15. Вибір права та автономія волі в мпп

Принцип автономії волі у випадках, передбачених законом, сторона (сторони) можуть самі здійснювати вибір права, яке буде застосовуватися до регулювання конкретних відносин, ускладнених «іноземним елементом», є певні нюанси:  А) вибір права може здійснюватися з необмеженого кола правопорядку, якщо інше не передбачено законом,  Б) вибір права може здійснюватися як при укладенні договору, так і в наступному,  В) сторони договору можуть змінити обране право, але така зміна не повинна погіршувати стан третіх осіб в порівнянні з попереднім вибором.  Г) вибір права повинен носити явно виражений характер: або випливати з обставин справи і дії сторін, які розглядаються в сукупності,  Д) вибір застосованого права може торкатися як договору загалом, так і окремих його частин

Закон lex voluntatis означає принцип автономії волі сторін. Сторони можуть самостійно визначати, який правопорядок вони будуть застосовувати до відносин між ними. Але воля сторін відносно фактичного застосування матеріального права вибраного правопорядку не може бути змінена пізніше при виникненні суперечки. Якщо воля сторін прямо не визначена, то суд повинен визначити ту волю, яку сторони мали на увазі, підписуючи даний договір. Lex voluntatis також означає автономію волі сторін щодо вибору арбітражу на будь якій стадії судового процесу. Це так зване “арбітражне застереження”. Останнім часом в кодифікаційних актах європейських країн з питань МПрП прицип Іex voluntatis застосовується до спадкових і шлюбних контрактів, а іноді навіть до деліктних правовідносин. Цивільний кодекс Квебеку встановив правило, що у відносинах сторін може застосовуватись правопорядок, більше вигідній стороні, яка постраждала. З Іex voluntatis пов’язана певна уніфікація в МПрП. В 1955 році була прийнята Гаазька конвенція. За цим м/н прав. актом сторонам надавалось необмежене право вибору правопорядку.

16. Правова кваліфікація в міжнародному приватному праві

1. При визначенні права, що підлягає застосуванню, суд чи інший орган керується тлумаченням норм і понять відповідно до права України, якщо інше не передбачено законом.

2. Якщо норми і поняття, що потребують правової кваліфікації, не відомі праву України або відомі під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення правом України, то при їх правовій кваліфікації також враховується право іноземної держави.

1. Теорія кваліфікації за законом суду (lege fori) означає, що суд, застосовуючи колізійну норму, кваліфікує її поняття відповідно до змісту, що його вони мають у цивільному законо¬давстві правової системи місцезнаходження суду. Кваліфіка¬ція за lege fori виявляється й тоді, коли суд, керуючись визна¬ченнями, поняттями, категоріями свого права, кваліфікує іно-земне право як власне. Вказана теорія виникла в період бур¬жуазних революцій у Європі, коли суди прагнули застосувати норми власної правової системи. Якщо ж їм доводилося засто¬совувати закони інших держав, вони приладжували їх до своїх інтересів.

2. Опоненти теорії кваліфікації за законом суду М. Вольф, Ф. Малорі, інші вважали більш доцільним проведення квалі¬фікації за принципом lex causae. На їхню думку, суд повинен тлумачити колізійну норму згідно з принципами, поняттями того права, до якого ця норма відсилає. Зазначена теорія не знайшла широкого схвалення. Адже фахівцеві, правовий сві¬тогляд якого формується здебільшого під впливом принципів, понять, категорій, термінів власної правової системи, складно зрозуміти іноземне право так, як воно розуміється у країні свого походження. Та й прихильники кваліфікації за прин¬ципом lege causae протирічать собі, стверджуючи, що суд має суверенне право тлумачити іноземний закон.

3. Теорію "автономної кваліфікації" було запропоновано у 30-х pp. XX ст. німецьким юристом Е. Рабелем та незалежно від нього англійським правником Бекеттом. Зміст цієї теорії зводиться до того, що суд, розглядаючи спір з "іноземним елементом", повинен провести кваліфікацію понять норми права не через звернення до конкретних існуючих правових систем, а на основі загальних правових понять, що утворюють¬ся завдяки порівняльному юридичному аналізові законодавст¬ва окремих держав. Кваліфікація повинна бути "вільною", "ав¬тономною" від будь-якої конкретної системи права ("наддер¬жавною"). Внаслідок застосування цієї теорії можуть бути сформовані поняття, до яких повинен звертатися суддя будь-якої держави у випадку виникнення "конфлікту кваліфікацій". Водночас "загальне поняття" за своїм значенням може досить далеко відходити від змісту відповідного поняття у конкретній системі права чи не мати з ним нічого спільного.