36. Виникнення та припинення права власності та інших речових прав у міжнародному приватному праві

Виникнення та припинення права власності та інших речових прав визначається правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення або припинення права власності та інших речових прав, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України (ч. 1 ст. 39 Закону).

Право, яке застосовується до виникнення та припинення права власності та інших речових прав, що є предметом правочину, визначається відповідно до ч. 1 ст. 39, якщо інше не встановлено за згодою сторін. Вибір права сторонами правочину не зачіпає прав третіх осіб.

Завершується ст. 39 Закону положенням стосовно набуття права власності на майно внаслідок набувальної давності. А саме виникнення права власності внаслідок набувальної давності визначається правом держави, у якій майно знаходилося на момент спливу строку набувальної давності.

У багатьох державах, у т. ч. й в Україні, певні види майна підлягають внесенню до державних реєстрів. Відповідно до вказаного Закону право власності та інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються правом держави, у якій це майно зареєстровано. Право власності та інші речові права на рухоме майно, що за правочином перебуває в дорозі, визначаються правом держави, з якої це майно відправлене, якщо інше не встановлено за згодою сторін.

Згідно із зазначеним Законом захист права власності та інших речових прав здійснюється на вибір заявника відповідно до права держави, у якій майно знаходиться, або відповідно до права держави суду. Захист права власності та інших речових прав на нерухоме майно здійснюється відповідно до права держави, у якій це майно знаходиться. Захист права власності та інших речових прав, які підлягають державній реєстрації в Україні, здійснюється відповідно до права України.

37. Правові питання націоналізації в міжнародному приватному праві. Екстериторіальна дія законів про націоналізацію.

Серйозною перешкодою для здійснення іноземного інвестування є проблема націоналізації майна іноземних приватних осіб. У сучасному міжнародному праві визнається неприпустимість націоналізації майна іноземної держави та правомірність націоналізації іноземної приватної власності. Проведення націоналізації - Це право кожної суверенної держави. Умови і підстави проведення націоналізації встановлюються у внутрішньодержавному праві. З точки зору правової природи націоналізація являє собою акт суверенної державної влади, соціально-економічний захід загального характеру, а не покарання окремих осіб. У сучасному праві та практиці закріплена безумовна обов'язок держави виплатити іноземній особі швидку, ефективну і адекватну компенсацію у разі націоналізації його власності. Двосторонні договори про взаємний захист інвестицій, як правило, передбачають відмову приймаючої держави від примусового вилучення іноземних капіталовкладень шляхом націоналізації, конфіскації або реквізиції в адміністративному порядку.

Визнання екстериторіальної дії законів про націоналізацію в переважній більшості держав відбувається сьогодні через використання колізійної прив’язки lex rei sitae, яка є базовою при визначенні моментів виникнення і переходу права власності на майно. Тому, у разі виникнення відповідних спорів суди зобов’язані, за загальним правилом, керуватися законодавством тієї держави, де була проведена націоналізація. Доля зарубіжного майна націоналізованих підприємств може визначатися лише законом тієї країни, до якої це підприємство належало у момент націоналізації. Наприклад, колишні російські приватні банки й російські страхові товариства, статути яких були свого часу затверджені в Росії відповідно до діючих у той час російських законів і правління яких знаходилися в Петербурзі або Москві, мали російський особистий статут. Націоналізація їх на основі декретів радянського уряду не могла не одержати екстериторіальної дії. Визнання однією державою націоналізації власності її громадян і юридичних осіб, яка була проведена іншою державою, часто стає в міжнародній практиці предметом міжнародних угод. Врегулювання подібних претензій випливає з самого факту визнання дії націоналізації. Першою угодою такого роду в радянській договірно-правовій практиці був радянсько-німецький договір, укладений в Рапалло 16 квітня 1922 року. Згідно зі ст. 2 цього договору, Німеччина визнала націоналізацію, що була проведена в СРСР, оскільки вона прямо відмовилася від висунення претензій стосовно майна німецьких громадян, яке було націоналізоване радянською державою без будь-якої компенсації, «за умови, що уряд СРСР не задовольнятиме аналогічні претензії інших держав». Радянсько-американською угодою 1933 р. (угода Літвінов – Рузвельт) в 1937 р. з питання врегулювання претензій на націоналізоване майно з боку США була визнана націоналізація, яка була проведена радянською державою. Уряд США одержав від СРСР право стягнення деякого майна, що знаходилося на території Сполучених Штатів Америки, та перейшло до радянської держави на підставі законів про націоналізацію.

Таким чином, можна виділити загальні риси, характерні для націоналізації: усякий акт націоналізації – це акт державної влади; націоналізація – це соціально-економічна міра, а не покарання окремих осіб; націоналізація може здійснюватися стосовно власності незалежно від того, кому вона належить; кожна держава визначає чи повинна виплачуватися компенсація, і, якщо повинна, то в якому розмірі. На сучасному етапі на думку К. Хобера, головним принципом міжнародного права стосовно охорони іноземної власності є так званий «мінімальний міжнародний стандарт», який зводиться до дотримання трьох принципів, а саме:  • націоналізація, експропріація або реквізиція іноземних інвестицій повинні ґрунтуватися на підставах чи причинах публічної необхідності, безпеки або національного інтересу; • заходи, що застосовуються державою, що приймає інвестиції, не можуть бути дискримінаційними стосовно іноземців; • швидка, адекватна та ефективна компенсація повинна бути сплаченою у всіх випадках експропріації, націоналізації або реквізиції. Причому, останній із зазначених принципів тлумачиться таким чином: «швидка» означає негайну сплату, «адекватна» - компенсація повинна відповідати ринковій вартості конфіскованої власності, а «ефективна» означає, що компенсація повинна бути де факто здійснена іноземному інвестору у розмірі ринкової вартості.