kyiv_rus_slip

такого способу життя є одним із визначальних аспектів образу святості у києворуському світогляді. Борис і Гліб за власною волею обрали смерть. Маючи змогу врятуватися, вони не скористалися цим. Головне для них – не підняти руку на брата свого старшого. Моральна значущість принципу старійшинства є

визначальною, це моральний імператив, який втілюється в життя шляхом

здійснення жертовного подвигу.

У руській агіографії образи святих князів є специфічними, відмінними від образів візантійських житій. Ця особливість перш за все полягає у тому, що грецька церква акцентувала увагу на заслугах святих цариць і царів у боротьбі з єресями, тут шанувався теократичний ідеал, влада як така. А руська церква не

висвячувала владу. Князь був перш за все виразником інтересів народу,

навіть національним героєм. Тому подвижницьке життя святих – то не лише особистий, а й національний подвиг. Серед святих князів виділяють кілька груп,

залежно від їхнього подвигу. Перша – рівноапостольні князі Ольга і Володимир.

Друга – князі-страстотерпці Борис і Гліб, Василь Костянтинович, Михайло Чернігівський. Третя – князі-іноки (Микола Святоша). Загалом образ святості є прикладом для кожного, втіленням високої моральності, відповідального ставлення до кожного вчинку, з яких складається життя людини. Подвиг Бориса і Гліба вписується у контекст Священної історії, набуває всесвітньої значущості.

Феодосій – другий святий на Русі, перший її преподобний. «Житіє преподобнаго отца нашего Феодосіа» Нестора з’являє у літературі новий і цілком завершений тип оповіді. Твір було написано у 80-х рр. ХІ ст. На нього вплинули як писемні джерела, так і усні перекази про святого подвижника. Борис і Гліб прийшли до стану святості наприкінці свого життя, а Феодосій народився просвітленим. Образ Феодосія – це етична модель перебування людини в істині,

він – воїн Христа [442, с. 123–127]. У творі яскраво вираженим є синтез церковної та світської етики. Нестор витворив руський етичний ідеал святого, його оповідь основується на реальному матеріалі. На твір Нестора справили вагомий вплив житія грецьких святих – святого Антонія, Іоанна Златоустого, Феодора Ефеського,

Феодора Студита, а також житія палестинських святих – Єфимія Великого, Сави,

Феодосія Кіновіарха, Іоанна Мовчальника – агіографічний цикл, автором якого є Кирило Скіфопольський. Близькість палестинського ідеалу святості до релігійного життя Русі сприяли домінуванню в образах святих таких рис, як розсудливість,

почуття міри, духовний такт, аскетизм у пості, позбавлення сну заради молитви.

Витриманий у жанрі життєпису святого, твір Нестора містить ряд традиційних сюжетів згідно з вимогами канону. Так, Феодосій з дитинства відрізняється від інших дітей надзвичайною релігійністю, любов’ю до церкви,

униканням мирських спокус. Про малого Феодосія Нестор пише, що благодать Божа була з ним, і Дух Святий змолоду вселився у нього. Ставши ченцем, він уособлює ідеальний образ аскета і подвижника, який долає диявола і творить чудеса. Ним захоплюються ченці й миряни. Водночас на його думку зважає князь,

іде до нього за порадою і благословенням. Це уміння автора підкорятися вимогам жанру свідчить про письменницьку зрілість у добу Середньовіччя. Хоч «Житіє

преподобнаго отца нашого Феодосія», написане Нестором, було одним із перших руських житій, воно засвідчило, що біографічний жанр у літературі Середньовіччя остаточно сформувався.

«Житіє преподобнаго отца нашего Феодосіа» Нестора відрізняється талановито створеними яскравими картинами мирського і монастирського життя.

Автор веде розповідь, акцентуючи увагу на окремих моментах у житті людини,

тих фактах біографії, що є знаковими, символічними, в яких особистість, що претендує на роль святого, досягає свого найвищого вияву. Таким чином перед читачем постає захоплюючий життєвий шлях і моральна філософія церковного подвижника, слава про якого і його монастир поширилася по всій Київській Русі.

Особливо художній талант Нестора виявляється, коли він описує чуда і видіння.

Давньоруський митець знаходить такі деталі, художні образи, котрі справляють сильне враження на читача. Його художні асоціації сповнені глибокого символізму, а високий стиль житія відрізняється гармонійним поєднанням східних житійних традицій із національними особливостями. Розповідь Нестора має чітко окреслений сюжет, вона яскрава і динамічна. Саме у «Житіи преподобнаго отца

нашего Феодосіа» монументальний стиль епохи Середньовіччя знайшов

найбільш яскраве і досконале вираження в описові «приватного» життя

конкретної людини.

На початку твору Нестор звертається до Бога з проханням послати йому творче натхнення, просвітити його серце на розуміння заповідей Божих і на восхваління святого Феодосія. Нестор описує життя Феодосія як величний приклад служіння Богу і людям, вартий наслідування. Твір має кілька частин. Так,

перша частина завершується авторським підсумком про те, що це життя блаженного отця нашого Феодосія від самого народження до того, відколи прийшов він у печеру, розповіла мати його одному з братії – Федору, який був келарем при Феодосії. Нестор дає детальну біографію Феодосія, який народився у містечку Василькові біля Києва. Коли Феодосій прийшов у цей світ, священик,

поглянувши на нього, сказав, що він із молодих років присвятить себе служінню Богові. Потім родина переїхала до міста Курська, де юний Феодосій «растый убо тЂломъ и душею влекомъ на любъвь Божию, и хожаше по вся дьни въ цЂркъвь божию, послушая божествЂныхъ книгъ съ всЂмь вниманием. Еще же и къ дЂмь играющимъ не приближашеся, якоже обычай есть унымъ, нъ и гнушашеся играмъ их. Одежа его бЂ худа и сплатана» [134, с. 308]. У дитячі роки Феодосій був «не від світу цього», його не вабили дитячі забавки, натомість він щодня ходив до церкви, уважно слухав Божественне Писання. Коли його віддали в науку, він дуже швидко опанував її. Феодосій носив «худі ризи», не зважаючи на намагання батьків надіти на нього нову одежу. Його одяг є втіленням потягу до соціального приниження. У тринадцять років Феодосій вирішив присвятити своє життя служіння Богу, що викликало спротив матері: «Къ симъ же пакы божЂствЂный юноша мысляаше, како и кымъ образъмь спасеться» [134, с. 310], тому він утік із прочанами, котрі йшли на поклін до Святих місць. Автор наголошує, що ще з юних літ визначено було Феодосію стати пастирем у своїй Вітчизні.

Друга втеча Феодосія з дому була до Києва, де Антоній постриг його у ченці: «Отець же наш Феодосий предавъся Богу и преподобьному Антонию, и от толь подаяшеся на труды телесныя, и бъдяше по вся нощи въ славословлении Божии, сънЂную тягость отвръгъ, къ воздержанию и плътию своея трущаяся,

рукама дело свое делая» [134, с. 318]. Мати Феодосія прийшла до Києво-

Печерського монастиря і просила Антонія, аби він дозволив їй побачити сина.

Зважаючи на умовляння Антонія, Феодосій погодився зустрітися з матір`ю.

Подібний сюжет є традиційним для агіографії. Зокрема, він зустрічається у житіях Федора Освяченого, Пимена, Симеона Стовпника та ін. Але Нестор не повторює цю традицію. Замість повного неприйняття материнської любові, відречення від кровних зв’язків він наголошує на здатності Феодосія переконати матір стати

черницею. Як бачимо, любов до ближнього не заперечується заради любові до Бога, навпаки ці дві любові зливаються в одну. Тому любов до Бога через любов до ближнього стає моральним критерієм, що визначає увесь подальший шлях Феодосія: «Сий убо отЂць нашь Феодосий святый побЂдоносЂць показался въ пещерЂ на злыя духы. По пострижении же матери своея и по отврьжении всякоя мирьскыя печали большими труды паче наченъ подвизатися на рвение Божие» [134, с. 322].

У другій частині йде мова про трьох світил церковних – Антонія, Никона і Феодосія. Наприкінці цієї частини Нестор пише, що тепер наостанку про одного блаженного отця Феодосія вестиме розповідь, про його гідні діла: «ОтЂцъ же наш Феодосій съмьренъмь съмыслъмь и послушаниемь вься преспьвааше, трудъмь и подвизаниемь и дЂлами телесьныими, бяше бо и тЂлъмь благъ и крьпъкъ и съ поспьшыствоъмъ всьмъ служаше, и воду нося и дръва из лЂса на своею плещю,

бъдя же по вся нощи въ славословлении Божии» [134, с. 330]. Коли Феодосій став ігуменом монастиря, він не змінив свого звичного смирення, сповідуючи слова Господні: «Якщо хто з вас хоче бути наставником іншим, то нехай буде скромнішим за всіх і всім слугою». Новий ігумен заклав церкву на честь святої Богородиці Пріснодіви Марії. Він наставляє великого київського князя Ізяслава,

коли той іде до нього за порадою. Нестор неодноразово наголошує на особистих подвигах Феодосія, його високій моральності та духовності, формуючи таким чином аскетичний тип ченця. Він катує своє тіло, бореться з плотськими спокусами. Нестор описує таємничий характер аскези Феодосія, бо часто він випробовує себе вночі, приховуючи це від інших ченців. Феодосій багато працює

фізично і постійно молиться. У його діяльності справи мирські й політичні є не

менш важливими, ніж діла духовні та монастирські. Він – борець за правду. У

цій боротьбі він готовий іти на вигнання і смерть. Феодосій не ригорист, тому вважає своїм обов`язком повчати князів. Для всіх мирян і ченців він – втілення покірної сили Христа, людини, яка живе повнокровним християнським життям.

Богоугодним справам Феодосія повністю присвячена третя частина твору.

Четверта частина – розповідь «про похвалу блаженного і про його достоїнства», «про його прагнення до Господа нашого Ісуса Христа». Це звеличення святого Феодосія Печерського, його постаті і писань: «БЂаше бо поистине чЂловЂкъ Божий, свЂтило въ восемь мирЂ видимое и просиявъшее въ всемъ черноризьцемъ: съмьренъмь, съмылъмь и послушанием, и прочими труды подвизаяся, делая по вся дьни, не дадя рукама своима ни ногама покоя. Еще же и въ пещЂницю часто исхожааше и съ пекущими веселяшеся духъмь, тЂсто мьшааше и хлЂбы пека. БЂаше бо, и преже рЂхъ, крЂпъкъ тЂлъмь и сильнъ.

Вься же стражющая бЂ уча и укрЂпляя и утЂшая, никакое раслабЂти въ дЂлЂхъ своихъ» [134, с. 342]. Феодосій допоміг багатьом ченцям здолати мирські спокуси,

не один раз рятуючи монастирську братію від голоду, розбійників своїми чудесами. До нього часто приходили світські особи на духовні бесіди. Нестор звеличує Феодосія, бо він примножив багатства монастиря і збільшив його братію,

твердо стояв на тому, аби братія строго дотримувалася монастирського уставу,

при монастирі збудував двір і церкву святого Стефана, де перебували злиденні та бідні: «Тако же сий блаженый отЂць нашь Феодосий многыимъ заступникъ бысть прЂдъ судиями и князи, избавляя тЂхъ, не бо можахуть ни въ чемь прислушати его, вЂдуше и правЂдьна и свята. Не бо его чЂстяху сЂстьныихъ ради пърътъ,

или свЂтьлыя душа, и поучение того многыихъ, яже кыпяхуть святымь духъмь от усть его» [134, с. 384]. Коли Феодосій захворів і відчув наближення смерті, він погодив із братією, що ігуменом після нього стане Стефан. Перед смертю Феодосій обіцяв братії душею завжди бути з ними, молитися за них. Багато людей зійшлося на його похорони, а князь Святослав, побачивши у той час над

монастирем вогняний стовп, зрозумів, що то помер Феодосій. Це сталося 3 травня

1074 р.

У «Житіи преподобнаго отца нашего Феодосіа» Нестора образ святого характеризуються в епізодах трьох типів. Перший – характеристика Феодосія як ченця і служителя Богу, другий – у його ставленні до мирського життя, третій – чудеса Феодосія. Нестора цікавить аскетична ідеологія Феодосія, який «не представник крайньої аскези, втечі від «світу» до «пустелі» (єгипетське чернецтво); він стоїть ближче до тієї монастирської традиції (палестинської), яка поєднує помірковану аскезу з продуктивною працею та з діяльністю на користь

«світу» [528, с. 98]. Справді, Феодосій сповідував принципи так званої

суспільно активної монастирської позиції, обстоював право ігумена та братії брати участь у політичному житті держави, вважав за необхідне постійно давати князеві поради. У творі яскраво виявляються погляди Нестора на життя – у всьому бачити Промисел Божий, а сам він є носієм волі Божої та її виконавцем. «Житіє Феодосія Печерського» Нестора дослідники називають «правильним» житєім-біосом. Л. Левшун наголошує, що на прикладі «Житія Феодосія Печерського» ми можемо «спостерігати, наскільки типологічна екзегеза обумовлює і спосіб мислення, і манеру викладу давнього книжника: з перших же рядків святожиттєопису ми потрапляємо в особливий світ взаємопроникних смислів, які проглядається через «прозорі покрови» явищ» [237, с. 295].

2.7.Традиція руського літописання

і «Повість врем’яних літ»

Літописець шукає у подіях морального смислу і практичних уроків для життя, предмет його впливу – історична теологія.

В. Ключевський.

Притаманна східнослов’янській середньовічній книжності церковна агіоісторіографія, тобто фактично літописання, орієнтувалася значною мірою на

агіографічну жанрову асоціацію типікарної четьї програми. Києворуське літописання синтезувало у собі елементи ряду середньовічних жанрів книжності й фольклору. З одного боку – це особливий жанр, а з іншого – комплекс жанрів і жанрових форм (за визначенням Д. Ліхачова). Світогляд і світовідчуття літописання визначаються такими рисами, як соборна свідомість, уявлення про державу в її історичному розвитку, християнська ідея, розуміння часу, інтерес до людини.

І. Франко, О. Шахматов, В. Шевчук, А. Шлецер, В. Яременко та ін. Причини виникнення літописання на Русі визначаються двома чинниками: впливом перекладної історичної літератури та прагненням описати власну історію за зразком світової. Знайомство з візантійським історичними хроніками сприяло усвідомленню руськими книжниками власної державної незалежності,

формуванню історії своєї землі.

Проблема початків руського літописання є складною і до цього часу остаточно не вирішеною. Незаперечним є те, що літописання виникало на державне

замовлення, його головним завданням було обґрунтування руської

державності. Початковий київський літопис деякі дослідники датують серединою Х ст., пов`язуючи його виникнення з іменем духівника княгині Ольги – пресвітера Григорія. З погляду І. Срезневського, річні записи слід датувати початком Х ст.

[460]. Зародження літописання можна віднести і до 60-х рр. ІХ ст. на основі аналізу статей 864–867 рр. Никонівського літопису, які є київськими за походженням і пов`язані з діяльністю перших християн на Русі. Б. Рибаков прийшов до висновку, що записи Никонівського літопису 867–889 рр. – це перший руський літопис князя Аскольда, який був розпочатий у рік першого хрещення Русі, тобто задовго до 988 р. [394]. На основі цього і постали реконструкції

«Літопису Аскольда» Б. Рибакова і М. Брайчевського. О. Шахматов утверджував

думку про те, що найдавніший літописний звід слід датувати 1037–1039 рр. Це заперечив Л. Черепнін, на думку якого цей звід постав 996 р. в Десятинній церкві,

безпосередню причетність до чого мав Анастас Корсунянин [525]. Б. Рибаков вивчав питання часу і місця виникнення Початкового літопису. Водночас він звернув увагу на те, що у літописі є цезура, яка охоплює події кінця Х – початку ХІ ст., тобто роки князювання Володимира Святославича. Опис подій переривається у літописі «ПовЂсть врЂмяньных лЂт» на 997 р., а відновлюється у

1013 р. Таким чином дослідник зробив висновок, що літописці користувалися окремою повістю більш раннього походження, яка завершувалася на 996 р. Появу початкового літописного зводу Б. Рибаков пов`язує з освяченням Десятинної церкви 996 р., до чого на замовлення Володимира і було підготовлено перший історичний звід про події протягом 150 років. Авторами цього зводу були, як вважає Б. Рибаков, Анастас Корсунянин і невідомий білгородський літописець,

близький до Святослава Древлянського [394].

Загалом найдавніше літописання має київське походження. При його творенні книжники використали матеріали великокнязівського архіву, зокрема договори Русі з греками, літописні записи, існуючі літературні твори тощо. О. Шахматов дав власне бачення історії складання літопису «ПовЂсть врЂмяньных лЂт». На думку вченого, Київському зводу Никона 1073 р. передували Найдавніший Київський звід 1039 р. і Новгородський звід 1050 р. Пізніше він виділив Початковий звід 1095 р. [534]. Ця гіпотеза викликала ряд заперечень з боку М. Нікольського, Д. Ліхачова, М. Тихомирова, Б. Рибакова. Власне, під сумнів було поставлено не стільки ідею про Софійське літописання, скільки зроблену Шахматовим текстологічну реконструкцію пам`ятки. Так, Д. Ліхачов писав про відсутність внутрішньої стилістичної єдності тексту зводу, наголошував на наявності у ньому ідейних протиріч [249]. На думку П. Толочка [483], після припинення літописання при Десятинній церкві новим його осередком стали митрополича кафедра і Софія Київська. Це підтверджує і літописна стаття 1037 р.

– рік освячення Софії, що є своєрідним підсумком певного етапу державної діяльності Ярослава Мудрого і містить похвалу князеві.

У середині ХІ ст. головним центром літописання став Києво-Печерський монастир. Дослідники О. Шахматов, М. Присьолков, Д. Ліхачов та ін. виділяють літописний звід 1073 р., автором якого був Никон Печерський. Згідно з Б. Рибаковим, Никон створив комплекс статей 1037–1073 рр. [394]. На думку П. Толочка, перу Никона належать статті 1051–1073 рр., оскільки саме стаття 1051

р. позначена авторською присутністю і започатковує новий літописний стиль викладу [483]. Крім того, детальна розповідь про заснування Печерського монастиря міститься також під 1051 р., коли руським митрополитом було призначено Іларіона. На думку М. Присьолкова та ін. дослідників, Іларіон і Никін

– одна особа [367]. Відійшовши від митрополичої кафедри, Іларіон оселився у монастирі під іменем Никона і писав тут. Крім того, статті 1051–1073 рр.

відрізняються стилістичною єдністю і добре систематизованою інформацією.

Загалом літописний звід 1073 р., як вважає М. Присьолков, ідейно дуже близький до слова «О ЗаконЂ и о БлагодЂти» Іларіона. Комплекс статей 1074–1095 рр.

дослідники пов`язують з іменем печерського ігумена Іоанна. Статтю 1093 р.

називають своєрідним епілогом історичного розвитку Русі протягом ХІ ст. і

післямовою до літописного зводу. В ХІ ст. було створено також таку частину літописання, як повість про осліплення Василька Ростиславича (під роком 1097 р.

у літописі «ПовЂсть врЂмяньных лЂт»), що була написана очевидцем подій.

Сліди ще однієї літописної традиції того часу спостерігаються у статтях,

прихильних до Ізяслава Ярославича та його сина Ярополка.

Отже, до літопису «ПовЂсть врЂмяньных лЂт» увійшли всі попередні

літописні зводи – 996, 1039, 1073, 1093–1096 рр. Також Нестор використав

«Повість галичанина Василія» (1097), «Ізборники» Святослава, церковні повчання,

усні перекази, чужоземні історичні джерела. Загалом же, як зазначає Л.

Гумільов, «літописці були людьми свого часу і фіксували свою увагу на подіях екстраординарних, присвячували їм яскраві сторінки. Але було б помилкою не помічати загального фону, який для літописців та їхніх читачів був настільки очевидним, що вони не приділяли йому уваги» [98, с. 505]. Фактично Нестор,

використавши досвід і напрацювання своїх можливих попередників, створив

першу літературно-філософську історію руського народу. Пам`ятка містить елементи дидактичних повчань і настанов, епічних пісень. Це художня спроба прочитати і пояснити не лише минуле, а й сучасне.

«ПовЂсть врЂмяньных лЂт» Нестора-літописця дійшла до нас не в оригіналі,

а в наступних редакціях – редакції ХІІ ст. ігуменів Видубицького монастиря Сильвестра, Мойсея, невідомого автора. М. Костомаров вважав, що Сильвестру можуть належати тільки найближчі до його часу відомості та розподіл за числами інших статей із деякими доповненнями [204]. Справа Сильвестра полягала у зведенні окремих сказань. Він увів до своєї праці Несторів літопис Києво-

Печерського монастиря, який складав лише незначну частину всього літопису.

О. Шахматов зробив висновок, якого дотримується нині практично вся наука про літописи. Суть його наукової тези полягає у тому, що першу редакцію твору було завершено 1113 р. Нестором, 1116 р. датується друга редакція, створена ігуменом княжого Видубицького монастиря Сильвестром, 1118 р. – третя редакція невідомого літописця [534]. Перша редакція не збереглася. Друга і третя редакції дійшли у Лаврентіївському та Іпатіївському списках. Радзивілівський літопис, що близький до Лаврентіївського, відомий у двох списках ХV ст.: Радзивілівський з мініатюрами і Московсько-Академічний. Іпатіївський зберігся у кількох списках,

основними серед яких є власне Іпатіївський (близько 1425 р.) і Хлібниківський

(ХVІ ст.). Головними списками твору, на думку О. Шахматова, є такі:

Лаврентіївський; Радзивілівський, чи Кенігсберзький (друга половина ХV ст.,

Смоленськ); Московсько-Академічний ХV ст.; Іпатіївський (копія з південноруського літописного зводу поч. ХІV ст.); Хлібниківський ХVІ ст. (практично ідентичний із Іпатіївським); Переяславський ХVІ ст.; Троїцький ХV

ст.(створений у Троїце-Сергіївській лаврі).

Погоджуємося з думкою А. Шайкіна про те, що «історія – предмет зображення у «Повісті врем`яних літ», форми зображення представляють її поетику» [533, с. 7]. Тут репрезентовано літературну дійсність в обробці кількох поколінь літописців, кожен із яких був фактично ідеологом і політиком свого часу. Загалом справжнім автором літопису «явилась епоха, яка його створила»,