаських робітників у досліджувані роки. Окрім цього, звітна інформація технічних і громадських інспекторів висвітлила систематичне недотримання правил техніки безпеки, численні порушення трудового законодавства директорами підприємств задля виконання виробничих планів [2].

Багато конкретних і різнопланових відомостей зосереджено в численних документах низки потужних підприємств важкої промисловості республіки та культурних установ. Так, у матеріалах фондів Р-1 (Ворошиловградський паровозобудівний завод імені Жовтневої революції), Р-11 (Лутугинський завод прокатних валків), Р-2250 (Ворошилівський коксохімічний завод) міститься вичерпна інформація щодо динаміки змін форм і розмірів оплати праці й стану охорони праці на підприємствах, соціального страхування та матеріально-побутових умов життя трудящих. Окрім цього, документи фондів Р-3017 (Ворошиловградська обласна контора кінопрокату) та Р-2587 (Ворошиловградський обласний російський драматичний театр) допомагають дізнатися про окремі аспекти робітничого дозвілля, зокрема дослідити повоєнний стан кінопрокатної галузі, встановити театральний і кінорепертуар тощо [4].

Нині в архівних установах України сконцентровано значний за обсягом і ступенем інформативності масив документів, який дозволяє всебічно проаналізувати матеріально-побутові умови життя трудящих важкої промисловості в 1943 – 1945 рр. Зазначені вище архівні документи становлять єдиний комплекс, у якому відбилися основні аспекти повсякденного життя трудящих. Усі матеріали взаємодоповнюють один одного, що дає змогу комплексно дослідити проблему. Водночас наголосимо, що заради максимально точного відтворення панорами повсякденного життя українських робітників у повоєнні роки варто долучити й інші джерела, як, наприклад, матеріали періодичних видань, офіційну статистичну інформацію тощо. У процесі дослідження проблематики повоєнної повсякденності сутність роботи дослідників полягає у збиранні максимальної кількості даних на основі вивчення широкого кола джерел, що стосуються даної теми. І саме архівні джерела містять основний масив відповідної інформації. Порівняння матеріалів із різних джерел надає більше можливостей для виявлення неточностей і спотворень і дозволяє повно та об’єктивно з’ясувати особливості повсякденного життя працівників важкої індустрії УРСР. На нашу думку, поглиблене вивчення життя та побуту як усього українського робітництва, так і окремих категорій населення є найбільш перспективним напрямом дослідження вітчизняної історії.

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

Джерела та література:

1.ВронськаТ.В.Вумовахвійни.ЖиттятапобутнаселенняУкраїни(1943–1945рр.).– К., 1995. – 83 с.; Київ у дні нацистської навали. За документами радянських спецслужб: До 60-річчя визволення України від гітлерівських загарбників: Науководокументальне видання / Упоряд.: Т. Вронська, А. Кентій, С. Кокін та ін.; НАН України, Ін-т історії України, Київська міська держ. адміністрація, Державний архів Служби безпеки України. – К.; Львів, 2003. – 529 с.

2.Державний архів Донецької області – Ф. Р-920. – Оп. 2. – Спр. 194 – 199; Ф. Р-2685. – Оп. 1. – Спр. 151 – 165; Ф. Р-3417. – Оп. 1. – Спр. 1 – 17.

3.Державний архів Київської області. – Ф. П-5. – Оп. 2. – Спр. 1059; Оп. 3. – Спр. 3103, 3286.

4.Державний архів Луганської області. – Ф. Р-1. – Оп. 5. – Спр. 1 – 25; Ф. Р-11. – Оп. 4. – Спр. 45 – 58; Ф. Р-2587. – Оп. 1. – Спр. 1 – 12; Ф. Р-2686. – Оп. 1 – Спр. 340 – 342;

Ф.Р-3017. – Оп. 1. – Спр. 18 – 20, 174, 178.

5.История рабочих Донбасса: В 2 т. / Глав. ред. Ю.Ю. Кондуфор. – К., 1981. – Т. 2. – 430 с.

6.История советского рабочего класса: В 5 т. – Т. 4. Рабочий класс в годы упрочения и развития социалистического общества (1945 – 1960 гг.). – М., 1984. – 520 с.

7.Литвин В.М. Україна у першому повоєнному десятилітті (1946 – 1955). – К., 2004. – 240 с.

8.Лобода М.К. До проблеми відбудови важкої промисловості 1943 – 1950: охорона та умови праці робітників і службовців // Український історичний збірник. – К., 2006. – Вип. 9. – С. 247 – 259.

9.Політична історія України. ХХ століття: У 6 т. / І.Ф. Курас (гол. ред.). – К., 2002 – 2003. – Т. 6: Від тоталітаризму до демократії (1945 – 2002). – К., 2003. – 696 с.

10.Рибченко Л.В. Морально-психологічний стан населення визволених територій Лівобережної України у 1941 – 1943 рр. (на основі фондової колекції Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр.) // Український історичний збірник. – К., 2008. – Вип. 11. – С. 251 – 256.

11.Хойнацька Л.М. Відновлення машинобудівної індустрії України та його соціальні наслідки (1943 – 1950 рр.). – К., 2003. – 232 с.

12.Центральний державний архів вищих органів влади та управління України –

Ф.2. – Оп. 7. – Спр. 2638 – 2640, 2646 – 2648, 9641; Ф. 26. – Оп. 2. – Спр. 3359 – 3362, 3374 – 3376; Ф. 342. – Оп. 15. – Спр. 280 – 285, 1238 – 1247, 2440, 2448, 2492; Ф. 582. – Оп. 3. – Спр. 1242 – 1254, Оп. 12. – Спр. 330 – 341.

13.Там само. – Ф. 2605. – Оп. 8. – Спр. 111 – 125, 253, 287, 324, 387, 425 – 427, 465, 780, 897, 1002, 1028, 1057, 1178 – 1182, 1788 – 1800.

14.Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 2359, 3581, 3962, 4103, 4587, 4626, 4674, 4872, 5130, 5190; Оп. 24. – Спр. 113, 118 –122, 148, 410, 1206.

15.Там само. – Оп. 23. – Спр. 2359.

16.Там само. – Оп. 30. – Спр. 425, 1662, 2126, 2340, 2681, 2776, 3093, 3456, 3818, 3880; Оп. 31. – Спр. 193, 583.

138Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

Олексій Ходанович (Київ, Україна)

РАДЯНСЬКА АВІАЦІЯ В ЗИМОВО-ВЕСНЯНІЙ КАМПАНІЇ 1944 р. НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ

Угрудні 1943 р. розпочався наступ радянських військ на Правобережну Україну.

Унаступі взяли участь 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти, підтримані 2-ю (командувач – генерал С.А. Красовський), 5-ю (командувач – генерал С.К. Горюнов), 17-ю (командувач

– генерал В.А. Судець) повітряними арміями, частиною сил 8-ї повітряної армії (командувач – генерал Т.Т. Хрюкін). До складу чотирьох повітряних армій входили 34 авіаційні дивізії різного призначення, не рахуючи нічних легкобомбардувальних авіадивізій. Загальна кількість бойових літаків досягала 2360 [1]. Крім того, активні дії німецької авіації проти комунікацій фронтів, місць концентрації резервів радянських військ змусили Головнокомандування залучити чотири корпусних райони військ протиповітряної оборони, два винищувальних авіакорпуси ППО, два дивізійних райони ППО зі складу ППО Західного фронту (командувач – генерал М.С. Громадін). Ці сили налічували близько 2000 зенітних гармат, 1650 зенітних кулеметів, 300 прожекторів, 450 літаків-винищувачів [2]. Певний час у бойових діях на Правобережжі брала участь частина сил авіації Чорноморського флоту та авіації далекої дії.

Радянським військам протистояли німецька група армій «Південь» (командувач

– генерал-фельдмаршал Е. фон Манштейн) і група армій «А» (командувач – генералфельдмаршал Л. фон Клейст). Авіаційну підтримку здійснювали: VIII авіакорпус генерал-майора П. Дейхмана, що взаємодіяв із групою армій «Південь»; І авіакорпус генерал-майора Г.Зайдеманна, що взаємодіяв із групою армій «А»; IV авіакорпус генерал-майора Р. Мейстера, який складався з бомбардувальних ескадр і надавав окремі групи та ескадри в оперативне підпорядкування іншим корпусам або завдавав ударів по стратегічних об’єктах у радянському тилу (аналогічно радянській авіації далекої дії) [3].

Головним стратегічним завданням радянських ВПС вважалася підтримка наземних військ. Це завдання передбачало: підтримку військ на полі бою, захист їх від ворожої авіації, дії у ближньому та глибокому тилу військ противника. Відповідно до цього формувалася структура ВПС та форми їхньої взаємодії з наземними військами. Як і на початку війни, у складі радянської авіації переважали винищувачі (36,4 % від загальної кількості літаків) [4]. Винищувальна авіація вважалася головним засобом ППО, підтримки ударної авіації та завоювання панування в повітрі. Головним засобом підтримки наземних військ вважалася ударна авіація – штурмова та бомбардувальна. Але якщо на початку війни бомбардувальники становили 26,2 % від загальної

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДО ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙНИ

кількості літаків радянських ВПС, а штурмовики – лише 0,3 %, то в 1944 р. частка бомбардувальників була 14,7 %, а штурмовиків – 19 % [5]. Таким чином, акцент у застосуванні авіації був зміщений на підтримку військ на полі бою та дії у ближньому тилу військ противника. Частка літако-вильотів на об’єкти глибокого тилу за всю війну становила 3,2 % [6]. Навіть в авіації далекої дії до 40 % літако-вильотів було виконано на безпосередню підтримку наземних військ [7].

Хоча авіація вважалася самостійним видом Збройних сил, більшість повітряних армій були оперативно підпорядковані командуванню фронтів. Це відповідало загальній концепції використання радянських ВПС. Вочевидь, що ефективність зусиль радянської авіації оцінювалася не стільки за співвідношенням втрат із німецькою, скільки за загальним успіхом наступальних чи оборонних операцій Червоної армії. У той же час обмеження самостійності та ініціативи ВПС призводили до збільшення їхніх втрат від німецької авіації. А послаблення авіаційної підтримки незмінно вело до провалу й наземних операцій. У таких умовах єдиним виходом було забезпечення кількісної переваги над німецькими ВПС, особливо у винищувачах як головному засобі забезпечення дій ударної авіації в інтересах наземних військ. Так, на початок наступу на Правобережжя в чотирьох повітряних арміях налічу¬валося не менше 1000 винищувачів. Крім того, в Україні дислокувалися майже 450 винищувачів ППО Західного фронту, які періодично залучалися до бойових дій у фронтовій смузі. Німці ж мали не більше 300 винищувачів і штурмовиків-винищувачів FW-190. Безперечно, складні метеоумови дещо врівноважували сили, оскільки могли діяти лише досвідчені пілоти, але і в цьому разі перевага залишалася за радянською авіацією.

Підтримці в дієздатному стані авіачастин сприяло і створення стратегічного резерву в радянських ВПС. У резервних авіакорпусах у 1942 – 1944 pp. постійно перебувало від 30 до 40 % літаків радянської авіації [8]. Таким чином, можна сказати, що з кінця 1943 р. Військово-Повітряні сили СРСР вступили у нову фазу розвитку, яка характеризувалася остаточним оформленням стратегічної концепції використання ВПС у війні, кількісним та якісним зростанням.

Оперативне застосування радянської авіації цілком логічно випливало із загальної стратегічної концепції застосування ВПС. З одного боку, радянська авіація

– самостійний вид Збройних сил, з другого – головним завданням її було сприяння наземним військам. Формою взаємодії, яка б відповідала обом умовам, було оперативне підпорядкування авіаційних підрозділів командирам наземних з’єднань. Якщо авіачастина взаємодіяла з танковим корпусом або кінно-механізованою групою, що здійснювала розвиток прориву в глибині ворожої території, то разом із наземними підрозділами пересувався представник авіаційної частини, який координував діяльність авіації. Прикладом може слугувати взаємодія між пілотами 11-ї гвардійської, 288-ї та 295-ї винищувальних авіадивізій та кінно-механізованою групою генерала Плієва під час Березнегувато-Снігурівської та Одеської наступальних операцій.

Радянське командування було обмежене в маневрі авіацією не тільки структурою ВПС та рівнем підготовки командних кадрів, але й незадовільними умовами базування. Протягом війни німці змогли обладнати на Правобережжі значну кількість авіабаз із

140Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)

Матеріали міжнародної наукової конференції

твердим покриттям (той-таки Кіровоградський аеродром) і тому могли перекидати з ділянки на ділянку велику кількість літаків. Радянська авіація, чисельніша, змушена була користуватися майданчиками польового типу або аеродромами, відбитими в німців, які руйнували чи мінували такі авіабази. Крім того, оперативне мистецтво радянських ВПС все ще перебувало на стадії формування [9].

Німецька винищувальна авіація на теренах Правобережної України була представлена 52-ю винищувальною ескадрою. Ця частина вважалася найбільш результативною. За роки війни її пілоти знищили, за німецькими даними, близько 11000 радянських літаків [10].

Радянська винищувальна авіація була представлена на Правобережжі п’ятьма винищувальними авіаційними корпусами (ВАК): 3-м, 4-м, 5-м, 7-м, 10-м; чотирма винищувальними авіаційними дивізіями (ВАД) у складі штурмових та змішаних корпусів; окремими 6-ю гвардійською ВАД та 19-м винищувальним авіаполком. Радянські винищувальні частини до 1944 р. були переозброєні на літаки Як-1Б, Як-7Б, Як-9Д, Як-9Т, Ла-5Ф та Ла-5ФН. 7-й ВАК генерал-майора Утіна був повністю озброєний американськими літаками Bell P-39N «Aircobra». З 16 радянських асів, що збили 40 і більше німецьких літаків кожний, 7 воювали на Правобережній Україні, у тому числі І. Кожедуб, М. Гулаєв, К. Євстигнєєв, А. Ворожейкін, М. Скоморохов, А. Колдунов, В. Попков.

Головним засобом знищення ворожої авіації в радянських ВПС, на відміну від німецьких, вважався повітряний бій. У 1944 р. бойові характеристики радянських винищувачів досягли того рівня, коли вони могли практично на рівних битися проти німців, принаймні до висоти 5 тис. м. Вище зазначеної відмітки радянські двигуни втрачали потужність, а літаки – швидкість. Водночас маневреність у горизонтальній площині була кращою, ніж у німецьких літаків. Відповідно до техніки розвивалася й тактика повітряного бою. Протягом 1943 р. радянські пілоти засвоїли ведення бою у вертикальній площині. Для цього радянським винищувачам рекомендувалося опанувати «бойові розвороти», «гірки». У боях на віражах радянські літаки мали перевагу над німецькими. Фактично індивідуальна манера бою досвідченого радянського пілота мало чим відрізнялася від ведення бою німецьким асом. Різниця полягала в більшому застосуванні горизонтальних маневрів і меншій кількості маневрів із пікіруванням [11].

Головним завданням винищувачів над полем бою було прикриття власних військ (47 % літако-вильотів за війну) та забезпечення дій ударної авіації (37 %). Прикриття своїх військ здійснювалося найчастіше методом патрулювання [12]. У боях на Правобережжі, в умовах швидкого просування вперед наземних військ (надто з березня 1944 р.), патрулювання стало головним методом прикриття. Причому через постійні затримки авіачастин з перебазуванням, довелося повернутися до патрулювання на економічних швидкостях, що призводило до втрати радянськими винищувачами ініціативи в повітряних боях. Радянське командування, вимагаючи від винищувачів надійного прикриття переправ та плацдармів, забороняло їм ухилятися від бою з німецькими літаками навіть у разі великої чисельної переваги