8. Територіальні комплекси як об’єкт вивчення географії

Прироодний територіальний комплекс (ПТК) — це територія, якій притаманна певна єдність природи, зумовлена спільним походженням та історією розвитку, своєрідність географічного положення і діючі в її межах сучасні процеси. Одночасно ПТК — це закономірне поєднання географічних компонентів або комплексів нижчого рангу, що утворюють системи різних рівнів — від географічної оболонки до фації.

Географічний комплекс, геосистема, ПТК — частина географічної оболонки, що відзначається єдністю походження і відносною однорідністю структури та функціонування. Формується в результаті тривалої взаємодії компонентів природи (геол. будови, рельєфу, клімату, вод, грунтів, мікроорганізмів, рослинності і тваринного світу) як нерозривна система з різними можливими рівнями ландшафтної організації. Зміна властивостей одного з компонентів часто веде до перебудови всього ПТК. Осними факторами розвитку ПТК є сонячна радіація, внутрішня енергія Землі та енергія її обертання, процеси, що відбуваються в атмосфері й гідросфері. Внаслідок їх взаємодії кожен ПТК характеризується своєрідністю фізико-географічних процесів та певним балансом тепла, вологи, мінеральних і органічних речовин. ПТК — одне з осних понять фізичної географії. Виділяють ПТК різного рангу. Найбільша увага приділяється географічним ландшафтам, які іноді в широкому розумінні вважають синонімом ПТК. Вивчає їх ландшафтознавство. Зокрема, досліджують структуру ПТК, особливо морфологію, а також геофізику й геохімію ландшафтів, провадиться картографування їх. Розроблено класифікацію ПТК на основі вивчення їх морфологічних частин (фацій, урочищ, місцевостей) і типології (напрямки, види, типи, класифікація). ПТК вивчають з метою їх раціонального використання в практиці народного господарства (сільськогосподарське виробництво, лісове господарство, меліорація, будівництво і районне планування, рекреація) та охорони природи. Під впливом діяльності людини ПТК зазнають істотних позитивних і негативних змін на значних територіях.

Системний підхід у географії — напрям наукового пізнання і соціальної практики, в основі якого лежить дослідження географічних об'єктів як систем.

Системний підхід — напрям методології досліджень, який полягає в дослідженні об'єкта як цілісної множини елементів в сукупності відношень і зв'язків між ними, тобто розгляд об'єкта як системи.

Ефективність системного підходу залежить від характеру застосовуваних загальносистемних закономірностей, що встановлюють зв'язок між системними параметрами. На сучасному етапі на основі узагальнення різних варіантів системного підходу створюються умови для побудови загальної теорії про системи — системології. Виникнення і поширення системного підходу зумовлено кризою елементаризму і механіцизму у зв'язку з ускладненням завданьнауки і практики.

Системний підхід розвиває і конкретизує такі категорії діалектики, як зв'язок (філософія), відношення, зміст і форма, частина і ціле та ін.

Основний засіб системного підходу — системний аналіз.

9.Територіальна організація виробництва і суспільства

У нерозривному зв'язку з науково-технічним прогресом перебуває суспільна організація промислового виробництва. Вона виступає у таких формах: концентрація, спеціалізація, кооперування і комбінування. Форми суспільної організації виробництва у промисловості мають істотний вплив на розвиток виробничих зв'язків підприємств і формування галузевих, міжгалузевих та територіальних промислових комплексів.

Однією з важливих форм організації сучасного промислового виробництва є його концентрація - зосередження засобів виробництва, робочої сили і випуску продукції на великих підприємствах. Рівень концентрації виробництва визначається часткою великих підприємств у загальній кількості зайнятих в усій промисловості робітників, часткою їх в основних виробничих фондах усієї промисловості або часткою великих підприємств у випуску товарної продукції всієї промисловості. Переваги концентрації полягають у підвищенні ефективності виробництва: економніше використання робочої сили, сировини, палива, підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції.

Розглядаючи форми територіальної організації та розміщення продуктивних сил, треба впорядкувати термінологію, що використовується для докладнішого вивчення цих понять. Оскільки йдеться про виробництво, території, продуктивні сили, територіальну структуру тощо, слід розділити ці поняття. Спочатку розглянемо поняття, що визначають зв’язок об’єкта з територією, а потім ті, що стосуються розміщення на тому ж терені виробництва.

Територіальна організація ПС – це просторовий взаємозв’язок галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів, що спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, заощадження витрат на подолання диспропорцій у взаєморозміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва й споживання продукції.

Розміщення продуктивних сил – це географічний поділ продуктивних сил по території. Термін «розміщення» виражає конкретне поняття, а саме – приуроченість господарських об’єктів до тих або інших джерел сировини, палива і енергії, місць концентрації трудових ресурсів і районів споживання готової продукції. Таке «розміщення» розглядається як частина загального процесу територіальної організації ПС.

Територіальна організація ПС передбачає зв’язки виробництва з природним середовищем та економічні зв’язки. Економічні зв’язки – це широке коло взаємовідносин у виробничій та невиробничій сферах, а також між самими сферами. З розвитком суспільства економічні зв’язки дедалі ускладнюються.