Елементи і засоби державного регулювання економіки

Елементи	Засоби регулювання
Правове регулювання	Закони, постанови, укази, інструктивно-методичні документи, концепції, державні програми
Адміністративне регулювання	Норми, нормативи, стандарти, ліміти, квоти, ліцензії, штрафи і санкції, заборони, обмеження, державні замовлення і державні контракти.
Індикативне планування	Плани, програми, прогнози, цільові комплексні програми, соціально-економічні нормативи
Фінансово-бюджетне регулювання	Бюджет, система податків, пільги і стимули в оподаткуванні, дотації, субсидії, субвенції, державні інвестиції і кредити.
Грошово-кредитне регулювання	Кредити, проценти за кредитами, облікова ставка, норми резервування, операції на ринку цінних паперів, грошова та кредитна емісія, валютний курс.
Цінове регулювання	Система цін і тарифів, умови ціноутворення, податки, фіксація та декларування цін, обмеження рівнів рентабельності, заставні та закупівельні ціни.
Регулювання, спрямоване на забезпечення реалізації структурної, науково-технічної, інвестиційної політики	Державні замовлення, державні закупівлі, державні інвестиції, кредити, пільги, дотації, субсидії, ліміти.
Соціально-орієнтоване регулювання	Індексація та компенсація доходів, межа малозабезпеченості, мінімальний споживчий бюджет, прожитковий мінімум, мінімальна зарплата, державні допомоги, державні соціальні гарантії і стандарти, соціально-економічні нормативи, соціальні пільги, соціальні фонди і соціальні програми.
Еколого-економічне регулювання	Екологічні норми і нормативи, екологічні ліміти, екологічні санкції і штрафи, екологічні податки, екологічні фонди, програми.

За механізмом дії інструменти державного регулювання економіки поділяються на інструменти прямої дії, які носять адміністративний характер і інструменти опосередкованої дії (непрямої дії), що формують певне середовище діяльності суб’єктів ринку.

Методи державного регулювання економіки.

Втручання владних структур в ринкові механізми здійснюється через використання певного набору методів державного регулювання економіки.

Під методами державного регулювання економіки слід розуміти способи впливу держави на суб’єктів ринкової економіки з метою створення сприятливих умов їхнього ефективного функціонування відповідно до прийнятої економічної політики держави.

З усього арсеналу методів основну увагу приділяють класифікації останніх за формами впливу на суб’єктів ринку (прямі, опосередковані) та способом реалізації (правові, адміністративні, економічні). У сукупності способів державного регулювання можливі поєднання різних методів, які можуть чинити той чи інший вплив на національну економіку. При цьому домінування адміністративних методів може свідчити як про характер самої системи (неринкова економіка), так і про характеристики системи вже в межах ринкової економіки (трансформаційні перетворення в умовах перехідної економіки, формування ринкових інституцій, створення багатоукладної економіки тощо).

Методи прямого регулювання використовуються з метою безпосереднього втручання держави в економічні процеси та економічну діяльність суб’єктів. Такий вплив передбачає здійснення заходів із застосуванням інструментів адміністративного регулювання та використання бюджету в частині державних асигнувань. До них, зокрема, відносять: визначення стратегічних цілей розвитку економіки; державне цільове фінансування; надання цільових дотацій; встановлення та обмеження цін; встановлення квот на виробництво, ввезення і вивезення продукції; ліцензування діяльності та операцій з експорту та імпорту; проведення державної експертизи та встановлення державних стандартів; встановлення нормативних вимог до якості і сертифікації технологій і продукції і т.ін. Прямі методи державного регулювання економіки не пов’язані з створенням додаткового матеріального стимулу і базуються на силі державної влади.

Методи непрямого регулювання використовуються з метою формування сприятливого економічного середовища, яке змушує суб’єктів ринкової економіки діяти у потрібному для держави напрямі. Опосередковане регулювання – це вплив держави на економічні інтереси, який здійснюється інструментами фінансово-бюджетної, грошово-кредитної, цінової, інвестиційної та інших політик. Серед основних засобів можна виділити такі: встановлення системи податків, рівнів оподаткування, пільг в оподаткуванні, диференціювання податків; надання пільг в кредитуванні; маніпулювання обліковою ставкою, ставкою рефінансування; регулювання валютного курсу національної грошової одиниці; митне регулювання експорту й імпорту; встановлення валютних курсів та умов обміну валют тощо.

Правові методи – використовуються з метою створення правового поля функціонування суб’єктів ринку через прийняття законодавчих та нормативних актів, передбачають механізми їх реалізації та контролю за виконанням. Тобто, правове регулювання – це діяльність держави щодо встановлення обов’язкових норм (правил) поведінки суб’єктів ринку.

В Україні правове регулювання здійснюється за допомогою системи таких законодавчо-нормативних актів як: Конституція України; закони України; укази та розпорядження Президента України; постанови та інші нормативні акти Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України (програми, концепції, прогнози); нормативні акти центральних органів виконавчої влади (накази, розпорядження, інструкції, методичні рекомендації); нормативні акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Прийняття законів в Україні здійснює Верховна Рада України, діяльність якої спрямована на формуванням таких основних блоків законодавства: законодавство про державне управління; законодавство з питань реформування власності та формування ринкової інфраструктури; законодавство з питань оподаткування та розвитку фінансової системи; законодавство про банківську систему; законодавство з питань розвитку національної економіки; соціальне законодавство; законодавство про зовнішньоекономічну діяльність.

В ринковій економіці закони здійснюють функцію довгострокового правового регулювання, інші правові акти носять короткостроковий характер і приймаються з метою врегулювання тих економічних процесів, які не знайшли відображення в законодавчих актах.

Адміністративні методи ґрунтуються на силі державної влади і поділяються на заходи заборони, дозволу і примусу. У країнах з розвиненою ринковою економікою сфера використання адміністративних методів обмежується головним чином: охороною навколишнього середовища (екологічні норми, ліміти, штрафи, санкції); підтриманням мінімальних параметрів рівня життя населення (мінімальна зарплата, прожитковий мінімум, соціальні нормативи, соціальні стандарти); ліквідацією негативних наслідків ринкової конкуренції (монополізму – через встановлення квот на виробництво, обмеження цін, рентабельності, стандартизації) та боротьбою з тіньовим бізнесом.

У свою чергу, в країнах з економікою, що розвивається, вони доволі поширені і мають на меті, окрім зазначеного, задовольнити потреби споживачів та захистити їхні права (державні замовлення, стандарти, сертифікація, соціально-економічні норми і нормативи, ліцензування діяльності); захистити національні інтереси в зовнішньоекономічній діяльності (квоти на ввезення, ліміти, митні обмеження, державна експертиза, реєстрація); забезпечити реалізацію цільових комплексних програм. Використання адміністративних методів є доцільним лише тоді, коли ринкові механізми і економічні засоби державного регулювання виявляються недостатніми або діють надто повільно. В країнах з розвинутими ринковими механізмами використання адміністративних методів є обмеженим і відіграє другорядну роль.

Адміністративні методи реалізуються системою інструментів адміністративного регулювання і передбачають такі механізми як квотування, лімітування, ліцензування, нормування, стандартизацію, державні замовлення тощо.

Квотування - встановлення державою для суб’єктів ринку частки у виробництві, споживанні, експорті або імпорті товарів і послуг. Передбачає створення конкурентного середовища, захисту внутрішнього ринку, стабілізацію цін тощо. Ліцензування – надання спеціальних дозволів на здійснення окремих видів підприємницької діяльності. Спрямоване на захист економічних інтересів країни, інтересів споживачів товарів і послуг, гарантування безпеки. Система санкцій і штрафів – це заходи держави, спрямовані проти порушення суб’єктами (або невиконання) умов чи правил діяльності. Як економічні санкції, можуть використовуватися сплата неустойки, штрафи, пеня або ж вилучення на користь держави виручки від незаконної діяльності. Стандартизація – це встановлення єдиних норм, за типами, марками, параметрами, розмірами, методами контролю, організацією змісту робіт, а також за величинами вимірювання, правилами маркування і зберігання продукції. Дотримання стандартів є обов’язковим для всіх суб’єктів економічної діяльності. Державні замовлення – є засобом задоволення державних потреб в товарах і послугах та виступають інструментом як адміністративного так і економічного регулювання. Адміністративний характер державні замовлення носять стосовно підприємств, які перебувають у державній формі власності, а також, підприємств-монополістів.

Відправну роль у реалізації основних функцій та завдань уряду, а також забезпеченні макроекономічної стабілізації та коригуванні ринкових механізмів відіграють економічні методи державного регулювання економіки.

Економічні методи використовуються з метою створення економічного середовища, яке спонукає суб’єктів ринку діяти в необхідному для суспільства напрямі та розв’язувати завдання соціально-економічного розвитку країни.

Система економічних методів включають методи фінансово-бюджетного, грошово-кредитного, цінового та валютного регулювання.

Фінансово-бюджетне регулювання (ФБР) передбачає використання системи оподаткування та управління видатками з метою встановлення рівноваги на ринку. Так, якщо необхідно активізувати ділову активність та стимулювати попит, ставки оподаткування знижують, збільшують видатки з бюджету, що зумовлює зростання доходів і пожвавлює підприємницьку діяльність. І навпаки. ФБР реалізується наступною системою інструментів: державний бюджет та бюджети всіх рівнів; система податків, ставки оподаткування, регресивні і прогресивні ставки оподаткування, податкові преференції; державні видатки, дотації, субсидії, субвенції, допомоги; державні кредити і державні інвестиції; державні закупівлі.

Грошово-кредитне регулювання (ГКР) – є основним методом впливу держави на механізми ринкової економіки в зарубіжних країнах і лежить в основі монетарної політики. Сутність ГКР полягає у здійсненні сукупності заходів, спрямованих на зміну обсягів грошової маси в обігу, кредитних ресурсів та емісії (тобто, впливу на грошову пропозицію). ГКР реалізується такою системою основних інструментів як: облікова ставка; норми обов’язкових резервів; операції на відкритому ринку цінних паперів; грошова та кредитна емісія; валютний курс.

Цінове регулювання (державне регулювання цін) – є системою заходів впливу держави на ціни та ціноутворення з метою сприяння стабільному розвитку національної економіки, а також попередження розгортання інфляційних процесів. Передбачає використання системи цін та тарифів, формування правил і умов ціноутворення.

Валютне регулювання економіки – є системою заходів, спрямованою на регламентацію валютних операцій, міжнародних розрахунків та порядку здійснення угод з валютними цінностями. За допомогою валютних методів держава прагне: поставити під контроль валютні операції, надання іноземним особам кредитів і позик, ввезення і вивезення валюти за кордон; підтримання рівноваги платіжного балансу та стійкості власної валюти. Основними інструментами валютного регулювання є: дисконтні ставки центрального банку (дисконтна політика); валютна інтервенція і валютні обмеження; валютний курс грошової одиниці (девальвація або ревальвація); валютні резерви; платіжний баланс; міждержавні угоди про структурні зміни у валютній системі.

Дисконтна політика є формою впливу на обсяг грошової маси, стан платіжного балансу і валютний курс. Використовується з метою стимулювання чи обмеження припливу іноземних капіталів, збереження валютних резервів і підтримання курсу валют. Валютна інтервенція здійснюється за рахунок золотовалютних резервів або міжбанківського кредиту шляхом продажу більшої кількості валюти, що впливає на пониження (або утримання) курсу національної валюти. Внаслідок інтервенції змінюється попит та пропозиція на валютному ринку, здійснюється корегування обмінних курсів валют. Валютні обмеження є законодавчою або адміністративною забороною, регламентацією і лімітуванням операцій з валютою та валютними цінностями. Це може бути: цільове регулювання платежів і переказів за кордон; часткова або повна заборона купівлі-продажу іноземної валюти; встановлення лімітів на операції у валюті; ліцензування імпорту.

Встановлення режиму валютного курсу національної грошової одиниці здійснюється шляхом її девальвації і ревальвації. Девальвація – це метод регулювання, спрямований на зниження курсу національної грошової одиниці по відношенню до іноземних валют чи золота. Зміст заходів з девальвації полягає у завищенні офіційного валютного курсу в порівнянні з реальною купівельною здатністю національної грошової одиниці. Наслідками девальвації є: стимулювання експорту; стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку; підвищення конкурентоспроможності країни на світовому ринку. Ревальвація – метод регулювання, спрямований на підвищення курсу національної грошової одиниці по відношенню до іноземних валют. Сутність такої політики полягає у заниженні офіційного валютного курсу в порівнянні з реальною спроможністю національної грошової одиниці. Наслідками ревальвації є стимулювання імпорту, зниження сукупного попиту, приплив іноземних капіталів та інвестицій.

4. Механізм фінансово-бюджетного і грошово-кредитного регулювання економіки. Фінансово-бюджетне регулювання економіки забезпечує реалізацію фіскальної політики держави і передбачає систему урядових дій з формування фінансових ресурсів країни та управління бюджетними видатками з метою забезпечення рівноваги внутрішнього ринку та розв’язання проблем соціально-економічного розвитку. Або, іншими словами, це заходи держави у сфері оподаткування та державних витрат. Серед основних завдань фінансово-бюджетного регулювання виділяють: забезпечення рівноваги національного ринку та вплив на стан народногосподарської кон’юнктури; перерозподіл національного доходу; вирівнювання доходів і видатків суб’єктів господарювання і бюджетів різних рівнів; нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм; створення централізованого фонду грошових ресурсів держави (державного бюджету) для виконання її функцій.

В системі фінансово-бюджетного регулювання економіки можна виокремити чотири взаємозв’язані і взаємодоповнюючі напрями: 1) формування фінансових ресурсів держави; 2) управління державними видатками; 3) фінансування бюджетного дефіциту; 4) регулювання міжбюджетних відносин.

Фінансові ресурси держави включають доходи бюджетів усіх рівнів і доходи державних позабюджетних фондів. Доходи Державного бюджету України, згідно Бюджетного кодексу, формуються за рахунок таких джерел: 1) податкових надходжень (частини податку на додану вартість, акцизного збору, податку на прибуток, податку на майно, плати за землю, надходжень від зовнішньоекономічної діяльності тощо); 2) неподаткових надходжень (доходів від власності та підприємницької діяльності, адміністративних зборів та платежів, надходжень від штрафів та фінансових санкцій); 3) доходів від операцій з капіталом (доходи від продажу основного капіталу, державних запасів товарів, землі, нематеріальних активів); 4) офіційних трансфертів (кошти, отримані від інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших держав, міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі); 5) державних цільових фондів (кошти Пенсійного фонду України, Фонду охорони навколишнього природного середовища, Фонду соціального захисту інвалідів, Фонду соціального страхування України інші).

Формування доходів державного бюджету здійснюється з використанням механізмів податкового регулювання. Податкове регулювання – це діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та організації стягнення податків і податкових платежів. Воно передбачає використання диференційованого підходу до оподаткування з метою регулювання народногосподарської кон’юнктури, підприємницької активності і споживчого попиту, рівня споживання тощо.

Державними органами встановлюються види податків, ставки, об’єкти та форми оподаткування, надаються пільги і стимули в сплаті податків, здійснюється диференціація оподаткування.

Механізм податкового регулювання полягає у маніпулюванні податками і податковими ставками. Шляхом збільшення або зменшення загальної маси податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ставок і тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей та видів діяльності, територій, груп населення держава може впливати на темпи економічного зростання. Згідно чинного законодавства в Україні існує така система пільг: повне або часткове звільнення від оподаткування; зменшення ставок оподаткування, вилучення частини прибутку від сплати податку; надання податкового кредиту. Використовуючи ті чи інші податкові пільги, держава регулює пропорції в економічній структурі, вливає на стан і динаміку розвитку продуктивних сил, справляє значний вплив на реалізацію національного продукту, темпи нагромадження капіталу і технічне оновлення виробничого потенціалу країни.

Управління видатками здійснюється на цілі і в межах, затверджених законодавчим органом і виконує функції політичного, соціального і економічного регулювання. Використовуючи бюджетні кошти, держава може активно впливати на розв’язання поточних завдань, ліквідацію соціальних та економічних проблем, забезпечення економічного зростання та підтримання економічної рівноваги. Загалом, державні видатки здійснюються за напрямками, сформованими в Бюджетному кодексі України, і класифікуються за: 1) функціями, з виконанням яких пов’язані видатки (до них відносять: фінансування державних послуг загального призначення; фінансування виробництва суспільних товарів; фінансування державних послуг; видатки державних цільових фондів; інші видатки); 2) економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (поточні видатки і видатки розвитку); 3) головним розпорядником бюджетних коштів (визначається перелік головних розпорядників коштів та ведеться їхній реєстр); 4) бюджетними програмами (перелік таких програм затверджується ВРУ).

Важливою характеристикою видатків є їхній поділ на поточні видатки і видатки розвитку. Поточні видатки спрямовані на забезпечення безперебійного і стабільного функціонування національної економіки. Вони здійснюються у формі бюджетних асигнувань та державних трансфертів (допомог, дотацій, субсидій, субвенцій) і передбачають фінансування закладів соціальної інфраструктури, утримання органів державного управління, формування резервного фонду уряду, соціальний захист населення тощо. Видатки розвитку спрямовані на забезпечення економічного зростання і стратегічний розвиток національної економіки. Здійснюються у формі державного інвестування та кредитування і передбачають фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, спрямованої на технічне переоснащення, структурну перебудову, впровадження нових технологій та організацію виробництва згідно державних пріоритетів та державних програм.

Через механізм фінансово-бюджетного регулювання держава виконує декілька функцій в економіці: стимулюючу (через систему преференцій і диференціації в оподаткуванні); перерозподільчу (через перерозподіл доходів бюджету при формуванні структури видатків); доповнення сукупного попиту (через підвищення розмірів соціальних трансфертів); вирівнювання доходів і видатків підприємств, які об’єктивно є збитковими (через механізм дотацій); вирівнювання доходів і видатків бюджетів різних рівнів (міжбюджетні трансферти).

Механізм грошово-кредитного регулювання є сукупністю інструментів впливу держави на пропозицію грошей та ціну кредиту і реалізується з метою контролю за грошовою масою в обігу.

Основним завданням грошово-кредитного регулювання є забезпечення внутрішньої стабільності грошей. Серед інших завдань слід виокремити: а) сприяння підвищенню ділової активності; б) вплив на динаміку інфляції з метою її зниження; в) активізацію інвестиційної діяльності; г) підтримання рівноваги платіжного балансу.

Суб’єктом грошово-кредитного регулювання виступає центральний (в Україні – Національний) банк. В Україні регулюючі функції НБУ реалізує через банківську систему, яка включає в себе комерційні банки, інвестиційні фонди, ощадний банк, страхові компанії, банки спеціального призначення.

Механізм грошово-кредитного регулювання здійснюється у наступний спосіб: 1) зміна (збільшення чи зменшення) розмірів облікової ставки та норм банківського резервування; 2) здійснення операцій на ринку цінних паперів шляхом продажу чи купівлі державних зобов’язань; 3) проведення чи призупинення кредитної емісії; 4) встановлення валютного курсу національної грошової одиниці (девальвації або ревальвації).

Виходячи з цього, виділяють два основні напрями грошово-кредитного регулювання: 1) грошово-кредитна експансія (політика “дешевих” грошей); 2)грошово-кредитна рестрикція (політика “дорогих” грошей). Політика “дешевих грошей” спрямована на збільшення грошової маси в обігу (пропозиції грошей) і проводиться в умовах зниження ділової активності та падіння виробництва. Політика “дорогих” грошей спрямована на стримування та обмеження грошової маси і здійснюється в умовах економічного зростання, коли спостерігаються негативні тенденції до розгортання інфляційних процесів.

В Україні окрім окреслених загальних методів грошово-кредитного регулювання використовуються і специфічні (селективні) засоби впливу на грошову масу. До них відносять: встановлення кількісних обмежень на кредитні ресурси; визначення пріоритетних галузей і сфер пільгового кредитування; встановлення обмежень до доступу до кредитних ресурсів; контроль за діяльністю комерційних банків тощо.

З метою подолання негативних диспропорцій в економічній системі та забезпечення стійкої рівноваги уряди країн проводять кон’юнктурну політику, яка є системою дій, що йдуть у протилежному до поточної економічної кон’юнктури напрямку. При цьому використовуються методи як фіскальної так і монетарної політики.

Використання інструментів фіскальної політики в регулюванні кон’юнктури ринку зводиться до дій уряду, пов’язаних як з безпосереднім втручанням в ринкові механізми (дискреційна фіскальна політика), так і використанням автоматичних стабілізаторів ринкової системи (фіскальна політика вмонтованої стабільності).

Дискреційна фіскальна політика – це політика, при якій уряд свідомо маніпулює податками та державними видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією та прискорення економічного зростання. Автоматичні стабілізатори – це податки, які мають здатність автоматично, без спеціальних державних рішень змінювати співвідношення доходів до витрат бюджету залежно від потреб стабілізації економіки. Їхня дія проявляється, по-перше, в автоматичній зміні податкових надходжень, а по-друге - в наданні державних соціальних трансфертів.

З метою активізації сукупного попиту держава може застосовувати: 1) фіскальну політику розширення (збільшення видатків та зменшення податків); 2) стимулювання інвестицій за допомогою зниження процентних ставок за кредит; 3) збільшення грошової маси шляхом розширення кредитної емісії, зменшення норм банківського резервування та облікових ставок; 4) втручання в ринок цінних паперів шляхом скуповування державних зобов’язань. Стримування сукупного попиту здійснюється через проведення: а) фіскальної рестриктивної політики стримування (скорочення видатків та збільшення податків); б) стримування інвестицій через підвищення процентних ставок по кредитах, депозитах; в) зменшення грошової маси; г) втручання в ринок цінних паперів шляхом викидання на ринок більшої кількості державних зобов’язань.

Державне регулювання цін та інфляції. Ціна є важливою складовою ринкового механізму і виконує регулюючі функції лише за умови вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується лише під впливом ринкових чинників. Разом з тим, в умовах трансформаційних змін та циклічності економічного розвитку ціна не завжди виступає універсальним засобом регулювання економіки, що обумовлює необхідність державного регулювання цін або ж формування правил ціноутворення на окремі види товарів і послуг.

Завданнями державного регулювання цін є: 1) стабілізація довгострокового економічного розвитку; 2) недопущення та попередження інфляції; 3) сприяння розвитку добросовісної конкуренції; 4) підтримання прожиткового мінімуму та забезпечення доступу до соціально значущих товарів і послуг; 5) захист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої конкуренції.

Сутність та форми державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку держави та ступеня розв’язання соціальних проблем суспільства. Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в таких формах: а) обмеження рівня цін та контроль за ціноутворенням; б) встановлення розмірів прямих податків та введення стимулів в оподаткуванні; в) державна підтримка рівня цін через надання дотацій; г) моніторинг цін та опублікування даних про їхню динаміку.

В Україні державне регулювання цін здійснюється на загальнодержавному та регіональному рівнях. Якщо на загальнодержавному рівні переважно формуються основні правила ціноутворення на стратегічні товари та встановлюється порядок контролю за дотриманням дисципліни цін, то на регіональному рівні, регулювання цін має забезпечити стабілізацію економічного розвитку з урахуванням місцевих особливостей та реалізацію державної соціальної політики в частині доступності для населення соціально значущих товарів і послуг.

Державне регулювання цін здійснюється за допомогою прямих і непрямих методів. Пряме регулювання здійснюється з метою ліквідації цінових диспропорції та захисту споживача від диктату монополістів, а також, забезпечення доступності населення до основних товарів і послуг і передбачає наступну систему методів впливу: встановлення фіксованих цін на найважливіші товари і послуги; встановлення максимального (мінімального) рівня цін (цінові стелі); декларування зміни цін; встановлення граничних рівнів рентабельності; запровадження закупівельних (заставних) цін; заморожування (блокування) цін; контроль за ціноутворенням на продукцію монополістів; надання дотацій виробникам соціально значущих товарів і послуг.

Непрямі методи дозволяють корегувати поведінку суб’єктів ринку, які беруть участь у ціноутворенні. До системи основних методів непрямого регулювання цін відносять: зміну рівня непрямих податків (ПДВ, акцизного збору, ввізного мита); надання пільг і стимулів в оподаткуванні та диференціювання податків; регулювання курсу валют; встановлення розмірів роздрібної торговельної націнки (максимального рівня).

Державне регулювання цін в Україні регламентується Законом України “Про ціни та ціноутворення”, а також Постановами Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України, Указами Президента України.

З метою стримування інфляції та зменшення її негативних наслідків на економіку країни уряди проводять антиінфляційну політику. Антиінфляційна політика – є комплексом взаємозв’язаних заходів, спрямованих на зниження та попередження розгортання інфляції.

Вибір конкретних способів антиінфляційного регулювання економіки залежить від різних чинників, основними з яких є: характер інфляційних процесів; стан загальногосподарської кон’юнктури ринку; інфляційні очікування населення; обсяги та динаміка грошової маси; рівні оподаткування; розмір та динаміка державних видатків. Здебільшого антиінфляційна політика охоплює політику управління чинниками попиту та пропозиції, а також чинниками, які зумовлюють розгортання інфляційних процесів, і, насамперед, сферу грошового обігу.

Серед основних заходів антиінфляційного регулювання виокремлюють заходи стратегічного і тактичного характеру. Зокрема, до заходів стратегічного характеру (довготривалої дії ) відносять: а) погашення інфляційних очікувань, насамперед, цінових (контроль за цінами, гарантія збережень, попередження нагнітання поточного попиту); б) введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси; г) скорочення бюджетного дефіциту (насамперед, через скорочення державних видатків – субсидій, дотацій); д) регулювання грошових доходів і витрат населення (державні позики, цільові вклади в ощадбанки, приватизація житла, випуск і продаж цінних паперів).

Заходи тактичного характеру (короткотривалої, швидкої дії) включають: а) запровадження податкових пільг і стимулів в оподаткуванні; б) зниження процентних ставок за кредити; в) індексацію грошових доходів.

У світовій практиці застосовують такі типові напрями антиінфляційної політики: 1) політику доходів (реалізується шляхом заморожування “зарплати; фіксації цін та контролю за їх нім рівнем; обмеження зарплати шляхом збільшення оподаткування, укладання угод про цінову політику з виробниками товарів і послуг);.2) дефляційну політику (здійснюється через проведення грошово-кредитної рестрикції; впровадження державного протекціонізму; розвиток конкуренції та обмеження монополізму; скорочення державних видатків та збільшення доходів); 3) адаптаційну політику (проводиться шляхом індексації доходів та погашення інфляційних очікувань).

Ціновий контроль здійснюється переважно шляхом спостереження за динамікою цін і дотриманням цінового законодавства. При їхньому порушенні застосовуються економічні санкції і обмеження. Значний вплив на механізми реалізації державної цінової політики мають національні особливості економіки, наявність сировинних ресурсів, політичні фактори, місце країни у світовому поділі праці.

Механізм державної підтримки підприємницької діяльності. У сучасній ринковій економіці підприємництво розглядається як особливий вид економічної діяльності, що завжди супроводжується науково-технічною, організаційною та комерційно-економічною творчістю, вирізняється новими підходами до вирішення господарських завдань.

Чинне законодавство визначає підприємництво як самостійну, систематичну, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Державне регулювання підприємництва забезпечує реалізацію конкурентної політики держави, що визначає основні принципи, напрями і форми економічного й адміністративно-правового впливу, які розробляє уряд у сфері малого і середнього бізнесу. Воно включає такі складові: 1) формування правової бази функціонування підприємницького сектору та вироблення важелів адміністративного регулювання діяльності підприємницьких структур з врахуванням специфіки їх розвитку в окремих галузях і сферах національної економіки; 2) регулювання інституційних змін в економіці, які виступають факторами формування підприємницького середовища; 3) формування системи підтримки та стимулювання підприємницької діяльності; 4) залучення суб’єктів підприємницької діяльності до виконання науково-технічних та соціально-економічних програм, здійснення поставок продукції (робіт, послуг) для задоволення державних та регіональних потреб.

Правову базу розвитку підприємництва в Україні складають законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми адміністративного, кредитно-фінансового, трудового, цивільного та інших галузей чинного законодавства, основним з яких є Закони України «Про підприємництво», “Про власність”, “Про господарські товариства”, Господарський та Цивільний Кодекси.

Хоча правова база створення і розвитку підприємницьких структур в цілому сформована, але цілий ряд питань, пов’язаних з різними аспектами їхнього функціонування ще залишається недостатньою законодавчо врегульованим. З огляду на це, законодавче забезпечення розвитку підприємництва потребує серйозного перегляду та доповнення через прийняття законів “Про державну підтримку підприємництва”, “Про малі підприємства”, “Про приватну власність”, “Про кредитні спілки” тощо.

Адміністративне регулювання підприємництва базується на використанні таких засобів як: державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності, ліцензування, сертифікація та стандартизація, дозволи, квоти, заборони.

Умовою набуття права на здійснення підприємницької діяльності є одержання підприємством акту державної реєстрації, інакше така діяльність визнається незаконною. Реєстрація в Україні здійснюється за певним порядком, що являє собою багатоетапний процес, в якому можна виокремити такі стадії: здійснення процедур, що передують державній реєстрації; власне процес реєстрації; післяреєстраційні процедури. З метою спрощення процедури державної реєстрації підприємницьких структур запроваджується новий підхід до її здійснення за принципом “єдиного вікна”.

Відповідно до чинного законодавства України деякі види підприємницької діяльності підлягають обов’язковому ліцензуванню. Залежно від виду діяльності чинним законодавством передбачено три процедури отримання ліцензій: за заявницьким принципом; за дозвільним принципом; за конкурсом. За заявницьким принципом ліцензії надаються на здійснення тих видів діяльності, які не пов’язані із небезпекою та необхідністю володіння спеціальними навиками. Згідно із дозвільним принципом, який поширюється на більшість видів господарської діяльності, підприємство може отримати ліцензію за умови подання документів, які підтверджують його спроможність провадити певний вид господарської діяльності відповідно до вимог ліцензійних умов. На конкурсних засадах видають ліцензії на ті види господарської діяльності, які пов’язані з використанням обмежених ресурсів, за умови, що до органу реєстрації надійшло кілька заяв. Перелік видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню визначений Законом України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”.

Сертифікація та стандартизація як засоби адміністративного регулювання використовуються для забезпечення захисту національного споживача й товаровиробника від неякісної продукції. Обов’язковій сертифікації підлягають як імпортні, так і вітчизняні товари.

До основних інституційних змін в економіці, які виступають факторами формування підприємницького середовища і здатні забезпечити оптимальне співвідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням належать: реалізація політики роздержавлення і приватизації; конкурентна політика; впровадження інституту банкрутства, санація підприємств.

Політика держави стосовно процесів роздержавлення та приватизації охоплює комплекс економіко-правових відносин та організаційно-правових заходів щодо їх регулювання з метою проведення ринкових реформ взагалі, становлення приватного сектору економіки та створення конкурентного середовища для розвитку бізнесу, зокрема.

На нинішньому етапі розвитку економіки України з метою забезпечення сприятливих умов для формування ефективно господарюючих приватних власників ставиться завдання переходу до інвестиційно-орієнтованої приватизації, яку передбачається проводити за такими двома напрямками: 1) приватизація великих підприємств стратегічних галузей економіки за індивідуальним планом на підставі галузевих програм реструктуризації, шляхом продажу пакетів акцій з можливою передачею прав на управління закріпленим за державою пакетом акцій стратегічному інвестору під конкретні зобов’язання; 2) організація масового розпродажу за грошові кошти та облігації внутрішньої державної позики малоліквідних об’єктів, залишків реалізованих пакетів акцій підприємств, які не мають стратегічного значення для економіки держави, об’єктів незавершеного будівництва, а за наявності вигідних пропозицій також і окремих інвестиційно-привабливих підприємств.

Важливим формотворчим фактором становлення підприємницького середовища є конкурентна (антимонопольна) політика держави, спрямована на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення, на розвиток цивілізованої конкуренції. Основу конкурентної політики держави складає антимонопольне законодавство, представлене Законом України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, “Про захист економічної конкуренції”. Метою антимонопольного регулювання з боку держави є захист інтересів споживачів і суспільства, в цілому, від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних суб’єктів господарювання. В якості засобів антимонопольного регулювання використовуються: обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження граничних нормативів рентабельності; декларування зміни цін; установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг; регулювання місткості ринку; використання державних замовлень і контрактів; розподіл ринків; тарифне регулювання імпорту та експорту товарів.

Третім формотворчим фактором, що сприяє формуванню підприємницького середовища в Україні, є інститут банкрутства – загальний інструмент підприємницької політики, що виявляє неефективну діяльність підприємницьких структур, їхню неспроможність розраховуватися з державою та кредиторами, гарантуючи захист інтересів останніх і розробляючи заходи для запобігання банкрутства.

Санація (від лат. sanatio – оздоровлення. лікування) – це система заходів, спрямованих на запобігання банкрутству підприємств і бізнесових структур. Умовами санації можуть бути: випуск нових акцій або облігацій для залучення грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; зменшення процентних витрат на облігації, випущені підприємством, та відстрочення їх погашення; реструктуризація короткострокової заборгованості в довгострокову; ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового; зміна форми власності підприємства; структурна перебудова виробництва, у тому числі можливість переходу на випуск більш рентабельної продукції, поділ, злиття або створення дочірніх підприємств; зміна ринків збуту; зміна сировинної бази; інші заходи, спрямовані на оздоровлення фінансового неспроможного підприємства.

Основна мета інституту банкрутства – це не ліквідація підприємства, а задоволення вимог кредиторів і держави. Тому банкрутство є дієвим засобом державного регулювання, за допомогою якого вирішуються проблеми економічних відносин між різними суб’єктами ринку, формується система захисту державою інтересів кожного та створюється підприємницьке середовище на цивілізованих засадах.

Важливою складовою механізму державного регулювання підприємництва має стати система його підтримки і стимулювання. Комплексний підхід до вирішення цієї проблеми може бути забезпечений на основі розробки державної і регіональних програм підтримки підприємництва, які б передбачали всі аспекти сприяння його розвитку.

Основними елементами системи підтримки та стимулювання підприємницької діяльності є наступні.

Фінансова підтримка. За економічним призначенням фінансові важелі, що використовуються в межах державної підприємницької політики, можна поділити на дві групи: перша – засоби податкового регулювання та сприяння самоінвестуванню підприємництва; друга – фінансово-інвестиційні методи державного впливу на підприємництво.

Формування ефективної системи оподаткування, адекватної вимогам розвитку підприємництва повинно передбачати: встановлення критеріїв для граничної межі оподаткування; скорочення кількості податків за рахунок тих, що не мають вирішального значення для бюджету; встановлення податкових пільг для вирішення державних і регіональних соціальних проблем.

До засобів податкового сприяння підприємництву відносяться: знижки податкових ставок або повне звільнення від сплати податків для підприємств, діяльність яких відповідає цілям державного регулювання; знижки податкових ставок на прибуток, який спрямований на капіталовкладення, наукові дослідження та впровадження їх у виробництво, створення нових робочих місць, охорону навколишнього середовища та ін.; знижки податкових ставок на прибуток, що спрямовується на підготовку кадрів для підприємницької сфери; - податкові пільги іншого характеру.

Основними формами та методами державної фінансово-інвестиційної підтримки розвитку підприємництва є: застосування дотацій, субсидій, субвенцій; державні та місцеві замовлення; надання позик і гарантій державними та регіональними органами; фінансова підтримка загальнодержавних фондів і регіональних фінансових інститутів сприяння розвитку підприємництва.

При виділені фінансової підтримки перевага надається: суб’єктам господарювання, які працюють у пріоритетних напрямах економіки, зайняті випуском експортної або імпортнозамінної продукції; агропромисловим утворенням нового типу; інноваційним підприємствам та підприємствам, які створюють нові робочі місця.

Особливе місце серед фінансових важелів належить державному кредитуванню підприємництва, що має цільовий та пільговий характер. Державний кредит надається на конкретні цілі, визначені в державних економічних програмах, і є значно вигіднішим для підприємницьких структур і за величиною процентної ставки, і за вимогами щодо забезпечення кредитів, і за термінами і порядком їх повернення. Формою підтримки підприємництва з боку держави також є надання гарантій. Державні органи стають гарантами приватних фірм для отримання ними кредитів у комерційних банків.

Матеріально-технічна підтримка. Даний вид підтримки може здійснюватись державою через: 1) спрямування частини засобів, одержаних від приватизації державного майна, на розвиток матеріально-технічної бази підприємництва; 2) розроблення та впровадження механізму передачі виробничим підприємствам малого бізнесу площ і виробничих потужностей, у тому числі й тих, які звільняються в процесі ліквідації, реорганізації та банкрутства; 3) використання виробничого потенціалу підприємств ВПК на умовах лізингу, що даватиме змогу підприємницьким структурам звести до мінімуму витрати на придбання основних фондів, а можливість внесення частки майна підприємств ВПК в їхній установчий капітал або передача його в господарське управління підприємницьких структур підвищить їхню заставну спроможність та стійкість; 4) сприяння процесу формування розвиненого ринку нерухомості.

Науково-технічна (інноваційна) підтримка. Даний вид підтримки зорієнтований на малі підприємства, оскільки вони, як свідчить зарубіжний досвід, є найбільш гнучкими та сприйнятливими для впровадження науково-технічних досягнень. Основними формами державного сприяння технічному оновленню підприємництва є: 1) надання допомоги в проведенні досліджень і впровадженні інновацій; 2) сприяння інтенсифікації процесів передання технологій; 3) залучення суб’єктів малого підприємництва до участі в реалізації науково-технічних програм; 4) надання консультативних послуг, зокрема щодо пошуку необхідних технологій або їх розробників, а також проведення науково-технічної експертизи об’єктів інтелектуальної власності на пільгових умовах; 5) визначення порядку передання малому підприємництву “ноу-хау” та обладнання, розроблених раніше в інтересах силових міністерств; 6) створення мережі технопарків, технополісів, бізнес-інкубаторів, виробничо-технологічних центрів тощо; 7) стимулювання інноваційної діяльності малих підприємств і забезпечення їх інформацією про нову техніку та технології; 8) стимулювання венчурного бізнесу, франчайзингових відносин між підприємцями та ін., що спонукатиме до зміцнення інноваційного характеру підприємницького сектору, взагалі, та малого бізнесу, зокрема.

Важливими напрямами підтримки підприємництва є сприяння розвитку ринкової інфраструктури підтримки підприємництва а саме: фінансово-кредитної; організаційно-технічної; інформаційно-аналітичної; а також сприяння в кадровому і науково-методичному забезпеченні підприємництва.

На сучасному етапі одним з напрямів створення сприятливого підприємницького середовища в Україні є проведення регуляторної реформи, пов’язаної з необхідністю послаблення надмірного державного регулювання підприємництва. Регуляторна реформа є інструментом впровадження державної регуляторної політики, яку на національному рівні здійснює Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Державна регуляторна політика – це постійний та послідовний курс органів виконавчої влади та місцевого самоврядування на впровадження оптимального державного управління в економічній та соціальній сферах, на зменшення їх втручання у діяльність суб’єктів підприємництва, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку господарської діяльності.

Державне регулювання розвитку промислового виробництва. Однією з провідних галузей економіки є промисловість, яка здатна забезпечити зростання національного багатства та продуктивного капіталу, розширене відтворення валового внутрішнього продукту, сприяти економічному та соціальному розвитку суспільства.

Метою державного регулювання розвитку промисловості є створення сучасного, інтегрованого у світове виробництво промислового комплексу, здатного в умовах інтеграції та глобалізації розв’язувати основні завдання соціально-економічного розвитку та утвердження України як високотехнологічної держави. Це передбачає реалізацію завдань щодо активізації трансформаційно-інституціональної та інноваційно-інвестиційної діяльності промисловості з позитивним впливом на її обсяги і структуру виробництва, прискорення інтеграції промислового комплексу у світове виробництво.

В схваленій Урядом Концепції проекту Загальнодержавної цільової економічної програми розвитку промисловості на період до 2017 року визначено варіант вирішення цих завдань через цільовий вплив держави на трансформаційні процеси і забезпечення найбільш сприятливих умов для виходу на якісно новий рівень промисловості по масштабності, інституціональним можливостям, конкурентоспроможності, інновативності, ефективності, соціальній спрямованості і екологічній безпеці.

Проектом Загальнодержавної цільової економічної програми розвитку промисловості на період до 2017 року визначено напрямки створення сприятливих умов для розвитку промислового виробництва, які по суті є основними завданнями його державного регулювання. Такими напрямами-завданнями є: запровадження ефективних механізмів координації і взаємодії держави, регіонів, бізнесу і суспільства при формуванні і реалізації промислової політики; подальше проведення інституційних перетворень в промисловості; формування нової системи прискореного інноваційного розвитку промисловості; удосконалення структури промислового виробництва та здійснення його технологічного переоснащення; вдосконалення інвестиційної політики; розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків в умовах вступу України до СОТ; покращення макроекономічних умов діяльності промисловості; розвиток людського потенціалу в промисловості; активізація регіональної промислової політики; стимулювання соціальної спрямованості промислового бізнесу; забезпечення екологічної безпеки.

Залежно від специфіки завдань, що вирішуються та типу галузей і форм власності державне регулювання промислового виробництва здійснюється у вигляді: а) прямого управління; б) регулювання підприємницької діяльності.

Пряме державне управління спрямоване на забезпечення ефективного функціонування промислового виробництва і включає: реформування системи управління промисловістю; визначення цілей та пріоритетів промислового розвитку та проведення структурної перебудови; підвищення ефективності управління корпоративними правами; фінансування та кредитування державних підприємств; укладання контрактів з керівниками державних підприємств; розвиток системи державних закупівель та державних замовлень; індикативне планування розвитку; інтегрування промислового комплексу в європейську і світову спільноту (перш за все у такі високотехнічні сектори як авіакосмічний, інформаційні технології, сучасне енергетичне обладнання, виробництво побутової техніки); поглиблення міжнародного співробітництва в науково-технічній та інноваційних сферах; перехід до європейських та світових стандартів. Зокрема, згідно проекту Загальнодержавної цільової економічної програми розвитку промисловості на період до 2017 року, вдосконалення системи управління промисловістю передбачає суттєве підвищення ефективності функціонування і розвитку промислового комплексу і буде здійснюватися за рахунок: переходу на функціонально-орієнтовану структуру центрального органу виконавчої влади із запровадженням: дієвих важелів та механізмів проведення державної промислової політики; орієнтації на досягнення конкретних показників розвитку промисловості; ефективних механізмів взаємодії з регіональною та місцевою владою; сучасних методів програмованого розвитку з консолідацією дій центральних і регіональних органів влади та бізнесу; подальшого розвитку умов ринкової самоорганізації промисловості шляхом вдосконалення нормативно-правового забезпечення; створення комп'ютеризованої системи підтримки прийняття управлінських рішень із автоматизованим доступом до єдиної бази даних статистичної інформації; формування трьохрівневої структури промисловості на основі запровадження другого рівня управління у вигляді великомасштабних об'єднань з передачею їм розпорядчо-господарчих функцій; вдосконалення системи наукового забезпечення процесів формування і реалізації поточних та стратегічних управлінських рішень щодо розвитку промисловості та оцінки їх наслідків; оптимізації системи державних і галузевих програм із забезпеченням спільних зусиль держави, регіонів і приватного капіталу на комплексне вирішення ключових питань інноваційного розвитку.

Регулювання підприємницької діяльності спрямоване на формування конкурентного середовища для функціонування промислових підприємств і здійснюється через реалізацію заходів щодо їхньої підтримки і стимулювання розвитку.

Основними формами державної підтримки розвитку підприємництва в промисловості, згідно чинного законодавства є: а) законодавче забезпечення; б) податкове стимулювання (упровадження системи пільг і стимулів, диференціації податків, звільнення від оподаткування, введення єдиного або фіксованого податку, надання податкових кредитів); в) фінансова та кредитна підтримка (надання державних дотацій та кредитів, розширення ліній кредитування, стимулювання комерційних банків щодо надання пільгових кредитів малим підприємствам, гарантування кредитування виробництва); г) антимонопольне регулювання (обмеження монополізму та подолання недобросовісної конкуренції); д) організаційне та інфраструктурне забезпечення (спрощення процедури реєстрації підприємства (за системою “єдиного вікна” чи “єдиного офісу”); спрощення звітності; скорочення кількості ліцензованих видів діяльності; розвиток об’єктів ринкової інфраструктури та інфраструктури підтримки промислових підприємств); е) інформаційна та консультативна підтримка; є) кадрове забезпечення; ж) інноваційна та науково-технічна підтримка (розвиток мережі технологічних парків, інкубаторів, технополісів та інших ефективних форм поєднання наукової діяльності з промисловим виробництвом і капіталом; створення багатофункціональної системи наукового забезпечення розвитку промисловості, в т.ч. галузевих і регіональних науково-технічних центрів, науково-технічних служб); з) підтримка інвестиційної діяльності (попередження та зменшення інвестиційних ризиків; поліпшення економічних, правових та організаційних умов діяльності інвесторів; використання потенціалу інститутів спільного інвестування (інвестиційних, пенсійних, страхових фондів).

Механізми державного регулювання розвитку промислового виробництва конкретизуються в розрізі основних завдань регулювання.

Так, з метою концентрації потенціалу держави, регіонів, бізнесу і суспільства для формування умов розвитку промислового виробництва передбачається запровадження ефективних механізмів їх взаємодії. В цьому контексті держава забезпечує створення сприятливих умов, захист і підтримку вітчизняного виробника, бюджетне фінансування (в першу чергу галузевої науки, конструкторсько-технологічних розробок, підготовки виробництва), надає довгострокові привабливі кредити, державні інвестиції, нормативно-правове забезпечення, підтримку на міжнародному рівні. Регіональні і місцеві органи влади забезпечують оформлення землі, отримання дозволів та погоджень, в т.ч. на використання енергетичних мереж та комунальної інфраструктури, вирішення соціальних питань.

Інституціональні перетворення в промисловому комплексі передбачають першочергово: реформування промисловості як системи в цілому, шляхом створення та відродження стратегічно важливих галузей, замкнених макротехнологічних комплексів, переважно тих, що відносяться до п'ятого та шостого укладів; стимулювання утворення великомасштабних об'єднань у вигляді концернів, холдингів, фінансово-промислових груп, які здатні виконувати повний спектр робіт (розробка, виробництво, продаж, сервіс, утилізація, тощо) з проведенням попередніх робіт з реорганізації та реформування окремих підприємств; сприяння розвитку транснаціональних компаній.

Створення системи прискореного інноваційного розвитку промисловості спрямовано на сприяння масштабному технологічному оновленню всіх галузей економіки на основі передових науково-технічних розробок, формування платоспроможного ринку інноваційної продукції, забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної промисловості на світових ринках. Структурна політика спрямована на вдосконалення пропорцій промислового виробництва і має на меті формування структури випуску промислової продукції, яка відповідає потребам ринку, збалансуванню виробничих потужностей промисловості. Структурні зміни будуть здійснені за рахунок: випереджаючого розвитку наукоємних галузей; формування нових галузей (підгалузей) для виробництва принципово нових та суттєво поліпшених видів промислової продукції; розширення асортименту промислової продукції; створення нових підприємств, виробництв, цехів, дільниць для випуску нової продукції.

Інвестиційна політика передбачає: розвиток системи довгострокового інвестиційного кредитування; запровадження економічних механізмів для залучення інвестицій у конкурентоспроможні галузі промисловості; спрямування державних інвестиційних ресурсів виключно на розвиток пріоритетних галузей; оптимізацію амортизаційної політики; впровадження податкової політики, яка стимулює інвестиційну та інноваційну активність; поліпшення економічних, правових та організаційних умов діяльності інвесторів; розвиток страхового бізнесу; посилення ролі інституціональних інвесторів (пенсійний фонд, інвестиційні та страхові фонди); створення суверенного інвестиційного фонду промисловості; реалізація спільних (держава і бізнес) масштабних інвестиційних проектів.

Розвиток ринків промислової продукції має на меті суттєве збільшення ринків збуту промислової продукції, оптимізацію балансу між внутрішнім та зовнішнім ринками, зменшення імпорту та експортозалежності держави. Основними напрямками дій з цього питання є: розвиток виробництва промислової продукції для споживчого ринку (товари широкого вжитку, одяг, взуття, меблі тощо); створення нових виробництв та розширення випуску конкурентноспроможної продукції поглибленої переробки з вищими інноваційними рівнями; розвиток виробництва імпортозамінної продукції; освоєння трансферу високих промислових технологій та ринку інтелектуальної власності; стимулювання розвитку інфраструктури та вдосконалення механізмів просування вітчизняної промислової продукції на зовнішні ринки.

Для забезпечення конкурентоспроможності промисловості та її розвитку необхідно створити сприятливі макроекономічні умови: визначення механізмів здешевлення кредитних ресурсів до рівня світових; вирішення проблеми повернення ПДВ; запровадження системи оподаткування, яка стимулює інноваційно-інвестиційну діяльність (в тому числі: ПДВ на рівні 15%, податок з прибутку –20%, зменшення податків при інноваційно-інвестиційній діяльності, віднесення інвестицій в основні фонди на валові витрати); врегулювання діяльності природних монополій.

Розвиток людського потенціалу в промисловості передбачає відновлення системи підготовки та перепідготовки кадрів для промисловості з доведенням її річної потужності до 25-30 тисяч інженерних і управлінських спеціальностей та 120-150 тисяч сучасних робітничих спеціальностей. Створення такої системи досягатиметься шляхом: удосконалення галузевої системи підготовки кадрів робочих професій та післядипломного навчання; відпрацювання механізмів закріплення та забезпечення роботою молодих спеціалістів; залучення потенціалу вищих навчальних закладів усіх форм власності до підготовки і перепідготовки кадрів; залучення ресурсів (кошти, приміщення, виробничі бази) промислових підприємств; запровадження галузевої системи підготовки кадрів вищої кваліфікації (кандидатів і докторів наук); формування державного замовлення на підготовку спеціалістів перспективних професій.

Завданням регіональної промислової політики є поєднання галузевих і регіональних механізмів для забезпечення ефективної діяльності промисловості. Це буде досягатися шляхом: оптимізації регіональних промислових кластерів; використання сприятливих умов регіонів для розширення виробництв, спроможних позитивно впливати на галузеві та міжгалузеві результати діяльності; залучення для розвитку промисловості поряд з державними і регіональних ресурсів; надання підтримки регіонам в створені і освоєні виробництва промислової продукції.

Соціальна політика в промисловості має за мету покращення умов праці та підвищення добробуту її працівників за рахунок: вдосконалення механізму укладання і виконання колективних договорів на підприємствах галузі; запровадження державного соціального стандарту в галузі; економічне заохочення власників в підвищені соціальних благ для працівників.

Метою промислової політики в сфері екологічної безпеки є зниження техногенного тиску на природне середовище та створення умов для реалізації процесів самовідтворення екологічних ресурсів. Це буде досягатися за рахунок застосування економічно обґрунтованих і технічно досконалих ресурсо та природозберігаючих, маловідходних технологій; впровадження високоефективних очисних споруд.

Державне регулювання агропромислового виробництва. Рівень продовольчої безпеки країни визначається станом аграрно-промислового комплексу (АПК), як сукупності галузей, пов'язаних із виробництвом сільськогосподарської продукції, її переробкою, реалізацією та обслуговуванням сільського господарства.

Вплив держави на розвиток агропромислового виробництва здійснюється в рамках реалізації аграрної політики. Аграрна політика – це система заходів, спрямованих на забезпечення ефективного розвитку АПК, стабілізацію і розширення аграрного ринку, забезпечення продовольчої безпеки країни.

Суб’єктами реалізації аграрної політики в Україні є Міністерство аграрної політики, управління агропромислового розвитку обласних і районних державних адміністрацій, Аграрний фонд України, Державні асоціації виробників.

Для аграрної політики держави в умовах трансформаційної економіки характерне: проведення земельної реформи; формування аграрного ринку та розвитку ринкової інфраструктури; розвиток нових форм господарювання; забезпечення умов для становлення сучасних фінансово-економічних, правових та організаційно-інституційних відносин в АПК; формування ринкового механізму управління АПК; забезпечення соціального розвитку села.

В системі регулювання АПК виділяють три аспекти: функціональний; структурний; динамічний.

Функціональний аспект полягає у: здійсненні моніторингу попиту і пропозиції на зовнішньому і внутрішньому ринках щодо сільськогосподарської продукції та сировини; прогнозуванні кон’юнктури сільськогосподарської продукції; розробці цільових комплексних програм розвитку АПК та забезпеченні їх реалізації; обґрунтуванні пріоритетних напрямків розвитку АПК та інвестиційної діяльності в АПК; визначенні необхідних структурних та кількісних параметрів державних замовлень на сільськогосподарську продукцію. Структурний аспект передбачає забезпечення оптимальних співвідношень між галузями АПК та його підкомплексами. Динамічний аспект полягає у забезпеченні раціональних співвідношень між існуючими потребами суспільства і держави в продукції АПК та реальними можливостями АПК щодо їх задоволення.

Державне регулювання АПК здійснюється на трьох рівнях: на загальнодержавному; на рівні областей і республіки Крим; на рівні адміністративних районів.

Основними цілями державного регулювання АПК є: гарантування продовольчої безпеки держави; забезпечення населення якісними продуктами харчування; забезпечення промисловості сировиною; розв'язання проблем економічного і соціального характеру розвитку АПК; забезпечення інвестиційної привабливості АПК; нарощення експортного потенціалу АПК.

Державне регулювання АПК здійснюється прямими і непрямими методами. Загальна схема впливу держави на аграрний сектор України характеризується системою заходів (табл. 5).

Таблиця 5.

Система основних заходів державного регулювання АПК

№ п/п	Заходи	Механізми реалізації
1	2	3
1.	Законодавче забезпечення розвитку АПК	Формування правової бази; прийняття законодавчих та нормативних актів; розроблення Земельного, Лісового, Водного Кодексів; розроблення державних цільових програм, формування Концепції аграрної політики
2.	Проведення аграрної реформи	Визначення пріоритетів в розвитку АПК, структурних перетворень, видів діяльності, моделей розвитку АПК, реформування земельних відносин.
3.	Індикативне планування	Розроблення системи розрахункових та директивних показників та індикаторів, визначення обсягів державних закупівель.
4.	Податкове регулювання АПК	Встановлення єдиного фіксованого податку, податкових пільг, стимулів, звільнення від сплати податку частини доходу за окремими видами діяльності; використання нарахованого ПДВ; застосування податкових преференцій
5.	Кредитна та фінансова політика	Надання державних кредитів, інвестицій; відкриття додаткових кредитних ліній; застосування авансових проплат; надання товарних кредитів (лізинг паливно-мастильних матеріалів, сільськогосподарської техніки); використання цільового субсидування; залучення іноземних кредитів та інвестицій; використання застави землі, майна; впровадження фіксованих кредитних ставок; впровадження фінансового лізингу; впровадження системи здешевлення кредитів комерційних банків; доплати, дотації, часткова компенсація вартості сільськогосподарської техніки.
6.	Цінове регулювання	Формування мережі інфраструктури аграрного ринку: аграрних бірж, лізингових компаній, земельного банку; сприяння матеріально-технічному обслуговуванню; розвиток транспортної та сервісної інфраструктури: торгових домів, заготівельно-збутових, обслуговуючих кооперативів, кредитних спілок тощо.
7.	Інфраструктурне забезпечення	Формування мережі інфраструктури аграрного ринку: аграрних бірж, лізингових компаній, земельного банку; сприяння матеріально-технічному обслуговуванню; розвиток транспортної та сервісної інфраструктури: торгових домів, заготівельно-збутових, обслуговуючих кооперативів, кредитних спілок тощо.
8.	Реформування земельних відносин	Встановлення форм власності на землю; правил користування та використання землі; запровадження плати за землю; проведення моніторингу землі, землеустрою, паювання землі.
9	Регулювання імпорту сільськогосподарської продукції	Встановлення ввізного мита на сільськогосподарські товари, термінів їх дії; встановлення квот на ввезення сільськогосподарської продукції; запровадження системи сертифікація та контроль за ввезенням імпортної сільськогосподарської продукції
10	Забезпечення державних потреб в сільськогосподарській продукції та сировині	Визначення обсягів і структури держзамовлень; укладення державних та регіональних контрактів; розміщення державних замовлень серед виконавців
11	Технічне переоснащення та підвищення рівня виробництва	Розвиток вітчизняного сільськогосподарського машинобудування; сприяння у впровадженні нових технологій виробництва, вирощування і зберігання; часткова компенсація вартості сільськогосподарської техніки; надання кредитів для закупівлі складної сільськогосподарської техніки; фінансування з держбюджету (фінансовий лізинг).
12	Забезпечення якості продуктів харчування	Запровадження державної санітарно-гігієнічної експертизи; державного реєстру; ідентифікації; сертифікації

В рамках реалізації аграрної реформи в Україні проводиться земельна реформа, ініційована постановою Верховної Ради "Про земельну реформу" від 18.12.1990 року. Мета земельної реформи в Україні – спрямувати процес приватизації на формування конкурентоспроможного підприємництва. В основі реформи – вдосконалення земельних відносин та забезпечення пріоритету суспільних відносин, що є важливим завданням для кожної держави.

Земельні відносини – це суспільні відносини щодо володіння, користування, розпорядження й управління землею на державному, господарському і внутрішньогосподарському рівнях як об’єктом господарювання і засобом виробництва у сільському господарстві.

Механізм державного регулювання земельних відносин реалізується через: прийняття пакета законодавчо-нормативних актів і організаційно-методичних документів щодо процесу реалізації земельної реформи; роздержавлення та приватизацію земель сільськогосподарського призначення, паювання сільськогосподарських угідь; створення нових ефективних організаційних структур на основі приватної власності на землю; формування ефективної системи землекористування, земельного ринку, ринку оренди; розроблення державної та регіональних програм із визначенням наукового, матеріально-технічного, фінансового, правового і кадрового забезпечення; впровадження системи моніторингу за проведенням земельної реформи.

З метою оцінки (прогнозу) ситуації на ринках аграрної продукції, забезпечення потреб держави та потреб інших споживачів сільськогосподарської продукції, збалансування аграрного ринку, моделювання окремих ситуацій по сегментах ринку розробляється система прогнозних балансів та балансових розрахунків, які входять в державну програму соціально-економічного розвитку країни.

Прогнозні баланси попиту і пропозиції продовольчих ресурсів – система показників, що характеризують очікувані джерела надходження ресурсів основних видів продовольства та канали їх можливого використання. Такі баланси розробляють на загальнодержавному та регіональному рівнях. Прогнозні баланси складаються в натуральному виразі за такими видами продовольчих ресурсів: а) м'ясо і м'ясопродукти; б) молоко і молокопродукти; в) яйця та яйцепродукти; г) зерно та продукти його переробки; д) картопля; е) овочі та баштанні продовольчі культури; є) плоди і ягоди та виноград; ж) олії рослинні; з) цукор; і) риба і рибопродукти.

Ключовою проблемою розвитку АПК і, відповідно, відправним пунктом стратегії його розвитку є досягнення належного рівня продовольчої безпеки країни і раціональних норм споживання основних продуктів харчування пересічним українцем.

Продовольча безпека є фактором стабільності внутрішнього ринку і потребує координації зусиль щодо оптимізації обсягів виробництва продовольства з метою підтримки достатнього рівня самозабезпечення. Продовольча безпека держави характеризується рівнем самозабезпечення продовольством; доступністю продовольства; доступністю харчового раціону.

З метою стабілізації продовольчого сегменту ринку та для підтримки продовольчої безпеки країни функціонує Аграрний фонд України, завданнями якого є: регулювання цін на сільськогосподарську продукцію; кредитування заставних закупівель сільськогосподарської продукції; формування державного продовольчого резерву.

Механізм функціонування Аграрного фонду передбачає: здійснення товарних інтервенцій (викидання на товарні ринки продукції, якщо обсяги їх скорочуються з метою попередження цінових стрибків); здійснення фінансових інтервенцій на цінових рівнях (скуповування товару, коли його вартість є сприятливою для бюджету).

ТЕМА: СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

Питання для обговорення