5. Стародавні слов’яни. Преші згадки, прабатьківщина та формування державності східних слов'ян

Найдавніший, праслов'янський, етап етногенезу слов'ян, за даними порівняль­ного мовознавства, завершився наприкінці І тис. до н. е. На той час сформувалася основа слов'янської мовної системи, на якій позначилася певні контакти і взаємовпливи з мовами сусідніх народів: іранською, балтською, фракійською, кельтською та германською. Щоправда, коли і як відбувалися ці взаємодії, мовні джерела відповісти неспроможні. Однак протягом зазначеного періоду вони вказують на найближчих мовних сусідів слов’ян. Тому й виділення прото- та праслов'янських археологічних культур є проблемою дуже складною і можливе лише з певною долею припущення.

Від рубежу н. е. розпочинається новий етап у розвитку етногенезу слов'ян -древньослов'янський, який триває до III—V ст. і характеризується певними змінами в фонетиці та граматичному складі слов'янської мови. Під впливом іноетнічних сусідів слов'ян відбувається діалектна диференціація загальнослов'янської мови. Вірогідно, що на той час слов'яни ще не вийшли за межі первісної території, що окреслювалася, виходячи з найдавніших топонімів, у лісостеповій зоні Східної та Центральної Європи. Для цього періоду письмові джерела дозволяють з більшою достовірністю реконструювати етнополітичну карту України та локалізацію слов'ян. Таким чином, зазначений період — це час не тільки загальнослов'янської мовної єдності, що встановлюється на основі мовних джерел, але й значних змін у політичному становищі, етнокультурному розвитку населення східноєвропейського регіону, про що засвідчують писемні джерела.

Згідно з археологічною періодизацією час від II ст. до н. е. до V ст. н.е. поділяється на пізньолатенський період (125 р. до н. е. — початок н. е.), римський період (початок н. е. - 375 р.) і період „переселення народів" (375-570 рр.). Римський період, у свою чергу, поділяється на ранній (початок н. е. -200 р. н. е.) і пізній (200-375 рр.).

На території локалізації венедів ― над Віслою — в останніх століттях до н. е. відбувається формування нової культурної спільності ― пшеворської культури,

Приблизно в цей же час змінюється й історико-культурна ситуація на території сучасної України.

Скіфська культура припиняє своє існування. В лісостеповому Придніпров'ї пануючою стає зарубинецька культура, в степовій зоні - культура пізніх скіфів і сарматів, у південно-західних районах - липицька культура та ін. Назва пшеворська культура (походить від м. Пшеворськ, Жешувського воєводства в Польщі, де в 1905 р. були відкриті перші пам'ятки) пам'ятки цієї культури охоплюють майже всю територію Польщі, межиріччя Вісли та Одера, західні райони України. Спершу відкриті тут пам'ятки пізньолатенської – ранньоримської доби одержали назву венедських, пізніше були виділені

пшеворська та оксивська культури. Серед пам'яток чимало великих могильників і стаціонарних поселень відкритого типу, великих ремісничих центрів. На поселеннях переважають однокамерні житла (але зустрічаться й двокамерні), заглиблені в землю, з вогнищами.

Картографування цих та інших пам'яток дозволило виділити західний і східний варіанти пшеворської культури, які, вірогідно, відповідають двом етноісторичним масивам населення - носіям пшеворської культури германському (лугії) і слов'янському (венеди).

На схід від пшеворського ареалу в районах Полісся і Середнього Подніпров'я поширені старожитності зарубинецької культури. Вони стали відомими після відкриття і розкопок В. В. Хвойкою біля с. Зарубинці (Канів, повіт Київської губернії). Пізніше були розкопані й інші могильники (с. Корчувате, поблизу Києва, поселення Бабина Гора, Пилипенкова Гора, Оболонь, ремісничий центр Лютіж). Широкі дослідження проведені в Прип'ятському Поліссі (могильники Велемичі, Отвержичі та ін.). У верхньому Подніпров'ї досліджені могильник і поселення Чаплин; Почеп і Синьково - на Десні; Мар'янівка та ін. - на Південному Бузі. Відомі окремі пам'ятки зарубинецької культури на Тетереві, Сеймі, Трубежі, Тясмині і навіть Нижньому Дніпрі.

Нині відомо близько 500 поселень і 1000 поховань зарубинецької культури, хоча окремі райони вивчено недостатньо. Таким чином, зарубинецькі пам'ятки охоплюють територію Полісся, Середнього Подніпров'я (від Прип'яті, Сожа та Десни до Південного Бугу і Трубежу на півдні). Датується зарубинецька культура кінцем ІІІ ст. до н. е.— II ст. н. е. Виділяють п'ять локальних варіантів зарубинецької культури: середньодніпровський, поліський, верхньодніпровський, південнобузький і деснянський.

У класичному вигляді зарубинецька культура продовжує існувати до кінця І ст. н. е., після чого в деяких районах вона зовсім зникає (Полісся) або ж зустрічається в досить зміненому вигляді.

У II столітті н. е. на території Волині та Поділля утворюється нове об'єднання, проявом якого є „змішані" пам'ятки, сформовані на основі зарубинецької та липицької культур, а на сході від них - новий тип культури, утвореної на базі зарубинецьких, пшеворських та балтських елементів.

В другій половині III ст. н. е. на Нижньому і Середньому Дніпрі, Південному Бузі, Дністрі і далі - на південний захід до нижньої течії Дунаю, на південний схід - до Польщі поширюється нова культура - черняхівська.

Поширення на величезному просторі Лісостепової і Причорноморської зон однорідної культури, близької до культури римських провінцій, піднесення в усіх сферах виробництва, розповсюдження передових методів ведення сільського господарства, нова ідеологія і вірування - все це виділяє її з ряду традиційних східноєвропейських культур і привертає особливу увагу дослідників.

Перші пам'ятки черняхівської культури були виявлені і досліджені і 1900-1901 рр. у Середньому Подніпров'ї (с. Черняхів на Київщині) В. В. Хвойкою, а в Подністров'ї - К. Гадачеком (поселення в Неслухові та ін.). Нині вже відомо понад 5000 черняхівських пам'яток. В етнічній інтерпретації черняхівської спільноти існують кардинальні розбіжності, переважає думка про поліетнічність цієї культури. Час існування черняхівської культури пов'язаний з готами, які просувалися зі Скандинавії через територію України в Приазов'я.

Територія черняхівської культури має своєрідні вкраплення, які пов'язані з зарубинепькою культурою, та водночас тяжіють до пізніших ранньослов'янських культур VI^-VII ст. Черняхівська культура також пов'язана з подіями Великого переселення народів IV-VIІ ст., яке охопило весь євразійський простір.

Початок Великого переселення народів поклали гуни, яки завдали удару по готах Германаріха (українське Приазов'я) і вторглися у Римську імперію. Величезний гунський потік, найімовірніше, мав слов'янські вкраплення.

У VI—VII ст. на історичну авансцену виходить Аварський каганат, який був грізним ворогом Візантії. Візантійські автори нерідко плутають авароїїв та слов'ян, оскільки останні були втягнуті в походи каганату. Тоді ж вперше фіксуються три слов'янські народи: венеди (венети) - верхів'я Вісли, склавіни — межиріччя Дністра та Дунаю, анти — на північ від Чорного моря між Дніпром і Дністром. Антів ідентифікують з пеньківською археологічною культурою. Готський історик Йордан та візантійський імператор Маврикій залишили цікавий історичний матеріал про склавінів та антів.

Археологічні дані, підтверджуючи інформацію писемних джерел, засвідчують, що між V—VII ст. на території склавинів та антів формуються локальні культурні ареали, які поступово кристалізувалися у союзи місцевих слов'янських племен, їхні гіпотетичні назви відомі з руських літописів пізнішого часу: поляни - на Київщині й Канівщині, деревляни - на Київському Поліса й Східній Волині, уличі на південь від полян, у Південному Подніпров'ї і Побужжі, тиверці - у межиріччі Середнього Дністра й Пруту, дуліби - у верхів'ях Дністра та басейні Західного Бугу, хорвати - у карпатському регіоні, сіверяни - на Північному Лівобережжі Дніпра, вждовж Десни і Сейму. Степове ж Подніпров'я з лівого боку Дніпра заселяли впереміш алани, булгари і слов'яни, залежні від заснованого у VII ст. тюркськими народами Хозарського каганату.

Отже, лісостепова та лісова зони Правобережної України у І тис були центром формування слов'ян.