kyiv_rus_slip

ланкою між світським і церковним життям. Зображення таких образів цілком і повністю залежить від християнських положень – як руських, так і візантійських.

Ідеали, посередництвом яких у літературі оцінюється людина, були не абстрактними, а даними і породженими самим життям. Людина відповідала ідеалам або ж суперечила їм. Це залежало від політичної ситуації, місця та ролі автора, його ставлення до героя свого зображення.

На думку, Д. Ліхачова, «у характерах князів немає жодних відтінків і переходів, що створюються протиріччями внутрішнього життя. Всі доброчесності князя точно визначені, всі пороки його перераховані, їх може бути більше чи менше, але якісно вони одні й ті ж самі. Характеристика князя у літописі, якщо вона подається окремо, складається звичайно з перерахування його достоїнств,

зовнішніх прикмет і, рідше, недоліків. Всі властивості його зрозумілі, чіткі, прості.

Їх швидше мало, ніж багато. Літописці ніби уникають усього розмитого,

незрозумілого, поєднують ніби емблеми і символи феодального порядку. Вони пишуть так само, як іконописці, – зображуючи для поклоніння чи, навпаки, для засудження. Їх головна увага звертається на особи феодалів, але саме ці особи виступають ніби лише втіленням існуючих порядків – складної феодальної системи та її непорушності» [262, с. 31]. Частково з цією тезою можна дискутувати, оскільки досить часто бачимо динаміку в образі одного князя.

Наприклад, язичник Володимира суттєво відрізняється Володимира у хрещенні.

Церковний елемент є характерною рисою в описі будь-якого образу – як позитивного, так і негативного. Але позитивні герої мали більше світського,

біблійні чесноти тут поєднувалися зі світськими вчинками. Описуючи негативних героїв, літописець виступав як послідовний і принциповий апологет біблійних норм і канонів. Характеризуючи негативний образ, він не лише вбачав у його діях те, що засуджувалося церквою, а й те, що не сприймалося позитивно світською владою, як порушення військової клятви тощо. Тут літописець дозволяв собі моралізування і повчання. Крім того, зображуючи негативних героїв, літописець робить спроби проникнути у їх внутрішній світ, дати психологічне пояснення їхніх вчинків.

Монументальне мистецтво ХІ–першої половини ХІІІ ст. втілює героїзм особистості, поняття честі, слави, могутності князя. Образ ідеального князя виступає тут ідеалом мужньої краси. Внутрішнє життя героя підпорядковується зовнішньому зображенню. Відповідно до норм існуючого етикету ідеал князя основується на системі уявлень про честь і «сором». Він тому так добре закорінений у літературі, що спирається на уявлення, які були домінуючи та визначальними для тогочасного суспільства. Патріотизм князя інтерпретується як обов’язок і переконання. При формуванні образу князя відчувається вплив епічної народної традиції. Часто образ із фольклору переносився у літературу, набуваючи тут нових рис. Внутрішні переживання героя і в монументальному, і в епічному стилях не відображаються. Головна увага зосереджується на вчинках героїв. Дії позитивних героїв зображуються піднесено як діяння, подвиги. Зв’язок між героєм та його подвигом є визначальним, вони фактично ототожнюються. Подвиг є символом сутності характеру героя. Багатозначність образів практично відсутня.

Характеристика героя є своєрідним його гербом, тому доречно говорити про певну «геральдичність» літератури, коли у конкретний образ письменник вкладає своє уявлення про людину.Ідеалізація виконує роль способу художнього узагальнення дійсності.Важливою рисою літератури Середньовіччя є представлення образу людини як втілення уявлень автора та його епохи про неї,

бачення ідеалу князя, ченця тощо. Фактично у літературі не було цілком видуманих героїв. Всі діючі особи були історичними чи принаймні претендували на історичність. Якщо у творах доби Середньовіччя зустрічалися видумані особи,

то книжник прагнув переконати свого читача в їх реальності. Середньовічний історизм нерозривно пов’язаний з ідеалізацією героїв, що стає втіленням художнього узагальнення доби Середньовіччя. Історичні герої виступають в основному символами істинного князя, істинного святого, істинного ворога,

істинного злодія і т.п. Художнє узагальнення є нормою для літератури. Образ людини подається через її дії та вчинки, а також оцінки автора. Середньовічний історизм вимагав зображувати лише історично значущі події та явища, тому й людина, котра бере у них участь, є особою історично значущою. У літературі

домінує ідея вродженої долі, тобто це фактично доля роду. Зокрема, родове уявлення про долю майже ніколи не персоніфікувалося і не набувало індивідуальних втілень. Так, уявлення про родову долю були засобом художнього узагальнення у «Слово о плъку ІгорєвЂ», адже тут онуки характеризуються по діду. Наприклад, «Ольговичі» характеризуються через образ Олега Гориславича,

полоцькі «Всеславичі» – через Всеслава Полоцького.

У середньовічному письменстві бачимо різні стилі зображення людини. Так,

монументальний стиль наявний у літописах, експресивно-емоційний – у

хронографах, житіях тощо. Авторська точка зору проявляється в інтерпретації подій, осіб, явищ. Позиція автора завжди була відкритою, його ставлення до зображуваного – чітким і зрозумілим. Герої творів підпорядковувалися певним ідеологічним позиціям автора, були відображенням його думок і почуттів. Можна говорити про те, що певною мірою кожен книжник був проповідником, і «проповідь, з цієї точки зору, виконувала роль головного жанру книжності протягом кількох віків. Проповідник відчувається у всіх різновидах житійного жанру, в історичних творах […], у творах паломників і т.д. Звідси ораторські прийоми зображення […].

Автор проповідував не свою точку зору, не своє особисте ставлення до зображуваного, а єдину, загальну, як йому здавалося, точку зору» [262, с. 103].

Середньовічний книжник не прагнув виразити своє індивідуальне авторське начало, не намагався суттєво відрізнятися від інших. Він підпорядковував свій твір певному канону, трафарету, користувався традиційними формулами.

Книжник погоджував свою точку зору з богословієм, де все вважалося пізнаним.

Тому він не прагнув пізнавати світ, а лише пояснював його феномени з позицій християнства. Інтерпретуючи та пояснюючи, він давав моральні настанови та повчання. Загалом для книжності доби Середньовіччя критерієм істинності є Святе Письмо. Все інше – чуже і неприйнятне, тому автор бачить своє завдання у тому, аби застосувати біблійну істину до різних випадків.

Існування жанрів визначається особливостями їх використання у практичному житті. Вагомим є вплив канонів жанру на особливості формування

образів у ньому. Обрядовість і церемоніальність визначають форми творення образів. Як наголошує Д. Ліхачов, «у давній Русі жанр визначав собою образ автора» [256, с. 56]. Тому бачимо традиційний образ автора у кожному жанрі.

Художній метод визначається «жанровим» образом автора. Так, образ, подібний до Данила Заточника, прийшов у літературу з фольклору. Він основується на образі скомороха, балагура та розумного прохача. Цей образ часто зустрічаємо у скомороших творах. Також він подібний до образу співця-поета середньовічного Заходу. Оскільки середньовічна книжність є знаковим мистецтвом, то так звані

«знаки» приналежності твору до того чи іншого жанру відігравали у ньому важливу роль. Автор фактично культивував ці знаки, акцентував на них увагу.

Літературних напрямків у середньовічній літературі не було. Натомість існували стилі. Погоджуємося з думкою Д. Ліхачова про те, що «слід розрізняти два поняття стилю у літературі: стиль як явище мови літератури і стиль як певна система форми і змісту.

Стиль – не лише форма мови, а й об`єднуючий естетичний принцип структури всього змісту та всієї форми твору. Стилеутворююча система може спостерігатися у всіх елементах твору. Художній стиль поєднує у собі загальне сприйняття дійсності, притаманне лише письменнику, і художній метод автора,

зумовлений завданнями, які він собі ставить. У цьому смислі поняття стилю може бути застосоване до різних мистецтв і між ними виявлятимуться синхронічні відповідності. Одні й ті ж самі прийоми зображення можуть застосовуватися у літературі й живописі тієї чи іншої епохи. Їм можуть відповідати деякі загальні формальні принципи зодчества того ж часу чи музики» [256, с. 35].

Літературний етикет сприяє формуванню тих літературних канонів, які репрезентують безпосередній зв’язок змісту та форми. Предмет зображення визначає використання тих чи інших традиційних формул. Етикету підпорядковується поведінка позитивних героїв, а поведінка негативних героїв є поза етикетом. Так само вимогам етикету підпорядковується ідеалізація героїв.

Загалом етикет в ідеалізації є її формою та сутністю. Етикет – це феномен за своїм характером ідеологічний і світоглядний, він впливає на особливості традиційної

літератури, появу стійких стилістичних формул, перенесення уривків із твору у

твір, що веде до творення стійких образів, символіко-метафоричних порівнянь

тощо. Фактично літературний етикет у добу Середньовіччя є своєрідним

каноном творчості.

Середньовічній літературі при творенні образів притаманне прагнення до абстрагування, бінарність художнього мислення, коли у всьому вбачається два аспекти: духовне начало і матеріальне, божественне і людське. Абстрагування було викликане спробами і намаганнями середньовічних книжників бачити у всьому тимчасовому, тлінному, зокрема в явищах природи, людському житті,

історичних подіях символи і знаки того, що належать до сфери вічного,

позачасового, тобто того, що містить риси божественного і духовного. Звідси середньовічна символіка як спосіб осмислення і пояснення життя. Середньовічний символ часто стає замінником метафори. Основуючись на християнському вченні та давніх традиціях язичництва, символи вносили у літературу абстрактність, за своєю сутністю вони були протилежними основним художнім тропам – метафорі,

метонімії, порівнянню і т.п., що основувалися на уподібненні, схожості, виділенні головного, на реальному спостереженні. На відміну від метафор, порівнянь,

метонімій символи творилися під впливом абстрактної ідеї. Часто метафора є одночасно і символом. Наприклад, майже всі порівняння у творах Кирила Турівського основані не на реальних спостереженнях, а на символічному паралелізмі, тут бачимо тісний зв’язок образу та середньовічного теологічного вчення. Такий підхід спричиняв традиційність символів. Пошук загального,

вічного вів до максимального обмеження в образах індивідуального. Бачимо подібність у характеристиках князів, той же набір чеснот і рис. Абстрагування зображуваного досягалося шляхом порівняння матеріальних об’єктів з абстрактними поняттями, коли останні набували рис цілком реальних феноменів.

Велике значення при творенні образів відігравали їх роль і функція. При зображенні зовнішності людини автор прагнув показати її внутрішні властивості та якості. Порівняння мали ідеологічний і богословський характер. Вони, як правило, багатоманітні, стосуються не однієї якоїсь якості, а багатьох. У

порівнянні бачимо зіставлення двох начал – матеріального й духовного. Завдяки ідеологічному та ідейному значенню середньовічні порівняння набували незалежності від тексту, в якому виникли. Вони ставали самостійними,

переходили в інші тексти, набували внутрішньої завершеності, часто ставали афоризмами.

Автор у середньовічному творі відіграє важливу роль, виражаючи власні позиції, створюючи образ видуманого автора, оповідача, що виступає

«ретранслятором» художнього задуму. Він творить час у творі, з відчуттям якого безпосередньо пов’язане відчуття історії. Художній час є односпрямованим,

оповідь не повертається назад і не забігає вперед, хоча широко використовується прийом екскурсу у минуле. Прикладами «погляду у майбутнє» є згадки у житіях святих про очікувану долю. Також, розповідаючи про історичні події, автори часто наводять погані прикмети чи щасливі знамення. Такі прийоми слід вважати не хронологічними зміщеннями у часі, а спробою середньовічних книжників вказати на позачасовий сенс описуваних подій. Ці екскурси у минуле та звернення до майбутнього фактично викликані та спричинені тими історичними обставинами, в контексті яких поставав твір. Відповідно до світогляду доби Середньовіччя, доля людини визначена Богом від дня її народження, тому звернення до майбутнього особистості не є порушенням однолінійності оповіді.

Для середньовічного образу характерним є позачасове буття. Представляючи середньовічну динаміку буття, автор все вічне подає в аспекті тимчасового. При творенні літературних образів руські автори поєднують традиції грецької патристики, зокрема тези Василя Великого про алегоричний метод, та кирило-

мефодіївської з її синтезом морально-етичних настанов і християнських положень.

Також до цього було додано національну руську традицію. Відповідно до канонів візантійської патристики, Іларіон виражає свої позиції через алегорії. Він виділяє головні поняття християнської релігії – Закон і Благодать, Старий Завіт і Новий Завіт. За церковним каноном, Благодать розумілася як виконання Закону, а Іларіон вважав їх абсолютно протилежними поняттями і протиставляв один одному. Він уподібнював їх до біблійних вільної Сари та її рабині Агар, яка народила сина

Ізмаїла від Авраама раніше, ніж його дружина Сара, – Ісаака. Закон – «работная Агарь», Благодать же – вільна Сара. В інтерпретації Іларіона, християнство постає як учення про свободу вибору людини, стан, що є найбільш природнім для людства. Свої положення Іларіон викладає у дусі моральних настанов первісного християнства, але з власними інтерпретаціями.

Продовжувачем традицій Іларіона на теренах символіко-алегоричного тлумачення образів Святого Письма є Клим Смолятич. Його художній світогляд визначається тим, що Клим розрізняє два види пізнання Бога. Перший – благодатний, другий – притчовий. Перший випливає із віри і доступний лише

«святим», а другий дається кожній людині через «розуміння» божественних заповідей («притч»). Утверджуючи необхідність символіко-алегоричного осмислення образів Святого Письма, Клим Смолятич посилався на отців церкви,

які тлумачили слова Господа. Руський книжник використовує прийом алегоричних роздумів, що суттєво відрізняється від формально-логічного,

силогічного методу. Силогізм будується на принципі доказу, це внутрішній саморозвиток вихідних понятійних форм. Алегореза основується на принципі аналогії, будується на зв’язку з емпіричним досвідом, реально-чуттєвою асоціацією. Алегореза досягається через певне приземлення надприродного,

перетворення його у щось доступне розумовому сприйняттю. Акцент робиться на розумовому пізнанні, зв’язку душі з відчуттями, коли почуття розуміються як опора для душі. У розумі душа знаходить своє земне буття та прагне до пізнання мудрості Бога.

Лінію алегоричного раціоналізму продовжує Кирило Турівський. Він прагне узгоджувати віру і розум. На його думку, все, що потрібно людині, можна знайти у святих книгах. Кирило стоїть на тому, що ні розуму, ні віри окремо не достатньо для пізнання Бога. Тому книжник і мислитель поєднує їх разом, зберігаючи водночас домінуюче значення за вірою. «Пізнавай віруючи» – така головна світоглядна і теологічна формула Кирила Турівського, яку він висуває та обґрунтовує на противагу ортодоксальній містиці. Принцип Кирила «пізнавай віруючи», тобто «віруй і пізнавай», сприяв утвердженню ідеї про те, що вірою

можна пояснити і виправдати все раціональне, прагматичне. Тут творення Кирилом Турівським образів споріднене з методами пізньовізантійських і західноєвропейських схоластиків. З огляду на це цілком правомірно можна говорити про те, що у давньокиївський період, коли ще не було жорсткого протистояння між православ’ям і католицизмом, руська філософія розвивалася у річищі візантійського інтелектуалізму, доповнюючи його власною мислительною традицією.

Дещо інші позиції щодо розуміння та творення літературних образів займає Феодосій Печерський. Сповідуючи принцип богообраності «ангельського чину»,

тобто чернецтва, ставлячи вище владу духовну за владу світську,

великокнязівську, книжник Феодосій творить образи ідеальних ченця та правителя як повчальні, дидактичні. На основі цих двох образів ґрунтується його концепція «богоугодного керманича». Від світських правителів Феодосій вимагав покори й абсолютного послуху перед церквою. Він наголошував на тому, що істинний правитель повинен коритися церкві та застерігав від інакомислення,

особливо прихильності до латинства (католицизму). Феодосій наполягав на повному відокремленні православної Русі від католицького Заходу. Таким чином книжник виступає фундатором традиції православно-церковного консерватизму.

Нестор розвинув концепцію богоугодного правителя відповідно до нових історичних реалій. Він сформував теорію удільно-династичного князювання, коли кожен князь повинен тримати свою вотчину і коритися великому київському князю. Але визначальною ідеєю, на яку працюють всі образи Нестора, є ідея єдності Русі. Він пояснює її суть на прикладі синів Ноя, що після потопу розділили між собою землю. Таким чином удільно-династична система отримувала божественну санкцію. У контексті таких поглядів Нестора осмислюється проблема соціального зла. Книжник бачить світ як арену протистояння доброго і злого начал, Бога і диявола. На його думку, світ сповнений бісів – слуг диявола, котрі на все «злое посылаемы». До них належать і ті «властелины», які порушують Божі заповіді, забувають клятву «хресного цілування». За це Бог «карає» землю та посилає людям випробування і різні біди.

Нестор переконаний, що «Божье блюденье и покровительство» є «леплее» (тобто,

краще) князівського, людського.

Людина, як головний образ доби Середньовіччя, не народжується з конкретним «почуттям часу». Той час і простір, в якому вона діє, визначаються епохою та культурою, до якої вона належить. У середньовічній літературі протягом тривалого часу не існувало чіткого усвідомлення різниці між вимислом та істиною. Те, про що писали книжники Середньовіччя, як правило, сприймалося ними самими та їх читачами як таке, що дійсно відбувалося. У цей час собор є традиційним символом Всесвіту. Досягнення святості відбувається через рух у просторі. Простір середньовічної людини не є абстрактним та однорідним. Він визначається історичними обставинами та суспільним середовищем, до якого належить людина. Простір «середньовічного світу представляв собою замкнену систему зі священними центрами і мирською периферією. Космос неоплатонічного християнства градуйований та ієрархізований. Переживання простору має релігійні тони. Це простір символічний» [102, с. 102].

Середньовічний символ не є етично нейтральним. Він сповнений відчуттів епохи. Неоплатонізм – це середньовічна форма відношення до світу. В епоху Середньовіччя складається поняття особистості. Людина подібна до Бога,

водночас вона – раб Божий і покликана йому служити, що вивищує її за життя та приносить вічний порятунок після смерті. Таке служіння Богові вимагає повного смирення перед біблійними заповідями, придушення індивідуальних проявів, які не відповідали християнським ідеалам. Сутність людини показувалася через її суспільне становище. А внутрішнє життя індивіда не цікавило книжників як самостійна одиниця. Це яскраво відображається на прикладі середньовічних автобіографій, хоча фактично автобіографії як окремого жанру не існувало, а ті нечисленні твори, які мають автобіографічні риси, зокрема «Поучєниє» Володимира Мономаха, що містять відомості про їх автора і спроби самохарактеристики, дають лише фрагментарне уявлення про характер людини.

Домінуючими є так звані типові риси характеру. Наприклад, характеристики, що притаманні ченцям, князям, проповідникам тощо.

1.5.Перекладна література Київської Русі:

синтез історичного і художнього первнів

Лектура давньоруського суспільства, зокрема його еліти, – масштабне поле для наукових студій. Адже саме те, що читали наші далекі предки, проливає світло на їхні естетичні смаки й літературні уподобання, свідчить про тогочасні політичні та соціальні прагнення. Перекладна література Київської Русі є унікальною площиною, у контексті якої відбувається синтез історичного і художнього первнів, оскільки репрезентує процес засвоєння та адаптації руською традицією тих творів світової літератури, які відповідали інтересам тогочасного історичного періоду. Це була література, котра по-своєму оцінила і пояснила давні літературні пам’ятки, себто дала їм власну оцінку з точки зору історичної перспективи,

змусила їх працювати на свою епоху. Крім того, нова християнська література, що прийшла на Русь із прийняттям християнства, справила вагомий вплив на процес творення оригінальної руської літератури. Ця література, «що розходилася спочатку в болгарських перекладах та переробках, дедалі більше перероблялась переписувачами і, обтираючись у повсякчасному вжитку, набирала дедалі виразніших місцевих ознак, одкидала одні деталі, приймала натомість інші й таким чином потроху входила органічною часткою в наше письменство» [130, с. 77]. Фактично сучасна наукова оцінка місії перекладної літератури у руському середньовічному просторі визначається тим, що перекладний чи оригінальний характер пам’ятки свідчить насамперед про його походження, а не місце і роль у тогочасному духовному житті держави. Перекладна література стала невід`ємним компонентом руської книжності, а щодо багатьох творів, то складно взагалі визначити їхній суто оригінальний чи перекладний характер. Схиляємося до тези Д. Ліхачова про те, що існувала так звана література-посередниця, що творила міжнаціональний фонд пам`яток. Л. Левшун правомірно наголошує на тому, що

«цільність «загальнослов’янської писемної традиції» визначалась і задавалася