Інститут спадкової трансмісії та негідного спадкоємця.
Спадкова трансмісія — перехід права на прийняття спадщини до спадкоємців особи, яка мала право на спадщину і не прийняла її у зв'язку зі смертю.
Згідно зі ст. 1276 ЦК України, якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).
Отже, спадкова трансмісія можлива за наявності двох умов:
якщо спадщину відкрито (спадкодавець помер)
слідом за спадкодавцем помирає спадкоємець, не встигнувши у встановлений законом строк прийняти спадщину або відмовитися від неї.
Є категорія спадкоємців, яких називають негідними. Це особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця, будь-кого з його спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя.
Не мають права стати спадкоємцями за законом батьки дітей, щодо яких їх було позбавлено батьківських прав і не поновлено у цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки і повнолітні діти, які злісно ухилялися від виконання покладених на них обов'язків щодо утримання спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені у судовому порядку.
5) Норми міжнародних багатосторонніх договорів у сфері спадкових відносин.
Серед міжнародних багатосторонніх конвенцій, які містять матеріально-правові чи колізійні норми, застосовувані у сфері спадкового права, є Конвенція про колізію законів, що стосуються форми заповідальних розпоряджень, вчинена в Гаазі 5 жовтня 1961 р. ( Гаазька конвенція)
Її норми мають декілька колізійних прив'язок, застосовуваних до визначення дійсності заповідального розпорядження чи такого, що відміняє попереднє заповідальне розпорядження. Заповідальне розпорядження є дійсним, якщо його форма відповідає внутрішньому законодавству:
місця його вчинення;
громадянства заповідача під час вчинення розпорядження чи під час його смерті;
місця, у якому заповідач мав свій доміцилій під час вчинення розпорядження чи під час його смерті;
місця, у якому заповідач мав своє звичайне місцепроживання або під час вчинення розпорядження, або під час його смерті;
місця знаходження нерухомої речі.
Якщо національне право становить неуніфіковану систему, закон, який підлягає застосуванню, визначається правилами, діючими у цій системі.
За відсутності таких правил застосовуваний закон визначається найбільш реальним зв'язком заповідача з якоюсь однією правовою системою держави. Питання про доміцилій регулює право цієї ж правової системи (ст. 1).
Конвенція встановлює пріоритет дії правових норм договірних держав (чинних або прийнятих у майбутньому), які визнають заповідальні розпорядження, вчинені відповідно до формальних вимог іншого законодавства, ніж вказаного у її ст. 1. Норми Конвенції застосовуються також до форми заповідальних розпоряджень, вчинених двома чи більшою кількістю осіб в одному документі.
Питання про форму заповідального розпорядження охоплюють вимоги стосовно віку, громадянства та інших особистих якостей заповідача. Ці ж правила застосовують до якостей, що повинні бути притаманні свідкам, у разі визначення дійсності заповідального розпорядження.