2.2. Дочки-матери (обращение к родителям).

Эту главу я пишу специально для родителей. Вспомните, пожалуйста, кто кого чаще упрекает в черствости и неблагодарности: вы ребенка, или он вас? Вот то-то. А между тем, именно вы, родители, - неизбежные участники самоубийства собственного ребенка. В семьях с нормальными взаимоотношениями суицида не происходит. Ни на любовной почве, ни на какой другой. Потому что ребенку есть с кем поговорить. Вы давно разговаривали с сыном или дочкой?

Иногда родители становятся главной причиной самоубийства. Дом подростка - это модель мира. А если мир так ужасен, как бывает иногда обстановка в семье, то зачем жить?

Один мальчик не смог вынести регулярного зрелища, как пьяный отец избивает мать. Как ей помочь, он не знал, а оставить все как есть, не мог. Для него самоубийство казалось возможным единственным выходом из создавшейся ситуации.

Иногда трагедией оборачивается ситуация, которая внешне выглядит вполне нормально. В больницу с острым отравлением доставили девочку. Мать, воспитывающая ее без мужа, хотела для дочери "лучшего будущего". Оно, по ее мнению, целиком зависело от учебы. Девочку отдали в спецшколу, все время переводили из класса в класс повышенной сложности. В итоге, ничего, кроме постоянной зубрежки, у нее в жизни не было. Никаких друзей, потому что только она успевала приспособиться к одному коллективу, как он тут же менялся. Постоянное напряжение, дикая опека со стороны матери - и в результате долгие беседы с психиатром. Ему пришлось потратить не один час, чтобы убедить девочку, что есть и другие способы объясниться с матерью, чем подобный акт протеста.

2.3. Не убий самого себя.

Самоубийство есть убийство - неважно, что действие совершается собственной рукой. Нормальному человеку трудно переступить запрет на убийство себе подобного (хотя запрещает закон, на самом деле табу находится внутри нас) - и слава Богу! Но направить орудие убийства против себя самого оказывается гораздо легче, чем против другого - это так называемая переадресованная агрессия.

В повседневной жизни самоубийство чаще всего - просто реакция слабой натуры на сложности жизни, и ничего героического и тем более, романтического в нем нет. Каждый имеет формальное право распоряжаться своей жизнью, как ему хочется. А в реальности он связан с окружающими его людьми и добровольно покидать их не может и не должен.

Глава 3. Общественное мнение. 3.1. Подростки о суициде.

Все изложенное мной выше - научная сторона проблемы, а что думают подростки, которые нередко сами подходят к этой черте, а некоторые и переступают ее.

Мишина Наталья, 9 класс.

1)Наташа, знакома ли ты с такой проблемой, как суицид?

Нет.

2)Как ты думаешь, почему вообще человек может покончить жизнь самоубийством?

Я думаю, может быть, он хочет стать счастливее…

3)А например ты смогла бы это сделать?

Нет.

4)Если можно поподробнее, какие причины толкают человека, например, на то, чтобы спрыгнуть с крыши девятиэтажного дома?

Может быть, безысходность…

Лазарева Кристина, 10 класс.

1)Скажи, пожалуйста, Кристина, знаешь ли ты что такое суицид?

Нет.

2)Может быть ты встречала понятие самоубийство где-то в литературе, в СМИ.

Да, по телевизору.

3)Что ты вообще об этом думаешь? Актуальна ли эта проблема на сегодняшний день или нет?

Конечно нет, так поступают только больные люди, у них нет будущего…

4)Как ты думаешь, что на сегодня толкает людей, например выпрыгнуть с девятого этажа?

Это, наверное, какое-то горе, они, наверное, ушли сами в себя, во-первых, у них, наверное, что-то с нервами, у них стрессовая ситуация…

5)Как ты думаешь, ты могла бы попасть в такую ситуаццию, чтобы покончить жизнь самоубийством?

Нет, нет, я - точно нет. Я себя до такого никогда не довожу! Я хочу жить! Нет.

Журилина Ольга, 10 класс.

1)Скажи, пожалуйста, знакома ли ты с проблемой суицида?

Да.

2)Ты сталкивалась с этим на TV, в газетах, где-то еще…

Практически каждый день.

3)Где?

И на телевидении, и в газетах сейчас слишком много об этом пишут и говорят.

4)Как ты думаешь, что толкает людей спрыгнуть с девятого этажа, или вообще покончить жизнь самоубийством?

Мне кажется, у всех людей по-разному: кто-то, например, от безденежья, безвыходное положение и человек кончает жизнь самоубийством, а кто-то… например, есть такие люди, которым очень трудно жить на земле и они стремятся куда-то…

5)Как ты думаешь, актуальна на сегодняшний день эта проблема?

Думаю, что да.

6)Тебя не пугает, что суицид всё чаще встречается в подростковой среде, , и с чем это связано?

Не знаю, может быть, неопытность.

7)Ты думаешь, что над решением проблемы суицида стоит работать психологам?

Думаю - стоит.

Кораблева Елена, 9 класс.

1)Скажи, пожалуйста, сталкивалась ли ты с проблемой суицида?

Лично - нет.

2)Ну может быть в прессе, на телевидении?

Конечно, да.

3)Скажи, а актуальна ли на сегодняшний день проблема суицида?

Да. Особенно среди молодежи.

4)Стоит ли психологам работать над этой проблемой в подростковой среде и почему?

Я считаю, что психологам стоит работать над этой проблемой, так как подростковый возраст - это переходный возраст, и когда личность еще не совсем сформировалась и каждый подросток еще не знает, что он хочет от этой жизни и он думает, что он не нужен в этой жизни, и поэтому он кончает жизнь самоубийством.

5)Как ты думаешь, ты бы смогла совершить акт суицида?

Нет.

Почему?

В первую очередь, наверное, мне жалко своих родителей.

Егоров Дмитрий, 9 класс.

1)Сталкивался ли ты с проблемой суицида?

Нет, никогда.

2)Возможно по TV, читал в газетах, может быть в какой-то специальной литературе?

В специальной литературе - нет, а так - попадалось…

3)Как ты думаешь, актуальна ли проблема суицида сегодня?

Да.

4)Нужно ли психологам заниматься этой проблемой?

Мне кажется нужно.

5)А как ты думаешь, почему суицид находит особенно частое проявление в подростковой среде, а не среди взрослых?

Мне кажется, что в среде подростков потому, что сейчас сильно распространена проблема наркотиков, ну и по разным другим причинам…

6)А сам бы ты смог совершить самоубийство?

Нет.

7)Почему?

Нет причины, и мне кажется я бы не смог.

8)А если бы была причина?

…Нет.

Мнения подростков по вопросу суицида вообще и в подростковой среде в частности, разделились. Может быть, в силу их психологической неосведомленности по данной проблеме, но безусловно одно - это их собственные позиции и не считаться с ними нельзя. В интервью многие признавались, что мысли о самоубийстве возникают, но сам факт, что большинство интервьюированных любят жизнь, останавливал и уводил от таких мыслей. Мудрость гласит: "Устами младенца глаголет истина". Может это и есть великая истина. Люби жизнь! Люби даже в самые мрачные ее моменты, и эта любовь не только скрасит их, но и, может быть, спасет тебе жизнь.

3.2. Мнение педагогов.

Воробьёва Лариса Викторовна

1)Приходилось ли Вам сталкиваться с такой проблемой, как суицид.

Да.

2)А что может подвести к этой черте? Какие причины?

Внешние, конечно ,но внутренние, я считаю, являются основной причиной. Человек должен быть готов к суициду внутренне, а внешние факторы будут последней каплей.

3)Актуальна ли эта проблема в наше время?

Да. Это, безусловно .Особенно в наше время. Даже у нас в школе было 4 выпускника которые кончили жизнь самоубийством.

4)Как Вы считаете, СМИ влияют на человека?

Да, я считаю , что СМИ влияют на человека,. Особенно на молодёжь. Сейчас очень много фильмов где люди убивают друг друга с такой лёгкостью, что становится страшно.

5)Как Вы думаете, может ли быть одной из причин суицида в подростковой среде недостаток внимания со стороны родителей, учителей, окружающих?

Да, я считаю. Особенно если взрослые: родители или учителя сильно осложняют жизнь молодому поколению.

Ботлянова Наталия Валентиновна

1)Приходилось ли Вам сталкиваться с такой проблемой как суицид?

Да, у меня есть знакомые, которые делали попытки самоубийств.

2)Какие причины могут подвести к этой черте?

Внешние и внутренние. Внешние- неустройство нашего общества, а внутренние - это отсутствие опыта, выхода из сложных жизненных ситуаций..

3)Актуальна ли сегодня эта проблема?

Да, эта проблема актуальна.Если подростки идут на самоубийства , то эту проблему надо рассматривать.

4)Как Вы считаете СМИ влияет на подростков?

Да, я считаю , что СМИ влияет на подростков.В некоторых фильмах есть такая идея, что после смерти можно стать счастливее, попасть в рай. Поэтому на мой взгляд, если их что-то не устраивает в настоя щей жизни, они совершают самоубийства с надеждой что всё изменится к лучшему. Они не понимают, что совершая самоубийство они обрывают себе жизнь.

Заключение

Когда работа над рефератом уже подошла к концу, в печати появились данные, что за один день в России в среднем кончают жизнь самоубийством 108 человек(13). Легко подсчитать, что за год около 40 000 человек добровольно уходят из жизни. Если учесть так же все неудавшиеся по той или иной причине суицидальные попытки, то эта цифра, очевидно, многократно увеличится.

Со смертью каждого человека гибнет Вселенная - неповторимый мир идей, чувствования, переживаний, мир индивидуального, неповторимого опыта. Очевидно, что общество не может и не должно по отношению к этому оставаться спокойным и безучастным.

Наша общая задача заключается в том, чтобы, по возможности, ограничить распространение самоубийств, научиться эффективно предупреждать их. Однако задача эта чрезвычайно сложная, так как для решения ее необходимо добиться кардинальных позитивных сдвигов в общественных отношениях.

Наверное, можно утверждать, что в определенном смысле распространение самоубийств, их частота отражают моральное здоровье общества, уровень социальной напряженности, наконец, просто благополучие людей. Однако, как мы могли убедиться, на протяжении человеческой истории у разных народов, в рамках различных субкультур, при различных социально-экономических формациях самоубийства в том или ином виде всегда имели место.

Было бы наивно думать, что настанет когда-нибудь "золотой век", когда не будет конфликтов, разочарований, трагедий - всего того, что иной раз толкает человека к самоубийству.

Видимо придется признать, что самоубийства будут всегда, как всегда будут болезни, старость, страдания и смерть.

Самоубийство - чисто человеческий, сознательный поведенческий акт, значит, не будет преувеличением сказать, что оно является своеобразной "платой" за разум, индивидуальность, за свободу воли и выбора. Тем не менее, это не значит, что мы не должны стремиться максимально снизить число самоубийств, а для этого необходимо углубленное изучение феномена самоубийства во всех его аспектах.

Приложение.

Работая над этой темой, я встречалась с зам.прокурора г. Заречного, Королёвым Александром Викторовичем.

1) Сколько случаев суицида по городу за 2003 год?

Всего 26 , среди них 1 совершил подросток.

2)Какие основные причины суицида?

У взрослых - экономические, у подростков- внутренние переживания. Одни видят выход , другие - нет. Среди подростков основная причина , неразделённая любовь. В основном девочки, по этой причине , совершают попытки суицида. Например, последний случай был в декабре 2003 года. Девочку бросил мальчик, она пришла домой и наглоталась таблеток. Хорошо бабушка была рядом, в скорую позвонила, и её спасли.

3)Как Вы считаете что может сделать администрация города для решения этой проблемы?

Во-первых, подъём уровня благосостояния жителей. Во-вторых, психологически. Нужно создавать больше телефонов доверия и служб психологической помощи.

4) Как Вы считаете ,СМИ влияет на человека?

СМИ порой формирует мысль о суициде. Негативная информация давит на психику гражданина.

Так же я брала интервью у психолога специализированного центра "СЕМЬЯ", Мироновой Ольги Германовны.

1)Скажите, актуальна ли тема суицида для нашего города?

Судя по тому, что у нас нет звонков с подобными проблемами, то нет.

2)По каким причинам люди совершают самоубийства?

Конечно из-за импульсивности мотива. Если человек решил, то он доведёт дело до конца. Люди совершают суицид из-за одиночества. Только тот человек, которого на Земле ничего не держит, может совершить самоубийство. У такого человека нет ничего, чем он дорожит, значит, смысла в жизни тоже нет. А если брать подростков, то у них нет такого понятия как "ценность жизни". Ему кажется, что упаду- встану. Всё понимание жизни наступает позже.

3)Как Вы считаете, СМИ влияет на человека?

Да, наша психологическая физиология формируется за счет внешних факторов. А одним из главных является СМИ.

4) На сколько сильно алкоголь и наркомания влияют на подростка?

На 100% . В состоянии алкогольного опьянения человек не понимает и не прослеживает цепочку событий, он просто слышит. Ему скажут: "Спрыгни с крыши." Он спрыгнет, не понимая того что, простился с жизнью.

5) Как можно бороться с этой проблемой?

Нужно чтобы человек чувствовал себя защищенным и нужным кому-то. Это самое главное. Поэтому каждому человеку с такой мыслью нужна своя помощь, чтобы избавить его от вакуума, в котором он живёт.

Удовлетворены ли вы тем, как складывается ваша жизнь?

9 классы 10 классы 11 классы

"ДА" 10% 9% 10%

"НЕТ" 25% 33% 30%

"НЕ СОВСЕМ" 65% 58% 60%

Если не секрет, с каким чувством вы смотрите в будущее?

9 классы 10 классы 11 классы

"С чувством надежды и оптимизма" 40% 50% 55%

"Спокойно, хотя особых перемен для себя не жду" 53% 42% 37%

"С тревогой и неуверенностью" 5% 5% 3%

"Скорее со страхом и отчаянием" 2% 3% 5%

Уверены ли вы в осуществлении своих жизненных планов?

9 классы 10 классы 11 классы

"Скорее, ДА" 10% 9% 10%

"Скорее, НЕТ" 25% 33% 30%

"Затрудняюсь ответить" 65% 58% 60%

Что в окружающей жизни вас больше беспокоит ?

9 классы 10 классы 11 классы

"Материальные проблемы" 10% 15% 20%

"Безработица" 10% 22% 30%

"Равнодушие/жестокость" 20% 4% 12%

"СПИД" 10% 16% 10%

"Личностные проблемы" 50% 43% 28%

Знакомы ли вы с такой проблемой как суицид ?

9 классы 10 классы 11 классы

"ДА" 15% 20% 60%

"НЕТ" 85% 80% 40%

Встречались ли вы с такой проблемой как суицид ?

9 классы 10 классы 11 классы

"ДА" 2% 5% 5%

"НЕТ" 98% 95% 95%

Что способно толкнуть человека на самоубийство ?

9 классы 10 классы 11 классы

"Личностные проблемы" 70% 66% 60%

"Равнодушие со стороны окружающих" 20% 25% 20%

"Другое" 10% 9% 20%

Литература

1. Аверин В.А. Психология детей и подростков. - С.-П., 1994.

2. Амбрумова А.Г. О самоубийцах//Аргументы и факты. - 1994 (март, №12).

3. Арнольд О. Дар редчайший, дар бесценный//Vita. - 1999, №3 - с. 22-24.

4. Волкова А.Н. Психолого-педагогическая поддержка детей суицидентов//Вестник психосоциальной и коррекционно-реабилитационной работы. - 1998, №2 - с. 36-43.

5. Вроно Е. Что толкает в петлю//Деловой мир. - 1994 (30.05 - 06.06) - с. 30.

6. Дарк О. Право на смерть//Независимая газета. - 1999 (3 сентября) - с. 16.

7. Лебедев В.И. Личность в экстремальных условиях. - М., 1987.

8. Мелихова А. Мышь черная, белая… или профилактика суицида//Учительская газета. - 1999, №28/29 - с. 18.

9. Научные и организационные проблемы в суицидологии. - М., 1983.

10. Павлов И.П. Самоубийство - великая печаль русской жизни//Медицинская газета, 1999 (28 мая) - с. 15.

11. Снайдер Р. Практическая психология для подростков. - М., 1995.

12. Трегубов Л., Вагин Ю. Эстетика самоубийства. - М., 1993.

13. Фоминова Г. Я не хочу умереть за большую любовь!//Московский комсомолец? 1997 (4 февраля) - с. 6.

2.3. Соціально-психологічні проблеми соціалізації особистості

Сутність соціалізації, її сфер, стадій, інститутів і механізмів

Соціально-психологічні особливості соціалізації представників різних вікових категорій

Вікові кризи життя і процес соціалізації індивіда

Асоціальні прояви особистості

Життєвий шлях людини, відображення нею соціально-психологічної реальності є складною двосторонньою взаємодією її та соціального життя. Процес їх взаємовпливу спричинює розвиток і становлення індивіда. З точки зору соціальної психології, активність індивіда зумовлена потребою людини належати до соціуму, сприймати, оцінювати й осмислювати його, ідентифікувати себе із своїм народом, конкретною соціальною групою. Вимоги групи до поведінки індивіда спонукають його до вироблення відповідної лінії поведінки. Соціально-психологічне розуміння соціалізації особистості визначає погляд на неї як на специфічне утворення, продукт соціально-психологічного відображення соціального життя, соціальних відносин.

Сутність соціалізації, її сфер, стадій, інститутів і механізмів

Соціально-психологічна реальність, соціально-психологічні явища виникають як відображення різних форм спілкування і взаємодії. Формування особистості відбувається за допомогою власного досвіду становлення і розвитку в безпосередніх соціальних контактах, у процесі яких людина зазнає впливу мікросередовища, а через нього — і макросередовища, його культури, соціальних норм і цінностей. Це і є соціалізація особистості.

Соціалізація (лат. socialis — суспільний) — процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві.

У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за цілеспрямованого формування особистості. Людина прилучається до групи, намагаючись стати її частиною, осягнути почуття “Ми” і почуття “Я” серед “Ми”, що позбавляє самотності, дає відчуття сили і впевненості, спонукає до впливу на соціальне життя у групі в процесі міжособистісних контактів, сприяє набуттю індивідуального досвіду.

Формами реалізації процесу соціалізації є соціальна адаптація та інтеріоризація.

Соціальна адаптація (лат. adaptatio — пристосовувати) — вид взаємодії особи із соціальним середовищем, у процесі якого відбувається узгодження вимог та сподівань обох сторін.

Цей процес вказує на пристосування індивіда до рольових функцій, соціальних норм, спільностей, до умов функціонування різних сфер суспільства.

Інтеріоризація (лат. interior — внутрішній) — процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей, ідеалів, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє “Я”.

Двосторонній процес соціалізації передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків і активне їх відтворення. Тобто людина не тільки адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, що формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, а й завдяки своїй активності перетворює їх на власні цінності, орієнтації, установки.

Джерела сучасної концепції соціалізації містяться у працях американського психолога Альберта Бандури (нар. 1925), французького соціолога і юриста Габріеля Тарда, американського соціолога Толкотта Парсонса (1902— 1979). Нині процес соціалізації наука розглядає в широкому і вузькому розумінні цього поняття. Соціалізація у широкому розумінні — це визначення походження і формування родової природи людини (йдеться про філогенез — історичний процес розвитку людства), у вузькому — процес включення людини в соціальне життя шляхом активного засвоєння нею норм, цінностей та ідеалів. З урахуванням цього соціалізацію можна розглядати як типовий та одиничний процеси. Типовий процес визначається соціальними умовами, залежить від класових, етнічних, культурних та інших відмінностей. Пов'язаний він із формуванням типових для певної спільноти стереотипів поведінки. Соціалізація як одиничний процес пов'язана з індивідуалізацією особистості, виробленням нею власної лінії поведінки, набуттям особистого життєвого досвіду, тобто зі становленням індивідуальності.

Серед багатьох учених побутує думка, що соціалізація тісно пов'язана з адаптацією — пристосуванням організмів до навколишнього середовища. Вони трактують соціалізацію як безперервну адаптацію живого організму до оточення, як його здатність пристосовуватися до реакцій інших людей. За іншою точкою зору, адаптація є складовою соціалізації, її механізмом.

Існують певні взаємозв'язки соціалізації з вихованням — цілеспрямованим, свідомо здійснюваним впливом на особистість суспільства та його соціальних інститутів з метою організації та стимулювання активної діяльності особистості. Однак ці процеси не можуть бути ідентичними, адже соціалізація відбувається як під впливом цілеспрямованих зусиль, так і в результаті безпосереднього впливу середовища, що таїть у собі елементи стихійності, неорганізованості. Отже, соціалізація є значно ширшим процесом, ніж виховання, який може бути як організованим, так і стихійним, не завжди усвідомлюваним.

Існують спільні й відмінні ознаки між соціалізацією і розвитком — процесом, у результаті якого відбувається зміна (перехід до вищого стану) якостей особистості. Спільне полягає в їх зумовленості соціальними, зовнішніми чинниками, а відмінне — в тому, що розвитку властива і наявність внутрішніх рушійних сил (суперечностей, які виникають на межі внутрішнього і зовнішнього світу індивіда, за невідповідності потреб і можливостей, очікуваного і отримуваного, бажаного і реального тощо) та психофізіологічних змін. Поняття “соціалізація” та “розвиток” не протиставляються і не ототожнюються, а взаємодоповнюються. Саме психологічні особливості розвитку детермінують процес вибірковості особистості до різних взаємодій з оточенням. Знання цих особливостей забезпечує успішне навчання, виховання та формування соціально зрілої особистості.

Соціалізація людини розгортається в конкретних умовах її життєдіяльності. Цей процес охоплює всі аспекти залучення особистості до культури, навчання і виховання, за допомогою яких вона набуває соціальності, спроможності брати участь у соціальному житті. Успішній соціалізації сприяють такі чинники, як зміна поведінки, очікування і прагнення відповідати їм. У процесі історичної практики індивід виявляє свою соціальну сутність, формує соціальні якості, набуває особистого життєвого досвіду. Об'єктивно, формуючи та розвиваючи власне “Я”, особа не може існувати без спілкування та поза діяльністю.

Процес соціалізації відбувається у конкретному середовищі, тобто у сфері соціалізації.

Сфера соціалізації — середовище дії, в якому відбувається процес розширення та примноження соціальних зв'язків індивіда із зовнішнім світом.

Основними сферами соціалізації є діяльність, спілкування та самосвідомість. У діяльності людина виражає себе як суспільний індивід, проявляє особистісні смисли, виявляє самостійність, ініціативу, творчість та професіоналізм, засвоює нові види активності. У сфері спілкування відбувається поглиблене розуміння себе та інших учасників комунікативного процесу, збагачення змісту взаємодії та сприйняття людьми одне одного. Сфера самосвідомості передбачає становлення “Я-концепції” індивіда, осмислення свого соціального статусу, засвоєння соціальних ролей, формування соціальної позиції, моральної орієнтації.

Соціалізація є тривалим процесом, у своєму розвитку вона долає кілька стадій.

Стадії соціалізації — етапи, періоди становлення особистості засвоєння нею соціального досвіду.

Єдиної класифікації стадій соціалізації ще не вироблено, оскільки різні вчені за основу беруть різні критерії. Наприклад, з огляду на участь у трудовій діяльності Г. Андреева виокремлює дотрудову, трудову і післятрудову стадії соціалізації (соціологічний підхід). Дотрудова стадія охоплює дитячий, підлітковий та юнацький вік, включаючи два самостійні етапи: ранньої соціалізації (імітації і копіювання дітьми поведінки дорослих; ігрової діяльності, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; групових ігор, під час яких діти вчаться розуміти, чого від них чекає група людей) та навчання. Трудова стадія соціалізації пов'язана із зрілістю особистості, реалізацією та поглибленням нею соціального досвіду. Специфіка післятрудової стадії соціалізації полягає в реалізації потенціалу людей пенсійного віку. Саме в поглядах на цю стадію найчастіше виникають дискусії. Одні вчені вважають, що поняття “соціалізація особистості” несумісне з періодом життя індивіда, коли всі його соціальні функції згортаються. Інші, навпаки, переконані в тому, що в пенсійний період життя людина продовжує відтворювати соціальний досвід.

Для психоаналітичного підходу особливе значення в соціалізації індивіда має період раннього дитинства. Психоаналіз пов'язує стадії соціалізації з виявом біологічних потягів, інстинктів і підсвідомих мотивів людини.

Компромісний підхід до розгляду питання про стадії соціалізації враховує як соціологічні, так і психоаналітичні погляди. Згідно з ним виокремлюють такі етапи: первинну соціалізацію (охоплює дві стадії: від народження до початку навчання; від початку навчання у школі до початку соціальної зрілості та вибору професії) і вторинну соціалізацію (засвоєння соціальних ролей дорослою людиною у процесі праці, пізнання і спілкування).

З огляду на те, що змістовий і процесуальний аспекти соціалізації характеризуються яскраво вираженими віковими особливостями, виокремлюють ознаки, за допомогою яких визначають стадії соціалізації:

— залучення індивіда до діяльності (міра засвоєння знань, умінь і навичок та способи їх відтворення);

— рівень розвитку самосвідомості людини;

— провідні інститути соціалізації, що здійснюють домінуючий вплив на процес становлення та розвитку індивіда на цій стадії;

— способи соціалізації (опосередковані провідною діяльністю стосунки з іншими людьми, котрі визначають соціальний розвиток особистості на відповідному віковому етапі);

— соціально-психологічні механізми соціалізації.

Суспільство здійснює вплив на особистість через інститути соціалізації.

Інститути соціалізації — конкретні групи, в яких людина долучається до системи норм, цінностей і соціальних зв'язків (сім'я, школа, неформальні організації, засоби масової інформації тощо).

Вони характеризуються стійкою формою організації спільної діяльності, усталеним комплексом правил, принципів, норм, що її регулюють. Водночас інститути соціалізації є різновидами особливих соціальних зв'язків, що забезпечують цілісність взаємодії особи і суспільства; заданим набором доцільно орієнтованих стандартів поведінки особи в конкретних ситуаціях.

Процес поєднання в соціально-психологічному відображенні людини умов соціуму з особливостями особистості пов'язаний із соціально-психологічними механізмами соціалізації особистості.

Соціально-психологічні механізми — психологічні впливи або засоби, за допомогою яких здійснюється соціально-психологічне відображення людиною реалій соціального життя, а отже перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори її поведінки.

Систематичного аналізу та чіткої класифікації соціально-психологічних механізмів соціалізації у психологічній науці немає. Одні вчені до механізмів соціалізації зараховують наслідування, навіювання, переконання, зараження, інші — соціальну фасилітацію (англ. facilitate — полегшувати), конформізм, дотримання норм, окремі — засвоєння стандартів поведінки, прийняття групових норм, почуття сорому, самоконтроль, соціальний обмін. На думку Г. Тарда, механізм соціалізації включає в себе імітацію, ідентифікацію, керівництво.

За ознакою “організованість — неорганізованість” соціально-психологічні механізми поділяють на цілеспрямовані (навчання, виховання, інструктаж тощо) та стихійні (ідентифікація, наслідування, престиж, авторитет, лідерство тощо) впливи. Стихійні впливи переважно базуються на ефекті довіри до людини, яка здійснює вплив, заниженій самокритичності, підвищеній сугестії (лат. suggestio — навіювання) індивіда, невпевненості у собі тощо. За ознакою “усвідомлювання — неусвідомлювання” виокремлюють усвідомлювані (переконання, вплив авторитету та ін.) та неусвідомлювані (проявляються здебільшого в ранньому дитинстві, виражаються через навіювання, наслідування, психологічне зараження, ідентифікацію) механізми соціалізації.

Із соціально-психологічного погляду соціалізація полягає у формуванні соціального досвіду індивіда в процесі його взаємодії з найближчим оточенням. Найповнішу і найоб'єктивнішу характеристику соціалізації можна отримати лише внаслідок міждисциплінарного її дослідження, що потребує дотримання таких методологічних принципів: соціальної детермінації (соціально-економічний розвиток суспільства детермінує умови існування найближчого оточення і впливає на процес соціалізації); самодетермінації (індивіда у процесі соціалізації розглядають як активне начало у перетворенні матеріальних і духовних цінностей); діяльнісного опосередкування (основним способом засвоєння індивідом соціального досвіду є його активна взаємодія з найближчим оточенням, що відбувається в процесі спілкування та діяльності); двосторонності процесу соціалізації (входження індивіда в систему міжособистісних стосунків і одночасне їх відтворення, що реалізується в структурі сімейних, шкільних, товариських та інших зв'язків).

Міждисциплінарний підхід до вивчення процесу соціалізації передбачає виокремлення та розмежування в ньому: змістового та функціонального аспектів, перший з яких представлений особистісними надбаннями й утвореннями, другий — характеризує те, як і під дією яких соціально-психологічних механізмів відбувається їх формування.

Соціально-психологічні особливості соціалізації представників різних вікових категорій

Соціалізація особистості у різні вікові періоди, яким відповідають етапи її розвитку і становлення, характеризується специфічними соціально-психологічними особливостями.

Соціалізація підлітків. Особистість підлітка — доволі складний феномен. Важливими соціально-психологічними новоутвореннями підліткового віку є особистісне самоутвердження, дорослість, потреба у спілкуванні, інтенсифікація контактів, перегляд попередніх переконань та уявлень, формування нового світогляду, засвоєння цінностей і норм підліткового середовища тощо. У різноманітних міжособистісних стосунках підліток намагається з'ясувати, як до нього ставляться інші. У ставленні до батьків виявляє ознаки емансипації (відстоювання своєї точки зору, втеча з дому тощо). У старшому підлітковому віці він виходить на спілкування із суспільством, внаслідок чого з'являються авторитети, які підліток знаходить не тільки в середовищі безпосередньої взаємодії, а й у пресі, комп'ютері тощо. Надходження у кров гормонів, що виробляються органами внутрішньої секреції, викликають у підлітків то загострене, то послаблене сприймання навколишнього світу, спад чи піднесення працездатності й енергії, що супроводжується перепадами настрою, надмірними переживаннями. Внутрішній світ підлітка, постійно ускладнюючись, вимагає інтимності та відмежування від будь-яких, іноді навіть доброзичливих, зовнішніх впливів. Перебування наодинці зі своїми проблемами може сприяти як зміцненню його самостійності, так і виникненню певної відчуженості. В цей період виникають статеві потяги і пов'язані з ними нові переживання. До того ж змінюється стан деяких нервових центрів, що робить для нього значущою інформацію сексуального характеру. Це спонукає розвиток потреби у визнанні себе представниками протилежної статі. У класі з'являються закохані пари, культивуються дружні стосунки.

Для соціальної психології значний інтерес становлять характерні для підліткового віку явища акселерації та інфантилізму.

Акселерація (лат. acceleratio — прискорення) — прискорений соматичний розвиток і фізіологічне дозрівання підлітка, що виявляється у збільшенні маси тіла, ранніх термінах статевого дозрівання.

Ці особливості нерідко породжують різноманітні психологічні колізії — смислові бар'єри, конфлікти, афективні форми поведінки тощо.

Інфантилізм (лат. infantilis — дитячий) — збереження в психіці й поведінці підлітка особливостей, притаманних дитячому віку.

Такий підліток вирізняється незрілою емоційно-вольовою сферою, що проявляється у несамостійності рішень і вчинків, почутті незахищеності, заниженій критичності щодо себе тощо. Посилюють інфантилізм не лише різні аномалії діяльності мозку та залоз внутрішньої секреції, а й недоліки освіти та виховання. Йдеться про такі стилі впливу дорослих на підлітків, як диктат, опіка та вседозволеність. Намагання батьків нав'язати дітям свою думку, віддалити від товариства однолітків, в усьому потурати може призвести до негативних наслідків — затримки у формуванні не тільки рухових умінь та навичок, недостатньої фізичної сили, а й до невміння спілкуватися, стримувати свої емоції, бажання. Цілком можлива поява й іншої проблеми: тяжіння до молодших, якими можна керувати і серед яких легше маскувати свою неспроможність.

У зв'язку з нерівномірним прискоренням росту, непропорційним розвитком кісток і м'язів у підлітків настає тимчасова дисгармонія в координації рухів, що викликає серйозні емоційні переживання, адже їм хочеться подобатися собі та іншим, мати привабливу зовнішність. Важливою умовою самосвідомості підлітка є самооцінка своєї зовнішності. Необразливий на перший погляд жарт на його адресу може спричинити або гострий конфлікт, або глибокі переживання. Підлітки, які за своїми фізичними особливостями виділяються серед однолітків, більше схильні до несприятливого впливу соціально-психологічного середовища, що сприяє формуванню негативної “Я-концепції”, залежності від оточення чи боротьби з ним.

Важливим соціально-психологічним новоутворенням підліткового віку є дорослість. Виявляється вона як новий рівень домагань, що прогнозує майбутній стан, якого підліток фактично ще не досяг. Це породжує типові вікові конфлікти та їх відображення в самосвідомості підлітка. Почуття дорослості вступає у суперечність з реальним статусом у сім'ї та школі, що провокує негативні форми самоутвердження: якщо підліток неспроможний проявити себе і довести іншим свою дорослість загальновизнаними соціально-моральними нормами і схвалюваними способами, він намагається робити це будь-яким шляхом, іноді не вдаючись до аморальних чи асоціальних вчинків, манер спілкування.

У підлітковому віці втрачають свою актуальність стосунки з батьками, вчителями, а найважливішими стають стосунки з однолітками. Так виявляються глибинні потреби підлітків у розгортанні соціально-моральних зв'язків. У спілкуванні з ровесниками у них формується не лише перше, серйозніше, порівняно з ранніми віковими зв'язками, товариство, в якому вони отримують підтримку і можуть досягти самовираження, а й реалізується потреба в суспільному визнанні їх соціальної значущості. Стосунки з однолітками психологічно зорієнтовані на майбутні взаємини в дорослому товаристві, є однією з форм засвоєння його норм. Наштовхуючись на байдужість, роздратування дорослих, підлітки змушені розширювати свої контакти з ровесниками, інтенсивно формувати свій соціум, жорсткі закони якого часто стають своєрідним протестом проти дорослої спільноти.

Потреба в соціальних контактах і є передумовою створення численних підліткових угруповань. Неусвідомлювана мета взаємин з однолітками полягає в намаганні підлітка соціально актуалізуватися, не залишитися непоміченим, звернути на себе увагу. Кожен із них по-своєму інтегрується в суспільство. Це може виявлятися в індиферентній, активній чи напруженій поведінці. У свідомості сучасних підлітків, які здебільшого орієнтуються у соціальних контактах на дорослих, домінують не школа, не навчання, не відпочинок, а товариство та суспільство. Вони мотиваційно готові до засвоєння норм і цінностей суспільства, виявляючи водночас недостатню здатність до самореалізації.

Потреба підлітка досягти у своєму розвитку рівня, на якому перебуває суспільство, зумовлює зміну його ставлення до оточення. Однак цю потребу та її реалізацію відмежовує грань, що визначається соціально закріпленими позиціями дитинства і дорослого світу. Ця “зона відчуження” проявляється в агресивності й страху підлітків, в роздратуванні й тривозі дорослих. Найпоширенішими є два стійкі типи позицій підлітка, що мають принципово різний соціально-психологічний зміст — проміжні “Я в суспільстві” та вузлові “Я і суспільство”. За реального поєднання цих позицій на передній план виходить то одна, то інша. Практика взаємин засвідчує вирішальну роль позиції “Я і суспільство”, адже підлітковий етап соціалізації вирізняється найбільш вираженою індивідуалізацією, самодетермінацією, самоуправлінням підростаючої людини, яка не просто стає суб'єктом, а й усвідомлює себе ним. Підліток критично ставиться до сказаного співрозмовником, написаного в книгах, засобах масової комунікації, що вимагає від дорослих цілеспрямованої роботи щодо формування об'єктивних оцінок соціуму. Ця вікова особливість сприятиме соціалізації підлітків, накопиченню ними позитивного соціально-психологічного та морального досвіду за умови, що їх вчитимуть знаходити в реальних явищах позитивне й негативне, об'єктивно оцінювати їх, передбачати розвиток і коректно виражати своє ставлення до них. Інакше неминучим буде розрив між свідомістю і вчинком, між словом і ділом, нерозвинутість досвіду поведінки, невміння співвідносити моральні норми з реальною діяльністю. Внаслідок цього моральна свідомість підлітків не стане регулятором їх індивідуальної поведінки.

Чим гірші стосунки підлітка з дорослими, тим частіше він звертається до однолітків і більше від них залежить. Значну роль у становленні та особистісному самовизначенні підлітків відіграють референтні групи як інститути соціалізації.

Референтна (лат. refero — повідомляю) група — реальна чи умовна соціальна спільність, з якою індивід співвідносить себе як з еталоном, орієнтуючись у своїх вчинках і самооцінці на її норми та цінності.

Ціннісні орієнтації референтної групи значною мірою визначають соціально-психологічне обличчя підлітка. Наскільки група реалізує себе як єдина площина соціально-психологічного досвіду, в якій підліток може себе виявити, настільки вона є формуючою силою його соціалізації.

Нині соціалізація підлітка характеризується прискореним його фізичним, статевим дозріванням, що вказує на необхідність зниження початкової межі юнацького віку, а необхідність подовження періоду навчання дещо відстрочує настання соціальної зрілості, тим самим розширюючи межі підліткового віку, створюючи передумови для виникнення і збереження інфантилізму, соціальної, моральної та громадянської несамостійності.

Останніми роками помітно змінилася і система духовних цінностей підлітків. У їх свідомості, моральних орієнтирах чітко проглядаються як елементи оновлення духовних сфер особистості на основі оволодіння загальнолюдськими цінностями, так і негативні тенденції, що існують у суспільстві. Очевидним у соціалізації сучасного підлітка є процес відторгнення міфологізованих цінностей минулої соціальної епохи і формування якісно оновленої свідомості.

Зміни ціннісних орієнтацій підлітків зумовлені трансформацією політичної, економічної систем, соціально-психологічної ситуації в суспільстві. їм властиві спрямованість у майбутнє, стурбованість соціальними проблемами (війни і миру, екології тощо), пошук свого “Я”, а також “вакуум” віри, пасивність, дефіцит духовних контактів, гуманістичних начал особистості. Тому важливо уберегти їх від соціальної фрустрації, сприяти зростанню. Інакше вони сконцентрують у собі соціально-психологічні характеристики “маргіналів”, що створюватимуть їм труднощі при інтеграції в соціальні інститути та соціальні відносини.

У взаєминах між дорослими й підлітками з точки зору української культури та етнопсихології домінує традиція передавати соціально-психологічний досвід від старших до молодших. Однак сучасні підлітки вибірково ставляться до цінностей історичної спадщини, вносять елементи новизни в соціальне життя, чим збагачують соціум. Соціально-психологічною особливістю сьогодення стали більш гнучкі, рухливі, рівноправні стосунки батьків і дітей. Підлітки намагаються автономно вирішувати свої справи, менше радяться з дорослими. Суттєвою є розбіжність у сприйнятті одного покоління іншим: дорослим здається, що діти недооцінюють їх і переоцінюють себе, а підлітки нарікають на нерозуміння, несправедливість дорослих. Це засвідчує таку тенденцію в соціалізації: чим більше відбувається за одиницю часу соціально значущих змін, тим помітнішими стають розбіжності між поколіннями, тим складнішими є механізми передавання культури від старших до молодших, тим вибірковішою є позиція підлітків до соціальної та культурної спадщини. Водночас помилково розглядати старше покоління тільки як носія всього позитивного, а молодше — негативного чи навпаки. Межу між старим і новим, між прогресивним і регресивним слід шукати не між поколіннями, а між передовими і відсталими їх представниками.

Традиційні взаємини між людьми вважають найважливішими етнопсихологічними та соціально-психологічними механізмами регуляції спілкування та діяльності в суспільстві. Вони детермінують вироблення системи моральних взаємин, впливів і виховання підростаючої зміни загалом. Однак це не страхує від усіх проблем. Однією з них є те, що підліток вихований у дусі глибокої шани до традицій, моральних норм, які інколи пов'язані з досить специфічними культурними умовами, володіє відносно унікальною, соціально обмеженою сукупністю стереотипів і уявлень. Потрапляючи в інноваційну систему соціалізації, в інші умови становлення й виховання, що вимагає високої адаптивності, готовності сприймати і засвоювати багато стереотипів і уявлень, які можуть суперечити засвоєним раніше, він може розгубитися, виявитись нездатним самостійно усе осмислити. За відсутності кваліфікованої допомоги це може спричинити його девіантну (лат. deviatio — відхилення) поведінку .

Багато соціально-психологічних рис “маргінальної людини” породжено розмитістю і двоякістю норм і стереотипів поведінки. Така ситуація (підліток потрапляє в нову систему соціалізації) може виникнути, наприклад, коли школяр із села переїздить до міста або переходить з одного інституту соціалізації в інший (із сім'ї в школу, із школи в коледж, університет). “Свобода міста” часто обертається для підлітка з сільської місцевості дискомфортом, самотністю. І чим більшим є місто, тим частішою є ця тенденція. Це зобов'язує вихователя допомогти вихідцю з села адаптуватися до нових умов, а мешканцю міста певною мірою прилучитися до сільських стереотипів, ритуалів, уявлень. Процес такої адаптації пов'язаний із втратою деяких індивідуальних властивостей з обох боків.

Підліткам властива акцентуація характеру (поняття запроваджене німецьким психіатром і психологом Карлом Леонгардом (1904—1988)).

Акцентуація (лат. accentuo — наголошую) характеру (грец. спаrakter — риса, особливість) — надмірне вираження окремих рис характеру та їх поєднань, що є крайніми варіантами норми.

Оформляючись до підліткового віку, більшість із них пізніше згладжується, компенсується. Залежно від ступеня вираження розрізняють явні і приховані акцентуації характеру, які можуть переходити одна в одну під впливом різних чинників — особливостей сімейного виховання, соціального середовища та ін. За складних психогенних ситуацій, які тривалий час впливають на “слабку ланку” характеру, вони можуть спричини неврози, психопатії.

Отже, підлітковий вік — це пора специфічних психологічних контрастів, що характеризують як внутрішній світ індивіда, так і сферу його міжособистісних стосунків.

Соціалізація старшокласників. У ранній юності на основі прагнення до автономії формується структура самосвідомості, яка дає змогу оцінювати свої здібності, особистісні якості та займатися самовдосконаленням. Посилення інтересу до своєї особистості у цей період є умовою цілеспрямованої самоосвіти та самовиховання. Для старшокласників провідним центром розвитку стає особистісне самовизначення, а центром життєвої ситуації, навколо якого починають обертатись уся їх діяльність та інтереси, вибір життєвого шляху. Високого ступеня зрілості, диференціації та стабільності досягає моральна свідомість, яка характеризується переходом на конвенціональний рівень: старшокласники починають усвідомлювати морально-етичні проблеми, над якими задумуються дорослі, їх моральне самовизначення опосередковане не тільки процесами пізнання, а міжособистісними відносинами, виникненням інтимних стосунків з особами протилежної статі.

Про диференціацію юнацької свідомості, розвиток системи особистісних смислів і значень свідчить уміння старшокласників пізнавати себе на основі пізнання інших. Соціально-психологічна специфіка юності полягає в тому, що саме в ці роки розгортається активний процес набуття досвіду спілкування, становлення світогляду, завершується формування соціальних установок, їх когнітивного, емоційного та поведінкового компонентів. І хоча погляди старшокласників не завжди правильні, зате вони часто вирізняються стійкістю та послідовністю.

У ранній юності вже не такими гострими є міжособистісні конфлікти, менше проявляється негативізм у ставленні до інших, поліпшується фізичне й емоційне самопочуття, підвищується комунікабельність, знижується рівень тривожності, нормалізується самооцінка. У спілкуванні простежується яскраво виражена статево-рольова диференціація, яка межує з інфантильно-рольовою негнучкістю. Бувають випадки загостреного відчуття самотності.

Соціалізуючись, старшокласник розвиває свій світогляд, самосвідомість, ставлення до дійсності, характер, особистісні та комунікативні якості, психічні процеси, накопичує соціально-психологічний досвід, набуває самостійності, впевненості у собі, стійкості до стресів тощо. Діяльність його як суб'єкта навчання наділена якісно іншим змістом, ніж у середніх класах, адже поряд із внутрішніми пізнавальними мотивами засвоєння знань з предметів, що мають особистісну смислову цінність, у старшокласника з'являються соціальні та особистісні зовнішні мотиви, передусім мотиви досягнення. Поряд з навчанням провідною стає особлива діяльність із встановлення інтимно-особистісних стосунків — діяльність спілкування. Побудовані на основі певних морально-етичних вимог і соціальних норм взаємини роблять міжособистісне спілкування старшокласників діяльністю, всередині якої формуються спільні погляди на життя, на майбутнє.

У старшому шкільному віці триває розвиток особливого виду діяльності — спілкування, основним партнером у якому є ровесник або значущий друг. У контексті соціалізації спілкування постає як засвоєння старшокласником соціокультурних цінностей під час навчання і як його самореалізація у процесі соціальної взаємодії з учителями, однокласниками та іншими людьми. Старший шкільний вік особливо загострює проблему спілкування, і саме в цей час помітною є тенденція до задоволення потреби у спілкуванні на всіх рівнях, інтенсивність якої може бути настільки високою, що стає центром життєвих прагнень юнацтва. Спілкування реалізується в побудові взаємин з ровесниками на основі певних етичних норм, що визначають вчинки старшокласників; у формуванні загальних поглядів на життя, стосунків між людьми, тобто особистісних смислів; в оформленні самосвідомості; у створенні передумов для виникнення нових завдань і мотивів подальшої власної діяльності тощо.

Важливою соціально-психологічною особливістю цього періоду є розвиток соціальної компетентності як основної складової здатності старшокласника в процесі спілкування та взаємодії знаходити нових друзів і зберігати давніх. Цей розвиток базується частково на здатності старшокласників до соціального порівняння, що дає змогу виявити й оцінити характерні риси інших. Спираючись на ці оцінки, юнаки та дівчата обирають друзів і визначають своє ставлення до різних груп і компаній, які становлять оточення їх ровесників. Вони також шукають друзів за принципом схожості, заміщуючи їх кількість якістю дружби з ровесниками, що поділяють їх погляди і цінності. При цьому інтимність стає обов'язковим атрибутом дружби з ровесником однієї статі.

Значна роль у теорії соціалізації належить розвитку і примноженню контактів старшокласника з іншими людьми в умовах суспільно значущої спільної діяльності. Йдеться про провідну референтну групу в житті старшокласників, у якій міжособистісні стосунки зумовлюються змістом спільної діяльності. Саме в групі виникає найсприятливіша ситуація для їх соціалізації: вона пов'язує суспільство й учня, презентуючи загальнолюдські цінності в емоційно закріпленій формі. Спільна групова діяльність передбачає систему взаємодії між однокласниками, між конкретним старшокласником та класом як спільним суб'єктом, умовою і засобом формування якого є спілкування. Відповідно до цього складається система взаємодій індивідуальних та колективних потреб, інтересів, цінностей, мотивів і цілей, які регулюються виробленням певних правил та норм поведінки. І якщо ядром спрямованості колективної діяльності є цілі, значущість яких усвідомлюється всіма, і домінуючі мотиви діяльності, то джерелом колективних цілей і мотивів — ціннісні орієнтації, що формуються в процесі прийняття групою цінностей суспільства. Група найбільше сприяє встановленню комунікативних відносин між індивідами, створює для них можливості особистісного росту й ефективної спільної діяльності, є засобом розширення соціальних контактів старшокласників та їх успішної соціальної адаптації.

Успішна соціалізація учнів у школі без успішної соціалізації в сім'ї неможлива. Тісна взаємодія цих інститутів у процесі соціалізації завжди дає позитивний ефект. Труднощі соціалізації старшокласників у сім'ї виникають через те, що в міру дозрівання їх погляди і розуміння суспільних подій змінюються, часто не збігаючись із батьківськими. За звичних для ранньої юності швидких особистісних змін вірогідність розходжень у поглядах старшокласників та батьків різко зростає порівняно з попередніми періодами розвитку. Якщо при цьому вони наштовхуються на спротив батьків, то це може призвести до конфліктів, що породжує проблему перегляду батьками своїх ролей. За таких умов важливо, щоб батьки діяли стосовно дітей спільно, оскільки тісний зв'язок дитини з одним із батьків і “виключення” іншого призводять до того, що “виключений” перестає бути посередником соціалізації та авторитетною фігурою. Найчастіше проблеми соціалізації виникають у неповних сім'ях. Зумовлені вони тим, що старшокласник у процесі особистісного самовизначення може розкритикувати батьківський авторитет. Слід враховувати і те, що реакція старшокласників на ровесників зумовлюється звичаями і традиціями культури, тісно пов'язаними з економічним статусом, професією, етнічною та релігійною належністю їх батьків тощо. Виникає неминуча суперечність у поглядах на світ, яких дотримується сім'я та ровесники: багато старшокласників, які проживають у містах, змушені вибирати між культурою ровесників, які понад усе ставлять, наприклад, меркантильні інтереси, і цінностями батьків, які підкреслюють важливість праці в самоутвердженні людини. Старшокласники, котрі перебувають на стадії особистісного самовизначення, схильні або різко розмежовувати світи ровесників і батьків, або наслідувати групу однолітків своєю поведінкою, манерою вдягатися, говорити тощо.

У структурі соціалізації старшокласників проміжною ланкою, яка регулює відповідність між їх поведінкою, діями, інтересами, потребами та інтересами суспільства, є цінності. Виходячи з цього, соціально-психологічним феноменом старшого шкільного віку можна вважати вибір особистісних цінностей та індивідуальної лінії поведінки.

Цінність — феномен, який має для людини велике значення і відповідає її актуальним потребам та ідеалам; опосередковане культурою поняття, яке є еталоном належного у досягненні потреб.

Значною мірою зміст юнацьких цінностей залежить від культурного контексту й історичного періоду. Соціальні події, що відбуваються в світі й країні, змушують юнаків і дівчат самостійно робити вибір, особисто орієнтуватись у всьому. Порівняно з минулими поколіннями сучасні старшокласники раціональніше сприймають життя, більш самостійні.

Різні соціально-психологічні чинники (матеріальні умови життєдіяльності, індивідуально-типові риси особистості, нахили, здібності, комунікативні вміння, якість навчально-виховного впливу школи, сім'ї, інших інститутів соціалізації) впливають на процес формування ціннісних орієнтацій.

Ціннісні орієнтації — спрямованість інтересів і потреб особистості на певну ієрархію життєвих цінностей, схильність надавати перевагу одним цінностям і заперечувати інші, спосіб диференціації особистісних об'єктів і явищ за їх особистісною значущістю.

У старшокласників вони набувають стійких мотивів спілкування і діяльності, трансформуючись у переконання. Отже, рівень розвитку суспільства зумовлює кількісний і якісний зміст потреб, соціальну і моральну цінність яких визначає спрямованість, що сприяє вияву ціннісних орієнтацій. Ефективну соціалізацію можна розглядати і як процес набуття, засвоєння і формування найбільш сприятливих для розвитку суспільства й особистості цінностей старшокласника.

Основним новоутворенням ранньої юності є особистісне самовизначення, від якого залежать усі інші види самовизначення юнаків і дівчат.

Самовизначення — усвідомлений вибір особистістю позиції у певній життєвій ситуації, підкреслене ставлення до чогось чи когось.

Визначальну роль в особистісному самовизначенні старшокласника відіграє самосвідомість, що є основою ставлення особистості до себе та взаємодії з іншими людьми. До основних соціально-психологічних детермінантів особистісного самовизначення юнаків і дівчат, що мають смислове значення, належать: значущість проблем, що обговорюються з однолітками; коло референтних осіб; ціннісні орієнтації; цілеспрямованість взаємин; сфери самореалізації; ставлення до соціуму й осмислення себе в ньому; майбутні плани, їх конкретний зміст; вибір професії, орієнтація в ньому на соціально чи особистісно значущі чинники; міра впевненості у виборі лінії поведінки.

Феномен особистісного самовизначення для старшокласників є провідним центром соціалізації. Виникнення цього феномену можливе тільки на певному рівні розвитку самосвідомості — коли в особистості з'являється здатність до внутрішнього діалогу. Формування особистісного самовизначення забезпечується об'єктивними умовами соціальної дійсності, системою цілеспрямованих виховних впливів, суб'єктивною підготовленістю підростаючого покоління до спілкування і взаємодії в соціумі. Об'єктивними передумовами його виникнення є незадоволення відсутністю належної довіри і взаєморозуміння з боку дорослих, неоднакова готовність до участі в соціально необхідній взаємодії й слабка готовність до реального соціального життя загалом. Суб'єктивними передумовами цього процесу стає виникнення внутрішньої потреби у формуванні певної смислової системи, розвиток ціннісно-орієнтаційної діяльності й почуття відповідальності за сказане, вчинене, стабілізація мотиваційної сфери.

Виокремлюють такі найважливіші психологічні чинники соціалізації старшокласників:

— соціально-психологічні (характеризують мікросередовище школярів, його інститути соціалізації, норми, цінності);

— ефективні умови взаємодії (взаєморозуміння, сприймання людьми одне одного);

— механізми впливу на особистість (розвиток її потреби в спілкуванні тощо);

— психолого-педагогічні та соціально-педагогічні (виявляються у вибірково-активному ставленні старшокласників до сфери спілкування, педагогічних впливів сім'ї, школи, суспільних інститутів, соціально-моральних цінностей і норм, представлених на мікрорівні).

Показником результативності соціалізації старшокласників у мікросоціумі є новий характер самовизначення та сформованість їх ціннісних орієнтацій, які мають тенденцію до пріоритету вітальних (важливих для життя) цінностей, а також цінностей матеріального достатку й умов життя.

Соціалізація студентської молоді. Цей період пов'язаний передусім з навчанням у вузі, з опануванням багатьох нових дисциплін, необхідних для професійного становлення особистості. Тому найважливішим чинником, який впливає на процес соціалізації у цьому віці, є навчальна діяльність.

Навчальна діяльність — один із видів діяльності студентів, спрямований на засвоєння ними теоретичних знань, умінь і навичок.

З комунікативного погляду, навчання — двоєдина діяльність педагога і студента. Вона має системний характер, предметом її є взаємодія між тим, хто навчає, і тим, хто вчиться. Складна сукупність взаємодій і зв'язків викладача і студентів опосередковується системою засобів, методів і організаційних форм навчання та спілкування. Процес навчання охоплює не тільки дидактичний, пов'язаний із засвоєнням знань, компонент, а й соціально-психологічний, що відтворює характер взаємин у студентській групі, соціально-психологічну групову атмосферу, рівень розуміння в системі “педагог — студент” та ін. Соціально-психологічний компонент навчальної діяльності студентів утворюють такі складові: проблеми адаптації студентів до умов навчання у вузі; особливості створення позитивного соціально-психологічного клімату в студентській групі; особливості налагодження стосунків студентів із викладачами; соціально-психологічні бар'єри студентів, зумовлені навчанням; типи спілкування і діяльності на рівні “педагог — студент”, “педагог — студентська аудиторія”; проблеми взаєморозуміння викладача і студентів; етнопсихологічні особливості спілкування в процесі навчання та взаємодії; проблеми міжособистісних конфліктів; особливості вияву десоціалізуючих впливів на молоду людину. Дія цих чинників зумовлює конкретні особливості соціалізації студентства. У цьому контексті особливо значущою є проблема адаптації студентів-першокурсників до умов навчання у вузі, зумовлена недостатньою орієнтацією вчорашнього школяра в соціально-психологічному просторі нового для нього соціального інституту.

Адаптація (лат. adaptatio — пристосовувати) у психології особистості — пристосування індивіда до умов соціального середовища та існування в ньому.

Проблема першокурсників полягає не тільки в тому, щоб сприйняти і зрозуміти нову для них систему, а й у тому, щоб прийняти її на емоційно-особистісному рівні, знайти в ній особистісні сенси. Актуалізація потенційної загрози, яку породжує неадаптивність до нових умов життєдіяльності, може виявитися у відсутності орієнтації в соціально-психологічному просторі навчального закладу, що зумовлює певну ізольованість, негативно позначається на самооцінці особистості, на процесі міжособистісного спілкування в групі тощо. Усе це нерідко провокує втрату інтересу до навчання, здобуття вищої освіти.

Адаптивність (лат. adaptatio — пристосовувати) — інтегративна властивість, яка характеризує ступінь психологічної адаптації особистості і визначається відповідністю (власне адаптивність), відносною невідповідністю (неадаптивність) або крайнім ступенем невідповідності і відсутністю можливості адаптації (дезадаптивність) між цілями, устремліннями індивіда і досягнутими результатами.

Складнощі адаптації породжуються здебільшого мотиваційними, раціональними проблемами з поведінковими виявами, зокрема з емоційною залежністю студента від оцінки викладача. Однією з причин таких проблем є інфантильність як особистісна риса, яка спричиняє специфічну мотивацію навчання. Таким студентам притаманне бажання відповідати опанованим у дитинстві зовнішнім стандартам. У студентському середовищі їх особистісний статус у групах, як правило, значно нижчий, ніж у студентів, які менше часу витрачають на навчання, але мають добре розвинуті комунікативні здібності. Не менш відчутним є те, що першокурсник орієнтується на досвід спілкування в школі, де стосунки досить близькі й емоційно значущі. А потрапивши в нову систему соціалізації, він продовжує відтворювати звичний стереотип поведінки, надмірно орієнтуючись на групу, керуючись її думкою у вчинках. Конформна (лат. conformis — подібний) поведінка часто заважає у навчанні: першокурсник малоініціативний, не ставить запитань, соромиться підняти руку на семінарі, щоб не викликати негативної реакції групи, тощо.

Надмірна орієнтація на свою групу породжує пасивність в освоєнні соціально-психологічного простору вищого навчального закладу, переважання у вчинках стратегії уникнення невдачі. Але, як свідчать результати досліджень, студентське середовище є толерантнішим до різноманітних стилів життя та взаємодії, ніж шкільне, і диктат студентських мікрогруп буває, як правило, менш тотальним, ніж у підлітків.

Успішній адаптації сприяє наявність в академічній групі позитивного соціально-психологічного клімату.

Соціально-психологічний клімат — морально-психологічний настрій, який відтворюється у взаєминах у групі, умови, що створюють ефективний процес навчальної діяльності.

Будь-який соціально-психологічний клімат, в тому числі й студентської групи, перебуває під впливом соціально-психологічного клімату в суспільстві, умов життєдіяльності колективу, особливостей суспільної думки, психологічного зараження, наслідування, групової динаміки, особливостей міжособистісного спілкування. Позитивними ознаками соціально-психологічного клімату в групі є: наявність позитивної перспективи для групи та для кожного її індивіда; довіра та висока вимогливість один до одного; ділова критика; вільне висловлювання власної думки; відсутність тиску як у групі, так і ззовні; достатня поінформованість про цілі та завдання групи; задоволеність від належності до групи та від процесу спілкування; прийняття на себе відповідальності за справи спільності тощо. Позитивний соціально-психологічний клімат у студентській групі сприяє задоволенню у студентів потреби у спілкуванні, розкриттю їх індивідуальних рис, позитивному ставленню до навчання, якщо це є цінністю групи, тощо.

Вивчення соціально-психологічних особливостей соціалізації студентської молоді передбачає аналіз власне педагогічного спілкування, в межах якого і відбувається навчальна діяльність. Йдеться про спільне розв'язання проблем навчання засобами спілкування, про чітку систему дій учасників педагогічного спілкування та їх узгоджену комунікативну діяльність, тобто про співробітництво, яке характеризують такі параметри:

— активність учасників взаємодії, спрямованої один на одного і на самих себе (змістом цієї активності є численні процеси міжособистісного пізнання, соціально-психологічного відображення, самопізнання та ін., а результатом — формування психологічної єдності учасників взаємодії, досягнення певного рівня взаєморозуміння між ними);

— предметна сутність, яка постає у формі навчальних завдань (з цієї точки зору педагогічне спілкування можна описати як процес інтеграції предмета співробітництва, формування предметно-ціннісної і мотиваційної єдності його учасників);

— процесуальна сутність, що розглядає співробітництво як процес, в якому виявляються індивідуальні та колективні предметні дії його учасників (педагогічне спілкування постає як процес інтеграції індивідуальних дій педагога і студента в їх спільній діяльності).

Необхідною умовою ефективної соціалізації під час навчання є наявність зворотного зв'язку. Йдеться про взаєморозуміння, тобто про розуміння іншої людини, взаємин на різних рівнях взаємодії: “педагог — студент”, “студент — студент” тощо. Взаєморозуміння між педагогом і студентом розглядають як стан внутрішньої згоди, який має певні особливості, зумовлені характером і умовами навчальної діяльності.

Процес соціалізації в студентській групі може супроводжуватися конфліктами, які нерідко провокують негативні емоції і позначаються на навчальній діяльності студента. В процесі спільної діяльності конфлікти спричинюють, як правило, предметно-ділові розбіжності й розбіжності особисто-прагматичних інтересів. Виникають конфлікти як серед студентів, так і між студентами й викладачами. Якщо у студентському середовищі, яке здійснює спільну навчальну діяльність, переважають предметно-ділові суперечності, конфлікт здебільшого не призводить до розриву міжособистісних стосунків і не супроводжується нагнітанням емоційної напруженості та ворожості. Коли суперечності виникають у сфері особистісно-прагматичних інтересів, то вони легко переходять у неприязнь і ворожнечу. Трапляється, що особистісно-прагматичні розходження прикриваються предметно-діловими суперечками або тривалі предметно-ділові суперечки поступово породжують особисту неприязнь. Усі ці варіанти конфлікту створюють для студента несприятливий морально-психологічний клімат, що знижує інтерес до навчання та спілкування у групі, негативно позначається на процесі соціалізації. Якщо конфлікт між студентом і викладачем не припиняється, у студента може виникнути внутрішня неприязнь як до особистості викладача, так і до навчальної дисципліни, яку він викладає.

Усе це дає змогу розглядати процес соціалізації студента у вузі і як окремий випадок спілкування, і як особливо організоване спілкування, під час якого відбувається управління пізнанням, засвоєнням суспільно-історичного досвіду, соціально-психологічне відображення, відтворення і засвоєння усіх видів діяльності та реалій мікросоціуму. Соціально-психологічні характеристики навчальної діяльності охоплюють також особливості міжособистісного спілкування у студентській групі.

Основою формування світогляду молодої людини є соціальні цінності — узагальнені уявлення про мету і норми поведінки. Ціннісні орієнтації студентства формуються в процесі соціалізації під час засвоєння нових знань та соціально-психологічного досвіду і виявляються у цілях, інтересах, переконаннях, спілкуванні і діяльності особистості. Реалізуються вони у процесі життєдіяльності та підтверджуються або відкидаються життєвим досвідом. На основі індивідуального досвіду, що є адекватною чи неадекватною умовою соціального середовища, конкретні ціннісні орієнтації або набувають особистісного сенсу, або витісняються як такі, що не забезпечують успішного функціонування особистості в соціумі. Зміни в суспільстві певним чином відображаються у свідомості молоді, зумовлюючи зміни в системі їх ціннісних орієнтацій. Чинники, які опосередковують вплив соціального середовища на формування і трансформацію ціннісних орієнтацій студентів, досить різноманітні. Це — соціально-психологічний клімат у студентській групі, до якої належить конкретна особа; родинне оточення з його традиціями; освіта і культурні надбання суспільства; релігійні переконання та комплекс інших умов, що впливають на особистість, та ін.

Зміна ціннісних орієнтацій є досить болісним процесом, знання його закономірностей може сприяти виявленню особливостей впливу на молоду особистість суспільних інститутів з метою послаблення її емоційних стресів та запобігання можливій соціальній напруженості.

Як правило, сформувавши свою ціннісну картину світу, людина зберігає її незмінною впродовж усього життя. Формується вона переважно на етапі соціалізації індивіда, що передує періоду зрілості. Надалі система цінностей людини змінюється лише в кризові періоди. Це стосується здебільшого структури цінностей і відображає зміни пріоритетів, внаслідок чого одні цінності стають більш значущими, інші — поступаються їм місцем. У суспільствах, що трансформуються, ця система не спрацьовує, оскільки суттєві зрушення у суспільній системі цінностей породжують для більшості людей нагальну потребу сприйняти нові орієнтири, перебудувати особистісну систему цінностей. При цьому в масовій свідомості відбувається заміна монолітної системи цінностей на плюралістичну, коли різні категорії людей вибудовують свою ціннісну ієрархію на різних базових позиціях. Це безпосередньо стосується і студентства, яке намагається досягти взаєморозуміння у стосунках, керуючись принципами терпимості.

Нині процес соціалізації молоді ускладнюється переоцінкою традицій, норм і цінностей. Якщо раніше молодь спиралася на досвід попередніх поколінь, то тепер їй доводиться творити новий соціальний досвід, покладаючись переважно на себе, що значною мірою зумовлює суперечливі тенденції у її свідомості та поведінці. У студентському середовищі це засвідчують різноманітні моделі самореалізації. Для багатьох студентів основними цінностями є “знайти себе в житті”, “бути людиною”, “досягти матеріального достатку” тощо.

Соціалізація особистості у зрілому віці. Зрілість припадає на період досягнення людиною найвищого розвитку її духовних, інтелектуальних і фізичних здібностей. Часто її ототожнюють з дорослістю та повноліттям, хоч бути дорослим ще не означає бути зрілим. Такою можна вважати людину, яка навчилася реалізовувати життєві задуми, перспективи, яка у своєму розвитку перейшла від самовизначення до самореалізації. Найвагомішими сферами самореалізації особистості є професійна сфера, сфера сімейно-побутових взаємин, сексуальних стосунків, спілкування, виховання дітей, саморозвитку і самовдосконалення.

Зрілість є найтривалішим періодом онтогенезу. На стадії ранньої зрілості людина залучається до всіх сфер діяльності, стабілізує якості особистості, у тому числі комунікативні здібності, встановлює близькі стосунки з іншою людиною, виявляє творчі здібності, вибудовує власний спосіб життя, долає першу психологічну кризу переоцінки життєвого шляху. Середня зрілість пов'язана з пошуком відповідей на основні питання про сенс життя, людина намагається здійснити свої мрії. На цей період припадають переоцінка цілей і домагань, аналіз навколишньої дійсності, оточення, прагнення вплинути на майбутнє, стати творчою особистістю, професіоналом. Супроводжують його і сумніви щодо продовження обраного шляху, страх зниження працездатності, пошук нових цінностей. Водночас відчутними для особистості стають розбіжності між дійсністю та прагненнями, вона почувається наче на роздоріжжі. Від її вибору залежатимуть життя та розвиток. Криза середини життя може мати своїм наслідком кілька варіантів поведінки:

1. Усвідомлення кризи без відповідної оцінки своїх планів і домагань. Відсутність такої оцінки, а також відповідних коректив життєвої стратегії (цілей, планів) спричинюють рутинність життя індивіда.

2. Усвідомлення кризи через сприйняття та оцінку реакцій життя, які породжують страх перед майбутнім, думки про неможливість активності та корекції життєвих планів.

3. Усвідомлення кризи через оцінку та корекцію планів, глибинне оновлення та бажання активно діяти за нових умов.

Для успішного подолання кризи середини життя важливо проаналізувати власні цілі (самоаналіз) і переоцінити власні ресурси, розширити кругозір, переглянути і “коригувати життєвий курс під новим кутом бачення цілей. Середина і друга половина життя повинні мати свою значущість, інакше вони мало чим відрізнятимуться від першої половини, навіть віддалено нагадуватимуть її. У цей період людині необхідно: досягти зрілої громадянської і соціальної відповідальності; забезпечити і підтримувати належний життєвий рівень; виробити оптимальні способи проведення дозвілля; допомагати дітям в усвідомленні відповідальності у житті; поглиблювати особистісний аспект подружніх взаємин; розсудливо сприйняти фізіологічні зміни, звикнути до них, пристосуватися до взаємодії з батьками, які “входять” у старість.

Період пізньої зрілості супроводжують занепокоєність (людина намагається продовжити плідно і творчо працювати, виявляти свої здібності та можливості) або відсутність занепокоєності (призводить до гальмування розвитку та становлення, сприяє виникненню почуття непотрібності, спустошення). Часто цей період супроводжується надмірною турботою про себе тощо.

Період зрілості характеризують такі параметри:

— залежність. Вона виражена “Ти-парадигмою” (ти турбуєшся про мене). Залежним людям для досягнення мети потрібні інші;

— незалежність. Побудована на “Я-парадигмі” (я можу це зробити). Незалежні люди досягають усього, завдяки власним зусиллям;

— взаємозалежність. В її основі — “Ми-парадигма” (ми можемо це зробити). Взаємозалежні люди об'єднують свої здібності і можливості з можливостями інших для досягнення найвищого успіху.

Найсприятливішим для розвитку особистісної зрілості є рівень взаємозалежності. Він також оптимальний для вияву соціально-психологічної зрілості індивіда, основними показниками якої є його вміння казати правду, відстоювати свою позицію, поєднувати власні комунікативні можливості з вимогами, нормами і правилами поведінки соціального оточення, здатність долати комунікативні бар'єри та розв'язувати конфліктні ситуації тощо. Соціальна зрілість виявляється у громадській, політичній, моральній, естетичній сферах. її характеризують розвинуте почуття відповідальності, наявність соціального інтелекту (розвинена здатність до розуміння інших людей, передбачення розвитку різних соціальних ситуацій), потреба в турботі про інших людей, здатність до активної участі у житті суспільства, ефективне використання своїх знань і здібностей, конструктивне розв'язання численних життєвих проблем на шляху самореалізації.

На цьому етапі важливо використати всі можливості (в біологічному, психологічному, соціальному, соціально-психологічному аспектах) для продовження творчого, активного періоду життя завдяки правильній організації та використанню індивідуального часу (темп, ритм, частота тощо). Цими питаннями переймається акмеологія, яка зосереджується і на проблемах формування етичної, професійної культури, впливу соціокультурного та етнопсихологічного середовища на соціалізацію особи, створення умов для подолання суперечностей мікросередовища та особистості, що детермінують поведінку індивіда, розроблення науково обґрунтованого алгоритму продуктивного розв'язання завдань соціалізації зрілої особистості, самовдосконалення особистості, усвідомлення нею своїх реальних можливостей, ставлення до себе як до творця свого життя та ін. У пізньому зрілому і похилому віці важливо знайти застосування своїм здібностям і завдяки цьому продовжити період зрілості. Спеціалісти вважають найефективнішим методом боротьби зі старінням трудотерапію, оскільки праця наділена великою можливістю поновлювати людські сили, є основною потребою людини. За словами канадського біолога і лікаря Ганса Сельє (1907—1982), проблема не в тому, потрібно чи не потрібно працювати, а в тому, яка праця найбільше підходить людині на пізній стадії зрілості та у старості.

Для акмеології, яка спирається на досягнення генетики, медицини, психології, соціології, геронтології, педагогіки, важливими є всі стадії соціалізації особистості — старт (дитинство, шкільні, студентські роки), оптимум (зрілість, розквіт активності, професійних здібностей), фініш (пенсійний вік, старіння). На кожному з цих етапів соціалізації людина володіє широкими можливостями для вияву своїх здібностей і можливостей. Власний вибір обов'язково пов'язаний з відповідальністю за процес та результат діяльності. Процес вибору на різних стадіях соціалізації супроводжується пошуками, але саме він є найвпливовішим чинником формування особистості, розкриває простір для виявлення її індивідуальних рис, розкриття таланту, досягнення вершин творчості.

Розквіт можливостей особистості, досягнення нею вершин професійного, морального росту співвідносяться з поняттями “життєва перспектива”, “життєві плани”, “життєва мета”, “ідеал”.

Життєва перспектива — спосіб усвідомленого, відносно структурованого засвоєння особистістю свого майбутнього.

Життєву перспективу співвідносять з потенційними можливостями особистості на конкретний час і в майбутньому. Наявність перспектив наповнює життя людини глибоким смислом і є свідченням про достатньо молодий її психологічний вік. Під час життєвих криз життєві перспективи особистості звужуються, внаслідок чого вона стає вразливою, її стан починає характеризуватися як депресивний.

Життєві плани — спосіб усвідомлення свого ставлення до подій власного життя, підвищення своєї ролі у регулюванні індивідуальної життєдіяльності (під час прийняття життєво важливих рішень).

Життєві плани можуть стосуватися професійного, духовного, інтелектуального розвитку людини, сімейного благополуччя, матеріального достатку, майбутнього дітей тощо. Відсутність або уявлення про неможливість їх реалізації особистість сприймає як безвихідь.

Життєва мета — форма самопрогнозування, ідеального уявлення бажаного майбутнього.

Вона є продуктом усвідомлення особистісних потреб, які відтворюють найважливіші прагнення, інтереси людини. Йдеться про напрям життєдіяльності, цілі якого планується досягти і який мобілізує різноманітні зусилля людини.

Як правило, людина прагне того, що вважає гідним. При цьому не варто братися за непосильні завдання, адже у кожного є своя вершина. Але в межах своїх потенційних даних людина повинна зробити все, на що здатна. Досягнення високої майстерності, гармонія в собі й у взаємодії із середовищем є ідеальною метою.

Ідеал (франц. ideal) — узагальнене уявлення про_ максимально можливий рівень розвитку особистості, реалізації її потенціалу.

Ідеал має об'єктивний характер. У ньому втілені цінності як загальнолюдські, так і конкретного народу, на яких ґрунтується національний ідеал.

На етапі зрілості людина починає віддавати суспільству те, що отримала від нього протягом життя. Діалектична зумовленість цього процесу є запорукою розвитку суспільства й особистості.

Вікові кризи життя і процес соціалізації індивіда

Складові соціуму нерівноцінні і неоднаково впливають на індивіда в різні періоди його становлення. Найвідчутнішими щодо цього є кризові періоди в житті людини, а також економічні, політичні, релігійні, побутові, соціокультурні, соціально-психологічні умови, дія яких може бути як стабілізуючою, так і деструктивною.

У різні періоди життя людини відбуваються зміни в її психіці. Вони можуть розгортатися повільно і поступово (еволюційні зміни). У кризові періоди розвитку і становлення індивіда ці зміни раптово вибухають, розвиваються бурхливо і швидко, призводячи до глибоких наслідків. Цей психологічний феномен позначений поняттям “вікові кризи”.

Вікові кризи — особливі, перехідні періоди розвитку людини, які характеризуються психологічними змінами і нею переживаються.

У сучасній психології ще не вироблено єдиного погляду на вікові кризи. Одні дослідники вважають їх ненормальним, болісним явищем, результатом неправильного виховання, інші — вбачають у кризах конструктивну функцію, вважаючи їх закономірним, неминучим явищем. Очевидно, більшу рацію мають ті, хто називає вікову кризу природним явищем, оскільки протягом життя її переживають усі люди. За своєю суттю вона є внутрішнім конфліктом з приводу життя, його сенсу, головних цілей і шляхів їх досягнення. Переживання людиною кризи тісно пов'язане з глибиною і гостротою усвідомлення кризового стану, з рівнем особистісної зрілості, із здатністю її до рефлексії. Вікова криза визріває всередині особистості, настання її спричинюється тим, наскільки людина засвоїла все, що необхідно було опанувати на певному віковому етапі.

Традиційно виокремлюють кризи дитинства, підліткового, юнацького, похилого віку, зрілості. Крім кризових періодів, психологія вивчає кризові стани. Щодо них теж побутують різні погляди. Наприклад, сучасний вітчизняний психолог Наталія Максимова виокремлює такі кризові стани у підлітковому віці: філософська інтоксикація (інтенсивна інтелектуальна діяльність, спрямована на самостійне розв'язання “вічних” проблем — сенсу життя, призначення людства тощо); криза втрати сенсу життя (супроводжують її висновки про безглуздість життя взагалі, що підвищує ризик підліткового суїциду); афективно-шокові реакції (виникають у відповідь на зовнішню психотравмуючу ситуацію — напад бандитів, смерть родичів тощо, тривають, як правило, недовго і можуть спричинити реактивну депресію, посттравматичний стрес).

Періодизація психічного розвитку враховує передусім психофізіологічні зміни в організмі людини, а періодизація соціального розвитку спирається на особливості взаємодії індивіда з соціумом на різних етапах його життя, тобто на міру його включення в суспільну діяльність та соціальні контакти, особливості засвоєння соціального досвіду і відтворення соціальних зв'язків. Тому вона має дещо інші вікові межі. Наприклад, згідно з періодизацією психічного розвитку, старший підлітковий вік і ранній юнацький вік належать до різних вікових періодів, а згідно з періодизацією соціального розвитку — до єдиного маргінального (перехідного) періоду соціалізації.

За твердженням Е. Еріксона, протягом життя людина переживає вісім психосоціальних криз (рис. 4), які є специфічними для кожного вікового періоду, а їх сприятливий або несприятливий перебіг зумовлює розвиток особистості в соціумі (нормальну чи аномальну лінію): криза довіри — недовіри (перший рік життя); автономія — сором та сумніви (два — три роки); ініціативність — почуття провини (три — шість років); працьовитість, старанність — комплекс неповноцінності (сім — дванадцять років); особистісне самовизначення, ідентифікація — індивідуальна сірість, конформізм (дванадцять — вісімнадцять років); інтимність, комунікабельність — ізольованість, замкненість на собі (близько двадцяти років); турбота про виховання

Кризи

Рис. 4. Психосоціальні кризи людини (за Е. Еріксоном)

нового покоління — “занурення в себе” (тридцять — шістдесят років); задоволення від прожитого життя — відчай (за шістдесят). У контексті цієї концепції становлення особистості є зміною етапів, на кожному з яких відбувається якісне перетворення внутрішнього світу індивіда, змінюються його стосунки з навколишнім середовищем, а криза вікового розвитку — деяким узгодженням індивідуальних, біологічних чинників із соціальними. Саме в кризові моменти загострюється боротьба між позитивною та негативною ідентичністю, що може спричинити аномальну лінію розвитку.

Ідентичність (лат. identicus — тотожний) — збереження і підтримання особистістю власної цілісності, тотожності, неперервності історії свого життя.

Е. Еріксон розглядав ідентичність у двох аспектах: 1) єдність органічного та індивідуального компонентів (єдність фізичного зовнішнього образу, задатків, тотожності, автентичності і цілісності людського індивідуального буття); 2) соціальний компонент (групова ідентичність — входження особистості у різні спільноти; психосоціальна ідентичність — відчуття людиною значущості свого буття для суспільства). Кожен з названих аспектів ідентичності має позитивний (яким має бути індивід з точки зору соціального оточення) і негативний (те, яким він не повинен бути) полюси. У протиборстві цих полюсів і формується ідентичність. Кризовий момент загострює боротьбу, внаслідок якої гору може взяти негативна ідентичність. Для позитивного розвитку людини необхідне переважання позитивної ідентичності над негативною.

Погляд Е. Еріксона на ідентичність як на основний момент у розвитку та становленні особистості в суспільстві виводить на проблему загальнолюдського (усвідомлення людиною себе представником біологічного виду, людства, осмислення його глобальних проблем), групового (усвідомлення своєї належності до певних груп) та індивідуального (усвідомлення власної неповторності, намагання розвивати свої здібності) рівнів ідентичності. Серед учених немає єдиної думки про те, розвиток якого рівня ідентичності є найважливішим для успішної соціалізації особистості. Існує твердження, що актуалізація особистості, домінування певного рівня її ідентичності, успішне становлення індивіда у соціумі зумовлюються суспільним (історичний розвиток суспільства та його специфіка) та індивідуальним (життєвий цикл особистості) часом.

Сучасна вітчизняна психологія великого значення надає проблемі допомоги особистості у подоланні кризових станів, особливо на етапі набуття та закріплення професійного досвіду, що може збігатися в часі з так званою кризою середини життя людини як переходу від молодості до зрілості, нового етапу в осмисленні нею сенсу власного буття і призначення у суспільстві. У соціології, інших суспільних науках таким зрушенням людини відповідає поняття “соціальний перехід” індивіда з одного соціального стану в інший. Критичні періоди і соціальні переходи нерідко супроводжуються хворобливою психологічною перебудовою, підвищеною сенситивністю (лат. sensitivus — чутливий) до зовнішніх впливів, що порушує внутрішню рівновагу, спричинює появу нових потреб тощо.

У контексті процесу соціалізації поняття “кризові періоди життя особи” слід розглядати разом із категоріями “стабільність — нестабільність” розвитку суспільства, які стосуються сфер життя, пов'язаних із спілкуванням та взаємодією людей, з механізмами та способами соціально-психологічного відображення явищ дійсності. Адже соціально-психологічне відображення індивідом, соціальною групою соціуму визначає соціально-психологічну стабільність — нестабільність.

Соціально-психологічна стабільність — стан відображення соціально-психологічних явищ, взаємозв'язку спільності й особистості, за якого жоден із них не може істотно змінити соціальні відносини в своїх інтересах.

Соціально-психологічна стабільність є одним із аспектів соціальної стабільності. Вона виражає стан відносної рівноваги, збалансованості дій соціальних груп та індивідів як суб'єктів соціальних і міжособистісних стосунків, якому властиві відчуття безпеки, спокою, комфорту, впевненість, тобто сукупність відносин, що забезпечують оптимальні умови нормального спілкування та взаємодії. Якщо соціальні групи, індивіди відносно безболісно пристосовуються до змін у внутрішньому та зовнішньому соціальному середовищі, то така стабільність є динамічною. Стабільність замкнутої системи (стосовно, наприклад, держави — авторитарно-тоталітарний режим, стосовно міжособистісних стосунків у групі — авторитарний стиль взаємин) зорієнтована на формування “соціально однорідних гвинтиків”. Досягається вона здебільшого за рахунок суб'єкт-об'єктних відносин, повчання, залякування тощо і призводить до стагнації (застою). Надто високий рівень соціально-психологічної стабільності може ослабити життєздатність соціальної спільності, спричинити її нездатність адаптуватися до змін у соціальному середовищі.

Соціально-психологічна стабільність, як і соціальна, політична, економічна та інші її форми, взаємопов'язана із суспільним прогресом — напрямом розвитку суспільства, що характеризується позитивними змінами окремих соціальних спільностей та індивідів, переходом від менш досконалого стану до більш досконалого тощо. Джерелом його є потреби та інтереси людей. Відсутність можливості для задоволення потреб, розвитку інтересів і цінностей породжує регрес, занепад, стагнацію.

Вивчення особливостей впливу кожного етапу життєвого циклу особистості на успішність її соціалізації із урахуванням факту стабільності — нестабільності розвитку суспільства навело психологів на думку про необхідність побудови двох моделей соціалізації особистості з подальшим узагальненням їх у єдиній моделі. Перша з них розрахована на відносно стабільне, друга — на швидкозмінюване соціальне середовище. При цьому слід мати на увазі, що життєвий шлях особи охоплює періоди творчості, активності, а також перехідні, критичні періоди. З урахуванням цього можна виокремити такі особливості соціалізації особистості:

— соціалізація особистості, яка перебуває на стадії активності, творчості, у стабільні періоди розвитку суспільства;

— соціалізація особистості, що перебуває на стадії кризи, у стабільні періоди розвитку суспільства;

— соціалізація особистості, котра перебуває на стадії активності, творчості, у нестабільні періоди розвитку суспільства;

— соціалізація особистості, яка перебуває на стадії кризи, у нестабільні періоди розвитку суспільства.

Стабільність — нестабільність розвитку суспільства та індивідуальні особливості розвитку людей утворюють різноманітні лінії соціальної поведінки та варіантів їх життєвого шляху.

Асоціальні прояви особистості

Процес соціалізації постійно супроводжується необхідністю вибору людиною однієї з альтернатив поведінки, різноманітними реакціями у взаємодії з окремими людьми та соціумом. І хоча для більшості індивідів соціальні вимоги є стимулом для вдосконалення, досягнення гармонії з оточенням, немало їх негативно реагує на вимоги суспільства, що спричинює відхилення у поведінці, асоціалізацію.

Асоціалізація (грец. а... — префікс, що означає заперечення, відсутність, і лат. socialis — суспільний) — засвоєння особистістю норм, цінностей, негативних ролей, стереотипів поведінки, які спричинюють деформацію суспільних відносин, дисгармонію у взаємодії людини і суспільства.

Проблема асоціалізації пов'язана з десоціалізацією людини, що є негативним результатом її існування в соціумі.

Десоціалізація (лат. de... —префікс, що означає віддалення, скасування) — зворотний щодо соціалізації процес, який характеризується відчуженням особистості від основної маси людей, входженням її в асоціальні чи антисоціальні неформальні групи.

Процес десоціалізації сигналізує, що на певній стадії відбувається деформація соціалізації особистості (здебільшого під впливом негативного мікросередовища), результатом якої є руйнація попередніх позитивних норм та цінностей і засвоєння антигромадських взірців поведінки.

Проявом асоціалізації є девіантна поведінка.

Девіантна (лат. deviatio — відхилення) поведінка — система вчинків, що відрізняються від загальноприйнятих у суспільстві норм права, культури, моралі.

Соціально-психологічний механізм внутрішньої та зовнішньої детермінації девіантної, у тому числі й протиправної поведінки вимагає поєднання таких підходів при вивченні особистості:

— соціально-типологічного (аналіз соціальної позиції особистості, соціальних норм, що їй відповідають, їх сприймання та виконання);

— соціально-рольового (етико-правова оцінка конкретних ролей особистості та її індивідуальних характеристик);

— власне комунікативного (виявлення механізмів відтворення соціально-психологічної реальності, способів соціально-психологічного відображення, конкретних зв'язків і відносин).

У контексті девіантної поведінки проявляють себе так звані делінквентні та “маргінальні” особистості.

Делінквент (лат. delinquens — правопорушник) — суб'єкт, чия негативна поведінка у крайніх своїх проявах становить карний вчинок.

Такі індивіди характеризуються антисоціальною поведінкою, схильні до правопорушень, злочинної діяльності.

“Маргінальна” (лат. marginalis — той, що перебуває на краю) особистість — індивід, який, опинившись на межі двох чи кількох культур, подолав межі спільності, в якій виховувався, однак не зміг увійти або не був прийнятий у нову групу.

Основними характеристиками “маргіналів” є внутрішня соціальна нестабільність, стан психологічного дискомфорту, почуття самотності, схильність до аморальної поведінки. Вони нездатні засвоїти культурні традиції та цінності, соціальні навички поведінки середовища, в яке потрапили (наприклад, житель сільської місцевості, змушений працювати у великому місті).

“Маргінальна” особистість відчуває високу соціальну напруженість, легко вступає у конфлікт із навколишнім середовищем. Нерідко внутрішньорольовий конфлікт переростає у злочин.

З точки зору соціальної психології, однією з основних причин відхилень у поведінці є порушення соціальних відносин особистості, яке має своїм наслідком афект неадекватності.

Афект (лат. affectus — настрій, хвилювання, пристрасть) неадекватності (лат. adaequatus — прирівняний) — негативний стан, породжений невдачами_ в діяльності, зіткненням завищеної самооцінки особистості з її реальними можливостями.

Афект неадекватності є соціально-психологічним джерелом антигромадської поведінки, що виражається у напруженні людських взаємин, у розбіжності самооцінки та оцінки достоїнств людини оточенням. Він спотворює уявлення людини про ставлення інших до неї, чим знижує ефективність зусиль оточення, спрямованих на нормалізацію системи відносин індивіда, його поведінки.

Асоціалізація особистості відбувається одночасно з соціалізацією. Ефективність соціальної адаптації (зокрема, соціально-психологічної адаптації) як однієї з форм соціалізації значною мірою залежить від того, наскільки адекватно особистість сприймає реалії соціально-психологічного простору (взаємозв'язки, групові процеси, особливості взаємодії та ін.), виявляє рефлексивно-перцептивні можливості, здібності до зміни поведінки і спілкування тощо. Зворотним процесом до соціально-психологічної адаптації є соціально-психологічна дезадаптація особистості.

Соціально-психологічна дезадаптація (франц. des... — префікс, що означає знищення, видалення, і лат. adaptatio —пристосовувати) — порушення процесу активного пристосування індивіда до умов соціального середовища засобами взаємодії і спілкування за хибного або недостатньо розвиненого уявлення людини про себе і свої соціальні зв'язки та міжособистісні контакти.

Соціально-психологічна дезадаптація може виникнути внаслідок стресів, фізичних і психічних захворювань, емоційних переживань, конфліктів тощо. Найчастіше вона зумовлює збої у процесі оволодіння особистістю відповідної ролі при входженні в нову соціальну ситуацію, набуття навичок спілкування та взаємодії. Супроводжується незадоволенням особистості своїм становищем у групі, ефективністю реалізації свого комунікативного потенціалу, зниженням самооцінки, розмиванням індивідуальності, посиленням незадоволеності своїм становищем у соціальному оточенні загалом. Як правило, внутрішній конфлікт особистості між її статусом та домаганнями може спровокувати асоціальні прояви поведінки.

Вважати соціально-психологічну дезадаптацію хворобою немає підстав, хоч вона й проявляється в патологічній і непатологічній формах, які суттєво відрізняються за структурою і механізмами. За непатологічної дезадаптації зниження загального рівня адаптації відбувається за рахунок звуження сфери діяльності і спілкування та послаблення їх інтенсивності. Проявом непатологічної дезадаптації є, наприклад, відхилення у поведінці й переживаннях суб'єкта, пов'язані з його недостатньою соціалізацією, соціально неприйнятими установками, різкою зміною умов існування, розривом значущих соціальних відносин тощо. Патологічна дезадаптація супроводжується руйнуванням основних напрямів адаптаційної діяльності, появою патологічних варіантів адаптації. Проявами патологічної соціально-психологічної дезадаптації є агресивна поведінка, суїцид та ін.

Суїцид (англ. suicide — самогубство) — акт добровільного самознищення, який людина здійснює у стані сильного переживання, порушення душевної рівноваги або психічного захворювання.

Природа суїциду пов'язана з дією соціальних, соціально-психологічних та психологічних чинників. Виокремлення їх умовне, адже в реальному житті дія одного з них підсилюється дією інших. Соціально-психологічні чинники найповніше розкривають себе через міжособистісну взаємодію і спілкування. Доведено, що проблеми, труднощі, ускладнення у цій сфері за несприятливих умов помітно підвищують суїцидальну активність людей.

Явище суїциду як соціально-психологічного феномену є результатом дії зовнішніх соціально-психологічних чинників суїцидального ризику (вірогідність суїцидальних дій) і внутрішніх, індивідуальних особливостей, що мають суїцидальну спрямованість. Самогубство — вольовий акт, який характеризується здатністю суб'єкта до такого вибору і внутрішнім зусиллям, необхідним для його здійснення. Основою суїциду, з точки зору соціальної психології, є:

— оцінювання екстремальної ситуації як регулятор поведінки. Оцінка соціально-психологічної реальності фіксує уявлення людини про те, що є і що може статися в її взаєминах з іншими людьми, групами;

— взаємодія як середовище, де зароджується оцінне ставлення до об'єкта, що викликає занепокоєння, стурбованість, переживання, страждання та ін. У ціннісному ставленні сконцентровані відображені соціально-психологічні явища — необхідні, правильні, засуджувані, нестерпні;

— форма існування оцінки і способи її функціонування (поведінкові реакції, реальна поведінка, прийняття рішення, реалізація рішення, суїцидальний вчинок). Залежать вони від конкретної ситуації життєдіяльності особистості.

Отже, суїцид є оцінним актом, зумовленим волею суб'єкта з приводу його кінцевої мети. За таких умов бажання, маючи спонукальну силу, загострює усвідомлення мети майбутньої дії. За соціально-психологічною структурою поведінка суїцидента має такі спрямування: оцінне ставлення до ситуації; вияв активності (взаємодія, спілкування) стосовно форм вираження оцінки; боротьба мотивів з метою вибору рішення; зміна установок з метою прийняття рішення; прийняття і реалізація рішення.

Соціальна психологія розглядає найзагальніші психологічні особливості суїцидальної поведінки людей з непатологічними ситуаційними реакціями і тих, що перебувають у пограничних станах. Йдеться про егоцентризм, аутоагресію, песимістичну особистісну установку на перспективи виходу з кризи і відповідну систему мотивів.

Егоцентризм (лат. ego — я і centrum — осердя) — зосередженість індивіда тільки на власних інтересах і переживаннях, що спричинює його нездатність зрозуміти іншу людину як суб'єкта взаємодії та самодостатню особистість.

Проявляється він у сильному звуженні свідомості, зосередженості лише на власних почуттях, інтересах і переживаннях. У кризовому стані егоцентрична людина цілком заглиблена в себе, виявляючи нездатність змінити базову пізнавальну позицію стосовно зовнішнього об'єкта. Вона перестає розуміти, що, крім її точки зору, можливі інші, навіть протилежні судження. Егоцентризм суїцидента таїть у собі самозаперечення, що межує із самознищенням, виражає крайній прояв негативізму щодо себе.

Аутоагресія (грец. autos — сам і лат. aggredi — нападати) — агресивні дії, спрямовані проти власної індивідуальності, проти самого себе.

Проявляється вона як загострене негативне ставлення до себе, як максимально негативна самооцінка і є найважчим моментом у розвитку особистісної дезадаптації.

Песимістична особистісна установка на перспективи виходу із кризи — інтегральне психічне утворення, яке включає в себе когнітивний (суїцидальні думки і наміри), емоційно-мотиваційний (наявність емоцій, в яких домінують депресія, тривожність, почуття вини), поведінковий (підготовка і реалізація суїцидальних дій) компоненти.

Така установка завжди пов'язана із депресивним станом суїцидента. Ознаки суїцидальної поведінки найчастіше спостерігаються в початковій і завершальній фазах такого стану. Песимістична установка пов'язана із втратою сенсу життя як найвищої цінності і знаходженням сенсу в смерті. Вона найважче піддається корекції.

Система мотивів — сукупність спонукальних причин, що зумовлюють суїцидальні дії та вчинки людини.

Серед мотивів суїцидальної поведінки найпоширенішими є:

— протест (крайня форма незадоволеності кимось або чимось);

— заклик (привертання уваги до своєї персони, потреба у співчутті);

— уникання (спрямоване на позбавлення себе душевних чи фізичних страждань);

— самопокарання (пов'язане з почуттям вини);

— відмова (повна капітуляція перед кризою).

Здебільшого один із мотивів суїциду є провідним, інші можуть бути допоміжними, стимулюючими або відсутніми взагалі.

Зв'язок соціально-психологічної дезадаптації із суїцид ом дає змогу виокремити переддиспозиційну (лат. dispositio — розташовую, розміщую) і суїцидальну фази суїцидальної поведінки. Якщо переддиспозиційна фаза невластива, то суїцидальна, почавшись із зародження суїцидальних тенденцій і продовжуючись аж до їх реалізації, поглиблює дезадаптаційний процес, нейтралізує усі раніше вироблені форми адаптації. Вирішальне значення для переходу переддиспозиційної фази в суїцидальну, має конфлікт, який супроводжується негативними емоціями. Не вирішений своєчасно, він може спричинити неврози, хворобливі стани, стійкий розлад стосунків між людьми, що нерідко завершується самогубством.

Важливими детермінантами суїцидальної поведінки є соціально-психологічні чинники:

— особистісно-сімейні конфлікти (несправедливе ставлення родичів та оточення — образи, звинувачення, приниження; перешкоди на шляху задоволення актуальної потреби; нестача уваги, турботи інших тощо);

— конфлікти, пов'язані з антисоціальною поведінкою суїцидента (побоювання карної відповідальності, іншого покарання чи ганьби; самоосуд за скоєний вчинок);

— конфлікти у професійній чи навчальній сфері (неспроможність, невдачі на роботі чи навчанні, несправедливі вимоги до виконання професійних або навчальних обов'язків тощо);

— зниження комунікативної толерантності “значущого оточення” (незадоволення поведінкою й особистими якостями “значущих інших”; втрата “значущого іншого”, хвороба, смерть близьких);

— суттєві статусно-рольові розбіжності (відсутність показників статусу — поваги, симпатії призводить до втрати вольового контролю, руйнування планів, бажання усамітнитися, конфлікту між статусом і домаганнями);

— самотність, соціальна ізоляція (відсутність близьких друзів, невизнання на соціально-груповому рівні і з боку суспільства породжує глибоку психологічну кризу);

— вплив етнічних традицій, етнопсихологічних норм взаємодії і спілкування (руйнування етнічних традицій, етнопсихологічних, соціокультурних норм, прояв етноцентризму — сприймання життєвих подій з позицій своєї етнічної групи, традиційних норм, що є еталонними);

— підбурювання до самогубства засобами масової культури та мистецтва (надання першочергового значення віртуальному спілкуванню з мистецтвом, гіпертрофоване наслідування міфологізованих осіб тощо).

Суїцидальний акт руйнує людську свідомість у будь-якому віці.

До людей, котрі стали на шлях злочинності, обравши відповідно злочинний тип поведінки, суспільство через інститути соціалізації, органи соціального контролю здійснює ресоціалізацію.

Ресоціалізація (лат. rе... — префікс, що означає зворотну або повторну дію) — відновлення раніше порушених якостей особистості, необхідних їй для повноцінної життєдіяльності в суспільстві.

За своєю суттю це процес соціального оновлення особистості, засвоєння нею позитивних з погляду суспільства соціальних норм і цінностей, взірців поведінки. Пов'язана ресоціалізація з руйнуванням засвоєних індивідом у процесі асоціалізації, десоціалізації негативних антигромадських норм і цінностей, прищепленням визнаних суспільством цінностей і вчинків. Ресоціалізуючі заходи здійснюють ті самі соціальні інститути, що й соціалізацію: сім'я, школа, трудовий колектив, навчальні заклади, громадські організації тощо. Якщо особистість скоїла злочин й опинилася в місці позбавлення волі, то процес ресоціалізації передбачає руйнування асоціальних зразків поведінки, поновлення та розвиток в особистості соціально корисних зв'язків із суспільством, закріплення позитивних соціальних цінностей. Над цим працюють спеціальні інститути (виправно-трудові колонії для неповнолітніх, в'язниці та ін.). З ресоціалізацією пов'язаний процес соціальної реабілітації.

Соціальна реабілітація (лат. rе... і habilitas — придатність, спроможність) — поновлення, включення в нормальний процес соціалізації хворих, осіб, що пережили стрес під час аварій, катастроф, стихійних лих тощо.

Потребу в соціальній реабілітації мають особи, вражені посттравматичним синдромом, які потребують не лише соціальної допомоги, а й психотерапії, психокорекції, зняття емоційного напруження.

Більшість соціально-психологічних підходів до соціалізації особистості ґрунтується на усвідомленні унікальності її буття, на переконаннях у тому, що вона є високосвідомою істотою з невичерпними потенційними можливостями для позитивного росту і самоактуалізації в суспільстві. Однак, поряд із соціально прийнятними зразками людської поведінки, існують й антигромадські, антисоціальні прояви (наркоманія, алкоголізм, злочинність, жорстокість, апатія, суїцид тощо), які є наслідком асоціалізації особистості.

в). Суїцид як соціально-психологічне явище.

Здійснення людиною раніше спроби до самогубства є сильним попередженням наступного завершеного суїциду. Спроба до самогубства — один із найкращих показників намірів людини. Немає нічого драматичнішого за крик про допомогу. Деякі суїцидальні спроби не сприймаються, як серйозні. Наприклад, молода дівчина приймає певну кількість таблеток, будучи впевненою, що її спроба буде розкритою. Або чоловік наносить собі порізи таким чином, що це ніяк не може закінчитись летально. Якщо здійснюються такі спроби, то іноді сім'я та друзі легко проходять поряд з ними або не помічають їх взагалі. Навіть в тому випадку, коли людина, спробувавши отруїтись, буде старатись в деталях виправдати свою поведінку. Дуже часто люди реагують на ці події подразливим зауваженням: "Вона просто хотіла привернути до себе увагу". Справа ж полягає в тому, що до кожної суїцидальної справи слід віднестись з усією серйозністю, якою б легковажною вона не здавалась. Як було вище сказано, самими вразливими є люди, які в минулому здійснювали спроби до самогубства або тісно контактували з тими, хто намагався або отримав успіх в цьому прагненні. Статистика стверджує, що 12% із здійснюючих суїцидальну спробу, не пройде і 2 років, обов'язково знову повторять її і досягнуть бажаного. Четверо із п'яти суїцидентів, які закінчили з собою, намагались зробити це в минулому, в крайньому випадку один раз. Після першої невдалої спроби багато хто робить висновок: "Я зроблю це краще в інший раз". І вони згадують про нього, особливо відчуваючи психічний стрес.

Сторінка 4

Стресова ситуація робить людей більш схильними до самогубства. В цей час щось трапляється як всередині, так і навколо них. В кризових обстановках вони втрачають всі перспективи та орієнтири і під загрозою стає їх виживання. Прогнози на майбутнє здаються безнадійними та похмурими. Такі серйозні стресові ситуації, як хвороба, економічні негаразди, смерть близьких або сімейні проблеми часто перевершують можливості захисних функцій організму людини. В результаті кризи життя у людини виникає відчай та безпомічність. Таким чином, ситуаційні фактори часто приводять до суїцидальної реакції. Ситуаційні фактори, які сприяють суїциду, були детально досліджені в Сан-Франциско. По мірі їх внеску в розвиток суїцидальної поведінки можливо виявити наступне:

ü ризик суїциду високий у людей з нещодавно виявленою хронічно прогресуючою хворобою. Фактор прогресування хвороби є більш вагомим для суїцидалного ризику, ніж його тяжкість або втрата працездатності.

ü економічні негаразди, з якими стикається людина, торкаються дещо більшого, ніж просто гаманця. Без сумніву, вони породжують проблеми, пов'язані з їжею, одягом або житлом. Але при цьому ставиться під питання компетентність тих, які потрапили в фінансові труднощі. Вони гостро відчувають себе невдахами, життя яких не вдалось. Майбутнє здається їм крайнє невизначеним, а самогубство розглядається, як сприятливе вирішення ситуаційної проблеми.

ü зі смертю коханої людини життя вже ніколи не стане, як колись. Руйнується звичайний стереотип сімейного життя. Можливому суїциду, як правило, передує затяжне інтенсивне горе. Протягом багатьох місяців після похорону спостерігається відхилення виниклої реальності, соматичні дисфункції, конічні розлади, все більше охоплююче почуття вини, ідеалізація утрати, апатія, а також вороже ставлення до друзів та родичів, які намагаються надати допомогу. В цих умовах суїцид може здаватись звільненням від невиносимого психічного болю або способом з'єднання з тим, хто був коханим і назавжди пішов з життя. Його можуть розглядати як покарання за вигадані або реальні вчинки, допущені по відношенню до покійного.

В багатьох обставинах розуміння та сімейні конфлікти можуть сприйматись як події тяжчі, ніж смерть. Якщо людина помирає, то цьому існують раціональні ("У нього був рак") або релігійні пояснення ("Бог дав, Бог взяв"). При розлученні розумні або найприродніші трактування здаються уявними підставами. Вони особливо не задовольняють, коли в ситуацію втручаються діти і виникають проблеми з їх опікою і вихованням, які доводиться вирішувати на фоні безсвідомиго почуття вини, поразки або помсти. Виникаючі проблеми мають глибокий психотравмуючий вплив як на батьків, так і на дітей. Дослідження стверджують, що багато людей, які закінчували з собою, виховувались в неповній сім'ї.

Сімейні фактори. Щоб зрозуміти людей, які скоїли суїцид, потрібно добре знати їх сімейне життя, оскільки воно відображає емоційні порушення у членів сім'ї. Від особливостей сімейного оточення залежить чи проявиться їх потенціал самознищення. Наприклад, якщо людина неспокійна, то вона не тільки нерегулярно приймає їжу і уникає друзів, інших членів сім'ї також може охопити відчай. Було виявлено, що, при більшості суїцидів у підлітків, їх батьки були подавлені і думали про самогубство. В інших випадках членів сімей можуть долати гнів і обурення. Щоб відрегулювати свої негативні емоції, вони інколи безсвідомо обирають одного із близьких об'єктів колективної агресії. На жаль, стаючи "козлом отпущения", часто не знають, як подолати недоброзичливість, постояти за себе або правильно поступити в цій ситуації. Якщо, нарешті, він вирішує покінчити з собою, то тим самим, він просто проявить ті антисоціальні імпульси, котрі скритно мають інші члени сім'ї. В сім'ї можуть виникати такі кризові ситуації, як смерть близьких, розлучення або втрата роботи. Ці колізії викликають сильну тривогу та емоції хвилювання. Як правило, хтось повинен бути відповідальним за виниклі порушення соціальних зв'язків. Частіше всього обирається самий вразливий член сім'ї, найменш агресивний, який не вміє відстояти свою думку або протирічити, йому багаторазово повідомляють, що саме він є "поганим" і "відповідальним за всі ці негаразди". Його можуть навіть звинуватити в смерті близької людини, яка трапилась з природних причин. Бувають ситуації, коли люди розлучаються з життям, щиро вірячи в те, що цим вони захищають тих, кого більше всього кохають. Більше того, суїцидогенна сім'я може бути впевнена, що таким незвичним способом, як самогубство, вирішуються проблеми для решти. Суїцид неможливо серйозно вивчати поза контексту соціального оточення конкретної людини. Обов'язково варто брати до уваги актуальні потреби, бажання та прагнення близьких. Важливо розуміти не тільки переживання суїцидальної індивіда, але і емоціональний клімат сім'ї.

Емоційні переживання є одним з основних показників можливості суїциду. Будь-який раптовий особистісний конфлікт завжди є серйозним попередженням. Більшість потенційних самогубств страждають від депресій. Депресія часто починається поступово, з'являється тривога і в'ялість. Люди можуть не усвідомлювати її початку. Вони тільки помічають, що останнім часом стали подавленими, печальними і "хандрять". Майбутнє постає темним і вони вважають, що його неможливо змінити. Часто вони приходять до висновку, що хворі раком, психічною чи іншою невиліковною хворобою. Перед суїцидом вони починають думати про смерть. Їм стає важко виконувати навіть прості обов'язки. Кажуть: "Я навіть не можу ясно мислити". Їм буває важко прийняти найпростіше рішення. Вони скаржаться на в'ялість, нестачу життєвої енергії та втому. Ознакою депресій і обумовлених нею суїцидальних думок може бути зниження сексуальної активності. Хворі депресією скаржаться на безпліддя та імпотенцію. Інтимні зв'язки не задовольняють їх потреби. Норман Табачник вважає, що сексуальні порушення є характерною рисою для людей, схильних до самознищення. Детальне вивчення цих станів, як правило, виявляє депресивний настрій, а при більш глибокому розгляді і суїцидальні схильності. Збережена сексуальна функція, в тому випадку, коли складає частину позитивних взаємовідносин з іншою людиною, є захист від самознищуючої поведінки. Завдяки їй в важливих для людини міжособистісних контактах зберігається компонент інтимності в душевній близькості. Ознаками емоційних порушень є:

- втрата апетиту або імпульсивне переїдання, безсоння або підвищення сонливості протягом, в крайньому випадку, останніх днів;

- часті скарги на сомотичні недомагання (на біль в животі, головний біль, постійна втомленість);

- незвичайно зневажливе ставлення до свого зовнішнього вигляду;

- постійне відчуття одинокості, безкористності, провини або сумніву;

- відчуття нудьги при проведенні часу в звичайному оточенні або виконанні роботи, яка раніше приносила задоволення;

- ухиляння від контактів, ізоляція від друзів, в сім'ї, перетворення в людину-одинака;

- порушення уваги зі зниженням якості виконуючої роботи;

- поринають в роздуми про смерть;

- відсутність планів на майбутнє;

- раптові приступи гніву, які часто виникають з-за дрібниць.

Ознаки самогубства бувають різними в залежності від віку. У юнаків найбільш явним натяком на суїцидальні тенденції є зловживання алкоголем та наркотиками. Приблизно половина молодих людей, які здійснюють суїцид, приймали перед цим ліки, виписані їх батькам. В середньому віці — це неможливість примиритись або контролювати свою ситуацію, що часто проявляється в якому-небудь психосоматичному захворюванні. У людей літнього віку ознаками суїцидальних думок можуть бути розмови про "відмову" від чого-небудь. Цікавить суїцидологічний аспект і інших психологічних розладів. Неврози, які характеризуться безпідставним страхом, внутрішньою напругою та тривогою. Невротик не втрачає зв'язку з оточуючим середовищем, але у нього відсутня довіра до людей, в зв'язку з цим він стає підозрілий та тривожний. Характерологічні або особистісні проблеми виникають з дефіцитом моральних норм, здравомислячих або складних взаємовідносин з оточуючими. Ці люди не страждають, власне, душевними розладами, однак схильні до здійснення антисуїцидальних вчинків без виникнення почуття вини. Психози проходять важче ніж неврози. Людина, якій властивий психоз, як правило, неадекватно реагує на більшість ситуацій оточуючого життя. До них відноситься моніакально-депресивний психоз з глибокими змінами настрою від манії до депресії, яка супроводжується суїцидальними думками. Поширеним захворюванням є шизофренія, при якій виникають маячні розлади та обманні сприймання: голоси та привиди. Для цих хворих "нічні жахи стають реальними". Оточуюче причудливо змінює свої контури, а значення, яке передається окремим фактом, не має яких-небудь реальних підстав. Серед людей, які страждають психозом, шизофренією та маніакально-депресивним психозом, частота суїцидів достатньо велика: до них відносяться не менш 1/4 суїцидентів. Необхідно підкреслити, що хворі, які страждають психотичною депресією, часто здійснюють суїцидальні дії на початку та кінці психозу. Серед хворих шизофренією, як показують різні дослідження, від 3 до 12 % здійснюють самогубства. Ризик суїциду на протязі їх життя спостерігається від 15 до 20 %. Хворі шизофренією часто здійснюють суїциди із-за відчаю, якщо раптово усвідомлюють недієздатність контролювати свою долю або сили, марення, переживання та постійних галюціонарних розладів.

г). Типи самогубних схильностей.

1. Маніакальний суїцид. Поштовхом до самогубства служать то галюцинації, то хворобливі уявлення. Хворий завдає собі смерть, щоб уникнути небезпеки, або уявної ганьби, чи улягаючи таємничому голосові неба тощо. Однак мотиви й способи перебігу такого самогубства відображають основні ознаки хвороби, яка стає причиною суїциду й котру можна кваліфікувати як манію. Це захворювання характеризується винятковою мобільністю. Найрізноманітніші, часто суперечливі думки та почуття чергуються в свідомості маніяка з карколомною швидкістю. Його психіка пе­ретворюється в шалений вихор. Щойно наступає якийсь певний стан, як його тут же міняє інший. Те ж саме відбувається й з мотивами, від яких залежить манія самогубства: вони виникають, щезають або трансформуються в неймовірному темпі. Ось народжується галюцинація чи нав'язлива ідея, котрі дають поштовх до самознищення; відбувається спроба самогубства; відтак попередній стан щезає, і якщо спроба була невдалою, то хворий до неї не повертається, принаймні протягом деякого часу. Якщо ж вона повторюється, то вже з інших мотивів. До таких раптових змін може спричинитися найдрібніший інцидент. Один такий хворий, силкуючись накласти на себе руки, кинувся в річку, яка виявилася настільки мілкою, що там неможливо було втопитися. Коли він бовтався у воді, намагаючись відшукати глибшу місцину, якийсь митник, запідозривши його в самогубчих намірах, прицілився з рушниці й змусив його під страхом смерті вилізти на берег. Хворий відразу ж заспокоївся й пішов додому, облишивши думку про самогубство .

2. Меланхолійний суїцид. Цей вид самогубства пов'язаний із загальним станом скрайньої депресії, гіпертрофованого суму, від чого хворий не здатен тверезо оцінювати стосунки, в яких перебуває до нього оточення. Утіхи його більше не цікавлять; світ він бачить в темних барвах. Життя видається йому або ж нудним, або ж болісним. Якщо всі ці ознаки набирають стабільності, виникає потяг до самогубства; він відзначається високою стабільністю, а загальні мотиви, які його зумовлюють, протягом усього періоду залишаються незмінними. Молода дівчина, котра з'явилася на світ од цілком здорових батьків і дитинство своє провела на селі, змушена була в чо­тирнадцятирічному віці податися в місто, аби продовжити освіту. З цього часу вона стала почувати глибоку затаєну тугу, бажання усамітнитися, про яке вона не раз говорила, а незабаром і потяг до смерті, від якого ніхто не міг її розрадити. «Цілими годинами вона сидить нерухомо, з поглядом, втупленим у землю, із зігнутою спиною, і загалом справляє враження людини, котра чекає на якесь лихо. Поклавши собі за мету втопитися, вона стала шукати віддаленої місцини, аби жодна душа не могла прийти їй на поміч». Утямивши, однак, що задуманий нею чин карається законом, на деякий час вона від нього відмовилася. Через рік потяг до самогубства все ж по­вернувся, причому настільки сильний, що спроби ці повторювалися одна за одною.

Часто до цього вселенського суму долучаються галюцинації та нав'язливі ідеї, котрі прямо призводять до самогубства. Все ж слід зазначити, що вони не такі минущі, як і ті, котрі доводиться спостерігати в маніяків. Навпаки, вони дуже стабільні, так само як і загальний стан, котрий їх породжує. Страхи, що невідступно точать пацієнта, докори совісті, яких він собі завдає, журба, котру він почуває, завжди ті самі. Отож, якщо цей тип суїциду, так само як і попередній, спричиняється уявними мотивами, все ж він відрізняється хронічним характером. Саме тому він дуже стійкий. Хворі цього типу з цілковитою незворушністю готують знаряддя самогубства, в досягненні своєї мети вони виявляють наполегливість і часом неймовірну винахідливість. Ця методичність докорінним чином відрізняється від нестабільності маніяка. Коли в останнього спостерігаються лише тимчасові напади, без стійких мотивів, то в першого потяг до самогубства спричинено тривалим станом, пов'язаним із загальним характером пацієнта.

3. Нав'язливий суїцид. У цьому випадку самогубство не мотивоване жодною причиною, реальною чи надуманою, а походить від нав'язливої ідеї, котра без видимих причин зненацька заволодіває свідомістю хворого. Він цілком поглинутий бажанням заподіяти собі смерть, хоча й усвідомлює, що на це нема жодної розумної підстави. Це свого роду інстинкт, над яким не мають влади ані логіка, ані глузд,— щось подібне до нав'язливого бажання красти, вбивати чи палити, котре довго описували як мономанію. Оскільки пацієнт усвідомлює абсурдність свого потягу, то попервах намагається з ним боротися. Однак протягом того часу, коли ця боротьба точиться, він почуває сум, йому бракує повітря, а під грудиною з'являється тривожне відчуття порожнечі, котре зростає кожен день. Саме з цієї причини цей тип суїциду інколи називають ще тривожним суїцидом. Ось які зізнання робить хворий Брієру де Буасмону, котрий описав цей стан: «Працюючи в торговому домі, я справно виконую свої обов'язки, одначе всі мої дії автоматичні, й коли хто-небудь до мене звертається, то мені здається, ніби слова його бринять в порожнечі. Найбільша моя мука полягає в тому, що мене точить невідступне бажання покінчити з життям, про що я не можу зізнатися жодній живій душі. Ось уже рік, як цей потяг заволодів мною; спочатку я не усвідомлював його цілком; але останні два місяці самогубство заполонило буквально всі мої помисли,— хоча жодної розумної причини для цього в мене немає . Я цілком здоровий; в нашому роду ніколи не було людей з самогубчими потягами; я не розтратив службових грошей, моєї платні вистачає на розваги, яких має зазнавати людина мого віку». Одначе як тільки хворий перестав опиратися цьому потягові й вирішив таки завдати собі смерть, тривожні настрої припинилися й він знову віднайшов спокій. Якщо самогубство навіть і не вдається, то вже самої спроби досить, аби на якийсь час погамувати хворобливий потяг. У цьому випадку можна сказати, що пацієнт реалізував своє устремління.

4.Імпульсивний, або автоматичний, суїцид. Цей вид самогубства має не більше, мотивів, аніж попередній; ані в реальності,' ані в свідомості хворого немає жодних причин. Але якщо самогубство попереднього типу породжується нав'язливою ідеєю, котра захоплює свідомість протягом більш чи менш тривалого часу й, поволі прогресуючи, підкоряє вольові імпульси, то автоматичний суїцид виникає раптово й спонукає" хворого до негайних дій. Він розвивається в однісінький момент і відразу ж призводить до самовбивчого акту чи принаймні до спроби самогубства. Ця раптовість нагадує манію, котру нам уже доводилося розглядати; одначе маніакальний суїцид має хоча б якусь логіку, дарма що позбавлений глузду. Як не як, а він породжений хворобливими уявленнями пацієнта. Тут же все навпаки: потяг до самогубства виникає відразу ж і цілком автоматично призводить до властивих йому наслідків, хоча жодних логічних передумов для цього нема. Один лише вигляд ножа, прогулянка над краєм прірви тощо — все це блискавично штовхає до самогубчого наміру, а сам акт самогубства здійснюється з такою поспішністю, що часто хворий не усвідомлює що ж, власне, сталося. «Один добродій спокійно розмовляв зі своїми друзями; зненацька він одним стрибком доскочив парапету й, переплигнувши його, кинувся у воду. Коли його витягли з річки й запитали про мотиви цього вчинку, він нічого не міг сказати,— якийсь навальний потяг штовхнув його на смерть незалежно од його волі». «Цікаво,— свідчить інший пацієнт,— що я не в змозі пригадати, які ж наміри були в мене, коли вилазив на підвіконня; адже я ніколи і в думках не мав завдати собі смерть чи принаймні не можу цього тепер пригадати». В кращому разі хворі відчувають наближення суїцидного імпульсу і гамують його, незагайно уникаючи можливих знарядь самогубства.

д). Аналіз відношення деяких соціальних груп до суїциду в даний час.

Старше покоління

Повернемося в даний час - можливо, сказане раніше допоможе хоча б небагато осмислити тенденції до суїцидальної поведінки сучасної молоді і більш старшого покоління. Уявимо, як "відчувають" себе різні шари і соціальні групи в результаті крутого повороту суспільного корабля з безвітряної бухти "застотарше покоління, як відомо, найголовніша група суїцидалного ризику: у всьому світі вікова крива зростання самогубств, за винятком лише деяких країн, наприклад, Японії, поволі наростає у слабкої статі і різко злітає вгору до кінця життя у чоловіків. Це і зрозуміло: хвороби і самотність, упадок життєвих сил і відсутність веселкових надій на кращий стан тіла і духу не у всіх викликають бадьорі емоції "соціально активної старості".

Навіть не дивлячись на негативні установки церкви, старим іноді надавалося право вирішувати, чи битися з наростаючою лавиною хвороб і недуг або піти з гідністю ще стоїть на своїх ногах - недаремно Пліній Старший розглядав існування отруйних трав як доказ доброти Провидіння - вони давали можливість старим померти швидко і безболісно.

Але з другого боку, люди, які змогли повністю сказати "так" старості і прийняти її зі всіма жалями і радощами - дійсно відчувають цю останню пору життя як приємне завершення бурхливих днів молодості і черпають нові невідомі раніше задоволення в "скарбниці картин свого минулого", по виразу Г.Гессе, що написав чудове есе "Про старість".

На жаль, світлі картини особистих спогадів у сьогоднішнього старшого покоління часто тонуть в суспільній хвилі сумних нагадувань про епоху 30-х років, а часом і у власній гіркоті "покаяння" і втрати колишніх життєвих цінностей.

Покоління середнього віку

Покоління середнього віку - можливо, його "відчуття" більш однозначні в плані зміни відношення до самогубства?

Дійсно, шлагбауми перебудови відкрили багато нових швидкісних доріг, по них мчатися б людям середніх літ, яких, з одного боку, вже можна назвати професійними водіями, а з іншою - у яких є ще майже повні баки пального з ентузіазму, енергії і життєвих сил.

Звичайно, багато хто з "середнього" покоління отримав, нарешті, сьогодні можливість реалізувати свої ідеї, замисли і творчий потенціал або просто можливість працювати добре. Проте ні для кого не секрет, що робота деяких, а може (не будемо надмірно скромними) і більшості, ще зовсім далека не те щоб навіть від ідеалу, але і просто від елементарної норми. Іноді це йде від недоліків загальної організації праці, а іноді і від суб'єктивних причин, що відносяться до конкретного фахівця: або це дуже слаба професійна підготовка, або небажання і невміння реально змінювати стиль і методи своєї роботи, або невміння координувати свою діяльність з іншими людьми і цілий ряд інших причин.

Якими б "психологічними захистами" ні прикривали вони своє небажання або неможливість змінюватися, а може бути, і невідповідність своїх психофізіологічних особливостей вибраному виду діяльності, вони обов'язково отримають достатньо велику порцію стресу в широкому асортименті психологічних чинників: невпевненість в своєму професійному і соціальному майбутньому, відчуття вини за невідповідність вимогам і погану роботу, тривога за своє місце і рівень заробітної платні, негативні емоції від конфліктів з керівництвом і колегами і ін.

З другого боку, люди, що "перемкнули швидкості" свого професійного і суспільного життя, також одержують додаткові стресові навантаження, по-перше, природно, через більшу напруженість праці у зв'язку з більш швидким "темпом", а в других, через ті або інші бар'єри, що виникають при цьому на їх шляху.

Одним з нових джерел отримання стресового заряду сьогодні є що недавно почав широко виявлятися механізм соціально-економічного розвитку - конкуренція. Боязнь неуспіху, відставання, програшу, тривога через невпевненість в своїх можливостях, страх стати жертвою конкурентів і інший букет турбот - ще до недавнього часу вважалося, що монополією на володіння цими психологічними явищами в широкому соціальному контексті володіє виключно капіталістичне суспільство.

Ще одним потенційно можливим стресогенним чинником для осіб середнього віку є інтенсивні зміни, що відбуваються у всіх сферах сучасного суспільства і деколи вимагаючі від людини кореної зміни мислення і поведінки.

Більшість же людей середнього віку є зрілими людьми, що вже відбулися в професійному, сімейному і інших планах, має свій досить стійкий світогляд, установки, погляди на різні сторони життя, свої стереотипи мислення і поведінки, тобто весь багаж досвіду, що нагромаджується з віком і деколи є таким, що не дозволяє деяким людям взагалі сприймати що-небудь нове. Можливості сприймати нове і відповідно змінювати свою поведінку у представників середнього покоління, формування особи яких відбувалося в умовах менш динамічного суспільства, ніж сьогодні, на жаль, не можна назвати дуже великими. З другого боку, нові умови суспільного життя породжують невимірний більша кількість альтернатив, як при виборі стратегічних програм поведінки людини, таких, наприклад, як вибір професійної діяльності або форми і місця отримання освіти, так і в повсякденній поведінці в побуті, наприклад, при покупці газети або журналу. Більш авторитарне суспільство з його строгими правилами поведінки у всіх життєвих виявах не залишає в більшості випадків можливості вибору, обмежуючи свободу індивіда і свободу його особи, більш демократичне - представляє набагато великі можливості для індивідуального розвитку, але примушує "мучитися" індивіда свободою вибору і невизначеністю. В історії відомі випадки підвищення числа самогубств в результаті демократизації суспільства.

Молодь

На перший погляд, може бути звучить, це звучить антигуманістично, але відмова від життя в немолодому або навіть в зрілому віці все ж таки є іноді більш природним і причинно обумовленим, ніж самовільне переривання життя саме в той час, коли вона власне і повинна повною мірою починатися, і відповідальність за це несуть всі члени суспільства.

Які основні чинники, сприяючі спробам суїциду у молоді, і наскільки істотні вони сьогодні в нашому суспільстві? На першому місці з проблем, характерних для підлітків з суицидальным поведінкою, знаходяться, звичайно, відносини з батьками (приблизно в 70 відсотках випадків ці проблеми безпосередньо пов'язані з суїцидом), на другому місці - труднощі, пов'язані з школою, на третьому - проблеми взаємостосунків з друзями, в основному протилежної статі.

Відносини батьків з дітьми часто не будуються на тому фундаменті відкритих, повністю щирих емоційно-теплих відносин, які є надійним захистом від багато чого, іноді суворих випробувань, з якими зустрічається підростаюче покоління. І не випадково, що спроби суїциду у молоді розглядаються психологами як відчайдушний заклик про допомогу, як остання спроба привернути увагу батьків до своїх проблем, пробити стіну нерозуміння між молодшим і старшим поколіннями. Істотну роль в суїцидах грає збереження сім'ї в цілому - адже близько половини підлітків, що вчинили спроби самогубств, виросли в сім'ях в яких один з батьків або помер, або покинув сім'ю.

Розпад сім'ї, втім, є могутнім чинником, пов'язаним з самогубствами, і у дорослих. Серед самотніх, неодружених і особливо розлучених набагато частіше зустрічаються добровільні відходи з життя. Більшою мірою незахищеними в цьому плані є чоловіки.

Цікаво, що молоді (у віці 15-19 літ), навпаки, ранні браки не рятують від зменшення ризику суїциду - за даними американських авторів, серед одружених хлопців в 1.5, а серед заміжніх дівчат в 1.7 раз відсоток самогубств вище, ніж у їх несімейних однолітків. Це зв'язано перш за все з тим, що "молоді" браки частіше за все є спробою, і не завжди вдалою, вирішити якісь інші, що не відносяться до браку проблеми, наприклад, позбутися нестерпної обстановки в сім'ї батьків.

Шкільні проблеми звичайно пов'язані з неуспішністю або поганими відносинами з вчителями і адміністрацією школи, рідше з взаємостосунками в класі. В наших школах, у відмінність, наприклад, від японських, де перед кожною екзаменаційною сесією відбуваються десятки самогубств школярів, ці проблеми звичайно не є безпосередньою причиною самогубств, але приводять до пониження загальної самооцінки учнів, появі відчуття незначущості своєї особи, до різкого зниження опірності стресам і незахищеності від негативного впливу навколишнього оточенняю" в бурхливі води океану перебудови.

Одним з осно вних психологічних пояснень проблем, пов'язаних з однолітками, особливо протилежної статі, є надмірна залежність від іншої людини, що виникає, звичайно як компенсація поганих відносин з своїми батьками, через постійні конфлікти і відсутність контакту з ними. В цьому випадку часто буває, що відносини з другом або подругою стають такими значущими і емоційно необхідними (по типу "я не можу жити без тебе"), що будь-яке охолоджування в прихильності, а тим більше зрада, відхід до іншого сприймається як непоправна втрата, що позбавляє значення подальше життя. При цьому іноді, за відсутності підтримки близьких і оточуючих, відбуваються "ситуативні самогубства" - імпульсні, непідготовлені і власне непов'язані з усвідомленим наміром позбавити себе життя.

Серед мотивів, що пояснюють спроби самогубства, самі підлітки і експерти-психологи указують на різні способи таким чином зробити вплив на інших людей: "дати зрозуміти людині, в якому ти відчаї" - близько 40 відсотків випадків, "примусити жалкувати людину, яка погано з тобою поводився" - близько 30 відсотків випадків, "показати, як ти любиш іншого" і "з'ясувати, чи любить тебе дійсно інший" - 25 відсотків, "вплинути на іншого, щоб він змінив своє рішення" - 25 відсотків, і нарешті в 18 відсотків випадків "заклик, щоб прийшла допомога від іншого". Не дивлячись на зростаючу сьогодні суспільну увагу до проблем сім'ї, дитячо-батьківським відносинам і просто до проблем спілкування і взаємостосунків, сучасна ситуація в цьому плані ще багато в чому далека від ідеалу. Професійні і інші проблеми батьків, відсутність достатнього часу через різні соціально-економічні причини часто приводять до формального виховання дітей або перекладання цієї функції на школу або взагалі невідомо на кого.

Крім того, в сучасних умовах збільшується розрив між різними віковими і соціальними групами (посилюється процес "диференціації") - це відбувається через швидку зміну культурних норм і еталонів поведінки в різних суспільних шарах, посилення впливу моди і ряду інших причин.

Все це призводить до того, що проблема "батьків і дітей" може бути, як ніколи, гостро стоїть саме сьогодні і від її рішення залежить успіх діалогу між підлітками і дорослими і цінність реальної допомоги молоді. Поки що спроби дорослих налагодити контакт з молоддю часто зводяться до метань між анархістськими гаслами "повну свободу молоді" і стародавніми закликами "треба поважати і слухатися старших".

З другого боку, будемо оптимістами, адже молодь є поколінням, яке знаходиться в якнайкращому положенні в сучасній ситуації, оскільки має набагато більше іншу потенційну нагоду використовувати переваги, пов'язані з тенденціями перебудови суспільства.

е). Поширеність і характеристика самогубств співробітників ОВС.

Самогубства, скоювані співробітниками органів внутрішніх справ, відносяться до категорії найтяжчих надзвичайних подій. Вони мають не тільки моральні і економічні наслідки, але і великий суспільний резонанс.

Щорічно через самогубства органи внутрішніх справ втрачають від 200 до 300 співробітників. Як і в цілому по Україні, на початку 90-х років відбулося зростання рівня суїцидів серед співробітників МВС. З 1991 по 1993 рік рівень самогубств виріс в 1,6 раз. Це зростання було більш значним, ніж в цілому серед населення Російської Федерації. Загальноукраїнський показник в 1991г. склав 27, а в 1993г. - 39. В подальший період відбулося зниження рівня самогубств серед співробітників. В 1998 році зареєстровано 283 випадок суїцидів серед особового складу органів внутрішніх справ, що на 33% менше ніж в 1997 році. Рівень суїцидів серед співробітників склав 24,8 і став значно нижчим за загальноросійський показник (35,4). В 1999 році був відзначений підйом показників даної надзвичайної події (29,4).

Серед співробітників органів внутрішніх справ в 2002 році було 228 самогубств, в порівнянні з минулим роком (244) скоротилося на 16 випадків (6,6 %). Відносний показник кількості суїцидів серед співробітників на 10 тис. складає 2,4, по цивільному населенню Російської Федерації цей показник на рівні 3.9.

Аналіз причин і умов здійснення суїциду показав, що найбільше число самогубств вчинене серед співробітників у віці від 25 до 35 літ (48%) із стажем служби в органах внутрішніх справ з 3 до 10 літ (55%). У більшості з них є сім'ї (66%), у кого діти (68%), тобто добровільно пішли з життя співробітники зрілого, працездатного віку.

З матеріалів службових розслідувань витікає, що в 49% випадків самогубства в тій чи іншій мірі були пов'язані з сімейно-побутовими конфліктами, у тому числі викликаною матеріальною скрутою. Більше половини (56%) самогубств вчинені в стані алкогольного сп'яніння. Це свідчить про незнання керівниками ситуації в сім'ях співробітників, їх сімейно-побутових проблем.

Найбільш суїцидонебезпечним віком співробітників органів внутрішніх справ за середніми даними є період від 31 до 40 літ -41%, що приблизно відповідає частці осіб цього віку, службовців в МВС Україні (близько 38%). Частка співробітників у віці до 30 літ складає близько 50%. Кількість самогубств серед них дещо нижче (46%). Таким чином, також як і серед цивільного населення, наголошується тенденція до збільшення кількості самогубств з віком.

В 40% випадків стаж служби в органах внутрішніх справ співробітників, що вчинили самогубства, не перевищував три роки, що приблизно відповідає частці співробітників із стажем служби до 3 літ в органах внутрішніх справ в 1996-1997 роках (35 %). Здійснення суїцидів на перших роках служби свідчить про виразимі труднощі пристосовування особового складу до строго регламентованої службової діяльності (особливо, що знаходиться в зрілому віці). Цікавий той факт, що співробітники, що отримали середню і вищу освіту в системі МВС і що пройшли період пристосовування під час навчання, в 9 разів рідше скоюють суїцидальні акти, ніж особи без спеціальної освіти. Рівень самогубств дещо зростає із збільшенням стажу служби. Так, частка співробітників із стажем більше 15 літ складала близько 8%, а кількість самогубств серед цієї категорії була 12%. Ця закономірність, мабуть, є похідною від віку співробітників.

Переважна більшість самогубств в цілому по МВС скоюється особами молодшого (53,06%), а також середнього (28,16%) начальницького складу, що також приблизно відповідає їх частці серед всього особового складу органів внутрішніх справ і не дозволяє говорити про достовірне переважання самогубств серед тієї або іншої категорії співробітників.Служби суїциденти в більшості своїй не мали стягнень і характеризувалися позитивно.

Слід зазначити, що найпоширенішим способом є самогубство через повішення (61%), в 32% для реалізації аутоагрессивной цілі використовувалася вогнепальна зброя, переважно табельна (22%). Здійсненню таких надзвичайних подій сприяло грубе порушення порядку зберігання і видачі табельної зброї, ослаблення контролю з боку керівників підрозділів за діяльністю підлеглих, несення ними служби.Спосіб і місце здійснення самогубства є непрямими вказівками на причину конфліктної ситуації, як її бачить суїцидент. Так для самогубств на грунті сімейно-побутових конфліктів характерне повішення за місцем проживання при конфліктах, пов'язаних з сферою службової діяльності більш характерні самогубства з табельної зброї.Звертає на себе увагу і той факт, що під час вступу на службу в МВС Україні близько 25% осіб, скоївші суїциди, не проходили обстеження в Центрах психологічної діагностики.Як правило, суїцидальні дії скоювалися у вихідні дні (42%), за місцем проживання (65%), з вісімнадцяти до двадцяти чотирьох годин. Кожне п'яте самогубство було здійснено під час несення служби, в службовому приміщенні, частіше з нуля годинника до шести годин ранку.В переважному числі випадків суїциденти були одружені (74%) і мали дітей (73%).

На рівень суїцидів серед співробітників органів внутрішніх справ Україні, як представляється, головним чином впливають ті ж чинники, що і на число самогубств населення країни в цілому. До них відносяться:

зниження рівня життя і зростання соціальної напруженості і рівня злочинності в суспільстві;

- інтенсивне соціально-майнове розшарування, відставання рівня доходів співробітників від зростання цін, і їх нездатність забезпечити гідний рівень життя своїй сім'ї на одержуваний грошовий зміст;

- наростання роз'єднування, атомизации суспільства, загострюючих у людини відчуття самотності, викличні емоційну депривацию, відчуття відчуженості від оточуючих (включаючи товаришів по службі і керівників служб і підрозділів ОВС);

- зростання психічної захворюваності при відносному пом'якшенні законодавчих заходів по обліку і лікуванню осіб з психічними порушеннями, збільшення серед населення адикватних форм поведінки, а також хворих алкоголізмом і наркоманією.

В той же час є ряд специфічних для системи ОВС рис. Ця наявність медичного і психологічного відбору до органів внутрішніх справ, що дозволяє відсіяти велику частину осіб з нервово-психічною патологією; переважно чоловічий склад професійних колективів, що приводить до зміни співвідношення між завершеними самогубствами і спробами самогубств на користь перших, обумовлює вибір самих летальних способів самогубств (повішення, вогнепальні поранення).

Не можна обійти мовчанням і наявність тривало впливаючих стресогенних чинників з боку службової діяльності:

- можливість екстремальних (пов'язаних із загрозою для життя, здоров'я, іншими тяжкими наслідками) ситуацій, які є штатнимидля діяльності співробітників; необхідність використовування заходів примушення (фізичного і психічного), діяти в конфліктних ситуаціях і пов'язані з цим негативні емоції;

- висока відповідальність і напруженість роботи, пов'язана із здійсненням владних повноважень, носінням зброї;

- ненормований робочий день.

Останніми роками на перший план висувалися невідповідність між положенням співробітника під час виконання службових обов'язків і положенням поза службою, в побуті, обумовлені низьким грошовим змістом, порушенням соціальних прав і пільг співробітників органів внутрішніх справ, передбачених законодавством.

В той же час є і ряд чинників службової діяльності, які можуть робити профілактичний вплив на рівень самогубств серед співробітників. Перш за все, це певний соціальний статус, соціальна стабільність, наявність згуртованих професійних колективів. Стійкі професійні колективи із сприятливим морально-психологічним кліматом є одним з найістотніших чинників сучасного суспільства, перешкоджаючих розвитку суїцидальної поведінки.

Близько 60% самогубств вчинені співробітниками після вживання алкоголю, що істотно перевищує аналогічний показник серед цивільного населення Україні. Прямого зв'язку між концентрацією алкоголю в крові і тягарем суїцидальних дії не виявлено. З цього виходить, що розвиток суїцидальних намірів при сп'янінні залежить не тільки від чинника інтоксикації, але і від індивідуальних особових особливостей співробітників органів внутрішніх справ і ситуативних моментів. Тому тягар наслідків багато в чому залежав від випадкових обставин, наприклад, від наявності в даний момент швидких і дієвих засобів для здійснення самогубства.

Аналіз результатів службових перевірок показує, що в основі соціально-психологічній дезадаптації співробітників, що вчинили самогубство, майже в половині всіх випадків лежало зловживання алкоголем, що також є відмінною рисою формування суїцидальної поведінки співробітників від цивільного населення. Можливо, цим частково пояснюється високий рівень самогубств серед співробітників в період свят, під час яких збільшується кількість спиртних напоїв, що вживаються. В цих випадках спиртні напої приймалися спеціально з метою полегшити реалізацію суїцидальних намірів, що вже є. При цьому алкоголь виступає як непряма причина самогубства. Аналогічна роль сп'яніння і в тих випадках, коли алкоголь різко знижував критичні функції і самоконтроль, унаслідок чого скоювалася суицидальна дія.

Таким чином, суїцидальна поведінка співробітників органів внутрішніх справ в стані сп'яніння залежить від обставин, на фоні яких алкогольна інтоксикація в одних випадках виконувала роль «приголомшуючого засобу» (46%), в інших - служила «пусковим чинником» (30%), в третіх була «підсилювачем» переживань з формуванням психопатологічних реакцій, що приводять до ідеї самознищення (24%).

Підвищена суїцидальна небезпека осіб, що зловживають спиртними напоями, пов'язана не тільки з чинниками інтоксикації, але і з особливостями особи, що формується в процесі зловживання алкоголем: афектною нестійкістю, збудливістю схильністю до імпульсних дій з психопатичними, істеричними виявами.

Наступною особливістю самогубств, зроблених співробітниками органів внутрішніх справ, є безпосереднє або опосередковане ототожнення себе з людиною, що раніше вчинила самогубство. Про поширеність даної поведінки можна судити по тому факту, що в підрозділах, де вже мало місце самогубство, ризик нового самогубства, за вибірковими даними, досить високий.Проведений аналіз матеріалів службових перевірок дозволяє дати коротку характеристику типових конфліктних ситуацій, що спонукали співробітників ухвалити рішення про самогубство.50 . 60% всіх випадків самогубств і замахів є пов'язаний з особисто-сімейними конфліктами, у тому числі 16% самогубств вчинені по мотивах ревнощів або невдалої любові, в кожному другому випадку відношення між подружжям були порушені через зловживання спиртними напоями, а також недостатньої матеріальної забезпеченості. В 24% випадків конфлікти були обумовлені відсутністю допомоги у вихованні дітей і веденні домашнього господарства через постійну зайнятість на службі.

У ряді випадків їм сприяли професійні конфлікти, в основі яких лежали порушені взаємостосунки керівників з товаришами по службі, близько 8% самогубств були слідством кримінальних, адміністративно-правових конфліктів, через страх можливого покарання за вчинене співробітниками правопорушення, у зв'язку з відчуттям сорому, розкаяння, переживань з приводу заподіяної шкоди. Причинами самогубств в решті випадків були: наявність якого-небудь захворювання, розлади на сексуальному, релігійному або іншому ґрунті, різні морально-етичні переживання, матеріальна, комунально-побутова скрута і т.п. В числі безпосередніх мотивів (подій), що привели до самогубств на перших місцях стояли ревнощі, подружня зрада (реальна або підозрювана).

Серед мотивів, обумовлених наявністю психопатологічних розладів, переважали ідеї винності, уявного важкого захворювання, зміни самовідчуття, переслідування. В більшості мотиви суїцидальних дій зустрічалися у вигляді стійких поєднань двох або більш сфер конфліктів або «суїцидальних комплексів». Серед них найбільш часто виявлялися: сімейні нелади на фоні зловживання алкоголем; сімейні конфлікти на фоні соматичного або психічного захворювання; поєднання сімейної конфліктної ситуації з професійним конфліктом; поєднання зловживання алкоголем з конфліктними ситуаціями на роботі і в сім'ї. Найбільший ризик в плані здійснення аутоагресивних дій представляють психопатичні особи (з переважанням істеричних і збудливих радикалів), а також особи з різного роду депресивними станами. Досить високий ризик завершеного суїциду у осіб з органічною поразкою головного мозку, а також у співробітників з наявністю в анамнезі важких черепно-мозкових травм і мозкових інфекцій (менінгіти, арахноідити і ін.).

Аналіз пресуїцидальної поведінки осіб з наявністю нервово-психічних розладів показав, що більш ніж 60% таких хворих скоюють суїцидальні дії зовні загострення хвороби, по цілком реальних мотивах і мотивах, які зустрічаються у інших суїцидентів.

Приведені дані свідчать про те, що шляхи до практичного рішення проблеми профілактики суїцидальної поведінки співробітників органів внутрішніх справ складні і далеко неоднозначні. Профілактика даної надзвичайної події можлива лише при проведенні спеціально розробленого комплексу заходів, включаючого цілеспрямовану діяльність кадрових і виховних апаратів, психологічної служби і лікувальних установ.

ІІІ Висновок.

Людина в оточуючому її середовищі виступає як саморегулююча система.

У своїй науковій роботі я намагалася зосередити увагу на такому атисоціальному вчинку особистості як самогубство.

Людина в оточуючому її середовищі виступає як саморегулююча система, яка реагує на зовнішні зміни своїми свідомими і підсвідомими механізмами, пристосовуючись, адаптуючись до цих змін. Кінцева мета саморегуляції — досягнення повної адаптації, а негативний її результат — це часткова чи повна дезадаптація. Найбільший вплив на саморегуляцію чинять особистісні та соціальні фактори, аналіз яких дає можливість оцінити рівень адаптацій чи дезадаптацій.

Специфічні особистісні риси можуть формувати систему цінностей, яка негативно впливатиме на механізми саморегуляції, викликаючи деструктивні форми поведінки людини.

До таких "цінностей" слід віднести:

1. почуття підвищеної відповідальності — людина вважає себе не об'єктом, а її суб'єктом. Вона тільки сама несе відповідальність за все, що трапляється з нею на роботі, у сім'ї, на вулиці;

2. 2) почуття вини — людина вважає, що всі страждають в наслідок її вчинків, що вона не може виконати професійні, сімейні та інші обов'язки, що вона неспроможна вирішити жодного питання;

4. 3) відчуття засудження оточуючими — людині здається, що всі бачать її неспроможність, нікчемність і засуджують її. Відчуття засудження оточуючими випливає з відчуття вини, але воно є глибоким і найбільш психотравмуючим для особи;

6. 4) почуття безпорадності — людина вважає, що не може себе захистити, що її не можуть захистити і допомогти їй рідні та близькі люди, що існування у сіспільстві стає неможливим.

8. Такі відчуття виникають у психічно хворих з депресивною симптоматикою невротичного та психотичного рівнів, але вони можуть з'являтись окремо у психічно здорових людей і свідчити про різний рівень дезадаптацій особи. На них слід звертати увагу при роботі з суїцидонебезпечним контингентом психічно хворих, у роботі телефону довіри та при оцінці можливих повторних суїцидальних дій у післясуїцидальний період.

10. З соціальних чинників, які впливають на саморегуляцію слід виділити:

12. 1) економічні негаразди, бідність, безробіття;

14. 2) дезорганізацію сім'ї: смерть рідних, розлучення, відсутність підримки, конфлікти, несумістність, відсутніть дисциліни;

16. 3) формування нових суспільних поглядів, які не приймаються особою;

18. 4) обмеження та низька якість загальноосвітньої та професійної освіти;

20. 5) відсутність дозвілля та відпочинку;

22. 6) послаблення правоохоронної діяльності;

24. 7) неспроможність органів управління вплинути на негативний перебіг подій;

26. 8) різні етичні, релігійні, економічні конфлікти.

28. Негативна оцінка особою соціальних факторів негативно впливає на процеси саморегуляції, ускладнює адаптацію, спричиняє постійне нервове напруження, на тлі якого іноді виникає бажання скінчити життя самогубством.

30. Оцінка ставлення особи до особових та соціальних чинників повинна аналізуватися лікарями, психологами для прогнозування можливих повторних суїцидальних дій у післясуїцидальний період. Це допоможе правильно спрямувати психотерапевтичну роботу з суїцидонебезпечним контингентом.

32. Відокремлення самогубства від такого поняття, як нещасний випадок, має важливе значення при вирішенні питання постановки хворого на спеціальний облік у позалікарняних умовах.

34. Такий підхід допоможе зробити групу хворих з аутоагресивними формами поведінки однорідною і правильно підійти до розробки профілактичних заходів. Профілактика самогубства психічно хворих повинна будуватися як цілісна система і складатися з кількох послідовних етапів. Перший — це проведення лікувальних заходів примусового (згідно інструкції про "примусову госпіталізацію") та не примусового характеру. Другий етап — виписка хворого з лікарні та постановка його на спеціальний облік у ПНД. Третій етап — зняття з спеціального обліку.

36. Усі вищезгадані етапи профілактики аутоагресивних форм поведінки психічно хворих повинна об'єднувати єдина програма профілактичних та реабілітаційних заходів, які включають не тільки трудову діяльність, але й увесь спектр соціального життя хворого.

38. В кожному суспільстві властиві такі форми соціальних відхилень і в тих масштабах, які витікають з конкретно-історичних умов його існування - соціальних, економічних, політичних, етичних і ін. Об'єм соціальних відхилень дозволяє судити про етичний клімат даного суспільства, рівні законності і правопорядку, ступеня згуртованості соціальних груп.

40. Ні у філософському, ні в короткому психологічному словнику немає визначення поняття "суїцид" (самогубство). Це складне явище, яке важко пояснити, тому що кожна людина в певному віці, стикаючись з нерозв'язними, на його думку, проблемами, замислюється над крайнім виходом.

42. За статистикою самогубств критичним віком є 15, 24, 28, 33, 37, 45, 51, 60 років. В психоаналізі це називається "зустріч з самим собою", вік, коли людина задає собі питання "хто я?" і, якщо не знаходить відповідь, просто "здається". Є люди, їх більшість, які, що називається "втомились від життя".

44. Час від часу газети і журнали публікують статті на теми суїциду. Виявляється, в Україні самогубство "помолодшало", і тепер на нього нерідко йдуть навіть діти. Думка про самогубство не виникала тільки у 1% школярів

46. Для дослідження проблеми я провела анкетування (див. зразок) серед 100студентів, віком від 17років .

48. 1. Чи самогубства зустрічаються частіше серед підлітків,

50. ніж серед дорослих людей? Так - 90% ні - 10%

52. 2. Чи зустрічались Ви з явищем суїциду у своєму житті? Так - 56% ні - 44%

54. 3. Чи є самогубство завжди розсудливим вчинком? Так - 70% ні - 30%

56. 4. Чи є самогубство смертним гріхом? Так - 80% ні - 20%

58. 5. Частота суїцидів серед бідних верств населення істотно

60. вище, ніж серед забезпечених. Так - 36% ні - 64%

62. 6. Чи виникали у вас коли-небудь думки про самогубство? Так - 99% ні - 1%

64. 7. Які причини можуть спонукати людину вчинити самогубство?

66. Відповіді були такими: нерозуміння, проблеми в удома, особисті проблеми, соціальне положення, музика, знущання з боку однолітків або дорослих, самопожертвування і "інше".

68. В критичний період з 13 до 19 літ підліток відходить від батьків, але продовжує в них мати потребу, тому що перед ним відкривається світ, в якому він не знаходить розуміння і не завжди зможе відповісти самому собі на питання про значення життя. І якщо цей пошук себе ускладнюється різними обставинами, - все сходиться в одну крапку і підліток звикає з думкою, що "життя не для нього".

70. Мабуть, дорослим варто задуматися над цими цифрами і відповідями.

72. Весь світ мчить кудись так стрімко, що ми не встигаємо розуміти, відчувати, оцінювати все, що відбувається навкруги нас.

74. ІVВикористана література:

76. Амбрумова А. Г. Бородин С. В. Михлин А. С. Предупреждение самоубийств. М. 1980. с. 40.

78. Бердяев Н. А. О самоубийстве. Психологический журнал. т. 13 №3 1992. с. 96-106.

80. Бородин С. В. Михлин А. С. Мотивы и причины самоубийств. Комплексные исследования в суицидологии. М. 1986. с. 65.

82. Брухановский Н. П. Самоубийцы. Л. 1927. с. 127.

84. Волков В. Н. Медицинская психология в ИТУ. М. Юридическая литература. 1989. с. 256.

86. Короленко А. П. Дожик Т. А. Семь путей к катастрофе. Новосибирск. Сиб. отделение. 1990. с.224.

88. Алиев И. А. Актуальные проблемы суицидологии. Уголовно-правовые криминалогические аспекты. Баку 1987. с. 7.

90. Васильчук М.В., Медвідь М.К., Сачков Л.С. Збірник нормативних документів з безпеки життєдіяльності. - К.: Фенікс, 2000. - 896 с.

92. Змановська Е. В. Девиатология: (Психология отклоняющегося поведе-ния): Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. - М.: Издательский центр "Академия", 2003.- 288 с.

94. Максимова Н.Ю. Воспитательная работа с социально дезадаптированными школьниками: Методические рекомендации. - К.: ІЗМН, 1997. - 136 с.

96. Овчарова Р.В. Технологии практического психолога в образовании: Учебное пособие для студентов вузов и практических работников. - М.: ТЦ "Сфера", 2000. - 448 с.

98. Организация й содержание деятельности психологической службы образования. Методические рекомендацни для руководителей средних общеобразовательных учреждений - Одесса: ИУУ, 1999 -76 с.

100. Пачковський Ю.Ф., Корнієнко І.О Проблеми молоді: соціолого-психологічні аспекти вивчення та діагностики // Збірник науково-методичних матеріалів для роботи з дітьми, що зазнали насильства. - Львів: ВНТЛ, 1999 - 68с.

Технології соціально - психологічної

роботи з клієнтами, які схильні до суїциду

(Навчально - методичний посібник)

Автор: Вовканич М.Д.

Рецензенти: доктор педагогічних наук,

професор Козубовська І.В.

кандидат медичних наук, доцент Лакай І.Ю.

Технології соціально-психологічної роботи з клієнтами, які схильні до суїциду.\ Навчально-методичний посібник.- Ужгород 2002- с.122

Рекомендовано до друку Вченою радою Ужгородського національного університету юридичного факультету вд 5.04.2002, протокол № 1.

Видано за кошти проекту JEP-21007-2000 Міжнародної програми Темпус-Тасіс

Зміст

1. Загальний огляд проблеми депресій та суїцидів

2. Роль ранньої діагностики депресій в попередженні розвитку дезадаптивних станів

3. Форми протікання депресивних станів та їх діагностика

4. Особливості соціо-психологічного консультування депресивних клієнтів

5. Особливості роботи з клієнтами, що мають суїцидальні наміри або вчинили суїцидальну спробу

6. Особливості консультування клієнтів, що понесли втрату

7. Особливості консультування клієнтів, що опинилися у об'єктивно важких умовах ( невиліковна хвороба, стан після фізичних травм і т.)

8. Післяродова депресія: етіологія, діагностика, особливості психо - соціального втручання

Особливості роботи із жінками, які страждають постнатальною депресією

9. Особливості психосоціальної роботи з депресивними клієнтами, в яких виражено відчуття тривожності

10. Особливості консультування “немотивованих” клієнтів

11. Психотерапевтичні методи в роботі з депресивними клієнтами

12. Приклад екзистенційно-раціональної психотерапії в роботі з депресивниоми клієнгтами

13. Приклад проведення сеансів психотерапії з депресивними клієнтами на основі технічних прийомів А.Бека

14. Метод Стівена-Кові у роботі з депресивними клієнтами

15. Приклад психотерапевтичної роботи з жінками в пренатальний та постнатальний період

16. Приклад психологічного втручання методом керованої уяви в роботі з депресивними клієнтами

17. Психотерапія з клієнтами, у яких проявляються амбівалентні почуття

Етичні принципи консультування та психотерапії депресивних клієнтів. Теоретичні знання та практичні навички, котрі необхідні для соціальних працівників у роботі з такими клієнтами

Додатки.

Додаток 1. Метод інтерв`ю у роботі з помираючою людиною

Додаток 2. Використання групової взаємодії у роботі з помираючими клієнтами

Додаток 3. Модифікована шкала виміру одинокості UCLA

Додаток 4. Тест діагностики одинокості

Додаток 5. Шкала депресій

Додаток 6. Шкала основних симптомів депресій

Додаток 7. Методика диференціальної діагностики депресивних станів за Жмуровим В.А.

Додаток 8. Опитувальник САН

Додаток 9. Шкала самооцінки тривожності Ч.Д. Спілбергера, Ю.Л. Ханіна

Додаток 10. Методика “Ціннісні орієнтації” М. Рокича

Додаток 11. ЛОБІ. ( ленінградський опитник інституту ім. Бехтєрева)

Додаток 12. Пам`ятка для тих, хто відчуває душевний дискомфорт

Література та джерела

1. Загальний огляд проблеми депресій та суїцидів

Наукова література з питань психологічного консультування, психотерапії та технологій соціальної роботи все ще досить обмежена. Де ж закінчується психологічне консультування і починається психотерапія, де проводиться виключно спілкування соціального працівника з клієнтом, який страждає депресією ? На ці питання дуже важко відповісти. Часто ця диференціація штучна і непереконлива. Зараз у роботі із клієнтами соціально-психологічних служб використовують мультимодальний підхід, який інтегрує кращі досягнення соціальних наук. Психологічні проблеми повсякденного життя, пов'язані з труднощами розвитку та пристосування особистості, дисгармонії міжособистісних відносин, соціальні девіації ( наркоманія, алкоголізм, розпад сім'ї, СНІД та ін.) часто стають причиною звернення за допомогою в соціально-психологічні служби. Складні соціально-економічні та політичні зміни в суспільстві призводять до збільшення мікросоціальних конфліктів окремої людини з суспільством.

Шанов Д.М. припускає можливість формування катастрофічної свідомості населення як відображення системної кризи в суспільстві [1]. У людей була відібрана віра ( віра в комунізм) та відібрані матеріальні ресурси ( розпад економіки). Це викликало у населення соціально-психологічний шок, який призвів до хронічного депресивного стану, що пригнічує волю до опору та руйнує здоров`я людей.

Інститут соціально-політичних досліджень РАН вказав на ті фактори ризику, які погіршують соціально- психологічний стан населення країни: деіндустріалізація, руйнування науково-технічного потенціалу, антагонізація соціальної структури, люмпенізація населення, декваліфікація робочої сили, високий рівень безробіття, старіння населення, загроза екологічної катастрофи, виникнення життєнебезпечного оточуючого середовища, деградація екології, криміналізація суспільних відносин, збільшення рівня вживання алкоголю, фізична деградація населення, ріст числа суїцидів, фрустрація масової свідомості. Тобто ліквідований соціальний захист населення: втрачений активний соціальний захист населення,втрачена активна соціальна політика в інтересах більшості, знищений суспільний фонд споживання, відбувся вибух бідності, соціальної паталогії, злочинності.

Все це є соціальною психогенною “ етіологічною” базою росту невротичних особистісних розладів та інших межових станів. Психічне здоров'я населення погіршується. Росте кількість людей, які страждають депресією.

Klerman, Weisman [2] повідомили про збільшення кількості розповсюдження депресивних розладів у всіх вікових категоріях в порівнянні з післявоєнним періодом. Окрім того, вони вказали на слідуючі факти, що непокоять спеціалістів:

1.Первинні депресивні прояви розладів у більш молодому віці (підлітковий та юнацький вік).

2.Розповсюдженість депресій серед жінок та чоловіків у співвідношенні 2:1.

3.Росте кількість депресій серед молодих чоловіків, що з часом може згладити статеві диспропорції.

4.Припускається наявність генетичних передумов у розвитку депресій.

Деякі британські дослідники приводили результати підрахунків соціально - економічних втрат, пов'язаних з депресією, а саме затрати

на охорону здоров'я,

на зниження продуктивності життя,

на професійний травматизм,

на пропуск робочих днів,

на зниження якості продукції із-за розладу уваги.

Було вказано, що 3000 хворих депресією в одному із регіонів Великобританії були віднесені до важко хворих і мали в п'ять разів більше днів непрацездатності, ніж інші хворі. Депресія зустрічається частіше, ніж такі недуги, як гіпертонічна хвороба, цукровий діабет, артрит.

В США економічні втрати суспільства, внаслідок розповсюдженості депресії складають 45 млрд. доларів щорічно. Але навіть ці цифри в повній мірі не відображають економічні втрати суспільства; потрібно враховувати ще втрату робочих місць, припинення професійного росту та отримання освіти, зниження сімейного функціонування. Дані 15-річного катамнестичного спостереження свідчать про те, що в 80% нелікованих хворих довгий час зберігається низький рівень соціального функціонування.

Вчасно розпізнати цей недуг та надати професійну допомогу дуже важливо. Адже відомо, що депресія часто передує проявам суїцидальної поведінки.

Депресивні розлади є одними з тих, що найбільш часто зустрічаються і є проявами найбільш важких психопатологічних станів. Приблизно кожний десятий американець переносить на протязі свого життя депресивний стан, а у кожного двадцятого американця він повторюється. Очевидно, українці страждають на цей недуг так само часто. Існують дані, що при визначеному характері сімейого генотипу, жінки страждають депресивними станами в 3-4 рази частіше, а у чоловіків частіше розвивається алкоголізм. Найбільш важким наслідком депресії є проблема самогубства. Депресивні розлади - одна із серйозних проблем охорони здоров'я та соціальних служб, оскільки є причною 70% всіх вчинених самогубств ( внаслідок самогубств рівень смертності серед хворих депресивними розладами складає 15%). До речі, самогубства займають дев'яте місце серед основних причин смертності в США, а серед підліткового та юнацького населення - третє місце. Таким чином, самогубства в США забирають більше життя, ніж лейкемія та хвороби нирок, а також важко позначаються на стані родичів, друзів та колег жертви самогубства. Частіше вчиняють самогубство люди з виробничими та правовими проблемами (які, в свою чергу, є швидше результатом , а не причиною депресивного стану), люди з генетичною обтяжливістю та психічними захворюваннями..

За останні 30 років рівень самогубств, особливо серед молодих людей ( 18 - 30 років ), зріс на 150%. Цей ріст поєднується з ростом частоти депресій та зловживання психоактивними речовинами.

2. Роль ранньої діагностики депресій в попередженні

розвитку дезадаптативних станів та суїцидів

Депресивний стан можна розпізнати на основі скарг клієнта, візуальної психодіагностики або проведеного тестування.

Белухін Д.А. [3] вказує, що поведінка визначає прояв відношення індивідуума до чого-небудь або кого-небудь. Внутрішня поведінка, яку оточуючі безпосередньо не спостерігають, визначає професійно-життєву ідеологію людини. Вона формується на протязі всього життя і безпосередньо впливає на спосіб переживання кризових ситуацій. Це система поглядів, суджень, переконань, спосіб обробки інформації і т.п.). Внутрішня поведінка, за думкою Белухіна, це вербальна поведінка, яка може носити характер “теоретизування, мудрування” і не приводити до конкретних фізичних результатів. Зовнішня поведінка - це невербальна поведінка: поза, осанка, міміка, пантоміміка, мікроміміка, жестикуляція, інтонація, тембр, вібрація голосу і т. п.

Очевидно, внутрішня поведінка формує зовнішню. Вербальну поведінку людина може свідомо контролювати, скриваючи свій справжній психологічний стан. Тому дослідники радять при обстеженні клієнта основну увагу звертати на невербальну поведінку. Іноді важливіше визначити як людина говорить, а не що вона говорить.

В ситуації стресу стан людини виражається в психофізичній напрузі, яка визначається м`язевими “клешнями”. Утворюється тілесна броня, м`язева перенапруга, м`язева броня. Блокуються рухи, блокуються, відповідно, думки. В свідомості людини домінує тільки стан загрози та захисту. Організм слабо реагує на інші подразники.

М`язеві клешні проявляються в активних фізичних діях, які в патопсихології називають ажиатацією. Це стан агресії, паніки, суєтливості. М`язева перенапруга може виражатися і, навпаки, станом м`язевого ступору, прострації, “дерев`яною ходою”, як наслідок замежового гальмування.

Але в обох випадках ( і рухового ступору, і рухової ажиатації) діяльність свідомості - сприйняття, мислення, емоційне реагування - неадекватна та загальмована.

Зовнішній вигляд людини ніби “важкий”. Людина неточна і невпевнена в рухах, згорблена, жести ніби закривають людину від зовнішніх подразників, спостерігається “плаваючий погляд” очей. Проте людина може мати і пряму спину, розправлені плечі, фіксуючий погляд і все ж переживати депресію. У цьому випадку консультант визначає емоціний дискомфорт клієнта по іншим критеріям. Клієнт ніби буде намагатися понизити настрій консультанта як і будь- кого іншого із співрозмовників. Тому голос його може бути як “помираючим”, жалібним, так і кричащим, погрозливим. В будь-якому випадку клієнт - “жертва”.

Якщо людина має амбівалентні тенденції, то м`язева напруга виражена слабо. Дослідник звертає увагу на іррадіацію від`ємних емоцій клієнта на оточуючих, монотоність мови, бідність ассоціацій. В стані протирічч людині погано, але вона по-крайній мірі може контролювати ситуацію. Тому під час роботи з депресивним хворим якнайперше важливо викликати сумнів.

Окрім того, психологи відмічають поведінку “флюгер” у депресивних клієнтів. Така поведінка є пасивною, людина ніби намагається догодити всім. Насправді депресивна людина не сприймає реалії і намагається не суперечити, щоб не викликати додаткові страждання.

Зустрічається серед депресивних клієнтів і так звана поведінка “комп`ютер” . Така людина вирішує бути нейтральною до інтелектуально-емоційного сприйняття себе і зовнішніх обставин, які, за думкою клієнта, можуть поглибити травматизацію.

Стани “флюгер” та “комп`ютер” недовготривалі. Як правило, вони переростають в агресію або прострацію. Ці стани штучні, і діагност відчуває їх зробленість.

Депресія - це насамперед епізод розладу настрою, що супроводжується нейровегетативними симптомами, які спостерігаються щоденно на протязі неменше як два тижні. Взагалі, рекомендують припустити наявність депресії, якщо у клієнта спостерігається пригнічений дратівливий настрій, значна втрата інтересу та відсутнє задоволення від повсякденного життя, коливання ваги тіла, безсоння, сонливість, підвищена стомлюваність, анергія, психомоторна загальмованість, занижена самооцінка, відчуття провини, нерішучість, знижена розумова працездатність, думки про смерть. При цьому має місце соціальна, в тому числі трудова дезадаптація. Повинна насторожувати сезонна та добова періодичність порушеного настрою.

При незначних депресивних розладах у хворих іноді з'являється помітно сумний вираз обличчя, сумні інтонації в розмові, але при цьому міміка доволі різноманітна, мова модульована, пацієнта вдається відволікти та розвесилити. Є скарги на “відчуття смутку” або на “відсутність бадьорості” та нудьгу. Часто усвідомлюється зв'язок свого стану з психотравмуючим впливом. Песимістичні переживання, зазвичай, обмежуються конфліктною ситуацією. Є деяка переоцінка реальних труднощів, однак хворі надіються на позитивне вирішення ситуації. Збережені критичні відношення та намагання боротися з “хворобливими чинниками”. При зменшенні психотравмуючих впливів настрій нормалізується.

При наростанні депресивної симптоматики міміка стає більш одноманітною: не тільки обличчя, а і поза виражають відчай ( нерідко опущені плечі, погляд спрямований в простір або вниз). Можуть бути тужливі зітхання, сльозливість, винувата посмішка. Пацієнт скаржиться на понижений настрій, в'ялість, неприємні відчуття в тілі. Свою ситуацію вважає сумною, безвихідною, не бачить в ній нічого позитивного. Відволікти та розвеселити пацієнта майже не вдається.

При вираженій депресії на обличчі хворого “ маска смутку”, обличчя витягнуте, сірувато-ціанотичного кольору, губи та язик сухі, погляд страждаючий, виразний, сліз, зазвичай, не буває, миготіння рідке, іноді очі напівзакриті, кутики рота опущені, губи стиснуті. Мова не модульована аж до нерозбірливого шепотіння або беззвучного руху губ. Згорблена поза з опущеною головою та здвинутими колінами. Можливі також раптоїдні стани: пацієнт стогне, ридає, кидається, намагається самопошкодитись, заламує руки. Переважають скарги на нестерпний смуток або відчай. Свою ситуацію вважає безвихідною, безнадійною, безпросвітньою, існування нестерпним.

Знання закономірностей функціонування параметрів зовнішньої поведінки людини в кризовій ситуації дозволяє здійснювати правильну діагностику депресивних станів та вчасну їх корекцію.

3. Форми перебігу депресивних станів та їх діагностика

Особливу увагу, за рекомендаціями Александровського Ю.А. [4], слід звертати на такий вид депресії як скрита, ларвована, соматизована. При її розвитку пацієнти переважно мають загальносоматичні скарги, наприклад: болі в області серця, шлунку та ін. Такі хворі відвідують лікарів загально соматичного профілю. Але в спілкуванні з такими хворими виясняється , що на фоні незначної зміни афекту розвиваються різноманітні соматовегетативні (вісцеровегетативні) розлади, які імітують різні захворювання органів та систем. При цьому власне депресивні розлади відходять ніби на другий план, а самі пацієнти заперечують оцінку свого стану як психопаталогічного. Соматичне обстеження у цих випадках не виявляє жодних розладів, або виявляє незначні розлади , які не пояснюють стійкі та масивні скарги хворого. Шляхом виключення того чи іншого страждання, враховуючи фазність протікання соматовегетативних порушень ( в тому числі і добові коливання зі значним погіршенням зранку), виявляють за допомогою клінічних та психодіагностичних досліджень наявність скритої, атипової депресії та тривоги. Окрім того, слід вказати, що діагноз скритої депресії можна встановити тільки внаслідок покращення стану хворого після прийняття антидепресантів.

Іноді депресія супроводжується тривогою. Це відчуття смутного непокоєння, що виникає тільки в суб'єктивно значимих ситуаціях. Внутрішній стан розцінюється як “дискомфорт”. Цілеспрямована діяльність порушується, з'являється тремор, пітливість, прискорений пульс, розширені зіниці та очні щілини. Іноді виникає “ емоційна та рухова скутість”.

Депресія - емоційний стан, який характеризується негативним емоційним фоном . Людина суб'єктивно відчуває пригніченість, смуток, сум, відчай.Часто депресія супроводжується негативним емоційним станом - почуттям провини за реальний або вигаданий проступок. Провина часто поєднується з відповідальністю. Людина може відчувати себе винуватою за те , що не може виконати певні дії. Зараз, коли різко погіршився матеріальний стан людей, батьки можуть відчувати провину за те , що не можуть забезпечити належну освіту дітей або, навпаки, - гідну старість своїх батьків і т.д. Психотерапія, психологічне консультування або просто спілкування - єдиний ефективний спосіб вирішення внутрішнього конфлікту, породженого провиною.

Часто депресія супроводжується іншим негативним почуттям - образою. Причому людина в стані дезадаптації може одночасно переживати і провину і образу. Образа виникає тоді, коли принижене почуття власної гідності. Як правило, образа поєднує почуття жалю до себе і не завжди усвідомлене мстиве, агресивне бажання. Тому часто людина в стані депресії, що поєднана з образою, не викликає співчуття у оточуючих. Медики називають цей стан дисфорією. Дисфорія породжує диструктивне спілкування, конфліктну ситуацію між колегами, близькими людьми. Часто образа викликає гнів, спрямований на себе, або на іншу людину. В такому афективному стані людина може вчиняти девіантні дії - суїцид або нанесення шкоди оточуючим. Образа може базуватися на реальній несправедливості або навіюваній, чи пов'язаній з патологічним мисленням. Образа призводить до хронічної роздратованості, людина відчуває себе постійною жертвою. Почуття образи також потребує психотерапевтичного втручання.

Фрустрація - специфічний емоційний стан, який виникає при зіткненні з перепонами реально нездоланими або які суб'єктивно здаються такими. Фрустрація часто зустрічаться у переживаннях депресивних клієнтів. Стан фрустрації - досить неприємне відчуття, яке часто породжує агресивність - відкриту або скриту. Фрустрація, як зазначає Кочюнас Р. [5], підсилює мотивацію і депресивний клієнт може вчинити непоправні дії : суїцид або агресію до фруструючого фактору.

Депресія часто супроводжується відчуттям жалю до себе, заниженою самооцінкою. Знижується вольова активність, потяги, мотивація, працездатність, продуктивність діяльності. Хронічна втома від життя супроводжує пацієнта. Девіантні форми поведінки (алкоголізм, наркоманія, схильність до азартних ігор) часто вважають соціальним суїцидом, тому так часто депресивні клієнти починають зловживати алкоголем, відвідувати нічні клуби та ін. Слід згадати, що депресія проявляється порушеним нічним сном, безсонням, тому провести ніч в беззмістовних розвагах для такого клієнта неважко, хоч його зовнішній вигляд не свідчить про те, що він переживає радість, вдоволення, пристрасть і т.п.

На початкових стадіях депресія та невротична депресія часто супроводжуються сльозливістю. Сльози, зазвичай , заважають спілкуванню. Сльози сприяють спогадам травмуючих ситуацій. Не зовсім вірно поступають ті консультанти, які намагаються утримати своїх клієнтів від сліз. Такі консультанти, як правило, кажуть, що людина, котра плаче, не може висловити своєї думки або просто вважають себе винуватими в тому, що провели консультацію так, що довели людину до сліз. Але в дійсності не консультант доводить людину до сліз, а ті події , котрі довелося їй пережити. Тому доречнішим буде дозволити людині плакати і почекати , коли клієнт справиться з собою. Сльози - своєрідний катарсис, тому потім з клієнтом легше розмовляти. Тому , зазвичай, досвідчені консультанти дозволяють плакати клієнтам в їх кабінетах. Деякі дослідники не рекомендують занадто втішати клієнта, особливо пригортаючи його. Вони вважають, що така поведінка частіше має еротичний характер. Просто дозволити клієнту поплакати - очевидно, буде найдоцільнішою технікою консультанта.

Цікавим є дослідження про закономірності перебігу депресії в різних вікових категоріях населення:

1.Діти в препубертатному віці частіше

*скаржаться на соматичні порушення,

*проявляють рухову неспокійність,

*тривогу,

*страх.

2.Підлітки

*зловживають психоактивними речовинами,

*демонструють асоціальну поведінку,

*непосидючі,

*нерозбірливі в статевих зв'язках та надмірно сексуальні, *не дотримуються правил особистої гігієни.

3.Особи зрілого віку

*скаржаться на соматичні розлади шлунково - кишкової,

серцево-судинної, статевої сфери, опорно-рухового апарату.

4. Особи похилого віку

скаржаться на зниження інтелектуальних функцій,

прояви псевдодеменції,

соматичні порушення.

4. Особливості соціально-психологічного консультування депресивних клієнтів

Вчасна діагностика депресії важлива для раннього професійного ( медичного, психологічного, соціального) втручання, яке є ефективним як для психофізіологічного видужання так і для соціальної реабілітації.

Насамперед, слід встановити з якого роду депресією зіштовхнувся консультант - проявами психічного захворювання, невротичною депресією чи реакцією здорової людини на сумні реальні події.

Безпідставно переконувати депресивного клієнта, що все буде гаразд, всіляко відразу підбадьорувати його - надто шкідливо. Це тільки насторожить клієнта і, можливо, він просто закриється для подальшого контакту, оскільки сприйме таку поведінку консультанта як несерйозне ставлення до його проблеми.

Задача консультанта в роботі з депресивними клієнтами подвійна, а саме:

підтримати клієнта

допомогти йому з психологічним поясненням труднощів.

Соціальний працівник, консультант повинні не вичікувати, а активно втручатися в долю клієнта, його переживання та зовнішні події. Депресивні клієнти потребують більшої активності від консультанта, ніж інший контингент, звертаючись за допомогою. Краще відразу конструювати втручання, залучаючи потрібних спеціалістів. На початкових стадіях співпраці такі клієнти ведуть себе досить пасивно, ніби не бажаючи активних змін. Якщо консультант буде сидіти мовчки, в надії , що клієнт сам розповість про свої проблеми, то адекватного спілкування не буде. А клієнт тільки зайвий раз переконається в своїй нікчемності. Тому, в основному на початку зустрічей, спеціаліст несе відповідальність за співпрацю з клієнтом.

Часто клієнт настільки пасивний, що не може говорити про свій стан, а приводить супроводжуючих. В даному випадку важливо першу розмову провести разом з усіма, але ні в якому випадку не за спиною клієнта.

На початку процесу консультант повинен часто зустрічатися з депресивним клієнтом. В залежності від гостроти та важкості процесу, частота зустрічей може бути 3-4 рази на тиждень, потім поступово її зменшують. В процесі консультування необхідно долати залежність клієнтата, побуджувати його до більш активної ролі з кожної послідуючої зустрічі.

У випадку глибокої депресії лікарі, зазвичай, використовують медикаментозне лікування антидепресантами. Але психолог, соціальний працівник повинні знати про те, які ліки приймає їх клієнт, яка сила та продовжуванність дії цих ліків.

Психолог та соціальний працівник повинні також знати про біологічну та психологічну схильність деяких людей до депресивних реакцій у важких життєвих ситуаціях. У таких клієнтів депресія повторюється в несприятливих умовах і проходить при зміні зовнішніх життєвих умов. Якщо депресія носить ендогенний характер, то її перебіг більше залежить від добових, сезонних, кліматичних та внутрішньопсихологічних факторів.

Про роботу з депресивними клієнтами правильно говорив Jacobson [6]: “Необхідний довготривалий емпатичний зв`язок між консультантом та депресивним клієнтом; ми повинні бути дуже уважними, шоб не допускати тиші або не говорити надто багато . Для них важливе тепле ставлення та повага, а не надмірний спокій, потакання та безсмислена доброта.

Робота з депресивними клієнтами є психологічно важкою для спеціалістів. Іноді буває важко подолати почуття приниження професійної гідності. Тому колегам слід підтримувати один одного.”

5. Особливості роботи з клієнтами, що мають суїцидальні наміри або вчинили суїцидальну спробу

Людина в стані депресії часто небезпечна для самої себе, тому схильна до саморуйнування в явних чи скритих формах.

Не треба забувати, що навіть слабовиражена депресія може перерости в важку з суїцидальними намірами.

Природньо, що пряме питання відносно думок про самогубство не завжди є надійним фактором в оцінці стану клієнта.

Все-таки, суїцид частіше вчиняється клієнтами з психопатологічною симптоматикою.

Проте статистичні дані свідчать, що 75-80 % всіх самогубств здійснюють особи, які психічними захворюваннями не страждали.[7] Автор відмічає, що самогубство - це хвороба суспільства. Тому основною детермінантою суїцидальної поведінки є соціально-психологічна дезадаптація особи в умовах міжососбистісного чи внутрішньоособистісного конфлікту, коли суїцидент не може знайти адекватного способу його вирішення. Журавлев В.Ф. наголошує, що до суїциду людину приводить кризова ситуація. Кризову ситуацію можна розглядати як різкий крутий перелом в обставинах чи звичній обстановці. Кризовою можна назвати фруструючу ситуацію, яка супроводжується негативними переживаннями: розчаруванням, роздратуванням, тривогою, відчаєм і т.п.

Суїцид - це свідоме бажання позбавити себе життя. В останні роки в багатьох країнах інтенсивно розвивається суїцидологія - міждисциплінарна область знань. Сучасне суспільство є нестабільним, стресогенним для індивіда. Тому люди часто переживають кризові ситуації. Питання суїцидальної поведінки є надто актуальним.

В психологічний стан суїцидальної кризи індивіда завжди включають особистісні властивості когнитивного , емоційного та поведінкового плану. Серед психологічних особливостей особистості суїцидента часто відмічають егоцентричні особливості самосвідомості, які поєднуються з негативним відношенням до себе, з аутоагресивними та песимістичними особистісними установками, а також внутрішню та ситуаційну ригідність поведінклвих стереотипів.

Тобто, як бачимо, егоцентризм суїцидента має парадоксальний зміст. Про егоцентризм свідчить вже той факт, що в кризовому стані людина занурена в себе, свої страждання, а все решта, як наприклад, сім`я, діти, робота перестають існувати.

Аутоагресія та песимістична особистісна установка в основному визначають поведінку суїцидента. Аутоагресія, тобто негативне відношення до себе, завжди передує гетероагресії у відношенні до близьких людей.

Песимістична особистісна установка поширюється головним чином на перспективи виходу із кризи. Це найбільш виражена особистісна характеристика суїцидента, яка інтегрує його поведінку. При обстеженні суїцидента виявляються суїцидальні думки та наміри, депресія та тривога, почуття провини, а також реальна підготовка до здійснення суїцидальних дій.

Самогубство - страшний ганебний аморальний вчинок, особливо для людей віруючих. Тому в таких випадках консультанти часто нехтують такими наслідками і не розглядають це питання як небезпечне. В такому непрофесійному випадку клієнт знаходиться в небезпечній ситуації щодо власного життя.

Розрізняють намагання самогубства ( або парасуїцид) та реалізоване самогубство. За даними Davis [10], жінки в чотири рази частіше , ніж чоловіки намагаються покінчити життя самогубством, а чоловіки в чотири рази частіще закінчують життя самогубством. Ніколи не можна стверджувати, що невдала спроба самогубства означає несерйозний намір. Немало людей повторюють цей намір. За даними Shneideman [11] , в 12 % випадків повторна спроба завершується летально.

Важливим є питання визначення групи ризику щодо суїцидальних клієнтів. Слід вкзати, що не всі депресивні клієнти вчиняють суїцид. Але поза депресією самогубство здійснюється рідко. І все ж Kennedy [12] вказує декілька критерієв ризику:

Одинокі чоловіки старші 40 років.

Одинокі особи, що проживають поза родиною.

Акоголіки.

Люди, які перенесли важку втрату.

Люди похилого віку , що мають важкі соматичні захворювання.

Очевидно, сюди слід віднести наркоманів.

Pretzel [13] відмітив дві умови, що призводять до самогубства. Перша збільшення відчуття фрустрації внаслідок втрати душевних та фізичних сил або відсутності реальних можливостей подолання трудношів. Звичайно, рішення про самогубство не виникає раптово. Часто люди намагаються поділитись своїми проблемами з іншими близькими, чи просто сторонніми людьми. Іноді свідками таких переживань стають консультанти, лікарі, соціальні працівники. Часто до таких думок переживаючих відносяться поверхово.

Coleman [14] відмічає три фактори, які підвищують ризик суїциду:

- міжособистісні кризи,

- втрата самооцінки,

- втрата змісту та перспективи життя.

Тобто, йдеться про екзистенціальну кризу.

Shneideman [11] вказує, що найчастіше люди вчиняють самогубства в слідуючих психічних станах : депресія, психічна дезорієнтація з галюцинаціями та маячнею, стан нав'язливих думок та дій з метою підвищення самооцінки, стан надмірної залежності від інших.

Не слід заспокоюватись, якщо у пацієнта мінливі переживання, тобто спостерігається амбівалентність почуттів.

Важливо, щоб консультант сам визначився щодо суїциду як соціального явища. Консультант може відкрито і відверто висловлювати своє ставлення до суїциду. Консультант не повинен ухилятися від обговорення теми суїциду з клієнтом. Певно, це хибні перестороги , що розмова про суїцид тільки підсилить бажання людини смерті або викличе фрустрацію. Консультант повинен прямо висловлювати своє ставлення до суїциду, не заперечуючи можливість ситуації фрустрації і не моралізуючи щодо людської психологічної слабкості. Такою поведінкою консультант показує клієнту можливість того, що думки про самогубство можуть бути сприйнятими іншими, їх можна обговорювати. Таким чином клієнт не замикається в собі і знає чітку позицію консультанта. Маніпулювати клієнтом не можна в будь - якому разі.

Нерідко консультант зустрічається з випадками, коли клієнт намагається маніпулювати консультантом та близькими, шантажуючи їх суїцидом. Як правило, це демонстративні особистості. Серед таких шантажистів нерідко зустрічаються і застрягаючі особи та з іншими формами психопатії. Взагалі серед самогубців неамало вороже настроєних осіб. Агресія присутня майже в усіх випадках суїцидів. І це ускладнює роботу консультанта.

Дуже важливо оцінити ризик можливості реалізації суїциду.

Pretzel [13] вказував, що замисел самогубства має три складові:

вибір засобу;

доступність засобу;

руйнуюча сила засобу.

Рекомендується не починати розмову з клієнтом одразу про суїцид. Поступова, непряма розмова може виявити небезпечні явища.

V. Frankl [15] рекомендує оцінювати не ймовірність самогубства, а величину життєвого потенціалу. Можна розпитувати про зміст життя. Чим більше знаходиться ниток , що зв'язують клієнта з життям, тим меншою стає ймовірність самогубства.

З депресивним клієнтом слід частіше зустрічатися.

Необхідно частіше звертати увагу на позитивні аспекти життя. Як правило, такі розмови ( наприклад, про хоббі, відпочинок) допомагають клієнту.

Дізнаючись про наміри самогубства, не слід панікувати, намагатися відволікти на якесь інше заняття або просто моралізувати з цього приводу. Така тактика тільки переконає клієнта, що його ніхто не розуміє, і навіть консультант не зможе йому допомогти.

Спеціаліст, по можливості, повинен залучати до співпраці з клієнтом значимих для нього людей, тим самим позитивно формувати його соціальне оточення.

Клієнт повинен мати можливість в будь - який момент зателефонувати або зустрітися з спеціалістом для контролю його емоційного стану. Це питання термінової зустрічі з консультантом завжди викликає суперечки між фахівцями. Адже консультант також має право на приватне життя, яке не повинне залежати від виконання службових обов'язків. Очевидно, кращим рішенням цієї проблеми буде організація кризових цетрів з цілодобовим чергуванням персоналу. І тоді черговий консультант вирішить питання про термінове втручання відповідного консультанта, який працює з даним клієнтом.

Якщо є дуже велика ймовірність самогубства, то слід прийняти всі міри обережності : проінформувати рідних клієнта, вирішити питання про госпіталізацію. Для об'єктивної оцінки ситуації консультанту слід провести відповідне психологічне обстеження та проконсультуватися з психіатром. Людина має право на вільний вибір, але задача консультанта полягає в тому, щоб людина зробила вибір на користь життя.

Консультанту слід розпізнати ймовірність погрози суїцидом з боку демонстративних осіб.

Слід також пам'ятати про небезпеку розвитку синдрому вигорання або синдрому хронічної втомлюваності, якщо консультант буде переоцінювати свої можливості впливу на клієнта. Консультант не всесильний. Він тільки професійно відповідає за можливість перешкодити здійсненню клієнтом суїциду. Консультант не може сам повністю відповідати за клієнта. Треба бути готовим до того, що дехто з клієнтів скаже життю “ні”.

Консультант завжди повинен акуратно документувати свої дії. Адже, на жаль, зустрічаються випадки, коли консультанта звинувачують у некомпетентності. Консультант завжди повинен бути готовим обговорювати та координувати свої дії з колегами та іншими спеціалістами.

Дуже важка та серйозна проблема консультації клієнтів, які здійснили спробу суїциду. Часто спеціаліст зустрічається з таким клієнтом в медичному закладі.

Hamilton тa Moss [16] виділяють три фази консультування таких клієнтів:

фаза гостра

фаза виздоровлення

фаза реабілітації.

Існує синдром “самогубця - невдахи”. Такий пацієнт гостро переживає психологічну кризу. Пацієнт починає розуміти, що залишився жити, але фруструючі проблеми також залишилися. Можливо, стан психологічної фрустрації підсилився почуттям сорому та ганьби, осудженням з боку оточуючих. Важливо в цей момент не дати пацієнту можливості зосередитись на негативних переживаннях. Розглянути момент повернення до життя як новий етап у житті клієнта, етап “духовного народження”. Час першого контакту з клієнтом не слід жорстко обмежувати, важливим моментом у першій зустріччі є надання можливості клієнту виговоритися. Питання емпатичного та симпатичного спілкування тут надто важливе. Після намагання суїциду клієнт дуже ранимий і відкритий в своїх вчинках. Основне спрямування роботи консультанта - зменшення відчуття тривоги, безнадійності, неповноцінності. Тому не слід відразу розглядати причини основного конфлікту, примушувати пацієнта виправдовуватись.

Зарубіжні дослідники вважають, що фаза виздоровлення починається з того моменту, коли пацієнт повертається в своє попереднє оточення. Ця фаза є дуже небезпечною, тому що можлива повторна спроба суїциду. Оточуючі можуть ненавмисне спровокувати травмуючу ситуацію. В цей період особливо важлива робота консультанта із сім'єю та близьким оточеннням клієнта. Нерідко в цей період консультант допомагає клієнту та сім'ї подолати проблематичні обставини. Намагання самогубства, як правило, змінює устрій сім`ї. Завдання психолога прослідкувати, щоб ці зміни були конструктивними. Але обов'язково зміни повинні мати місце, інакше повного виздоровлення не буде.

Сollins [17] звертає увагу на психологічні переживання самого консультаната, коли той працює з суїцидентом. Почуття людської та професійної провини, а також агресії до пацієнта за вчинені дії часто консультантом не усвідомлюються. Якщо клієнт в процесі втручання вчиняє суїцид, то до цих почуттів приєднується почуття сорому перед колегами. В цей період дуже важливо, щоб консультант поділився своїми переживаннями з колегами. “Емпатичний слухач” дуже потрібний в цей момент консультанту. Часто в ці моменти згадуються останні зустріччі з клієнтом і пояснюється причина ситуації , коли консультант не передбачив суїцид.

W. Menninger [18] пропонує слідуючі правила:

1.Світоглядні установки:

спеціаліст не несе відповідальності за те, що говорить та робить пацієнт поза кабінетом;

самогубство можливе при професійно-правильних діях консультанта;

якщо пацієнт прийняв рішення, то його переконати не можливо.

2. Тактика консультування вимагає уважності, пильності, готовності до невдач.

3. В ризикованих випадках обов'язково слід консультуватися з колегами.

4. Якщо сталося самогубство, то воно всім завдає біль, надає практичного досвіду у роботі з подібними проблемами, а також породжує душевний неспокій, злобу, провину щодо ситуації.

Слід зауважити про те, що коли здійснюється суїцид, то психолог може зустріти нерозуміння колег, може бути звільненим за халатність. Проте слід зауважити, що всі , хто працює з людьми, повинні бути готовими взяти відповідальність за їх самогубство.

67. Робота з депресивними клієнтами, що переживають втрату

При втраті близької людини виникає гострий інтенсивний душевний біль, глибока депресія. Взагалі при втраті людина переживає горе.

Під терміном “горе” розуміють суб'єктивну реакцію на втрату та її зовнішній прояв.

Під терміном “жалуба” розуміють процес відчуття та вираження горя та культурні, інституційні форми, який він може приймати.

Будь-яка реакція на втрату може передбачати страждання та певне погіршення нормального функціонування, нести характеристики, в яких можна легко впізнати таку реакцію на втрату, та мати відповідну тривалість. Parkes та Engel [19], Parkes, C.M. [20], Engel, G.L. [21] в своїх дослідженнях пропонували називати втрату термінами “хвороба” або “розумове порушення”. Інші зарубіжні дослідники вважали такі терміни доцільними теж [22], [23].

Lindemann, E. [24] провів ряд досліджень з питань реакцій на понесену втрату та ідентифікував їх моделі, відкривши відхилення від них, які можна характеризувати як “патологічні” або як анормальне горе. Він пропонує, що типові реакції на горе можна описати наступним чином:

соматичне (фізичне) страждання;

розсіяність, занепокоєність думками та уявленнями про померлого;

відчуття провини;

реакції неприязні та ворожості по відношенню до ряду людей, померлого включно;

нетерплячість, непосидючість та гіперактивність без будь-якої організованої моделі поведінки або можливості поставити та досягти цілі;

Інше дослідження було проведено Marris [25] Widows and Their, де було опитано 72 вдови віком між 25 - 56 років, чиї чоловіки померли за останні 2 роки та 2 місяці до проведення дослідження. Було виділено загальні реакції на втрату такого типу:

проблеми з сном (57 жінок);

погіршення стану здоров'я (31);

втрата контакту з реальністю (47);

відчуття присутності померлого чоловіка, так ніби ніякої втрати не відбулось (36);

апатія (44);

відхід від соціальної взаємодії (27);

відчуття неприязні та ворожості, роздратованість (25);

відчуття вини (8).

Схожі дослідження були проведені Gorer [26], метою яких було визначити реакцію на втрату будь-кого з родичів. Опитавши 80 людей, від дійшов до висновку, що відчуття вини та злості трапляються найрідше та на ранніх етапах жалуби.

На початку 70-х Parkes провів ще одне емпіричне дослідження з питань втрати та пояснив типові та нетипові реакції них, особливо серед молодих вдів [17]. Він запропонував, що втрата несе в собі елемент втрачання безпеки, який відчувається як загрозливий та продукує стресовий стан. На початковій стадії, вдови можуть усвідомлювати їх втрату на одному рівні, та в той самий час заперечувати втрату на іншому рівні. Їх відчай може привести до пошуку, мета якого полягає в поверненні втраченого об'єкту. Parkes характеризує цю стадію:

наявністю тривожності; напруги; непосидючості; занепокоєності думками та уявленнями про померлого;

втратою інтересу до досягнення поставленої цілі, до зовнішнього вигляду;

фокусуванням уваги на місцях, де можливо було б знайти втрачену людину.

Дослідник робить висновок про те, що звіти про те, що люди бачать, чують, розмовляють та бачать в снах втрачену людину є нічим іншим, як відображенням їх намагань відшукати та локалізувати померлу людину. Але з наростаючим усвідомленням реальності втрати, люди типово переживають період, в якому домінують дезорганізація, безцільність та відчай. Діяльність стає неорганізованою та незначущою поки не буде напрацьовано нову модель взаємодії та не будуть поставлені нові цілі, не пов'язані з існуванням померлої людини. Поступово людина, яка понесла втрату відновлює свої соціальні контакти, заводить нові стосунки, визначає нові цілі, пов'язані чи то з роботою, чи то з вихованням дітей, чи то з пошуком напрямків нової діяльності, яка несе інтереси померлої людини, і, таким чином, починається встановлення модифікованого ідентифікування та мети.

Інший дослідник Battin [27], за цільову групу вибрав 58 сімей, які понесли втрату близької людини в часових проміжках 3 місяці, 6 місяців та від 3 до 5 років. На протязі перших трьох місяців після втрати, респонденти вказували на відчуття:

непотрібності,

пустоти,

бажання відчувати, що померлий ще все живий,

занепокоєність спогадами про померлу особу,

страх перед смертю або зійти з розуму,

безнадія,

побоювання,

депресія,

підозра,

злість,

роздратованість,

переживання стосовно появи нових обов'язків.

Це саме дослідження було проведено, коли пройшло 6 місяців з дня втрати близької особи і було визначено, що більшість відчуттів, пов'язаних з стресом, заспокоїлися: ті, хто понесли втрати відчували почуття:

необхідності існування заради інших людей,

відносного задоволення,

більшої надії на майбутнє.

Негативні наслідки стану втрати продовжили своє зменшення, що було доведено при проведеному повторно дослідженні, коли пройшло від 3 до 5 років з дня втрати.

Додаткові дані емпіричних досліджень також вказують на те, що ті, хто нещодавно поніс втрату близької людини, звертаються до лікарів частіше з приводу фізіологічних симптомів, ніж робили це до втрати. Це свідчить про те, що ті, хто нещодавно поніс втрату близької людини (вдови та вдівці), страждають від підвищеного відчуття смерті. Така інформація вказує на збільшену ранимість тих, хто нещодавно поніс втрату, стосовно емоційного та психічного здоров'я

Спочатку розвивається емоційний шок, заперечення втрати, заперечення взагалі реального сприйняття подій. Лікарі відносять цей стан до гострих невротичних або психотичних реакцій. По мірі того як пацієнт повертається в світ реальності, розвивається почуття злоби. Злоба та біль втрати - почуття ніби несуміжні. Для консультанта важливо в цей період не дискутувати з пацієнтом, не моралізувати проблему душевного болю та злоби, а прийняти його душевний біль. Нехай емоція злоби вільно виливається в процесі терапії. В цей період клієнт звинувачує всіх за недбалість, некомпетентність, голосно та відкрито виливаючи свій біль. Відбувається своєрідний катарсис, клієнт заспокоюється. Це важливий момент в терапії. Адже свій душевний біль пацієнт міг вилити на випадкові об'єкти, породжуючи нові конфлікти та непорозуміння. Тому іноді буває так, що після поховання близької людини родичі починають сперечатися. Темою конфлікту може бути реальна проблема ( наприклад, спадщина), але спосіб її вирішення може випливати з об'єктивних причин злоби та агресії, що закономірно переживають учасники конфлікту. Деякі спеціалісти вважають, що впливати на почуття скорботи не треба. Душевний біль повиен пройти сам по собі, пройшовши всі етапи розвитку. Якщо скорботу штучно стримувати або повністю блокувати, то вона акумулюється і призведе до душевного розладу. Щоправда, спеціаліст повинен стежити, щоб з померлого не зробили культ, щоб все, що пов'язане з ним, не набрало надмірно символічний характер, не стало причиною паталогічного мислення, початком розвитку нав'язливих та паранойяльних ідей. В різні періоди життя люди відчувають амбівалентність почуттів один до одного. Смерть близької людини може породжувати комплекс провини щодо померлого. В траурі клієнти часто здійснюють ритуальні дії. Вони вважаються ознаками захисних реакцій. Часто близькі вимагають від консультанта швидке “одужання” від психологічної травми. Такі люди, як правило, не розуміють необхідності поступового виходу з кризи. Тому спонукати клієнта якнайшвидше забути втрату та почати повсякденне життя неправильно і не етично. Коли людина виздоровлює, то її поведінка поступово стає більш активною. Відновлюється почуття ідентичності. Померлий стає символічним образом пам'яті, підтримки живого. Це позитивний фактор розвитку подій. Успішній новій ідентифікації допомагає консультант. Формальні фрази, розгубленість, некомпетентність тільки насторожують пацієнта, він перестає відверто реагувати на свій біль, переходячи в хронічний кризовий стан.

Таким чином, в роботі з клієнтами, що переживають гостру втрату необхідно звертати увагу на те, щоб пацієнт:

- не блокував біль;

- не ідентифікував себе з померлою людиною;

- не розтягував процес скорботи , не підсилював душевний біль в період символічних роковин та дат;

- не карав себе за провину.

Якщо блокується нормальний процес жалю, то кризовий стан клієнта переростає в хронічний. Така людина в подальшому потребує серйозного терапевтичного втручання.

В процесі консультування слід звернути увагу на такий факт, як раптовість смерті. Причинами раптової смерті можуть бути: хвороба, катастрофи, стихійні лиха, суїцид та ін. На протязі першого тижня людина може переживати емоційний шок. В цей період людина може відчувати: провину, безпомічність, гнів. Людина може втратити здатність дбати про себе, навіть про свої біологічні потреби. Гнів супроводжує потребу перекласти на когось вину за смерть, бажання помсти, відчуття незакінченності, потребу в розумінні.

Були також проведені дослідження такого питання, як вплив довго- та короткотривалої інформованості про майбутню втрату на реакцію горювання. Parkes [28] у своєму дослідженні від 1975 року порівнював реакції відносно молодих вдівців та вдов (до 45 років) по відношенню до тривалості інформованості про те, що їх друга половина може померти за короткий проміжок часу, або про довготривалу смертельну хворобу. Тих, кого повідомили про можливу смерть не раніше ніж за 2 тижні, віднесли до групи “короткої підготовки”, решту - до групи “довгої підготовки”. На першому інтерв'ю 3 тижні після втрати група “довгої підготовки” була більш спроможною прийняти реальність їх втрати, менше відчувала вину та злість, ніж група “короткої підготовки”. Така схильність досягання “кращого” результату стала тенденцією. Звідси, можна зробити висновок про те, що реакція на втрату є більш важкою, довшою, коли смерть близької людини переживається раптово та передчасно.

У випадках раптової смерті консультант повинен:

надати допомогу на місці трагедії;

пропонувати допомогу навіть тоді, коли клієнт відмовляється від неї, переконуючи його в її необхідності;

можливість забезпечення доступу до тіла, потрібно сфокусувати переживання на смерті, а не обставинах смерті;

використовувати слова “смерть”, ” помирання”, а не уникати їх;

-необмеженеспілкування.

Консультанта повинні насторожувати слідуючі факти:

клієнт говорить про трагедію так, ніби це сталосяі вчора;

відмовляється викинути особистісні речі померлого;

переживає депресію з відчуттям провини та низької самооцінки;

переймає риси характеру померлого;

реагує неадекватно сильним горем на чиюсь втрату;

проводить радикальні зміни відразу після смерті близької людини.

Ці ознаки можуть вказувати на психопатичний розвиток стану клієнта, який потребує серйозного психотерапевтичного втручання та консультації психіатра. Ці ознаки можуть бути передвісниками суїциду.

На протязі року люди, як правило, примиряються із втратою. Вони згадують про померлого, але ці спогади носять більш позитивний характер: наприклад, хвилини приємної співпраці чи відпочинку, позитивні риси характеру, досягнення та успіхи померлого та ін. У людей відновлюється інтерес до роботи та життя, поглиблюється віра в щастя, добро, будуються оптимістичні плани на майбутнє.

Під нетиповими реакціями на втрату ми розуміємо модель реакції/відповіді, яка не відповідає очікуваному процесу стриманості та послаблення, і яка суттєво шкодить особистому та соціальному функціонуванню до тої міри, що необхідною може бути професійна допомога. Такі реакції ще називаються паталогічними, ускладненими, морбідними. Parkes [19], [20], [21] каже, що найбільш поширеним діагнозом серед психіатричних пацієнтів, які пережили втрату, є невротична депресія. Психіатричні пацієнти, які страждали від нетипового горя більше виражали почуття провини та самозвинувачення, мали більші труднощі у визнанні їх втрати. Іншими нетиповими рисами психіатричних пацієнтів були анормальна реакція на втрату, іпохондричні синдроми, напади паніки. Тобто, така модель тривалість горювання, незвичайно інтенсивне горювання, затримана характеризується перебільшеннями або викривленнями, які роблять індивідуумів недієздатними та вказують на те, що в таких випадках існує потреба в психіатричній допомозі.

Про ознаки патологічного горя кажуть у тих випадках:

коли людина сумує понад рік;

коли людина придушує емоційну компоненту горя, відчуває біль тільки фізично;

затримане переживання горя;

неадекватне по силі та якості переживання.

Parkes [21] також виділяє кілька категорій нетипового горювання:

1. Стримане горювання, де очікувані реакції на втрату є або відсутніми, або виражаються у викривленому порядку.

2. Хронічне горювання, за якого звичайні реакції є видимими, але виліковування не проявляється за нормальних хронологічних рамок.

3. Затримане горювання, коли усвідомлюючи реальність втрати, переживання горя відкладається в часі та переживається важче пізніше.

Lindemann [29] каже, що “найбільш вражаючим та частим” з нетипових реакцій на втрату є затримка або відкладання в часі усвідомлення та вираження горя. Індивідуум може виглядати занадто активним, мати симптоми, асоційовані з хворобою померлого, набувати симптомів психосоматичного захворювання, відлучатися від родини та друзів, “холодно” або формально спілкуватися, мати само-каральну поведінку.

При наданні допомоги людині, яка понесла втрату, слід врахувати слідуючі соціологічні фактори:

культуральне та демографічне середовище;

традиційні та національні обряди поховання;

громади, в яких “не можна говорити” про втрати, пов`язані з вбивством, СНІДом, зловживанням наркотиками та алкоголем;

громади, в яких не визнаються такі втрати, як викидень чи аборт.

На перших сесіях терапевт активний, активно спілкується з клієнтом. Клієнт отримує домашнє завдання: досліджувати проблему, записувати основні факти і т.д.

На пізніх сесіях клієнт повинен бути більш активним: аналізувати неадаптивні думки, перепровіряти їх на логічну послідовність і правильність або просто поведінкову перерепровірку якщо ці думки конкретно - реалістичні.

Завершується терапія 1 - 2 сесіями на протязі останніх 1 - 2 місяців.

Автоматичні думки виявляються методом спостереження, методом розігрування ролей та перепровіряються в реальних травмуючих обставинах.

Після того, як клієнт погодиться з психотерапевтом про наявність у нього неадаптивних думок, терапевт проводить процедури дезактуалізації та розкриття хибності думок.

А.Бек запропонував слідуючі технічні прийоми:

1. Декатастрофікація.

2. Побудження до перевірки в реальних діях.

3. Порівняння з іншими.

4. Метод вияву логічних невідповідностей.

5. Метод катарсису , який приводить до того, що пацієнт починає себе жаліти, симпатизувати собі, допомагати собі.

6. Метод ідентифікації з позитивним прикладом.

7. Спонукання гетероагресії.

8. Метод відволікання від травмуючих подій.

9. Метод записування подій дня.

10. Імагінальна техніка.

11. Метод розігрування ролей, щоб клієнт побачив себе зі сторони і об`єктивізував проблему.

12. Метод трьох колонок: перша колонка опис ситуації, друга - неадаптивні думки, третя - корегуючі думки та поведінка.

13. Метод реатрибуції.

14. Перевизначення.

15. Децентрація.

А.Бек рекомендував звертати увагу на слідуючі неадаптивні думки та способи їх корекції:

“ астенія” компенсується спонуканням до дії;

“ відчай та суїцид” - підтримка , надання адаптивних моделей поведінки, спонукання до дії;

“ самокритичність” - перевірка реальністю;

“ відсутність насолоди, задоволення та задоволеності собою, позитивного прийняття себе - щоденник подій дня.

14. Метод Стівена Кові у соціально-психологічній роботі з суїцидальними клієнтами

Зміст методу заключається в тому, що клієнта знайомлять з реактивними та проактивними моделями поведінки.

Реактивна модель поведінки часто використовується суїцидентом. Діями клієнта завжди керують зовнішні об`єктивні обставини: сім`я, співробітники, пасажири в транспорті, покупці в магазинах т.п., а також погода, тприродні явища, політичні події і т. д. Таким чином, особистість будує свою поведінку за моделю подразник - реакція.

Завдання психолога ознайомити клієнта з проактивною моделю поведінки. Клієнт повинен зрозуміти, що все навпаки залежить від нього. Відповідно до принципів проактивної моделі для людини найважливіше в її житті є її активність і відповідальність за своє життя. Поведінка людини залежить від її рішень, а не від оточуючих умов. Тому проактивна модель має вигляд: подразник - свобода вибору - подразник. Свобода вибору включає в себе чотири компоненти: самосвідомість, уяву, совість, незалежну волю. Свобода вибору це внутрішня сила для реалізації можливостей.

Самосвідомість визначається як усвідомлення самого себе. Уява - це здатність створювати щось в голові незалежно від оточуючої дійсності. Совість - це глибоке внутрішнє усвідомлення того, що правильно, а що - ні, визнання принципів поведінки і відчуття того, наскільки наші думки і вчинки їм відповідають. Незалежна воля - це здатність діяти опираючись на самосвідомість, незалежно від всякого впливу зовні. Парадигмою даної моделі виступає твердження, що свобода вибору має ті унікальні якості, які роблять нас людьми.

Психотерапія змінює ціннісний хаос. В процесі роботи збочені цінності змінюють орієнтацію на позитивні. Змість життя стає абсолютною цінністю в порівнянні з беззмістовністю та опустошеністю.

Психотерапію суїцидентів краще проводити в спеціальних медико-соціальних закладах, де клієнтам можна надати комплексну допомогу ( в тому числі і стаціонарну).

При роботі з суїцидентом дуже важливо встановити психотерапевтичний контакт з ним і тільки потім проводити роботу для зняття агресивності та напруги. Наступний етап у роботі - це спрямування думок клієнта в позитивне русло. Цієї послідовності у роботі з суїцидентами обов`язково слід дотримуватись.

15. Приклад психологічної роботи з жінками в пренатальний та постнатальний період

Прийміть зручну для вас позу, закрийте очі, дихайте спокійно, вільно, глибоко, поступово розслаблюйте всі м`язи тіла.

В момент абсолютного спокою спитайте себе: “Я дійсно спокійна? Мене нічого не турбує ? ” Уявіть образ свого хвилювання, розгляньте його уважно, зробіть його ясним і чітким для себе, на деякий час просто ніби з боку спостерігайте за цим образом.

Відкрийте очі, намалюйте образ свого хвилювання, використовуючи кольорові олівці. Запишіть все, що вам приходить в голову по поводу цього образу: “ Який смисл цього образу? Який смисл цього хвилювання? Які почуття я переживаю споглядаючи цей образ? Що мені хочеться зробити з цим образом? “ Подумайте, як ви можете зменшити або взагалі знешкодити це хвилювання. Можливо для цього потрібно виконати певні дії, пройти додаткові обстеження, провести необхідні розмови з близькими тощо.

Знову прийміть релаксаційну позу і запитайте себе: “ Чого мені хочеться ?” Уявіть образ свого бажання, розгляньте його уважно, визначте деталі, спостерігайте за нми деякий час в релаксаційній позі. Якщо у вас з`являються позитивні переживання, радість, тепло, задоволення, то відкрийте очі і намалюйте своє бажання кольоровими олівцями. Подумайте, як ви можете виконати своє бажання, визначте терміни та ресурси виконання. Запишіть все це. Ваш малюнок та запис будуть вашими образами та спонуканнями до дії. Реалізуйте ваше бажання.

16. Приклад психологічного втручання методом керованої уяви в роботі з депресивними клієнтами

Креативності в психотерапії приділяють велику увагу, так як творче пристосування є одним із основних методів психологічної корекції. Творче пристосування в екзистенціальному підході подібне до мистецтва.Уява та фантазія дають можливість досліджувати та апробувати нові способи поведінки в небезпечному оточенні в ситуації “ тут і тепер”. В процесі психотерапевтичного втручання уява та фантазія розкривають підсвідомі аспекти “Я”, допомагають процесу усвідомлення та ідентифіеації.

Існує багато способів роботи з фантазіями. Один із варіантів, який часто використовують в психотерапії, є малюнок - мандала. Цей мотод роботи іноді відносять до терапії мистецтвом. Малюнок-мандала використовують для усвідомлення внутрішньоособитстісного простору клієнта.

Мандала - санскритське слово, яке визначає магічне коло. Символічна форма мандали знайдена не тільки на Сході. В середньовіччя існували специфічні християнські мандали. К. Юнг вважав мандали тим знаряддям, яким забезпечується порядок в психіці. Тому, за його словами, “мандали - символ центру собистості.” Виходячи з цього, мандали можна розглядати, як шлях до завершення гештальту, тому їх використовують і в гештальттерапії. Мандали дозволяють усвідомити та інтегрувати протилежні, полярні сторони особистості.

Для роботи з мандалою потрібно вибрати чотири якості, які характеризують особистість. До них підбирають чотири любі кольори. В колі на аркуші паперу малюють мандалу, а потім їй придумовують назву. Далі обговорюють мандалу по слідуючим питанням:

про що говорить малюнок в цілому ?

про що говорять окремі деталі та кольори ?

що найголовніше в мандалі?

що найбільш влаштовує в мандалі?

що зовсім не влаштовує в мандалі?

які почуття та асоціації викликає мандала?

що зараз хочеться змінити в малюнці, щоб він був більш комфортним для сприйняття?

Мандали часто мають вигляд цікавих, гармонічних, абстрактно символічних або конкретно-сюжетних образів, в яких мають місце як міфологічні і космічні образи, так і зображення квітів, рослин, тварин. Де речі, клієнти дуже часто малюють змій, кішок та інших тварин з надто великими очима. Часто психотерапевт рекомендує тематичні мандали, до конкретного змісту яких опосередковано наштовхує в процесі психотерапії. Тематичні назви мандал можуть бути різноманітними: “ Життя”, “ Квітка”, “Мрії”, “Світ краси та мудрості”, “ Чарівна рибка у своєму царстві”, “ Два світила над малиновим озером”, "Природа бере своє”, “Усмішка дитини”.

Для роботи з фантазіями використовують також метод керованого зображення через уяву та візуалізацію образу своєї душі. Для цього необхідно сісти в зручній позі, закрити очі, дихати глибоко і природньо, уявити образ свої душі, своїх переживань. Поступово цей образ окутується оболонкою і перетворюється в бульбашку певного кольору із зображенням в середині. Ця “бульбашка” піднімається над тілом і відлітає у Всесвіт, збагачуючись енергією або втрачаючи її.

В процесі виконання цєї вправи можуть виникати дивовижні та унікальні образи. Дуже важливо побути з ними наодинці, вивчаючи їх перетворення.

В цілому робота з фантазіями через малювання мандал та керування уявою значно збагачує наші уявлення про внутрішній світ людини.

17. Приклад психотерапевтичної роботи з клієнтами, у яких проявляються амбівалентні почуття

Дуже часто у випадку стресової ситуації людина переживає амбівалентні почуття. Наприклад, почуття сорому та гніву, провини та агресії, любові та ненависті тощо. В цій боротьбі переживань та мотивів проявляється один із законів діалектики, так як внутрішньоособистісні конфлікти створюють умови для змін та руху до нових відчутів та емоційних переживань. Гармонійне функціонування особистості, її внутрішня рівновага досягається через усвідомлення різноманітних потягів, потреб, полярних якостей та почуттів, які супроводжують взаємодію протилежних мотивів. При цьому значення має не консервативне пристосування, а творча адаптація.

Роботу з полярностями можна проводити слідуючим чином: для кожного з переживаючих відчуттів, які усвідомлює і визнає клієнт, пропонують підібрати полярну якість. Ця якість буде характеризувати переживання як зовсім протилежне. Ця робота повинна виконуватись на основі індивідуальних уявлень клієнта про властивості емоцій. Вибравши пару якостей для роботи в даний момент ( принцип “ тут і тепер” ), можна спробувати послідовно підсилити їх певним рухом, відмітити контраст між ними, усвідомити спосіб їх переживання. Потім провести обговорення про те, які життєві ситуації викликають дані емоції, який це має позитивний вплив на діяльність людини, виходячи з теорії про значення емоцій. Таким чином, протилежні якості поступово усвідомлюються і визнаються як позитивний досвід, створюється прецедент креативності, інтеграція протилежностей і прийняття відповідальності за їх реалізацію в життя. Для роботи з протилежностями можна використати принцип “гарячого стільця”. Це одна із ефективніших гештальтистських технологій.

Увага до ідентифікації з власними переживаннями в стресових ситуаціях - стимулюючий фактор в процесі духовного росту кожної конкретної особистості. Цей принцип і використовується в процесі психотерапевтичного сеансу.

18. Етичні принципи психотерапії

В роботі з депресивними клієнтами діяльність професіонала також регулюється певними етично-моральними нормами, які передбачають певні відношення між учасниками терапевтичного процесу. Як вказує Л.Ф. Бурлачук [44], це насамперед, принципи відповідальності ( психотерапевт бере на себе відповідальність за організацію, результат та процес терапії), конфіденційність, гуманність.

Тому психотерапевт повинен мати знання по віковій, педагогічній, медичний, загальній та ін. психології. Добра теоретична підготовка, наявність навичок та практичних вмінь забезпечують позитивний терапевтичний процес. Спеціаліст несе відповідальність за правильність психологічного та психіатричного діагнозу, за необхідність участі психіатра в терапевтичній роботі.

Терапевт повинен розуміти, що стан гострого психозу передбачає не тільки психотерапевтичне втручання.

Факторами, що ускладнюють проведення психотерапії, є :

негативні переконання клієнта щодо ефективності психотерапії або можливостей психотерапевта зокрема;

надмірний рівень тривоги клієнта, який повністю дезорганізує його поведінку;

відсутність порозуміння, узгодження між клієнтом иа терапевтом щодо мети та засобів психотерапії;

психічна неадекватність клієнта;

нездатність клієнта до психологічного дослідження та рефлексії.

Професійні навички, котрими повинен володіти психотерапевт:

уважне відношення до клієнтів, до справи;

активне слухання;

бути присутнім, не втручаючись активно в події;

вміння виказати співчуття;

використовувати активне мовчання;

не сприймати злобу та агресію на свій рахунок, якщо вона і виказується відкрито клієнтом;

переказ;

перефразування;

відображення почуттів;

виділення основного;

фокусування;

питання “обмеження можливостей” та робота в ситуації невизначенності;

здатність викликати симпатію клієнта до себе у будь-яких умовах взаємодії;

допомога клієнтам у розумінні, інформування, тобто педагогічні навички;

вміти поставити мету та завдання перед клієнтом;

розмова на рівні “ти - я” з клієнтом, вміння тримати доцільну дистанцію, а не зливатись з ним чи насторожувати його відчуженням;

узгодження плану дій;

розташування пріоритетів при вирішенні задач;

вміння вирішувати проблеми;

оцінювання доцільності та реальності дій.

Соціальні працівники відіграють одну із основних ролей у допомозі клієнтам, які опинилися в скрутних умовах. Серед клієнтів можуть бути помираючі люди та ті, хто поніс втрату. Тому важливо визначити перелік тих знань та практичних компонентів, які необхідні для соціальних працівників для виконання їх функцій.

По-перше, соціальні працівники потребують знання про:

1. Дані емпіричних дослідженнь стосовно психологічних реакцій помираючих та тих, хто поніс втрату; відомості про групи ризику, тобто клієнтів, в яких реакції можуть розвиватися за патологічними ознаками.

2. Інтерпретацію даних емпіричних досліджень, можливість використовувати цю інформацію на практиці.

3. Дані емпіричних досліджень стосовно втручання соціальних працівників в долю людей, які понесли втрату або знаходяться у важкому стані; питання визначення статусу, влади, повноважень, відповідальності за прийняття рішень, організаційних вимог щодо діяльності соціального працівника в даних умовах, політики закладів, які представляє соціальний працівник.

4. Власний особистісний та професійний досвід переживання втрат та ставлення до втрат; власну екзистенціальну модель помирання та стану понесення втрати.

По-друге, соціальні працівники повинні вміти виділити фокус інтервенції:

1. Індивідуум; (помираючий; чи людина, яка понесла втрату)

2. Група; (помираючий і той, хто поніс втрату, сім'я, соціальне оточення, громадські ресурси).

3. Інші професійні працівники; (медичний персонал в лікарні чи в громаді, соціальні працівники, працівники жеків).

4. Люди; (непряма інтервенція через зміну ставлення та зростання впевненості розуміння помираючих та тих, хто поніс втрату).

5. Організація; (вплив політики, розміщення ресурсів).

По-третє, соціальні працівники повинні діяти так, щоб їх бачили:

1. як таких, які заслуговують на довір'я; які не уникнуть страждання і мінімізують біль клієнта;

2. як таких, які є надійними; які не відцураються, будуть розсудливими, систематичними та послідовними у роботі;

3. як таких, які дотримуватимуться конфіденційності; не будуть збентеженими, сором'язливими, невпевненими;

4. як таких, що є уважними; слухатимуть, будуть доступними, рагуватимуть на натяки;

5. як таких; які намагатимусть зрозуміти значення ситуації, в якій опинився клієнт, будуть аналізувати, вивчати, досіджувати події і намагатися приймати єдино правильні рішення.

По-четверте, соціальні праціники повинні вміти:

1.спілкуватися вербально та невербально з клієгтами та колегами по професії;

1. аналізувати, переводити стан проблеми у визначений, з яким можна працювати далі;

2. звільнитися від почуттів страху та втрати контролю;

4. пояснити відчуття клієнта, потреби та почуття по відношенню до інших;

5. роз'яснити процеси взаємодії між клієнтами та іншими, в групах;

6. заохочувати визнання втрати, створення нових відносин, розвиток контролю та самоповаги;

7. просуватися вперед, ставити цілі, визнавати альтернативні джерела допомоги та незалежність.

Робота з помираючими та тими, хто поніс втрати, не вимагає унікальних методів. Та така робота, насправді, потребує готовність соціального працівника практично вирішувати важливі екзистенгціальні питання про смерть та втрату.

Додатки

Додаток 1. Метод інтерв'ю у роботі з помираючою людиною

Пацієнту можуть завпропонувати допомогу соціального працівника через дві причини: або пацієнт має певні побоювання щодо своєї роботи, сім'ї, фінансів і т.д., або він може бути занадто вибагливим, важким пацієнтом, “закритим”. Ці питання слід брати до уваги соціальним працівникам ще до проведення інтерв'ю. Слід на перед продумати і місце проведення інтерв'ю, бо важкохворі пацієнти не можуть вільно пересуватися і в таких випадках воно, зазвичай, проводиться на лікарняному ліжку. Слід також співпрацювати і з медичним персоналом, бо не бажано, щоби в середині інтерв'ю молодший медичний персонал прийшов викнувати медичні процедури, наприклад, брати зразки крові для аналізу. Багато наукової літератури також присвячено питанню організації самого інтерв'ю. Ітерв`ю повинно мати мету, структуру, тобто мати початок, середину та кінець. Завданням соціального працівника є визначити вимоги клієнта, узгодити мету, уточнити способи досягнення мети, спрямовувати та узгоджувати взаємодію. Cross [45] визначив основні критерії, яких необхідно дотримуватись при проведенні інтерв'ю: цілеспрямованість, наголошування на індивідуальності та на загальних закономірностях, найменша концентрація уваги на соціальних та культурних вигодах та обмеженнях для інтерв'юера та того, у кого беруть інтерв'ю.

Початкова фаза

Початком інтерв'ю є той момент, з якого соціального працівника запросили до пацієнта, який має певні побоювання з приводу конкретного втручання. Працівник повинен усвідомлювати, що він повинен надати клієнту можливість виразити свої побоювання і використовувати такі речення, як, наприклад, “Я розумію, що Ви переживаєте з приводу … і я тут для того, щоб ми вирішили, як владнати це питання… або будь-яке інше, яке Вас турбує”. В будь-якому інтерв'ю вміння слухати обережно, споглядати та визначати натяки на проблему є важливими. Головним питанням є намагання зрозуміти: чи людина усвідомлює, що вона помирає, чи має бажання говорити про це, чи хоче зробити специфічні плани на майбутнє і т.д. Крім цього, соціальний працівник повинен демонструвати через свої манери, що він є готовим розділити ці проблеми з пацієнтом. Техніка уникнення може домінувати лише тоді, коли соціальний працівник впевнений, що він володіє інформацією про діагноз та прогноз, про які пацієнт сам не знає, і боїться, що така інформація може відкритися під час інтерв'ю. Якщо соціальний працівник сидітиме на відстані, уникатиме контакту віч-на-віч, буде дуже формальним, мінімізуватиме важливість проблеми пацієнта, не буде спроможним скласти домовленість про досягнення певних цілей і т.д., тоді це приведе до того, що клієнт почне не довіряти та визначить для себе безвихідний стан. Такий підхід відразу ж вкаже на те, що соціальний працівник уникає клієнта. Тому, з самого початку інтерв'ю соціальний працівник має налагодити невербальний контакт, проілюструвати бажання співпрацювати з клієнтом. Важливо також пам'ятати, що клієнт споглядатиме та інтерпретуватиме вміння соціального працівника діяти та комунікувати. Таким чином, початкову фазу інтерв'ю можна характеризувати, як “розвідку” та початкове обговорення з приводу форм та змісту комунікації.

Середня фаза

Соціальний працівник допомагає прояснити природу труднощів, встановити приорітети, узгодити план дій.

Природа труднощів може бути як простою, так і складною.

У одному випадку типом труднощів можуть бути такі: дружина не може частіше відвідувати клієнта в лікарні, бо у них мала дитина і нема з ким її залишити (її вирішенням буде організація нагляду за дитиною на час відвідування клієнта в лікарні); якщо клієнт повертається додому і живе один, то може виникнути проблем організації нагляду вдома (її вирішенням буде отримання допомоги вдома, залучаючи волонтерський сектор, сусідів з метою відвідування, роблення покупок, вибирання пенсії тощо).

В іншому випадку клієнт знає або підозрює про свою хворобу, а тому або хоче поговорити про неї, або просто хоче усвідомити факт хвороби і не тримати це в собі, можливо захищаючи когось іншого від цієї інформації. В таких випадках, клієнт натякатиме на свою хворобу для того, щоб “перевірити” соціального працівника чи він відкритий до такого підходу. Клієнт використовуватиме такі речення, як, наприклад, “Має бути якась причина чому мої справи не йдуть на краще”, або “Я боюсь, що мої діти виростуть без мене” і т.д. В таких випадках соціальний працівник може “попастись на гачок” і не знати як реагувати в таких ситуаціях. Тому, часто доводиться використовувати тактику уникнення через вправи, які зводяться до контролю над незначними змінами у виразі обличчя, щоб не вказати на тривогу; над фізичними рухами у напрямку від клієнта; нагадування щодо справжньої проблеми, яку вони щойно обговорювали (наприклад, фінансові питання); продовження бесіди ніби нічого не сталося і т.д. Інакше клієнт може почуватися незручно, тому що він розуміє, що його соціальний працівник не може справитися з цією проблемою, або нещасним, бо вияснилось, що ще одна спроба поділитися своїми побоюваннями та надіями залишилася марною. На цьому інтерв'ю може бути ефективним, якщо соціальний працівник спробує сказати: “Мені шкода, але Ви захопили мене зненацька цим питанням”, або “Мені шкода, але я щойно роздумовував над Вашим питанням (наприклад, фінансовими труднощами клієнта), але здається є ще щось, що турбує Вас”. Слід пам'ятати, що клієнт не завжди хоче розмовляти про питання хвороби, а лише тестує соціального працівника. Найкращим способом продовжити інтерв'ю є показати клієнту, що залишається можливість змінити його стан або продовжити розмову у тому руслі, яке цікавить клієнта. Уважність, конфіденційність, тривала фізична близькість говорить клієнту про таку можливість. Цю ситуацію соціальний працівник може покращити, поставивши питання: “Хтось говорив з Вами про Вашу хворобу або Ваші справи?”, або “Що змушує Вас думати, що Ви не зможете побачити, як ростуть Ваші діти?”.

Також існує така можливість, коли клієнт продовжуватиме говорити про свою проблему, але буде думати про свою хворобу. Він не буде впевнений, чи він хоче згадувати про неї, або чи соціальний працівник є тою людиною, перед якою слід згадувати про свою хворобу. Симптоми такого ставлення до інтерв'ю є неспокійність, уникнення контакту віч-на-віч, не слідкування за розмовою, поява “смутних ноток” в тоні голоса. В такому випадку соціальний працівник може запитатись, чи є щось таке, що ще турбує клієнта, або прокоментувати нещасливий вигляд обличчя клієнта тощо. Якщо клієнт каже, що з ним все в порядку, то це лише можливість запевнитися, що соціальний працівник завжди поруч, якщо виникне потреба в обговорення будь-якої проблеми.

Іншою можливістю є та, що клієнт підніме відкрито проблему своєї хвороби, а соціальний працівник повинен бути готовим обговорити її без побоювань.

Фаза закінчення інтерв'ю

Якщо інтерв'ю фокусувалось на усвідомленій проблемі клієнта, соціальний працівник повинен впевнитись, що він зібрав усю необхідну інформацію, що було досягнуто домовленості про заплановану діяльність, що є все необхідне для написання його звіту. Якщо інтерв'ю захопило і проблему хвороби клієнта, то воно мало б торкнутися і ряду специфічних проблем та труднощів в процесі узгодження мети та дій. Якщо хвороба пацієнта усвідомлювалася мовчки без наступного опрацювання, необхідно, щоб соціальний працівник організував ще одну зустріч з пацієнтом, щоб запевнити його, що соціальний працівник “не віддаляється” через хворобу клієнта.

Соціальний працівник може спробувати завершити інтерв'ю на тій основі, що проблема клієнта була вияснена, план дії був узгоджений, або було призначено наступне інтерв'ю. Людина, яка перебуває між життям і смертю, часто використовує тактику підняття якогось болючого питання саме тоді, коли соціальний працівник вважає, що завершив інтерв'ю. В такому випадку соціальний працівник повинен продовжити дане інтерв'ю з тим, щоб організувати додаткове якомога швидше.

Важливо також пам'ятати, що соціальному працівнику слід підтримувати надію у важко хворих людей. Це означає, що не слід торкатися в процесі комунікації питання смерті чи помирання, слід ставитися до цієї проблеми як до того факту, що хтось має серйозну хворобу, яку на даний момент не можна вилікувати. Таке “уникнення” може стати надією для клієнта, що він зможе побороти хворобу, що подальше лікування зможе допомогти. Тільки таким способом рекомендують розмовляти про діагноз серйозно хворої людини і звертатись до невизначеного поки майбутнього, усвідомлювати, що лікування ніяк не пов'язане з інформацією про процес помирання.

Що може хотіти обговорювати клієнт

Клієнт може мати просте бажання поговорити про його змішані почуття злості, спантеличення, страху і т.д., можливість просто виразити себе, виговоритись перед кимось, на кого можна покластись, кому можна довіряти. Людина, яка помирає, схильна виражати “море” почуттів, якщо їй це дозволено. Вона може відчувати злість на весь світ або по відношенню до інших людей. Почуття клієнта можуть виражатися в питаннях, які він піднімає: “Чому я?”, у звинуваченнях: “Ніхто мною не цікавиться”, або “Це - не чесно”, або “Це мало б статися з кимось, хто вже прожив своє життя”. Соціальний працівник не повинен багато говорити в цей час, має толерувати такі ремарки і показувати, що людина може виговоритися і він нікуди не поспішає.

Коли клієнт сердитий, соціальний працівник: 1) може дозволити клієнту виражати свій гнів, бо це нормально і прийнятно; 2) може пояснити клієнту, що медичному персоналу важко толерувати гнів, бо вони й так переживають через пацієнта; 3) може пояснити медичному персоналу та сім'ї клієнта, що такий гнів є природнім, не направленим особисто до когось, пов'язаний з відчуттями фрустрації та безсилля; 4) може показати клієнту, що той порушує домовлені правила соціальної взаємодії.

Клієнт також може відчувати депресію та сумувати. В таких випадках соціальний працівник має: 1) усвідомити реалії клієнта, продовжувати стверджувати у ньому відчуття єдності та само-поваги; 2) діяти як міст між клієнтом та іншими та допомогти впорядкувати їх реалії; 3) в той час як усвідомлення реальності ситуації клієнта змінилось, ілюструвати можливості для клієнта важливої участі у формуванні та стверджуванні спільної реальності для інших.

Соціальний працівник не повинен боятися запитувати або уточнювати, так як це запевняє клієнта, що те, що той говорить має певне значення; що клієнт є індивідуумом, який все ще має сказати щось корисне та цікаве про його життя.

Пацієнт може проходити через певні втрати в процесі просування до настання смерті: втрачені можливості; речі, які він вже ніколи не зможе робити; стан речей, які він вважав невпорядкованим, але так і не зможе вже його змінити; втрата сім'ї та друзів; втрата задоволення; втрата відповідальності за виховання дітей тощо [46]. На цьому етапі пацієнт може відкрити бажання переглянути все своє життя. Виникають в пам'яті такі події, які в момент відбування, не мали жодного або мали незначне значення, а тепер набули великого значення через хворобу пацієнта. Соціальний працівник може заспокоїти клієнта, що він розуміє важливість впорядкування речей, бо іншої такої нагоди може і не бути.

Помираюча особа може проживати конфлікт між тим, що важливі люди не будуть переживати через її смерть. Тут соціальний працівник не може змінити ситуацію на кращу, але може запевнити, що цей момент є важливим для пацієнта.

З наближенням смерті пацієнт може перестати працювати над собою, соціальна взаємодія стає менш важливою, зникає бажання розмовляти, жартувати тощо. Саме в цей момент необхідними є спокійне сприйняття та розуміння відходу пацієнта від соціальних відносин.

Часто друзі та родичі не спроможні зрозуміти, що хтось може перестати боротися за життя і розуміють примирення пацієнта з смертю як особисте нехтування. Знову ж таки, соціальний працівник повинен пояснити, що це - загальна реакція, а не персональна відмова, повинен допомогти іншим глянути на реальність очима пацієнта.

Додаток 2. Використання групової взаємодії у роботі з помираючими клієнтами

Наукові дискусії з приводу соціальної роботи визначили необхідність індивідуальних (one-to-one) відносин між працівником і клієнтом. Слід відмітити, що групова взаємодія також може нести позитивні аспекти. Goodyear [47] займався проблемою використання груп з метою допомоги людям, в котрих встановлено захворювання раку. Початковою причиною намагань допомогти пацієнтам таким методом було їх почуття ізольованості та особисте збентеження. Тому треба було знайти спосіб показати клієнтам, що вони неодинокі з їх побоюваннями та фізичними проблемами. Окрім того, дослідники сподівалися, що пацієнти зможуть сприймати реальність їх теперішньої ситуації та накреслити план кращого використання часу, який їм залишилося прожити.

Goodyear описує, що групові обговорення, як правило, розвиваються на трьох чітко визначених стадіях:

1. Пацієнти виражають занепокоєння та злість, часто скаржачись, що інші бачать їх “тривожними”, що близькі не можуть справитися зі своїми негативними почуттями і уникаютспілкування з ними. Всі члени групи виражали свій страх через втрачання емоційного та інтелектуального контролю. Вони вказували на постійний конфлікт між усвідомленням та запереченням хвороби.

2. Цю стадію можна визначити терміном “нерішучості”, “коливання”, руху від вираження гніву до визнання страху та фрустрації, суму через втрату.

3. На третій стадії “прийняття” пацієнти починали сприймати індивідуадьний вплив хвороби, вирішувати практичні питання взаємодії з медичним персоналом, оцінювати способи, якими вони реагували на людей та ситуації і до, і на протязі періоду опікування. На цьому етапі група створила таку атмосферу, в якій пацієнти могли спонтанно виражати свої почуття без страху, що у відповідь їх проженуть. Пацієнти вже були сердиті власне на свою хворобу. Вони звільнилися від напруги, яка на них накладалась через фактичну реакцію інших і змогли розробити стратегії для вміння впоратися з поведінкою інших.

Додаток 3. Модифікована шкала виміру одинокості UCLA

Інструкція: Вкажіть, як часто ви відчуваєте стан, описаний у кожному з нижченаведених пунктів. Обведіть колом бал для кожного пункту.

Ніколи

Рідко

Іноді

Часто

*Я відчуваю, що знаходжуся в злагоді з навколишніми людьми.

4

3

2

1

Я відчуваю труднощі в дружньому спілкуавнні.

1

2

3

4

Немає нікого, до кого я міг би звернутися

1

2

3

4

*Я не почуваю себе самотнім

4

3

2

1

*Я відчуваю себе частиною групи друзів

4

3

2

1

*У мене багато загального з оточуючими людьми.

4

3

2

1

Я більше не замикаюся в собі

1

2

3

4

Ніхто з навколишніх не розділяє моїх інтересів і думок

1

2

3

4

*Я - людина, яка легко віддаляється від людей.

4

3

2

1

*Є люди, до яких маю глибокі почуття.

4

3

2

1

Я почуваю себе покинутим

1

2

3

4

Мої соціальні зв`язки не глибокі

1

2

3

4

Ніхто не знає мене по-справжньому

1

2

3

4

Я почуваю себе ізольованим від інших людей

1

2

3

4

*Я можу знайти друзів як тільки я цього захочу

4

3

2

1

*Є люди, які по-справжньому розуміють мене

4

3

2

1

Я нещасливий від того, що так віддалений від людей.

1

2

3

4

Люди навколо мене, але не зі мною

1

2

3

4

*Є люди, з якими я хочу поговорити.

4

3

2

1

*Є люди, до яких я можу звернутися.

4

3

2

1

Загальний бал шкали складається з балів, отриманих по всіх двадцяти пунктах. Отриманий результат співвідноситься з нормативними результатами відповідної групи обстежуваних.

Середній бал по шкалі самотності UCLA для різних вікових груп:

Вікова група

Кількість респодентів, чол.

Середній бал самотності

Стандартне відхилення

18-30 років

149

8,31

2,02

31-40 років

94

8,17

1,97

41-50 років

53

7,51

1,88

51-60 років

52

7,86

2,32

Старше 60 років

34

7,26

2,63

Дослідження, проведені за допомогою шкали UCLA показали, що результати, отримані по зазаначеній, суттєво корелюють зі значеннями показників: почуття занедбаності, депресії, порожнечі, безнадійності, ізольованості і замкнутості.

Додаток 4. Тест діагностики одинокості

Тест запропонований трьома авторами: Д. Расел, Л. Пепло, М. Фергюсоном.

Мета: Дослідження рівня суб`єктивного відчуття людиною своєї одинокості. Стан одинокості може бути пов`язаний з тривожністю, соціальною ізоляцією, депресією, нудьгою. Необхідно розрізняти одинокість як стан вимушеної ізоляції і як намагання до одинокості, потребу в одинокості.

Інструкція: Вам пропонується ряд тверджень Розгляньте послідовно кожне та оцінітьїх з точки зору частоти їх прояву у Вашому житті при допомозі чотирьох варіаньів відповідей: “часто”, “іноді”, “рідко”, “ніколи”. Вибраний варіант відмітьте знаком «+».

Твердження

Часто

Іноді

Рідко

Ніколи

Я нещасливий, займаючись багатьма справами в одинокості.

Мені нема з ким розмовляти

Для мене нестерпно бути таким одиноким

Мені не вистачає спілкування.

Я відчуваю, ніби мене ніхто не розуміє.

Я перебуваю в очікуванні, що люди зателефонують позвонять або напишуть мені.

Нема нікого, до кого я міг би звернутися.

Я зараз більше ні з ким не перебуваю в близьких стосунках.

Ті, що мене оточують не поділяють мої інтереси та ідеї.

Я відчуваю себе покинутим.

Я не здатний розслабитись та вільно спілкуватися з тими, хто мене оточує.

Я відчуваю себе повністю одиноким.

Мої соціальні відношення і зв`язки поверхневі.

Я вмираю за компаніями та спілкуванням

В дійсності ніхто не розуміє мене.

Відчуваю себе ізольованим від інших

Я нещасливий, будучи таким відкинутим.

Мені важко заводити нових друзів.

Я відчуваю себе виключеним та ізольованим іншими.

Люди навколо мене, але не зі мною.

Обробка результатів та інтерпретацій.

Підраховуюється кількість кожного з варіантів відповідей.. Сума відповідей “часто” помножується на три, “іноді” - на два, “рідко” - на один, “ніколи” - на 0. Отримані результати сумуються. Максимально можливий показник одинокості - 60 балів.

Високу степінь одинокості вказують від 40 до 60 балів, від 20 до 40 балів - середній рівень одинокості, від 0 до 20 балів - низький рівень одинокості.

Додаток 5. Шкала депресій

Якщо сума балів за даною шкалою, більша за 9, то Вас непокоїть депресія. Звертайтеся до лікаря або консультанта.

На протязі останнього

місяця ви

Зовсім ні

Небагато

Достатньо

сильно

Дуже

сильно

Страждали від безсоння

0

1

2

3

Відчували сум

0

1

2

3

Відчували, що все робите через силу

0

1

2

3

Відчували зниження енергії

0

1

2

3

Відчували відчуття одинокості

0

1

2

3

Відчували майбутнє безнадійним

0

1

2

3

Не отримували задоволення від життя

0

1

2

3

Відчували беззмістовність існування

0

1

2

3

Відчули, що все радісне пропало з ващого життя

0

1

2

3

Відчували себе пригніченим навіть тоді, коли знаходитесь з сім`єю та друзями

0

1

2

3

Кількість балів

Загальна сума балів -

Якщо Ви набираєте, більше 9 балів, то Вас непокоїть деперсія.

Дод.6. Шкала основних симптомів депресій

Інструкція

Вам запропонований перелік основних проявів депресії. Після кожного симптому залишене місце для відповіді “так” або “ні”. Якщо ви відповідаєте “так” на п`ять або більше питань і цей стан вас непокоїть протягом двох тижнів, то , очевидно, ви страждаєте депресією і вам необхідно звернутися за професійною допомогою до психолога або до лікаря.

Дратівливість

Відчуття провини та\або безпорадності

Неможливість сконцентруватися або прийняти рішення

Відчуття хвилювання, неспокою

Погіршення апетиту

Втрата інтересу до свого зовнішнього вигляду

Втрата інтересу до любимих занять

Труднощі пов`язані з засинанням або пробудженням вночі та неможливістю заснути знову

Труднощі піднімання вранці

Постійне відчуття стомлення\втрати енергії

Зміна ваги

Фізичні симптоми такі, як головна біль або біль в спині

Додаток 7. Методика диференціальної діагностики депресивних станів за Жмуровим В.А.

Інструкція: читайте кожну групу питань та вибирайте підходячий варіант відповіді - 0, 1, 2 або 3.

1.0.Мій настрій зазраз пригнічений не сильніше, ніж звичайно.

1.1.Напевно, мій настрій зараз пригнічений більше, ніж звичайно.

1.2.Так, мій настрій зараз більш пригнічений, ніж звичайно.

1.3. Мій настрій зараз пригнічений набагато сильніше, ніж звичайно.

1.0. 2.0. Я відчуваю, що у мене нема журливого настрою.

1.1. 2.1. У мене іноді буває такий настрій.

1.2. 2.2. У мене часто буває такий настрій.

1.3. 2.3. Такий настрій у мене буває постійно.

3.0. Я не почуваю себе так, ніби я залишився без чогось дуже важливого для мене.

3.1. У мене іноді буває таке відчуття.

3.2. У мене часто буває таке відчуття.

3.3. Я постійно відчуваю себе так, ніби я залишився без чогось дуже важливого для себе.

4.0.У мене не буває відчуття, ніби моє життя зайшло в тупик.

4.1.У мене іноді буває таке відчуття.

4.2.У мене часто буває таке відчуття.

4.3. Я постійно відчуваю себе так , ніби моє життя зайшло в тупик.

5.0. У мене не буває відчуття, ніби я зістарився.

5.1. У мене іноді буває таке відчуття.

5.2. У мене часто буває таке відчуття.

5.3. Я постійно відчуваю, ніби я зістарився.

6.0. У мене не буває стану, коли на душі дуже важко.

6.1. У мене іноді буває такий стан.

6.2. У мене часто буває такий стан.

6.3. Я постійно находжуся в такому стані.

7.0. Я завжди почуваю себе спокійно, думаючи про своє майбутнє.

7.1. Напевно майбутнє непокоїть мене дещо більше, ніж звичайно.

7.2. Майбутнє непокоїть мене значно більше, чим звичайно.

7.3. Майбутнє непокоїть мене набагато більше, чим звичайно.

8.0. В своєму минулому я бачу поганого не більше, чим звичайно.

8.1. В своєму минулому я бачу поганого дещо більше, ніж звичайно.

8.2. В своєму минулому я бачу поганого значно більше, ніж звичайно.

8.3. В своєму минулому я бачу набагато більше поганого, ніж звичайно.

9.0. Надій на краще у мене не менше, ніж звичайно.

9.1. Таких надій у мене дещо менше, ніж звичайно.

9.2. Таких надій значно менше, ніж звичайно.

9.3. Надій на краще у мене набагато менше, ніж звичайною.

10.0. Я лякливий не більше звичайного.

10.1. Я лякливий дещо більше звичайного.

10.2. Я лякливий значно більше звичайного.

10.3. Я лякливий набагато більше звичайного.

11.0. Добре відчуття тішить мене, як і раніше.

11.1. Я відчуваю, що добре відчуття тішить мене дещо менше попереднього.

11.2. Воно тішить мене значно менше попереднього.

11.3. Я відчуваю, що воно тішить мене набагато менше попереднього.

12.0.У мене нема відчуття, що моє життя беззмістовне.

12.1. У мене інолі буває таке відчуття.

12.2. У мене часто буває таке відчуття.

12.3. Я постійно відчуваю себе так, ніби моє життя беззмістовне.

13.0. Я схильний ображатися не більше, ніж звичайно.

Напевно, я схильний ображатися дещо більше, ніж звичайно.

Я схильний ображатися значно більше, ніж звичайно.

Я схильний ображатися набагато більше, ніж звичайно.

14.0. Я отримую задоволення від приємного, як і раніше.

14.1. Я отримую таке задоволення дещо менше, чим раніше.

14.2. Я отримую таке задоволення значно менще, ніж раніше.

14.3.Я не отримую тепер задоволення від приємного.

15.0. Звичайно я не відчуваю провини, якщо на це нема причини.

15.1. Іноді я відчуваю себе так, ніби я в чомусь винуватий.

15.2. Я часто відчуваю себе так, ніби в чомусь-то я винуватий.

15.3. Я постійно відчуваю себе так, ніби в чомусь-то я винуватий.

16. 0. Якщо щось у мене не так, я звинувачую себе не більше звичайного.

16.1 Я звинувачую себе за це дещо більше звичайного.

16.2 Я звинувачую себе за це значно більше звичайного.

16.3. Якщо у мене щось не так, я звинувачую себе набагато більше звичайного.

17.0. Звичайно у мене не буває ненависті до себе.

17.1. Іноді буває, що я ненавиджу себе.

17.3. Часто буває так , що я себе ненавиджу.

17.3. Я постіно відчуваю, що я себе ненавиджу.

18.0. У мене не буває відчуття, ніби я загруз в гріхах.

18.1. Тепер у мене іноді буває це відчуття.

18.2. Тепер у мене часто буває це відчуття..

18.3. Тепер відчуття у мене постійно.

19.0. Я звинувачую себе за поступки інших не більше звичайного.

19.1. Я звинувачую себе за них дещо більше звичайного.

19.2. Я звинувачую себе за них значно більше звичайного.

19.3. Я за проступки інших звинувачую себе набагато більше звичайного.

20.0. Стану, коли все здається беззмістовним, у мене, звичайно, не буває.

20.1. Іноді у мене буває такий стан.

20.2. Тепер у мене часто буває такий стан.

20.3. Цей стан тепер мене не покидає.

21.0. Відчуття, що я заслужив кару, у мене небуває.

21.1 Тепер іноді буває у мене таке відчуття.

21. 2. Воно часто буває у мене.

21.3. Це відчуття у мене тепер практично не проходить.

22.0. Я бачу у собі не меньше доброго, ніж раніше.

22.1. Я бачу у собі дещо меньше доброго, ніж раніше.

22.2. Я бачу у собі значно меньше доброго, ніж раніше.

22.3. Я бачу у собі набагато меньше доброго ніж раніше.

23.0. Звичайно, я думаю, що у мене поганого небільше, ніж у інших.

23.1. Іноді я думаю, що у мене поганого більше, ніж у інших.

23.2. Я часто так думаю.

23.3. Я постійно думаю, що поганого у мене більше, ніж у інших.

24.0. Бажання померти у мене не буває.

24.1. Це бажання у мене іноді буває.

24.2. Це бажання тепер у мене буває часто.

24.3. Таке бажання тепер постійно у мене.

25.0. Я ніколи не плачу.

25.1. Я іноді плачу.

25.3. Я плачу часто.

25.3. Я хочу плакати, але сліз у мене вже нема.

26.0. Я не відчуваю, що я дратівливий.

26.1. Я дратівливий дещо більше звичайного.

26.2. Я дратівливий значно більше звичайного.

26.3. Я дратівливий набагато більше звичайного.

27.0. У мене не буває стану, коли я не відчуваю своїх емоцій.

27.1. Іноді у менен буває такий стан.

27.2. У мене часто буває такий стан.

27.3. Такий стан у мене тепер не проходить.

28.0.Моя розумова активність ніяк не змінилася.

28.1. Я відчуваю тепер якусь «неясність» у свої думках.

28.2. Я відчуваю тепер, що я сильно «отупів», ( « в голові мало думок»).

28.3. Я зовсім ні про що тепер не думаю.(«голова пуста»).

29.0. Я не втратив інтересу до інших людей.

29.1. Я відчуваю, що попередній інтерес до людей дещо зменшився.

29.2. Я відчуваю, що мій інтерес до людей набагато зменшився.

29.3. У мене зовсім пропав інтерес до людей («я нікого не хочу бачити»).

30.0. Я приймаю рішення як і раніше.

30.1 Мені важче приймати рішення, ніж ранішею.

30.2. Мені набагато важче приймати рішення, ніж раніше.

30.3 Я вже не можу сам прийняти ніяких рішень.

31.0. Я не менш привабливий, ніж раніше.

31.0.1. Напевно, я дещо менш привабливий, ніж раніше.

31.2. Я значно менш привабливий, ніж звичайно.

31.3. Я відчуваю, що виглядаю тепер просто спотворено.

32.0. Я можу працювати, як звичайно.

32.1. Мені дещо важче працювати, ніж звичайно.

32.2. Мені значно важче працювати, ніж звичайно.

32.3. Я зовсім не можу тепер працювати ( «все валиться з рук»).

33.0.Я сплю не гірше, ніж завжди.

33.1. Я сплю дещо гірше, ніж завжди.

33.2 Я сплю значно гірше, ніж завжди.

33.3. Я тепер зовсім не сплю.

34.0. Я стомлююся не більше, ніж завжди.

34.1. Я стомлююся дещо більше, ніж завжди.

34.2. Я стомлююся значно більше, ніж завжди.

34.3. В мене вже нема ніяких сил робити що-небудь.

35.0. Мій апетит не гірший звичайного.

35.1. Мій апетит дещо гірший звичайного.

35.2. Мій апетит значно гірший звичайного.

35.3. Апетиту у мене тепер зовсім нема.

36.0. Моя вага залишаєть не змінною

36.1. Я трохи схуд за останній час.

36.2. Я замітно схуд за останній час.

36.3. За останній час я дуже схуд.

37.0. Я дорожу своїм здоров`ям як звичайно.

37.1. Я дорожу своїм здоров`ям менше, ніж звичайно.

37.2. Я дорожу своїм здоров`ям набагато менше, ніж звичайно.

37.3. Я зовсім не дорожу своїм здоров`ям.

38.0. Я цікавлюсь сексом як і завжди.

38.1. Я дещо менше цікавлюсь сексом, ніж завжди.

38.2 Я цікавлюсь сексом значно менше, ніж раніше.

38.3. Я зовсім втратила інтерес до сексу.

39.0.Я не відчуваю, що моє “Я” якось змінилося.

39.1. Тепер я відчуваю, що моє “Я” дещо змінилося.

39.2. Тепер я відчуваю, що моє “я” значно змінилося.

39.3. Моє “Я” так зміниломся , що я тепер не впізнаю себе.

40.0. Я відчуваю біль як звичайно.

40.1. Я відчуваю біль сильніше, ніж звичайно.

40.2. Я відчуваю біль слабше, ніж звичайно.

40.3. Я майже не відчуваю тепер болі.

41.0. Деякі розлади ( сухість в роті, серцебиття, закрепи, задуху) в мене бувають не частіше, ніж звичайно.

41.1. Ці розлади бувають у мене частіше, ніж звичайно.

41.2. Деякі з цих розладів бувають у мене значно, ніж звичайно.

41.3. Ці розлади бувають у мене набагато частіше звичайного.

42.0. Вранці мій настрій звичайно негірший, ніж ближче до вечора.

43.1. Вранці настрій у мене дещо гірший, ніж ближче до вечора.

42.2. Вранці мій настрій значно гірший, ніж ближче до вечора.

42.3. Вранці мій настрій набагато гірший, ніж ближче до вечора.

43.0. У мене не буває спаду настрою навесні ( восени).

43.1. Таке одного разу у мене було.

43.2. Зі мною таке було два чи три рази.

43.3. Зі мною було таке багато разів.

44.0. Поганий настрій у мене буває, але це продовжується недовго.

44.1. Пригнічений настрій у менен може продовжувати до тижня або до місяця.

44.2. Пригніяений настрій у мене може продовжуватися місяцями.

44.3. Пригнічений настрій у мене може продовжуватися до року і навіть більше.

Інтерпретація даних.

Визначається сума відмічених номерів відповідей з кожного блоку (вони одночасно є і балами).

1 - 9 - депресія відсутня, або незначна.

10 - 24 - депресія мінімальна

25 - 44 - депресія легка

45 - 67 - депресія помірна

68 - 87 - депресія виражена

88 і більше депресія глибока

Дод.8. Опитувальник САН.

Мета: Оперативна оцінка самопочуття, активності, настрою.

Інструкція.

Вам пропонується описати свій стан, який Ви відчуваєте на даний момент, за допомогою таблиці, яка складається із 30 полярних ознак. Ви повинні в кожній парі відмітити ту цифру , яка відповідає тому рівню відповідної характеристики, яка найбільш точно описує Ваш стан.

Самопочуття хороше

3 2 1 0 1 2 3

Самопочуття погане

Почуваю себе сильним

3 2 1 0 1 2 3

Почуваю себе слабим

Пасивний

3 2 1 0 1 2 3

Активний

Малорухливий

3 2 1 0 1 2 3

Рухливий

Веселий

3 2 1 0 1 2 3

Сумний

Хороший настрій

3 2 1 0 1 2 3

Поганий настрій

Працездатний

3 2 1 0 1 2 3

Розбитий

Повний сил

3 2 1 0 1 2 3

Знесилений

Повільний

3 2 1 0 1 2 3

Швидкий

Бездіяльний

3 2 1 0 1 2 3

Діяльний, активний

Щасливий

3 2 1 0 1 2 3

Нещасний

Життєрадісний

3 2 1 0 1 2 3

Хмурий

Напружений

3 2 1 0 1 2 3

Розслаблений

Здоровий

3 2 1 0 1 2 3

Хворий

Апатичний

3 2 1 0 1 2 3

Захоплений

Байдужий

3 2 1 0 1 2 3

Схвильований

Запальний

3 2 1 0 1 2 3

Смутний

Радісний

3 2 1 0 1 2 3

Сумний

Відпочивший

3 2 1 0 1 2 3

Стомлений

Свіжий

3 2 1 0 1 2 3

Виснажений

Сонливий

3 2 1 0 1 2 3

Збуджений

Бажання відпочити

3 2 1 0 1 2 3

Бажання працювати

Спокійний

3 2 1 0 1 2 3

Стурбований

Оптимістичний

3 2 1 0 1 2 3

Песимістичний

Витривалий

3 2 1 0 1 2 3

Виснажливий

Бадьорий

3 2 1 0 1 2 3

Млявий

Важко думає

3 2 1 0 1 2 3

Розмірковує легко

Розсіяний

3 2 1 0 1 2 3

Уважний

Повний надій

3 2 1 0 1 2 3

Розчарований

Задоволений

3 2 1 0 1 2 3

Незадоволений

Обробка даних.При підрахунку крайня ступінь вираженості негативного полюсу пари оцінюється в один бал, крайня ступінь вираженності позитивного полюсу пари в сім балів. При цьому потрібно враховувати, що полюси шкал постійно змінюються,але позитивні стани завжди отримують позитивні високі бали, а негативні - низькі. Отримані бали групуються у відповідності з ключем в три категорії і підраховують кількість балів по кожній із них.

Самопочуття ( сума балів по шкалам): 1, 2, 7, 8, 13, 14, 19, 20, 25.

Активність : 3, 4, 9, 10, 15, 16, 21, 22, 27, 28.

Настрій: 5, 6, 11, 12, 17, 18, 23, 24, 29, 30.

Отримані результати по кожній категорії ділять на 10. Середній бал шкали рівний 4. Оцінка, що перевищує 4 бали говорить про сприятливий стан досліджуваного, оцінка нижче 4 свідчить про обернене. Нормальна оцінка стану лежить в діапазоні 5,0 - 5,5 балів. Важливо врахувати , що при аналізі функціональних станів важливі не тільки значення окремих показників, а і їх співвідношення.

Додаток 9. Шкала самооцінки тривожності Ч.Д.Спілбергера, Ю.Л. Ханіна

Мета: Дослідження рівня тривожності в даний момент ( реактивна тривожність) та рівня тривожності як стійкої характеристики ( особистісна тривожність).

Інструкція: Вам запропоновано ряд тверджень. Уважно прочитайте кожне із них, виберіть із чотирьох можливих відповідей одну, яка, на вашу думку, найбільш підходить до Вашого стану, і відмітьте їх у анкеті.

Ні (1б.)

Швидше ні (2б.)

Швидше так (3б.)

Так (4б.)

1.Я спокійний

2.Мені нічого не загрожує

3.Я знаходжуся в напрузі

4.Я відчуваю жаль

5.Я відчуваю себе вільним

6.Я розстроєний, мені дискомфортно

7.Мене хвилюють можливі невдачі

8.Я відчуваю себе відпочившим

9.Я схвильований

10.Я відчуваю почуття внутрішнього задоволеня

11.Я впевнений в собі

12.Я нервую

13.Я не знаходжу собі місця

14.Я взвінчений

15.Я не відчуваю скутості, напруги

16.Я задоволений

17.Я заклопотаний

18.Я надто збуджений і мені не по собі

19.Мені радісно

20.Мені приємно

Майже ніколи (1б.)

Іноді (2б.)

Часто (3б.)

Майже завжди (4б.)

21.Я відчуваю задоволення

22.Я дуже швидко стомлююся

23.Я легко можу заплакати

24.Я хотів би бути таким же щасливим, як і інші

25.Нерідко я програю тому, що недостатньо швидко приймаю рішення

26.Зазвичай, я почуваю себе бадьорим.

27.Я спокійний, холоднокровний і зібраний.

28.Очікувані труднощі, зазвичай, дуже тривожать мене.

29.Я надто переживаю через дрібниці.

30.Я цілком щасливий.

31.Я приймаю все надто близько до серця.

32.Мені не вистачає впевненості в собі.

33.Зазвичай, я відчуваю себе в небезпеці.

34.Я намагаюсь уникати критичних ситуацій та труднощів.

35.В мене буває хандра.

36.Я задоволений.

37.Всякі дрібниці відволікають і хвилюють мене.

38.Я так сильно переживаю свої розчарування, що потім довго не можу їх забути.

39.Я врівноважена людина.

40.Мене охоплює сильний неспокій, коли я думаю про свої справи та турботи.

Обробка результатів:

Підраховується сума балів, записаних при відповідді на твердження: № 3, 4, 6, 7, 9, 12, 13, 14, 17, 18 - ( ), потім сума інших цифр відповідей № 1, 2 ,5, 8, 10, 11, 15, 16, 19, 20 - ( ). Потім вираховується показник реактивної тривожності:

РТ= -Х + 35.

Аналогічним чином підраховується рівень особистісної тривожності:

ЛТ = - У + 35,

де, - сума балів - відповідей на твердження № 22, 23, 24, 25, 28, 29, 31, 32, 34, 35, 38, 40.

сума балів - відповідей на решту питань № 21, 26, 27, 30, 33, 36, 39.

Якщо отримана сума меньша за 30 - це показник низької тривожності, 31 - 45 - помірна тривожність, 46 і більше - висока тривожність.

Додаток 140. Методика “ Ціннісні орієнтації” М.Рокича

Мета: Визначення індивідульних ціннісних орієнтацій дуже важливо для подальшої роботи з клієнтом. Адже за останні роки зросла кількість депресій, які розвиваються як наслідок втрати сенсу життя. Тому корекційна робота часто міститься в раціональному підході, а саме у визначенні подальшого сенсу життя.

Інструкція: Вибрати та розкласти по мірі зниження значимості спочатку термінальні цінності ( із списку А), а потім інструментальні ( із списку Б).

Список А ( термінальні цінності).

Активне діяльне життя (повнота та емоційна насиченність життя).

Життєва мудрість ( зрілість суджень та здоровий глузд, який досягається життєвим досвідом).

Здоров`я (фізичне та психічне).

Цікава робота.

Краса природи та мистецтва ( переживання прекрасного в природі та в мистецтві).

Кохання ( духовна та фізична близькість з коханою людиною).

Матеріальне забезпечене життя ( відсутність матеріальних труднощів).

Наявність хороших та вірних друзів.

Суспільне визнання ( повага оточуючих, колективу, товаришів по роботі).

Пізнання ( можливість розширити свій світогляд, свою освіту, загальну культуру, інтелектуальний розвиток).

Продуктивне життя ( максимально повне використання своїх можливостей, сил та здібностей).

Розвиток ( робота над собою, постійне фізичне та духовне удосконалення).

Розваги ( приємне, необтяжливе проведення часу, відсутність обов`язків).

Свобода ( самостійність, незалежність в судженнях та вчинках).

Щасливе сімейне життя.

Щастя інших (добробут, розвиток та удосконалення інших людей, всього народу, людства в цілому).

Творчість ( можливість творчої діяльності).

Впевненість в собі ( внутрішня гармонія, свобода від внутрішніх протирічч, сумнівів ).

Список Б. ( інструментальні цінності).

Акуратність ( охайність, вміння утримувати речі в порядку, порядок в справах).

Вихованість ( хороші манери).

Високі запити ( високі вимоги до життя та високі домагання).

Життєрадісність ( почуття гумору).

Відповідальність ( дисциплінованість)

Незалежність ( здатність діяти самостійно, рішуче).

Непримиримість до недоліків в собі та інших.

Освіченість ( широта знань, висока загальна культура).

Відповідальність ( почуття обов`язку, вміння тримати слово).

Раціоналізм ( вміння реально та логічно мислити, приймати обдумані, раціональні рішення)

Самоконтроль ( стриманість, самодисципліна).

Сміливість у відстоюванні своєї думки, своїх поглядів.

Тверда воля ( вміння настояти на своєму, не відступати перед труднощами).

Терпимість ( до поглядів та думок інших, вміння прощати іншим їх помилки та омани ).

Широта поглядів ( вміння розуміти чужу точку зору, поважати інші смаки, звичаї, звички)

Чесність ( правдивість та щирість).

Ефективність в справах ( працелюбність, продуктивність в роботі).

Чуйність ( дбайливість ).

На основі вибору будують ієрархічну драбину цінностей досліджуваного.

Додаток 11. ЛОБІ. ( ленінградський опитник інституту ім. Бехтєрева.)

Мета: Визначає тип психічного реагування на соматичний стан.

Рекомендується для роботи в медичних закладах з важкохворими та постійно хворіючими клієнтами.

Інструкція: Пропонується вибрати з кожного розділу не більше

3-х тверджень, які відображають Вашу думку, або відповідь 0 та занести номер вибраних відповідей на бланк, відмічаючи їх кружечками.

Настрій

Як правило, настрій у мене гарний.

Через хворобу я часто буваю нетерплячим та роздратованим.

У мене настрій псується від очікування можливих неприємностей, хвилювання про близьких, невпевнененості в майбутньому.

Я не дозволяю собі через хворобу поглинатися сумом та тужінням.

Через хворобу в мене завжди поганий настрій.

Мій поганий настрій залежить від поганого самопочуття.

В мене з`явився зовсім байдужий настрій.

В мене бувають напади похмурої дратівливтості, під час яких дістається оточуючим.

В мене нема понурення та суму, але може бути гнів та жорстокість.

Найменші неприємності сильно чіпляють мене.

Через хворобу в мене завжди тривожний настрій.

Мій настрій майже такий , як у оточуючих мене людей.

Ні одне з тверджень мені не підходить.

Відношення до лікування.

Уникаю всякого лікування - надіюсь, що організм сам переборе хворобу, якщо про неї меньше думати.

Мене лякають труднощі та небезпека, які пов`язані з необхідним лікуванням.

Я готовий до самого болісного та навіть небезпечного лікування, тільки б позбавитись від хвороби.

Я не вірю в успіх лікування і вважаю його даремним.

Я шукаю нові способи лікування, але , на жаль, у всіх них постійно розчаровуюсь.

Вважаю, що мені призначають багато непотрібних ліків, процедур, мене умовляють на непотрібну операцію.

Всякі нові ліки, процедури та операції викликають у мене постійні думки про ускладнення та небезпеку, з якими вони пов`язані.

Від лікування мені стає тільки гірше.

Ліки та процедури нерідко діють на мене так незвично, що викликають здивування лікарів.

Думаю, що серед деяких способів лікування є настільки шкідливі, що їх варто було б заборонити.

Вважаю, що мене лікують неправильно.

Я ніякого лікування не потребую.

Мені набридло без кінця лікуватися, хочу , щоб мене тільки залишили в спокої.

Я уникаю говорити про лікування з іншими людьми.

Мене дратує та розлючує, коли лікуванняя не дає покращення.

Ні одне з визначень не підходить.

Віношення до самотності.

Віддаю перевагу самотності, тому що одному мені легше.

Я відчуваю, що хвороба накладає на мене повну одинокість.

В самітності я намагаюся знайти яку-небудь цікаву та потрібну роботу.

В самітності мене починають переслідувати нерадісні думки про хворобу, ускладнення, очікувані страждання.

Часто, залишившись нодинці, я швидше заспокоююсь: люди мене стали сильно дратувати.

Соромлячись хвороби, я намагаюся віддалитись від людей, а в одинокості нудьгую за людьми.

Уникаю одинокості, щоб не думати про хворобу.

Мені стало байдуже: чи бути серед людей, чи залишатися в одинокості.

Бажання бути в одинокості залежить у мене від обставин та настрою

Я боюся залишатися в одинокості через небезпеку, пов`язану з хворобою.

Ні одне з визначень мені не підходить.

Відношення до майбутнього.

Хвороба робить моє майбутнє сумним та журливим.

Моє здоров`я не дає поки ніяких підстав турбуватися про майбутнє.

Я завжди надіюся на щасливе майбутнє, навіть в ситуаціях відчаю.

Не вважаю, що хвороба може суттєво відобразитися на моєму майбутньому.

Систематичним відповідним лікуванням та дотримнням режиму я надіюся добитися покращення здоров`я в майбутньому.

Своє майбутнє я повністю пов`язую з успіхом в моїй роботі ( навчанні).

Мені стало байдуже, що буде зі мною в майбутньому.

Через мою хворобу я в постійній тривозі за моє майбутнє.

Я впевнений, що в майбутньому відкриються помилки і халатність тих, через кого я захворів.

Коли я думаю про своє майбутнє, мене охоплює туга та дратівливість до інших людей.

Через хворобу я дуже тривожуся про своє майбутнє.

Ні одне з визначень мені не підходить.

Реєстраційний бланк.

Настрій: 1,2,3,4,5,6,7,8,9,10,11,12,0.

Відношення до хвороби: 1,2,3,4,5,6,7,8,9,10,11,12,13,14,15,0.

Відношення до лікування: 1,2,3,4,5,6,7,8,9,10,11,12,13,14,15,0.

Відношення до одинокості: 1,2,3,4,5,6,7,8,9,10,0.

Відношення до майбутнього: 1,2,3,4,5,6,7,8,9,10,11,0.

Обробка: за кожне співпадання вибраної відповідді з нормативними нараховуються один бал по тому чи іншому типу психічного реагування. Якщо в нормативному трафареті відмічені декілька типів на одну відовідь, то бали нараховуються окремо для всіх із них.

Настрій: 1. Ф

2.НН

3.ООС

4.Г

5.І Я

6. Т Н

7. А

10. П.

Відношення до хвороби:

1.Т

2. А А

3.ФФ

4.С.

5.ОО

6.І

7.П

8.З

9.РР

10.І

11.З

12.ЯЯ

13.НН

14.П

15.Г

Відношення до одинокості:

1.АС

5.НЯ

9.ГФ

10.СЯ

8.ІСЯЯ

Відношення до майбутнього:

1.АА

2.ЗФ

4.ЗЗ

5.ГТ

7.А

9.П

Відношення до лікування:

10. П

11. П

14. Г

Інтерпретація: висновок про переважання типу психічного реагування на захворювання робиться на основі порівняння отриманих результатівпри обробці даних досліджуваного по всім типам реагування з мінімальними діагностичними числами.Діагностуються тільки ті типи, які є рівними або переважають відповідне мінімальне діагностичне число.

Г - 7, Т - 4, І - 3, М - 3, А- 3, Н - 3, О - 4, С - 3, Я - 3, Ф - 5, З - 5, Р - 6, П - 3.

Позначення: Г - гармонійний, Т - тривожний, І - іпохондричний, М - меланхолійний, А - апатичний, Н - неврастенічний, О - обсесивно-фобічний, С - сенсититивний, Я - егоцентричний, Ф - ейфоричний, З - анозогнозичний, Р - ергопатичний, П - парнойяльний.

Слід відмітити, що всі типи реагування, окрім гармонійного, потребують психотерапевтичного втручання.

Додаток 12. Пам`ятка для тих, хто відчуває душевний дискомфорт

Депресія - широко росповсюджене у всьому світі захворювання. На протязі життя біля 10-15% населення земної кулі страждає депресією. Частіше депресія проявляється в країнах Північної Америки та Європи, серед жінок та літніх людей. В останні роки депресія “молодіє”.

Депресія - захворювання,яке виникає в результаті порушення біохімічного балансу головного мозку. Стан стресу може поглибити дисрегуляцію мозкових функцій.

Депресія - це серйозний патопсихологічний симптом, а не просто відчуття погіршеного настрою.

Депресія - не є ознакою слабодухості.

Депресія - не є покаранням за те, що Ви погана або неварта людина. Це захворювання може вражати будь-яку людину, незалежно від її соціального статусу, походження і т.п.

Депресія - не є провиною. Ви не є винуваті в тому, що страждаєте на депресію. Це не сором, і не парія і не вигнання.

Депресія - не проходить , якщо робити зусилля над собою, думати про речі позитивно або більше бувати на людях і старатись насолоджуватись собою.

Депресія - захворювання, яке потребує спеціального лікування.

Депресія - таке ж захворюваня як інші хвороби. Це не привід для ізоляції. Інакше депресія призведе до серйозних розладів всіх аспектів людського життя, включаючи особисті взаємовідносини, діяльність на роботі, радість проводження вільного часу та занять улюбленими справами.

Депресія без лікування має незворотні наслідки. Самогубство - одне з найважчих наслідків депресій. Ефективне лікування депресій попереджає самогубства. Не ризикуйте своїм життям!

Знайдіть вихід із ситуації, звернувшись за професійною допомогою до консультантів.

Література та джрела

1.Шанов Д.М. Возникновение катастрофического сознания населения как отражение системного кризиса и радикальных реформ российского общества. Москва. 2002.

2.Klerman Gl. Weissman MM. Incrising rates of depression, JAMA 1989, 261.

3.Белухин Д.А. Анализ закономерностей проявления параметров внешнего поведения кризисной личности. Психология личности в критической ситуации. Материалы научно - практической конференции от 25 октября 2001 года. Москва 2002.

4.Александровский Ю.А. Пограничные состояния. Москва.2002.

5.Кочюнас Р. Психологическое консультирование, груповая психотерапия. Москва .2002.

6. Jacobson E. Depression. International University Press.,1971.

7.Журавлев В.Ф. Суицыдальное поведение как реактивная модель поведения личности в кризисной ситуации. Психология личности в критической ситуации. Материалы научно-практической конференции от 25 октября 2001 года. - Москва. 2002.).

8. Pretzel P. Unerstarnding and Counseling the Suicidal Person. Nashville,1972.

9. Ожегов С. И. Словарь русского языка. М. 1987 - с . 263).

10. Яничак Филипп Дж., Дэвис Джон М., Прескорн Шелдон Х., Айд Мл. Фрэнк Дж. Принципы т практика психофармакотерапии. Киев 1999.

11. Shneideman E.S. On the nature of Suicide. SanFransisco: Jossey-Bass,1969

12.Kennedy E. On Becoming Conselor: A Basic Guider for Non-Professional Counselors. N.E.1977.

13.Pretzel P. Unerstarnding and Counseling the Suicidal Person. Nashville,1972.

14. Coleman J.C. Abnormal Psychology in Modern Life, Glenview,1972.

15.Francl V. On Death and Dying, London, Tavistock, p.45.

16.Hamilton fnd Ross “The effects of bereavement on physical and mental health”, British Medical Journal, 2, p.13, 1970.

17.Collinos, Parkes C.M. (1972) Bereavement: Studies of Grief in Adult Life, London, Tavistock.

18.Menninger W.W. Patient suicide and its impact on the psychotherapist//

19.Parkes, C.M. (1965) “Bereavement and mental illness, part I”, British Journal of Medical Psychology, 38 (1), p.1;

20.Parkes, C.M. (1965) “Bereavement and mental illness, part II”, British Journal of Medical Psychology, 38, p.13;

21. Engel, G.L. (1961) “Is grief a disease?”, Psychosomatic Medicine, 13 (1), p.19.

22.Psychosomatic Medicine, 15 (1), p. 37.

23.Bulletin of the Menninger Clinic,1991.

24. Lindemann, E. (1944) “Symptomatology and management of acute grief”, American Journal of Psychiatry, 101, p.14.

25.Marris, P. (1958) Widows and Their Families, London, Routlage and Keegan Paul.

26.Gorer, G. (1965) Death, Grief and Mourning, London, Cresset Press.

27.Battin, D et al. (1977) “Clinical observations on bereaved individuals”, in E.R.Prichard et al. (eds), Social Work with the Dying Patient and the Family, New York, Columbia University Press, pp.80-95.

28.Parkes C.M. (1975) “Unexpected and untimely bereavement, a study of young Boston widows and widowers”, in B.Schoenberg et al. (eds), Bereavement, pp. 119-138.

29.Lindemann, E. (1944) “Symptomatology and management of acute grief”, American Journal of Psychiatry, 101, p.146.

30.Kubler-Ross E. On Death and Dying. N.I. MacMillan,1969.

31.Cartwright A. et al. (1973) Life before Death, London, Routledge and Keegan Paul.

32.Orcutt, B.A. (1977) “Stress in family interaction when a member is dying”, in E.R.Prichard et al. (eds), Social Work with the Dying patient and the Family, pp.23-28

33. Kaplan, D.M., et al (1973) “Family mediation of stress”, Social Work, July, p.62.

34. Freund J. (1977) “When should the clergyman be called?”, in E.R.Prichard et al. (eds), Social Work with the Dying Patient and the Family, pp.208-216.

35.Колесник Н.Г. Первичная инвалидизация как кризисная ситуация. Психология личности в критической ситуация. Материалы научно-практической конференции от 25 октября 2001 года. Москва 2002.

36.Gilbert P. Depression.- Hove.- LEA - 1992.- 35.

37. J.Mark . The psychological treatment of depression.- London - 1992. - 18

Chalmers B. The first month of mothergood.-London.- 1981.- 45.

39.Филиппова Г.Г. Психология материнства и ранний онтогенез.М. 1999.-192.

40.Психологическая помощь и консультирование. Под ред. проф. Тутушкиной М.К.Санкт-Петербург 1999.- С. 53.

41.Kohle end Joraschky 1998 Hierarchy of characteristics associated with depressive sympoms . American Jounal jf Psychiatry, 146. - p. 220.

42.Beck A.T. Cognitiv theory and emotional disorders.-New-York, 1976. 360 p.

43. Марджорі Вайтхед. Антология тяжелых переживаний: социально-психологическая помощь. Сборник под ред. О.В. Красновой. Москва 2002. С 34.

44.Основы психотерапии . Под ред. Л.Ф.Бурлачука, И.А.Грабской, А.С. Кочарян. Киев.2000.- с. 305.

45.Cross, C.P. (ed.) (1974) Interviewing and Communication in Social Work, London, Routlage and Keegan Paul.

46.Aldrich, C.K. (1963) “The dying patient`s grief”, Journal of the American medical Association, 184 (5), pp.329-331.

47.Goodyear C.P. (1977) “Group therapy with advanced cancer patients” in E.R.Prichard et al. (eds), Social Work with the Dying Patient and the Family, pp.242-251.

48. Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Москва 1998. С. 33

49.Послеродовая депрессия: трудновыявляемое заболевание.- Обзор современной психиатрии.- К. 1989.-36.

50. Родить и возродиться. М.- 1993 -54.