kyiv_rus_slip

продовженням), «Патерикъ Печерскый» («Києво-Печерський патерик»), «Слово о погибель Руской землЂ» («Слово про погибель Руської землі»).

Пропонована нами періодизація літератури Києворуської держави є такою: І.

Література Раннього Середньовіччя (від 988 р. до початку ХІІ ст.). ІІ. Література Золотого (Високого) Середньовіччя (ХІІ–40-і рр. ХІІІ ст.). В основу запропонованої періодизації покладені наступні методологічні принципи.

Перший. Врахування особливостей суспільно-політичного розвитку Київської держави, зв’язок культурного розвитку із правлінням певних династій і князів.

Цей принцип був обґрунтований І. Франком і А. Кримським. Його правомірність визначається тим, що середньовічна література творилася у більшості своїй на замовлення держави і конкретних князів. Деякі з них, як Ярослав Мудрий,

Володимир Мономах, були особливо зацікавлені у розвитку культури, всіляко сприяли цьому, тому епохи їхнього правління були позначені розквітом книжності. Другий. Естетичний, зокрема залежність руської літератури від візантійської літературної традиції, особливості її рецепції та витворення власної системи художніх цінностей і традиції, специфіки стильового та ідейно-

тематичного спектру літератури. Третій. Релігійний, адже саме християнство було головним каталізатором генезису і розвитку руського письменства. Література стала вербальним вираженням нового руського світогляду, сформованого під безпосереднім впливом християнської релігії, її канону й традиції.

Щодо історичної хронології запропонованої періодизації, то слід наголосити на тому, що література Раннього Середньовіччя, тобто письменство часів становлення Київської Русі, відноситься до епохи правління Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого. Другий період почався 1113 р., коли великий київський стіл посів Володимир Всеволодович Мономах. То були часи розквіту держави, коли існувала література Високого (Золотого) Середньовіччя.

Третій період співпадає із часами занепаду Київської держави через князівські усобиці. На нашу думку, стан державності безпосередньо впливав на розвиток літератури, формував її настрої та спрямування. Так, особливості державного розвитку визначали рівень розвитку культури, зокрема писемності. Має рацію П.

Білоус, стверджуючи, що «в усіх спробах періодизувати давній літературний процес завжди був присутній один важливий компонент: хронологічне означення періоду. То ж було, мабуть, доцільно – брати і надалі це за основу, а в окреслені часові рамки уводити художні явища, котрі споріднює не лише одночасність з`яви та функціонування, а й структурна, художньо-стратегічна, естетично зумовлена подібність, наявність відповідних топосів та ейдосів доби» [34, с. 157].

Історію літератури, зокрема доби Середньовіччя, слід подавати як історію книжників і пам`яток. Це періодизація літератури, тому не враховуємо усну народну творчість. Кожен книжник і писемна пам`ятка репрезентують своє бачення світу, а текст слід аналізувати як результат діяльності книжника. Автор доби Середньовіччя має бути в центрі уваги дослідника. З огляду на це як визначальний методологічний принцип дослідження літератури доби Середньовіччя треба брати тезу Д. Чижевського про історико-естетичні періоди у розвитку літератури, що дає змогу виділяти добу Середньовіччя [530]. Важливе значення має також метод історизму, на основі якого вписується кожен твір чи книга у конкретний історичний період. Вибудовуючи нову методологію вивчення літератури Середньовіччя, слід наголосити, що застосування поняття

«літературний процес» щодо києворуського періоду є умовним. Більшість пам`яток мають художню самодостатність, існують окремо від загальної картини.

Це пояснюється двома чинниками. Перший – багато творів не дійшло, література представлена окремими явищами, а не цілісно. Другий – у середньовічній літературі кожен твір мислився як окремий світ, «світ у собі».

Вагомий внесок у вивчення літератури Київської Русі зробили російські медієвісти ХХ–початку ХХІ ст., зокрема Н. Бережков, Г. Вагнер, Л. Гумільов, А.

Гуревич, А. Дьомін, І. Єрьомін, В. Істрін, Є. Конявська, Д. Ліхачов, А. Лосєв, В.

Мільков, Н. Нікольський, Г. Подскальськи, М. Присьолков, А. Робінсон та ін.

Визначаючи ступінь впливу на києворуську літературу інших літератур,

зокрема візантійської, наголошуємо, що трансплантувалися, тобто пересаджувалися на руський ґрунт лише ті духовні цінності, які могли тут прижитися, були близькими ментально і духовно. Правомірно говорити про

Визначення осередків києворуських книжників дає змогу говорити про головні типи літературної творчості, творчого мислення авторів у середньовічному письменстві, що формували особливості світогляду книжників, зокрема, їх літературних манер і творення образів.

С. Єфремов, аналізуючи літературний стиль книжників ХІ–ХІІ ст., виділив дві групи письменників: «філософи» та «простаки». До першої групи вчений відносить Іларіона, Клима Смолятича, Кирила Турівського та ін., до другої – Луку Жидяту, Феодосія Печерського, Якова Мниха, Нестора, Георгія Зарубського,

Серапіона та ін. [130]. Вважаємо цей поділ таким, що стосується суто стильових ознак, тоді як поділ книжників за осередками дає підстави говорити не лише про стильові, а й духовно-естетичні та ідеологічні особливості творчості кожного з них. Література Києворуської держави творилася в осередках книжників, яких ми виділяємо три.

Перший – книжники Софійського гуртка (або книжники кола Ярослава Мудрого), другий – книжники Києво-Печерського монастиря, третій – книжники Видубицького монастиря [425, с. 427–431]. Важливе значення має також акцентування уваги на ролі особистостей у творенні середньовічної літератури.

Образ автора є визначальним при характеристиці пам`ятки. Говорячи про існування літературних осередків києворуських книжників, маємо на увазі своєрідні об’єднання письменників, їхнє зібрання в одному центрі. Як правило, це були собори чи монастирі, а також централізуючи роль відігравала постать князя,

речниками політики якого були творці літератури. Крім того, їх об’єднувала спільність художньо-естетичного стилю, специфіка бачення та відображення дійсності у літературі. Відомо, що майже кожен князь мав свого літописця,

завдання якого полягало у тому, аби записати діяння правителя, звеличити його постать і політику. Таким чином, літературні школи книжників формувалися на основі двох чинників: ідеологія князя, літописець якого, як правило, був фундатором і лідером цієї школи, та художньо-естетичні смаки самих книжників,

їхнє бачення аудиторії, слухача і читача, що зумовлювало стиль письма.

Кожен києворуський літературний осередок характеризується художньою і стильовою єдністю, а також спільністю ідеології. Такий осередок – поняття ідейно-мистецьке, що базувалося і на єдності центру – певний монастир чи церква.

Їх єднали у коло однодумців спільне мистецьке кредо, близькі естетичні платформи. Зовнішні відмінності у творчості кожного книжника проявлялися на рівні форми, стилю, а ідейно-тематичне спрямування творчості та бачення функціонального призначення літератури у суспільстві були практично спільними для всіх. Безперечно, існували і спадкові мандровані літературні засоби. Так,

книжники Києво-Печерського монастиря значною мірою послуговувалися традиціями, закладеними і розвиненими книжниками кола Ярослава Мудрого. Не відмовлялися від здобутків книжників перших двох осередків і книжники третього осередку – Видубицького монастиря.

Всі названі києворуські осередки книжників витворили власні літературні стилі, які різняться між собою принципами поетики та суспільним світоглядом.

Література творилася у конкретних осередках, але їхні представники писали у контексті стилю певної епохи. Водночас існувала між представниками різних осередків індивідуальна різниця, суть якої полягала в ідеології, себто апологізації свого князя-замовника чи його політичної лінії, та системі літературних засобів.

Стилі книжників кола Ярослава Мудрого, книжників Києво-Печерського і Видубицького монастирів – не тільки суто літературні, а й історичні. Це –

багатогранні системи естетичних засобів конкретного літературного осередку, що складаються з найрізноманітніших ідейно-тематичних мотивів,

філософського бачення дійсності, моральних засад творчості, ідеологічних і суспільно-політичних позицій.Літературний стиль кожного з києворуських літературних осередків – система літературних засобів, що логічно і гармонійно зумовлюється обраним методом художнього переосмислення реального історичного матеріалу, тим шляхом, яким навколишнє життя й історичні факти потрапляють у художній контекст і стають естетичними цінностями.

Відповідно до визначених нами характеристик можна не лише виділити три літературні осередки києворуських книжників, а й назвати їхніх представників.

Перший осередок – книжники кола Ярослава Мудрого, до якого належали сам Ярослав Мудрий, Іларіон, Григорій, Данило Заточник, Лука Жидята, Іаков Мних,

Іоан (укладач Ізборника 1076 р.), Нестор, поет Янь, Данило Ігумен та ін.Це була певною мірою світська школа, котра християнські категорії тлумачила у тісному зв’язку з тогочасним суспільно-політичним і культурним життям. Другий осередок – книжники Києво-Печерського монастиря, до якого належали Феодосій Печерський, Нестор, Кирило Турівський. Визначальною рисою художнього світогляду цих книжників було те, що він позначений церковною, зокрема монастирською, ідеологією як основоположною. Характерною рисою їх світобачення є історіософське тлумачення явищ і фактів. Умовно цю школу можна назвати історико-релігійною, якій притаманна конфесійна православна спрямованість, постійне акцентування уваги, зокрема Феодосієм Печерським, на відмінностях між православними і латинянами (католиками).Третій осередок – книжники Михайлівського Видубицького монастиря, до якого входили ігумен Мойсей, Володимир Мономах, Сильвестр.Цей осередок постав у «вотчому» монастирі Мономаховичів з метою утвердження їхньої політики та ідеології.

Осередки книжників активно між собою взаємодіяли, продовжували,

запозичували, трансформували традиції один одного, незважаючи на те, що автори творили у різні десятиліття. Якщо пристати до думки про те, що Іларіон після того, як був зміщений з посади митрополита, продовжив своє життя у стінах Києво-Печерського монастиря під ім’ям Никона, то його літературна робота з літописання є здобутком осередку книжників Києво-Печерського монастиря, але з сильними світоглядними традиціями книжників кола Ярослава Мудрого. А у творчості Нестора бачимо тісне переплетіння поетики і стилістики як осередку книжників кола Ярослава Мудрого, так і книжників Києво-Печерського монастиря. Його спадщина гармонійно синтезувала суспільно-політичні орієнтири

(«ПовЂсть врЂмяньных лЂт») і суто релігійні (житія Феодосія Печерського та Бориса і Гліба).

Книжний доробок кожного з книжників – певною мірою новий та оригінальний погляд на світ, який визначають не тільки художньо-естетичні

узагальнення, наявні у творі, а й відмінне естетичне сприйняття та репрезентація дійсності у літературі. Представники цих осередків, маючи різні літературні манери, використовували одні й ті ж самі жанри, пристосовуючи їх до власного літературного стилю. Наприклад, жанр проповіді – основний і для Іларіона – книжника кола Ярослава Мудрого, і для Феодосія – книжника Києво-Печерського монастиря. Але проповідь Іларіона є патетичною, піднесеною, слово «О ЗаконЂ и о БлагодЂти» – це блискучий зразок духовного красномовства. Натомість проповіді Феодосія не тяжіють до патетики, відрізняються глибокою моральною забарвленістю, прагненням промовити до серця і розуму читача і слухача. Якщо твір Іларіона більшою мірою призначений для високої аудиторії, серед якої обов’язково мають бути особи великокнязівські, то Феодосій писав свої твори,

розраховуючи на те, що вони будуть читатися самітниками чи певною групою мирян або ченців. Власне, проповідь – це і є повчання, але вона мала різні форми.

Існували відмінні методи подачі матеріалу – високий і низький, що поєднувалися в одному стилі. Існування конкретного києворуського осередку книжників не обмежується певними хронологічними рамками. Вони співіснували, а не приходили на зміну один одному.

Можна також говорити про існування книжників Зарубського монастиря, що діяв у місті Зарубі, недалеко від Переяслава. Його представником був Клим Смолятич, спадщина якого є свідченням знайомства руських книжників із герменевтичною проблематикою та постатями античних філософів. Також сюди належить постать Георгія Зарубського, автора «Повчання до духовного чада».

Але головних осередки було три, які названі вище.

Перелік визначальних постатей літератури доби Києворуської держави виглядає наступним чином: Ярослав Мудрий і «Правда Руська», Іларіон Київський, Григорій, Лука Жидята, Феодосій Печерський, Нестор, літопис

«ПовЂсть врЂмяньных лЂт», Яків (Іаков) Мних, Данило Паломник, Володимир Мономах, Никифор, Клим Смолятич, «Слово о князях», Данило Заточник, Кирило Турівський, Мойсей і Київський літопис, «Слово о плъку ІгорєвЂ», Галицько-

Волинський літопис, «Патерикъ Печерскый», «Слово о погибель Руской землЂ».

Аналіз спадщини названих книжників та анонімних творів дає комплексне уявлення про літературу часів Києворуської держави.

Київ доби Середньовіччя був духовним центром світоглядної традиції, зокрема літературної. Центри всіх книжних осередків знаходилися у Києві, але їхні представники часто тимчасово жили і працювали і в інших містах Русі.

Визначальною об’єднуючою рисою для книжників усіх осередків була софійна сутність києворуської літератури. Книжність доби Середньовіччя синтезувала у собі риси філософії, мистецтва та культури Київської Русі. Світ у середньовічній літературі постає як велична книга. Головна роль у системі середньовічної культури належала книжності. Щодо цього В. Горський зазначає: «Якщо уявлення про світ як книгу, з одного боку, передбачало погляд на річ як слово, то, з іншого,

– слову як такому надається статус не меншої реальності, аніж предметному світові. Слово розуміється як важливий фактор не лише спілкування між людьми,

а й залучення людини до сфери трансцендентного, Божого. Слову відводиться роль могутнього діяльнісного начала. Завдяки слову Бог творить світ» [75, с. 44].

Представники всіх осередків книжників творили систему середньовічної літератури, що представляє собою бачення світу як книги, а книги – як світу.

1.4.Образ як синтез вимог жанру і світогляду книжника

Будь-який образ є виявом і показом прихованого смислу.

Іоанн Дамаскін

На сучасному етапі розвитку літературознавства існує низка визначень категорії «образ». Так, у найновішій «Літературознавчій енциклопедії» Ю.

Коваліва подається одна з найбільш розгорнутих і ґрунтовних дефініцій: «особлива форма художнього структурування дійсності, якій притаманна яскрава предметна чуттєвість» [193, с. 139]. Образ вважається «категорією художньої гносеології як єдність форми і змісту, знаково виражений наслідок творчої діяльності, суб`єкт якої (письменник) відчув об`єкт, підтвердивши правочинність

мімезису» [193, с. 140]. За типологічною класифікацією «виокремлюють об`єктний (довкілля), суб`єктний (внутрішній світ), виражальний (метафоричний,

сюжетний, композиційний тощо) рівні образу, що може поставати як персонаж,

ліричний герой, ліричний суб`єкт, дійова особа, пейзаж, річ, емоція, символ,

алегорія, будь-який троп, стилістична фігура» [193, с. 140]. Натомість образ автора

– це інстанція, що не є тотожною письменнику. Її головне покликання полягає у забезпеченні цілісності художнього твору. На думку Ю. Коваліва, «образ автора вважається не «суб`єктом мови», а «сконцентрованим втіленням сенсу твору, що охоплює всю систему мовних структур персонажів у їх співвідношенні з оповідачем, розповідачем чи розповідачами та через них виступає як ідейно-

стилістичний осередок, фокус цілого» [193, с. 140].

Вважаємо за необхідне, основуючись на існуючих визначеннях категорії

«образ» та осмислюючи їх, дати власне визначення категорії «образ» відповідно до контексту літератури доби Середньовіччя. Таким чином, образ – це специфічна для середньовічної книжності форма відображення дійсності, що зумовлюється особливостями жанру та світоглядом книжника. Образ автора у добу

Середньовіччя – це представлений у книжності виразник світогляду і світовідчуття творця літературних текстів, який визначається канонами жанру та культурними, естетичними і духовними настроями часу.

Погоджуємося з думкою Л. Левшун про те, що «ступінь художності залежить не від форми і способу зображення (жанру, стилю, ритму і т.п.), але від ступеня прояву первообразу в образі» [237, с. 31]. У структурі середньовічного образу присутні кілька визначальних аспектів, насамперед державницький і релігійний,

які разом виконують роль етнічної та національної домінант.

Загалом правомірним вважаємо визначення дослідницею Л. Левшун таких ознак християнської книжної творчості, які стосуються й образу зокрема.

Насамперед дослідниця виділяє так звані атрибутивні чи онтологічні ознаки християнської книжної творчості. Перша – літургічність, тобто можливість літератури виконували функцію служіння словом. Друга – благодатність чи харизматичність, коли творчість розуміється як обов’язок і водночас як дар

співтворчості з Богом-Словом. Третя – молитовність, адже молитва – це єдиний спосіб спілкування з Богом. Четверта – сповідність, суть якої полягає у тому, що дар слова дається у результаті молитви з вірою. П’ята риса літератури – це теогностичність, тобто її здатність відкривати «правду Божу», бути способом Богопізнання. З огляду на цю рису фактично всю літературу доби Середньовіччя можна назвати «священнодійством благовіствування». Шоста риса книжності – це її «функція спасіння», адже вона служить для творення таємниць Божих. Сьома риса – просвітницька, бо книжність має своєю метою духовне просвітлення-

преображення людини. Восьма риса – соборна, тобто виконання літературою ролі творення Тіла Христа [237, с. 37–39].

Середньовічна книжність формує для себе поняття «канонічного» фактично як такого, що найбільшою мірою відповідає християнському предмету зображення.

Відтак, канон набуває ролі та значення своєрідного художнього принципу. Канон потрібен для того, щоб художній твір повноцінно виконував свої функції. З огляду на це Л. Левшун називає канон «творчим методом християнської церковної культури» [237, с. 46]. Відповідність твору канонові – головна вимога середньовічної літератури, яка не мислить свого існування-буття без дотримання чітких канонічним норм і вимог. По суті своїй у християнській книжності образ є дійсним виявом християнської віри. Він містить у собі прадавню і глибку архетипічну ідею. Святитель Іоанн Дамаскін виділив шість типів образів. Перший

– природній, який являє собою створений Богом «нарис Своєї вічності» – Син.

Другий – божественний задум чи Рада Божа про мир, що представляє сукупність образів і прикладів, які намічаються для втілення у світовій історії. Третій – людина, що представляє собою образ втіленого у задумі Бога, створений «за наслідуванням». Четвертий – символічний, тобто «чуттєве зображення» божественного і не речового споглядання. П’ятий – знаковий, пророчий. Шостий – дидактичний (повчальний) чи мнемонічний. Також Іоанн Дамаскін перераховує головні функції образів: дидактично-інформативна, коммеморативна,

декоративно-естетична, анагогічна, харазматична, поклоннна, психологічна,

догматична. Відтак, Л. Левшун робить висновок про те, що для адекватного