33. Частини мови, принципи їх виділення.

Частини мови- великі класи слів, обєднаних спільністю граматичного значення і його формальних показників.

Частини мови є важливим способом розуміння та інтрепретації дійсності, однак, точної відповіді на питання, що таке частини мови, досі немає.

Питання основних критеріїв класифікації частин мови також залишається порівняно дискусійним.

На сучасному етапі виділяють такі критерії:

- семантичний- передбачає віднесеність до певної частини мови на основі спільності загальних граматичних значень: предметності, якості, дії тощо. Але ж навіть у складі укр. мови серед іменників, які на загал позначають предмети, ми знаходимо слова-якості: краса, сила; слова з ознаками дії: ходіння, говоріння; кількість: сотня, тисяча.

Але в іменниковому складі ці слова набувають значення самостійності і не є залежними від інших слів.

Пояснення цього нюансу лежить в тому, що мова не лише відображає дійсність, а й інтерпретує її. Відповідно, розуміння слів відбувається не логічно, а як актів розуміння одного й того самого явища.

- формально-граматичний(морфологічний) критерій - критерій, за яким до уваги береться своєрідність змінювання слів. Так, іменники відмінюються за відмінками і числами, дієслова - за способами і часами, прислівники ж не змінюються. Кожна частина мови характеризується властивою їй особливою системою категорій. Так, іменникові властиві категорії роду, числа і відмінка, прикметнику - ступеня порівняння (для якісних), роду, числа та відмінка і.т.д. Але цей критерій не є універсальним, оскільки дуже часто слова однієї частини мови мають різні формальні ознаки: один і пять, він і хто.

- синтаксичний- критерій, згідно якого до 1-ї частини мови відносяться слова, здатні виконувати однакові синтаксичні функції і стояти в однакових синт. позиціях. При цьому враховується також ступінь притаманності виконання певної функції певній частині мови. При цьому розрізняють первинні і вторинні функції (менш характерні, так, іменник частіше буває підметом, аніж присудком, т.ч., якщо іменник виконує ф-ю присудка, це буде вторинною функцією). Саме виходячи з синтаксичного критерію деякі вчені не вирізняють числівник та займенник.

- Словотвірний(допоміжний) - критерій, за яким для кожної частини мови існує ряд притаманних лише їй моделей словотворення: так, до іменників нал. слова з суфіксами -тель, -ник, -ар, -щик.

Сучасна класифікація частин мови грунтується на концепції Льва Щерби, який запропонував використовувати єдність всіх трьох основних критеріїв. Використання лише одного критерія для всіх мов світу також було б грубою помилкою, адже всі мови є різними за своєю будовою.

34. Типи лексичних значень. Денотативне, сигніфікативне, конотативне

Лексичне значення – історично закріплена в свідомості людей співвіднесеність слова з певним явищем дійсності.

Ядро ЛЗ – концептуальне значення (денотативне) - відображення певного явища дійсності. Слово може мати конотативне значення – емоційна оцінка (+\-). Конотативне значення, його ще називають периферійним. Дівка – додається певне емоційне, в даному випадку негативне забарвлення.

Денотативне значення - віднесеність слова до предмета.

Відношення слово-предмет. Існує у двох видах: загальна віднесеність (віднесеність концептуального значення до цілого класу денотатів. «Кінь» позначає будь-якого коня. Конкретна віднесеність (віднесеність концептуального значення до певного денотата. На лузі пасся кінь.

Сигніфікативне значення – віднесеність слова до поняття. Поняття – результат узагальнення, виділення предметів, явищ якогось класу, за певними спільними ознаками. «Стіл» - будь-який за формою та призначенням стіл.

35. Запозичення. Типи запозичень. Транскрипція і транслітерація.ЗАПОЗИЧЕННЯ — це елементи чужої мови (слова, словотворчі афікси, синтаксичні конструкції і ін.), перенесені з однієї мови в іншу в результаті мовних контактів. Найчастіше запозичуються слова, рідше -фразеологізми і синтаксичні конструкції. Запозичення пристосовуються до тієї мови, яка запозичує. Часто вони настільки засвоюються, що іншомовне походження їх виявляється тільки з допомогою етимологічного аналізу (козак, вишня, колір). Значна частина запозичень зберігає ознаки свого іншомовного походження у вигляді звукових, морфологічних і семантичних особливостей. Певна кількість запозичених слів української мови називають предмета і явища неукраїнської дійсності, у їх семантиці відображені поняття з життя інших народів. Це так звані екзотичні слова, або екзотизми: леді, сер (анг.), сейм (польськ.), Іноді в українських текстах трапляються такі чужі слова, які не входять до словникового складу української мови. Це — варваризми. Вони часто оформляються засобами іншого алфавіту: aima mater (старовинна студентська назва університету), merci (дякую). Серед запозичених слів є чимало інтернаціоналізмів. Це слова, що вживаються в багатьох неспоріднених мовах з однаковим чи близьким лексичним значенням і звуковим оформленням: академія, університет, віза, республіка, копія, офіцер, школа. Своєрідним різновидом запозичень є кальки Це слова або звороти мови, що повністю або частинами перекладені з іншої мови.

Запозичення — це невід’ємна і дуже важлива частина лексики української мови, особливо у сфері науки, техніки, мистецтваФонологічна (або фонематична) транскрипція записує фонеми. Для цієї транскрипції української мови пристосовують українську абетку, але без літер ї, е, я, ю, щ; замість в може вживатися ўФонетична транскрипція має призначення передати вимову якнайточніше, застосовуючи різноманітні додаткові знаки: наприклад, ненаголошене е, и — як [еи] чи [ие]: [неису], і варіанти фонеми [е]: [v, w] [voda/woda] Транслітерація — це якомога точніше передавання переважно власних назв однієї мови графічними засобами іншої. Для написання в іншомовних виданнях латинськими літерами українських слів вживається міжнародна наукова система транскрипції, або правильніше,транслітерації, що складається з відповідників до українських літер (а не фонем; за порядком української абетки),що в наш час набула особливо важливого значення у зв’язку з активізацією міжнародних офіційних та особистих кон¬тактів. Труднощі транслітерації полягають у тому, що, по-перше, фонологічні системи різних мов не відповідають одна одній, і, по-друге, у кожній мові своя графіка, своїтправила читання окремих букв і буквосполучень.Транслітерація завжди великою мірою умовна й приблизна.Транслітерацію використовують головним чином у міжнародних телеграмах і бібліотечній справі, на початковому етапі вивчення іноземної мови. Наявність різних правил практичної транскрипції зумовлює появу різних варіантів. Вимога транслітерації — якомога точніше передати звучання і зберегти графічні особливості слова, проте усе це не завжди легко врахувати.

Основні вимоги до фонетичної транскрипції• кожен звук повинен мати свій особливий знак, який позначається літерами алфвіту української мови з використанням додаткових знаків;• кожен знак повинен завжди вживатися тільки в одному значенні, тобто завжди

означати тільки один який-небудь звук; • система повинна давати можливість позначати якимось одним спільним додатковим знаком цілий ряд звуків, що мають одну спільну додаткову ознаку, тобто вживати єдині додаткові позначки. Діакритичні знаки, що використовуються у фонетичній транскрипції: • вертикальна риска (акут) — - після голосного або над голосним позначає головний наголос: [лупа]; • скісна риска — [ ' ] — після приголосного — м’якість приголосного: [с'іл']; • апостроф — [ ’ ] — після приголосного — напівпом’якшену вимову приголосного, що позначається також крапкою над буквою [ * ]: [ч’іп]; • двокрапка — [:] — після приголосного — подовжену вимову приголосного: [жи-т':а], що позначається також рискою [ ] над буквою, наприклад [зна-на]; • дужка над у або і чи під ними — нсскладотворчу вимову голосних: [леу], [краї], [уки-ну-ти], [іде]; • крапка — [*] — перед знаками голосних — i-подібний призвук після м ’яких приголосних: [л'"у-ди]; • крапка — [’] — після знаків голосних — i-подібний призвук перед м’яким приголосним: [ла‘н'];• дві крапки — ["] — над знаками голосних — i-подібний призвук на початку і вкінці голосних між м’якими приголосними: [л'у-т'іс'т1];