Флора і фауна

Нижні схили Джомолунгми рідкими пучками трави і низькорослими чагарниками, пристосованими до життя в альпійському поясі. Єдиний кущ, що здатен вижити в екстремальних умовах висот, вищих за 5000 метрів, є сніговий рододендрон (Rhododendron nivale). У високогірних долинах також ростуть гіппофа тибетська (Hippophae tibetana), ефедра жерардіана (Ephedra gerardiana), ялівець індійський (Juniperus indica), п’ятилисник кущовий (Dasiphora fruticosa), тирлич прикрашений (Gentiana ornata), едельвейс джакотіанум (Leontopodium jacotianum) та менокопсіс горрідула (Meconopsis horridula). У 1924 році члени британської експедиції (англ. 1924 British Mount Everest Expedition), між 4600 і 5500 метрами над рівнем моря, назбирали зразки лишайників, серед яких у наступному році Р. Полсон визначив тридцять різних видів. Ці лишайники, разом мохами і двома видами покритонасінних, аренарія політрихода (Arenaria polytrichoides) і танацетум ґоссіпінум (Tanacetum gossypinum), ростуть на висотах до 5750 метрів. Еуофріс омнісуперстес (Euophrys omnisuperstes), крихітний чорний вид павуків-скакунів, був знайдений в 1924 році Р.В.Ґ. Гінґстоном (R.W.G. Hingston) на висоті 6700 метрів. Цей вид визнали таким, який постійно проживає найвище на Землі серед немікроскопічних видів. Ці павуки живуть на дні тріщин, і, як було встановлено в 1954 році, вони харчуються замороженими комахами, що переносяться вітром і колемболами, котрі живуть до висоти 6000 метрів, харчуючись грибами і лишайниками. Вище 6700 метрів, тривало жити можуть тільки мікроскопічні види.

Птахи, такі як гірська гуска (Anser indicus) були помічені в польоті на висотах вершини, в той же час альпійські галки (Pyrrhocorax graculus), яких непальці називають Горак, і харчуються падлом, долітають до висоти як мінімум 8 160 метрів, оскільки тіло Джорджа Меллорі, яке було знайдено якраз на цій висоті, мало скльовані щоки.

Історія сходжень

8 червня 1924 Джордж Мелорі (англ. George Mallory) і Ендрю Ірвін (англ. Andrew Irvine), обидва із Сполученого Королівства, зробили спробу сходження, з якого вони не повернулися.

1934 року британець Моріс Вілсон (англ. Maurice Wilson) зробив спробу сходження з парою шерпів. Тіло Моріса Вілсона було знайдено наступного року іншою експедицією. Долі шерпів невідомі і вважається, що Вілсон і його група піднялись до 8,000 метрів.

Після участі в розвідувальній експедиції 1935 р., досвідченого британського альпініста Біла Тілмана (англ. Bill Tilman 1898—1977) було призначено лідером експедиції на Еверест 1938 р, яка зробила спробу сходження через північно-західний хребет. Експедиція досягла висоти понад 27 000 футів (8200 м.) без додаткового кисню, але була змушена повернутися через погану погоду та хвороби.

Ранні експедиції сходили на гору з Тибету північним схилом. 1950 року цей шлях було закрито для західних експедицій після китайського захоплення Тибету. 1950 року Біл Тілман та інші зробили дослідницьку експедицію до Евересту через Непал південним маршрутом, який зараз став стандартним підходом до Евересту.

1951 року британська експедиція під проводом Еріка Шиптона (англ. Eric Shipton) і за участю Едмунда Хілларі (англ. Edmund Hillary1919-2008), здійснила подорож до Непалу, щоб розвідати новий маршрут через південний схил.

1952 року швейцарська експедиція спробувала піднятися через південний схил, але команда Реймонда Лемберта (англ. Raymond Lambert) і шерпа Тенцинга Норгея ( англ. Tenzing Norgay1914—1986) повернулася назад не дійшовши до вершини 200 метрів. Швейцарець зробив ще одну спробу разом з іншою експедицією восени 1952 року, однак команда, до якої входили Лемберт і Тенцинг, повернулася назад на ще ранішій стадії сходження.

До 1950 р. було здійснено близько 50 експедицій у Гімалаї і Каракорум (на Джомолунгму, Чогорі, Канченджангу, Нанга Парбат та інші вершини). Їх учасникам вдалося підкорити декілька семитисячників цих гірських районів, але жодна спроба штурму вершин восьмитисячних гігантів успіху не мала. Найбільшого результату досягли англійські альпіністи при спробах сходження на Джомолунгму: у 1924 р. Нортон досяг висоти 8565 м, а Г. Меллорі і А. Ірвін (як оцінив Н. Оделл) — більше 8600 м, в 1933 р. П. Він-Харріс, Л. Вейгер і Ф. Сміт — 8565 м.

Перше успішне сходження було здійснено 29 травня 1953 року шерпом Тенцингом Норгеєм і новозеландцем Едмундом Гілларі.

Перемога над першим восьмитисячником розбила міф про недоступність вершин такої висоти і стала сигналом для альпіністів багатьох країн у прагненні «не запізнитися» в здійсненні першого сходження на восьмитисячники. За подальші п'ять років було скорено шість гігантів: Джомолунгма (альпіністи Великобританії), Нанга Парбат (альпіністи Австрії і ФРН), Чогорі (альпіністи Італії), Чо-ойю (альпіністи Австрії), Канченджанга (альпіністи Великобританії) і Макалу (альпіністи Франції). У подальші роки це прагнення наростало. До традиційних експедицій таких країн з розвиненим альпінізмом, як Австрія, Великобританія, ФРН, Франція і Швейцарія, додалися альпіністи США, Італії, Японії, Аргентини, КНР, Індії, а пізніше — Чехословаччини, Польщі, Югославії, Південної Кореї.

Першою жінкою, що піднялася на Еверест, була японська альпіністка Юнко Табеї (яп. 田部井 淳子) (15 травня 1975). У травні 1982 11 учасників радянської експедиції альпіністів підкорили Еверест, піднявшись південно-західним схилом, що вважався раніше непрохідним, до того ж два сходження було здійснено вночі.

Наразі значна частина сходжень організується спеціалізованими фірмами і здійснюється у складі комерційних груп. Клієнти цих фірм оплачують послуги гідів, які проводять необхідне навчання і, наскільки це можливо, забезпечують безпеку на всьому шляху. Ціна сходження складає декілька десятків тисяч доларів.

На вершині Евересту дме вітер із швидкістю 200 кілометрів на годину, а температура вночі знижується до мінус шістдесяти. Підйом на вершину Еверест триває близько двох місяців — з акліматизацією і встановленням проміжних таборів. Втрата ваги після сходження — в середньому 10—15 кг, але буває і більше. Країни, на території яких лежать підступи до Евересту, беруть з туристів великі гроші за можливість підйому. Найдешевше підкорити Еверест з боку Тибету. Сезон сходження на вершину — весна і осінь.

Нараховується 15 існуючих маршрутів сходжень ^[1]

На кінець сезону 2004 р. 2238 альпіністів досягло вершини і 186 осіб загинуло під час підйому. Умови на горі настільки важкі, що більшість померлих залишено там; декого з них помітно зі стандартних маршрутів. За статистикою, приблизно в одній із десяти експедицій, траплялася смерть хоча б одного учасника^[2].