6. Географічне районування

Між географічною оболонкою як планетарним природним комплексом і географічними ландшафтами як її найменшими частинами існує система регіональних природно-територіальних комплексів. Вони займають різні за величиною території. Одним із завдань фізичної географії є їх виявлення, визначення меж, вивчення і картографування, тобто здійснення фізико-географічного ( природного) районування.

Розглядаючи компоненти та чинники розвитку природно-територіального комплексу, ви напевно помітили, що одні з них є зональними, а інші незональними. До зональних належать ті, які поширені на земній поверхні відповідно до закономірностей географічної (широтної) зональності – смугами, що змінюють одна одну від екватора до полюсів. Зонально змінюється кількість сонячної радіації, розподіл тепла і вологи, ґрунтово-рослинний покрив. Незональними (азональними), є ті чинники та компоненти ПТК, розміщення яких не залежить від географічної зональності. Це, насамперед, геологічна будова та рельєф, а також деякі кліматичні особливості. Відповідно до цього регіональні ПТК також поділяються на зональні та азональні.

Отже, зональні ПТК – це природні комплекси, що утворилися в результаті широтного вияву природних процесів і явищ. До них належать географічні пояси, природні зони і підзони. Найбільшими азональними ПТКє природні комплекси материків і океанів, а в їх межах – фізико-географічні країни і природно-аквальнікомплекси морів. Фізико-географічні країни поділяються на менші азональні ПТК – фізико-географічні краї, області та райони. Ці ПТК є одиницями фізико-географічного районування України.

Зональні одиниці природного районування. Найбільшими зональними частинами географічної оболонки є географічні пояси. Їх виділяють, насамперед, за кількістю надходження сонячної радіації та особливостями циркуляції повітряних мас. Україна майже повністю розташована у межах помірного географічного поясу Північної півкулі і лише на південному схилі Кримських гір та південному узбережжі Криму природні умови мають риси субтропічного поясу.

Внаслідок відмінностей у розподілі тепла і вологи у межах поясу формуються природні зони з притаманними їм кліматом, ґрунтами, рослинністю і тваринним світом. В Україні – це  лісова, лісостепова істепова зони. Звичайно, природні зони характерні лише для рівнинної частини країни, де чітко проявляється широтна зональність. У горах вони відсутні: там взаємодія природних компонентів відбувається згідно із закономірностями висотної поясності, тобто у смугах, що змінюють одна одну з висотою.

У межах природних зон часто існують значні відмінності у зволоженні територій та надходженні тепла. Це спричиняє різноманітність ґрунтово-рослинного покриву, а тому природні зони можуть поділятися на підзони. В Україні такий поділ мають лісова та степова зони. У лісовій зоні розрізняють підзони широколистих лісів імішаних лісів, у степовій – північно-, середньо- і південностепову.

Азональні одиниці природного районування. Найбільшими азональними одиницями районування на суходолі є фізико-географічні країни – ПТК, сформовані в межах великих тектонічних структур (платформ, складчастих споруд), яким відповідають великі форми рельєфу (рівнини, гірські системи). Тому серед фізико-географічних країн розрізняють рівнинні та гірські. Україна знаходиться у межах трьох фізико-географічних країн: 

Східноєвропейської рівнини  (її південно-західної частини), Карпатської гірської (її середньої частини) і Кримських гір. Східноєвропейська рівнинна країна охоплює понад 90% площі всієї території України, на гірські країни загалом припадає 7%. На півдні територія України виходить до природно-аквальнихкомплексів Чорного й Азовського морів.

Фізико-географічний край – це частина природної зони чи підзони в межах рівнинної країни або ж безпосередня частина гірської країни. Основними причинами виділення країв є неоднорідність геологічної будови та рельєфу, а також віддаленість території від океанів, що зумовлює зміну континентальності клімату.

Наприклад, у лісостеповій зоні виділяють три фізико-географічні краї: Дністровсько-Дніпровський (у межах частин Подільської і Придніпровської височин, що знаходяться на Українському щиті), Лівобережно-Дніпровський (на Придніпровській низовині) та Середньоруський (відповідає схилам однойменної височини). Декілька фізико-географічних країв виділяють також у степовій зоні та її підзонах. Натомість, кожна з двохпідзон лісової зони творить єдиний великий фізико-географічний край: підзона мішаних лісів – Українське Полісся, підзона широколистих лісів – Західноукраїнський край. Кожна з гірських країн також представлена в Україні одним фізико-географічним краєм – Українськими Карпатами та Кримським гірським краєм. Всього в Україні виділяють 14 країв.

У межах країв існують свої відмінності природних умов, пов’язані з неоднаковою геологічною та геоморфологічною будовою територій. Це є причиною виділення менших за величиною ПТК – фізико-географічних областей і фізико-географічних районів.

Так, Західноукраїнський широколистолісовийкрай поділяється на 5 фізико-географічних областей, а Західноподільська височинна область даного краю – на 6 фізико-географічних районів. А кожний з районів має властиві йому ландшафти.

Фізико-географічне районування має велике значення не тільки для пізнання природних процесів і явищ, але й для господарської діяльності та природоохоронної роботи людини. Встановивши межі того чи іншого ПТК і вивчивши його будову та внутрішні зв’язки, можна обґрунтувати раціональне природокористування в ньому, визначити заходи щодо покращення екологічної ситуації, встановити території, на яких бажано проводити природоохоронну діяльність.

Економіко-географічні райони відзначаються своєрідною спеціалізацією у загальноукраїнському поділі праці (зовнішня функція) та комплексним розвитком господарства. Спеціалізація районів формується під впливом різних чинників: природних (природні умови і ресурси), суспільних (потреби населення і господарства, кількість і якість робочої сили, економічний і фінансовий потенціал, науково-технічна база), особливостей географічного положення та історичного розвитку території.

 Спеціалізація району озна­чає, що він є ланкою національного комплексу України внаслідок участі населення у виробництві товарів і послуг для інших регіонів.

Комплексний розвиток господарства передбачає максимальне задово­лення потреб населення і господарства району за рахунок місцевих ресурсів.

На відміну від одиниць адміністративно-територіального поділу, економіко-географічні райони не мають органів управління. Регулювання економічних і соціальних процесів на їх території відбувається на основі реалізації програм соціально-економічного розвитку.

Виділяють такі соціально-економічні райони:

1.     Центральний (Київська, Житомирська, Вінницька, Черкаська і Чернігівська області);

2.     Північно-Східний (Харківська, Полтавська і Сумська області);

3.     Східний (Донецька і Луганська області);

4.     Центрально-Східний (Дніпропетровська, Запорізька і Кіровоградська області);

5.     Західний (Волинська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська і Чернівецька області);

6.     Південний(Одеська, Миколаївська, Херсонська області та АР Крим).

Соціально-економічного районування, згідно з якою виділяють 9 районів (за Ф. Заставним):

1.     Столичний (Київська, Чернігівська, Житомирська області);

2.     Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

3.     Донецький (Донецька, Луганська області);

4.     Придніпровський (Запорізька, Дніпропетровська області);

5.     Центральний (Кіровоградська, Черкаська області);

6.     Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська області);

7.     Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області);

8.     Північно-Західний (Волинська, Рівненська області);

9.     Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області, Автономна Республіка Крим).

7.Вчення про геосистеми і системний підхід в географії

Геосистеми – природні системи різних рівнів, які охоплюють взаємодіючі частини літосфери, гідросфери, біосфери і атмосфери. Компоненти геосистеми пов’язані між собою перетворенням речовин і потоками енергії, процесами гравітаційного переміщення твердого матеріалу, вологообміном, біогенною міграцією хімічних елементів. 

До геосистем регіонального рівня належать великі і досить складні за будовою структурні підрозділи епігеосфери – фізико-географічні, або ландшафтні, зони, сектори, країни, провінції та ін.

Фізико-географічні зони, ландшафтні зони суші - крупні  підрозділи  географічної  оболонки Землі, які змінюються від екватора до полюсів і від океанів углиб континентів; мають близькі умови температур і зволоження, що визначають однорідні ґрунти, рослинність, тваринний світ та інші компоненти природного середовища. Виражені на суші і в океані, де виявляються менш виразно. У межах фізико-географічної зони щодо переважання ландшафтів того або іншого типу виділяються фізико-географічні підзони. Багатьом фізико-географічним  зонам назви традиційно даються за найяскравішим індикатором – типом  рослинності, що відображає найважливіші особливості більшості природних компонентів і процесів (лісові зони, степові зони, зони саван та ін.).

Фізико-географічний сектор – великі  частини материків з різною структурою географічної зональності і  з своєрідною сезонною ритмікою природних процесів, пов’язаних з відмінностями у зволоженні, із впливом океанічних течій, із ступенем континентальності клімату та іншими чинниками. Розрізняють західно-приокеанічні, внутрішньоматерикові, східно-приокеанічні і перехідні між ними сектори.

Фізико-географічна країна – велика  територія, що виділяється за географічним положенням і природними умовами; одна з вищих таксономічних одиниць фізико-географічного районування(фізико-географічне районування – див. розд. 4.1) Фізико-географічна країна характеризується  єдністю геологічної структури, спільністю макрорельєфу, атмосферних процесів, специфічними проявами географічної зональності або висотної поясності.

Фізико-географічна провінція – частина  географічної зони у складі певної фізико-географічної області; регіональна одиниця фізико-географічного районування.

Фізико-географічні провінції виділяються за морфоструктурними особливостями рельєфу і клімату, а в горах – за  характером висотної поясності.

Під системами локального рівня розуміють відносно прості ПТК, з яких побудовані регіональні геосистеми, які називають урочища, фації (див. розд.3.3) та ін.

Регіональні і локальні геосистеми, або природні територіальні (географічні) комплекси, і є безпосередніми об’єктами ландшафтного дослідження. Таким чином, можна визначити, що ландшафтознавство є  розділом фізичної географії, предметом якого є вивчення геосистем регіонального і локального рівнів як структурних частин епігеосфери (географічної оболонки). Це визначення підкреслює нерозривний зв’язок ландшафтознавства і загальної фізичної географії.