Розділ 6 класифікація національних правових систем

Класифікація національних правових систем є однією з найбільш складних проблем компаративістики, яка не втратила актуальності і на сьогодні. Це пояснюється тим, що вона має не лише теоретичний, а й практичний інтерес, оскільки від її вирішення залежить в кінцевому підсумку не лише визначення державою свого місця у світовому просторі, але й вибір орієнтирів для вдосконалення власної правової системи, відповідного законодавства і практики його застосування¹.

Поняття „класифікація” в сучасній науковій літературі розглядається як система розподілення яких-небудь однорідних предметів чи понять по класам, відділам і т.п. на основі загальних ознак. Класифікація проводиться лише для визначених цілей. Вона фіксує закономірні зв’язки між класами об’єктів, сприяє визначенню місця і ролі об’єкта в загальній системі об’єктів. Допомагає встановити найбільш важливі, загальні для всіх об’єктів якості і властивості².

Відносно правової матерії поняття „класифікація” практично не відрізняється від аналогічних дій, які здійснюються по відношенню до будь-якої іншої – політичної, соціальної, біологічної і т.д. матерії. Різниця полягає лише в тому, що в якості об’єктів класифікації беруться не політичні, соціальні чи інші інститути, фактори, елементи, а правові. В даному випадку в якості таких виступають національні (внутрідержавні) правові системи.

Класифікація національних правових систем означає розподіл національних систем права по класах (типам) залежно від тих або інших критеріїв. У цьому плані класифікація (типологія) - важливий спосіб наукового пізнання, що дозволяє розкрити як внутрішні взаємозв'язки права, так і його відносини з ширшим соціальним контекстом, що відкриває нові можливості у вивченні юридичних явищ.

Якщо система права - своєрідна „внутрішня карта” національного права, то типологія (класифікація) правових систем створює своєрідну „правову карту світу”, що розкриває специфіку інститутів, що використовуються для юридичного регулювання в тих або інших країнах, і показують, яким правовим сім'ям належать правові системи народів (держав) земної кулі. Люба реформа законодавства, не кажучи про його теорію, повинна базуватися на знанні історичної, культурної, ідеологічної і іншої специфіки національної правової системи. Інакше, важко не тільки побачити перспективи перетворення, але і скористатися досвідом - як власним, так і іноземним.

Серед сотень існуючих в сучасному світі правових систем багато з них володіють домінуючими подібними рисами. Ця подібність, як правило, обумовлена одними й тими ж чи дуже близькими між собою типами суспільства, загальними чи подібними історичними умовами розвитку суспільства, загальній чи подібній релігії, а також іншими аналогічними обставинами³.

Необхідність і важливість класифікації правових систем викликана наступними причинами:

1. суто науковими, пізнавальними причинами. Тому що глибоке й різностороннє пізнання правової картини світу вимагає не лише її загального розгляду, а й вивчення її по окремим частинам, які вбирають в себе подібні правові системи. Лише глибоке і всебічне вивчення останніх дозволить дати чітку, адекватно відтворюючу реальну дійсність правову картину світу;

2. обумовлюється практичними цілями – уніфікацією діючого законодавства й удосконалення національних правових систем. Процес класифікації правових систем між собою по різним ознакам створює сприятливі передумови для уніфікації права, робить її більш динамічною та цілеспрямованою. Класифікація, а точніше її результати позбавляють законодавців та дослідників проблем уніфікації, від необхідності попереднього аналізу і виявлення правових систем, більш чи менш „схильних” до взаємного зближення, до глибокої уніфікації або лише до зовнішньої гармонізації своїх окремих аспектів;

3. виступаючи як одна з проявів функцій порівняльного правознавства, класифікація дозволяє на фоні всієї сукупності правових систем глибше і різносторонніше вивчити окремі правові системи, побачити їх позитиви і недоліки, виробити практичні рекомендації і пропозиції по їх частковому удосконаленню чи повному реформуванню, створює передумови для можливого запозичення найбільш вдалих норм, принципів і інститутів одних правових систем іншими.

Спроби класифікації національних правових систем мали місце ще в кінці ХІХ століття. У 1880 році Е.Гласон, обравши критерієм ступінь впливу римського права на ту чи іншу правову систему, запропонував розрізняти: 1) групу правових систем, на які істотно вплинуло римське право – Італія, Португалія, Румунія, Греція Іспанія; 2) групу правових систем, на розвиток яких римське право справило незначний вплив і які базувалися на звичаях і варварському праві – Англія, скандинавські країни, Росія; 3) групу правових систем, які увібрали риси і римського, і германського права – Франція, Німеччина, Швейцарія.

Після того як ця класифікація була піддана критиці за відсутність внутрішньої єдності критерію, було запропоновано безліч інших варіантів поділу правових систем. Так, пропонувалося класифікувати правові системи в межах романської, німецької, англосаксонської, слов’янської та ісламської правових сімей (Ейсман). З огляду знов таки на нечіткість критеріїв, і цей підхід було піддано критиці і пізніше називали інші підстави класифікації: роль правових джерел, що дозволяло відокремлювати такі правові сім’ї: континентально-європейську, англо-американську, ісламську (Леві-Ульман); національні ознаки – за цим критерієм виділяли індоєвропейську, семітську, монгольську правові сім’ї, а також право нецивілізованих народів (Созе-Алль); генетичну ознаку – відображення впливу міжнародно-правових звичаїв, римського і канонічного права, сучасних демократичних традицій (Мартинез Паз); за змістовним принципом пропонувалося виділяти сім правових сімей: французьку, німецьку, скандинавську, англійську, російську, ісламську та індійську (Армінджон, Нольде і Вольф); критерій „великих цивілізацій” був основою виокремлення правових сімей нецивілізованих народів, античних цивілізацій Середземномор’я, євро-американської сім’ї, релігійно-правової сім’ї афро-азіатських народів (Шнітлер). Було також запропоновано класифікацію, що ґрунтується на характері джерел (Мальстрем), що дало підстави розрізняти західну (євро-американську) групу, яка включає французьку, скандинавську, німецьку і англійську сім’ї; латиноамериканську правову сім’ю і сім’ю загального права¹.

Однією із самих популярних стала класифікація правових сімей, дана видатним французьким вченим Р. Давидом². Вона побудована на сполучені двох критеріїв: ідеології, що включає з однієї сторони, релігію, філософію, економічні і соціальні структури, а з іншої – юридичну техніку, яка виступає в якості основної складової джерел права. Р. Давид висунув ідею трихотомії – виділення трьох правових сімей (або систем): романо-германської, англосаксонської і соціалістичної. До них примикає інший юридичний світ, що охоплює чотири п’ятих планети, і який отримав назву „релігійні і традиційні системи”.

Іншу класифікацію запропонували К. Цвайгерт і Х. Кетц у книзі „Введение в правовые сравнения в частном праве”, що вийшла в 1971 р. В основу класифікації правових систем покладений критерій „правового стилю”. „Правовий стиль” складається, на думку авторів, з п'яти чинників: походження і еволюції правової системи; своєрідності юридичного мислення; специфічних правових інститутів; природи джерел права і способу їх тлумачення; ідеологічних чинників. На цій основі розрізняються наступні „правові круги”: романський, німецький, скандинавський, англо-американський, соціалістичний, право ісламу, індуське право. По суті був одержаний той же результат, що і у Р. Давида.

Радянські автори враховували марксистсько-ленінську типологію права, в основі якої лежить критерій суспільно-економічної формації (рабовласницьке право, феодальне, буржуазне, соціалістичне право). Так, А.Х. Саідов вважав, що тільки єдність глобальної марксистсько-ленінської типології і внутрішньотипової класифікації правових систем дає можливість скласти цілісне уявлення про правову карту світу. Виходячи з групи критеріїв, що включають, по-перше, історію правових систем, по-друге, систему джерел права, по-третє, структуру правової системи - провідні інститути і галузі права, він виділяв усередині буржуазного типу права вісім правових сімей: романо-германську, скандинавську, латиноамериканську, правову сім'ю загального права, мусульманську, індуську правову сім'ю і далекосхідну правову сім'ю. Вони розглядалися ним разом з сім'єю соціалістичного права.

У вітчизняній правовій думці висловлювались різні думки щодо типології національних правових систем. Наприклад, С. Котюк, не вказуючи критерії класифікації, називає такі правові родини : 1) соціалістична; 2) континентальна; 3) загального права; 4) мусульманського; 5) релегійного (за винятком ісламу і канонічного права); 6) традиційного права. О. Скакун виділяє такі типи правових систем: 1) романо-германська (поділяється на романську та германську правові групи); 2) англо-американська; 3) змішана; 4) релегійно-традиційна, а також – 6) соціалістична правова система, що частково вже пішла в історію¹.

Отже, як ми бачимо, питання про критерії класифікації національних правових систем є теоретично і практично важливим питанням, а водночас і дискусійним. Обговорення цих проблем займає доволі значне місце в науковій літературі. В силу їх складності й багатогранності серед авторів нема, і, на нашу думку, не може бути однозначних відповідей.

Вважаємо, що слід прислухатися до думки М. Марченко, що для того, щоб критерії класифікації національних правових систем були придатні для виконання відповідних функцій, вони повинні відповідати наступним вимогам:

1. в своїй основі мати постійні, фундаментальні, а не тимчасові і випадкові фактори;

2. по можливості бути більш визначеними;

3. мати об’єктивний характер;

4. у випадках, коли за основу класифікації береться не один, а декілька критеріїв, то один з них безперечно повинен бути основним, домінуючим;

5. при використанні загальних рис правових систем критерії їх класифікації повинні враховувати і суб’єктивні фактори, що здійснюють пряму дію на процес їх формування².

У теперішньому житті і реальній дійсності нема і не може бути закінченої правової чи будь-якої іншої класифікації, в будь-якому випадку вона носить відносний характер. На нашу думку, слід виділяти серед всіх інших дві основні, найбільш поширені й впливові правові сім’ї – англосаксонську і романо-германську.

На відносний характер класифікації національних правових систем вказує і М. Марченко. На його думку відносність полягає в наступному.

По-перше, у наявності в правових масивах одних сімей цілих інститутів права, галузей і навіть правових систем, що відносяться по своїй природі і характеру до інших правових сімей. Наприклад, правова система провінції Квебек (Канада), яка по своїй суті в силу історичних причин генетично зв’язана з континентальною правовою системою, формально і фактично виступає як невід’ємна складова частина в системі загального права.

По-друге, відносний характер процесу поділу правових систем на правові сім’ї, так само як і самих правових сімей, проявляється у взаємному переплетінні норм, інститутів, правових традицій і культур, що лежать в основі утворення і діяльності однієї правової сім’ї з відповідними нормами, інститутами, правовими і культурними традиціями інших правових сімей. Таке переплетіння є природнім і об’єктивним особливо тоді, коли різні правові сім’ї відносяться безпосередньо чи тяжіють до однієї і тієї ж цивілізації.

По-третє, на відносний характер цього процесу не може не впливати об’єктивний процес конвергенції або зближення двох основних правових сімей, а також так звана рецепція американського права в Європі. Процес зближення системи загального права з системою континентального права обумовлюється тим, що між країнами, в межах яких виникали і розвивалися дані правові сім’ї, по мірі еволюції суспільства встановлювались і посилювались різносторонні зв’язки, які призвели до створення в Західній Європі Європейського співтовариства і до значної уніфікації розташованих на її території національних правових систем.

Рецепція американського права проявляється в американізації деяких галузей і інститутів європейського права, в методологічному переносі елементів американського права на грунт романо-германського, континентального права¹. Наприклад, введення в українське законодавство притаманних американському праву інститутів трасту та присяжних засідателів.

У даній праці ми не намагаємося охопити всі правові сім’ї, а зупинимося на розгляді лише найбільш поширених.