1. Поняття та види контролю в державному управлінні.

2. Контроль, інституціоналізований за гілками державної влади.

3. Громадський контроль

Поняття та види контролю в державному управлінні. Важливою ланкою системи державного управління є контроль. Процеси децентралізації державного управління паралельно мають супроводжуватись удосконаленням централізованого контролю. Передача відповідальності за прийняття рішень зверху до низу, делегування все більше повноважень нижчим органам управління об`єктивно вимагають посилення контролю в державному управлінні. Без цього державній системі загрожують негативні наслідки: від диктатури до розпаду держави.

Контроль в державному управлінні – це одна із найважливіших функцій, яка дозволяє: порівняти фактичний стан у тій чи іншій галузі з вимогами, які поставлені перед нею; виявити недоліки та помилки в роботі і попередити їх; оцінити відповідність здійснення інших функцій управління завданням, що поставлені перед ним.

Контроль стає можливим завдяки наявності суб’єкта, об’єкта управління та взаємозв’язку між ними. Відповідно, контроль як тип відносин є ставленням суб’єкта до власної діяльності або до діяльності інших суб’єктів з точки зору дотримання певних норм. За допомогою контролю суб’єкт управління отримує інформацію для коригування управлінської діяльності. Діяльність, об’єднаних в певну структуру суб’єктів контролю, спрямована на досягнення управлінських цілей і заснована на використанні принципів, типів, методів і технологій контролю, визначається як процес контролю.

Суб’єктами контролю в державному управлінні виступають органи державної влади та органи місцевого самоврядування, відомчі органи, структурні підрозділи зазначених органів, громадські організації, колективні та колегіальні органи управління тощо.

Об’єктами контролю є: цілі, стратегії, процеси, функції і завдання, параметри діяльності, управлінські рішення, організаційні формування, їх структурні підрозділи та окремі виконавці. Взаємопов’язана сукупність контролюючого суб’єкта, контрольних дій та контрольованого об’єкта є організаційною системою контролю.

З точки зору організаційного взаємозв’язку контролюючого суб’єкта і контрольованого об’єкта розрізняють такі види контролю, як: внутрішній (внутрівідомчий) і зовнішній (надвідомчий).

Внутрішній контроль здійснюється за діяльністю органів, які перебувають в адміністративній підпорядкованості (у більшості випадків як інспектування). Зовнішній контроль здійснюється органами, наділеними контрольними повноваженнями щодо організаційно непідпорядкованих об’єктів і в основному стосуються однієї із сторін їх діяльності.

У державному управлінні розрізняють такі види контролю як управлінський і бюджетний.

Управлінський контроль – це процес спостереження і регулювання діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх матеріальних придатків з метою полегшення виконання організаційних завдань.

Бюджетний контроль здійснюється у формі різного роду перевірок з метою виявлення відповідності здійснюваних видатків попередньо затверджуваним кошторисам.

Управлінський контроль має такі корінні відмінності від бюджетного контролю:

• бюджетний контроль поширюється виключно на економічні дані, тоді як управлінський контроль включає показники, які не можна безпосередньо вартісно оцінити (наприклад, програму навчання);

• управлінський контроль спирається на цілі, завдання, функції органу, технології їх досягнення та реалізації, спрямований на підвищення результативності та раціональності діяльності органу, а бюджетний контроль – на підвищення ефективності діяльності органу;

• управлінський контроль передбачає участь всієї організації і може здійснюватись тільки комплексно.

За етапами проведення контролю щодо часового його здійснення в процесі державного управління розрізняють попередній або превентивний, поточний або оперативний та підсумковий контроль.

Контроль, інституціалізований за гілками державної влади. Система контролю над державним апаратом і органами місцевого самоврядування включає: президентський контроль, державний контроль, який інституціалізований за гілками державної влади, і громадський контроль.

Контроль, інституціалізований за гілками державної влади представлений парламентським, судовим (в т.ч. конституційним) контролем та контролем органів виконавчої влади.

Здійснення парламентського контролю забезпечує Верховна Рада України.

Цілями парламентського контролю є вирішення різноманітних проблем в різних сферах суспільного життя. Об`єктом парламентського контролю виступає діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій різних форм власності.

Конституція України закріпила такий класичний інструмент парламентського контролю, яким є депутатський запит. Народний депутат України за ст. 86, має право на сесії Верховної Ради звернутися із запитом до органів Верховної Ради, Кабінету Міністрів, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їхнього підпорядкування та форм власності. Депутатському запитові кореспондує обов`язок відповідних керівників повідомляти народному депутатові результати розгляду його запитів.

У складі парламенту – Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Він здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина України. Уповноваженого з прав людини призначає на посаду та звільняє з посади Верховна Рада.

Важливим органом парламентського контролю є Рахункова палата, яка здійснює контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради.

Згідно з Конституцією до відання Верховної Ради належить здійснення контролю за виконанням державного бюджету та контролю за діяльністю Кабінету Міністрів.

Конституційний контроль здійснює Конституційний Суд України – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, завданням якого є гарантування верховенства Конституції України як основного Закону держави на всій території України.

Конституційний Суд України забезпечує контроль за:

• конституційністю законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

• відповідністю Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов`язковість;

• додержанням конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених ст. 111 та 151 Конституції України;

• відповідністю законопроектів про внесення змін до Конституції України відповідним статтям Конституції;

• додержанням Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції і законів України у разі розгляду Верховною Радою України питання про дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Судовий контроль в Україні здійснює система судів загальної і спеціальної юрисдикції.

Метою судового контролю є забезпечення захисту передбачених Конституцією прав та свобод людини і громадянина, а об`єктом судового контролю є всі правовідносини, що виникають у нашій державі.

Суди загальної юрисдикції забезпечують контроль за дотриманням прав і свобод громадян шляхом розгляду цивільних, кримінальних, адміністративних та інших справ. Їх система будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Принцип територіальності означає, що до системи цих судів входять районні (міські), міжрайонні (окружні), обласні та прирівняні до них суди і Верховний Суд України.

Принцип спеціалізації передбачає спеціалізацію суддів вказаних судів, запровадження відповідних організаційних структур – галузевих судів для розгляду окремих категорій справ, зокрема кримінальних, цивільних, сімейних.

До судів спеціальної юрисдикції відносять арбітражні та військові суди. Арбітражні суди забезпечують захист прав і законних інтересів учасників господарських відносин (незалежно від форми власності, яку вони представляють). Систему цих судів складають обласні арбітражні суди та Вищий арбітражний суд України.

Контроль у сфері державного управління тією чи іншою мірою здійснюють усі органи виконавчої влади. Проте зміст контрольної діяльності, обсяг, форми та методи й власне призначення мають у різних суб`єктів значні відмінності. Для одних органів контроль є основною діяльністю, для інших – елементом при виконанні основної функції. Тому контроль у сфері управління здійснюється як спеціальними органами контролю, так і органами загальної компетенції.

Цілями контролю в системі виконавчої влади є забезпечення законності функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, бюджетних установ і організацій, суб`єктів господарювання всіх форм власності в різних галузях, сферах і видах діяльності.

Об`єктами контролю органів виконавчої влади є матеріальні, трудові, фінансові ресурси, господарська діяльність, творча діяльність, управлінські рішення.

В Україні створюється складна система органів контролю, які мають різну організаційну форму та правове положення в системі органів виконавчої влади. В її складі міністерства, які в основному здійснюють внутрівідомчий контроль за діяльністю підпорядкованих підрозділів, або контроль в сфері реалізації, закріплених за ними функцій.

Важливе місце в контрольній діяльності органів виконавчої влади посідає фінансовий контроль, який поширюється на всі галузі та сфери державного управління. Кабінет Міністрів України та Міністерство фінансів здійснюють загальний контроль за фінансово-кредитними відносинами.

В основу фінансового контролю покладено дотримання принципів своєчасних надходжень у державний бюджет, цільове використання і повернення у встановлені терміни кредитів, раціональне витрачання коштів і матеріальних цінностей та їх зберігання. Органи, які здійснюють державний контроль у сфері фінансової діяльності, мають спільну мету, але в законодавчих актах кожному з них визначені завдання, що стоять перед ними для досягнення цієї мети.

Контрольна функція Національного банку полягає у здійсненні контролю за додержанням банками банківського законодавства, економічних нормативів та власних нормативних актів. Важливу функцію контролю виконує Національний банк щодо ліквідності комерційних, страхових та інвестиційних компаній з метою запобігання їх банкрутству. Національному банку України відведена роль головного органу валютного контролю. Він здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, що не віднесені до компетенції інших державних органів, а також забезпечує виконання уповноваженими банками всіх процесів щодо здійснення валютного контролю. В свою чергу уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що проводяться резидентами і нерезидентами через ці банки.

Громадський контроль. Одним з видів контролю за діяльністю органів державного управління і місцевого самоврядування є громадський контроль. Громадський контроль – один з видів соціального контролю, який здійснюється об`єднаннями громадян та самими громадянами. Він є важливою формою реалізації демократії і способом залучення населення до управління суспільством та державою.

Згідно ст. 38 Конституції України “Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування”. Така конституційна норма передбачає як у теоретичному, так і у практичному контексті громадський контроль за органами державного управління і місцевого самоврядування.

Суб’єктами громадського контролю є громадські об’єднання і політичні партії, професійні спілки, молодіжні та інші громадські організації, органи самоорганізації населення, трудові колективи, збори громадян за місцем проживання, а також окремі громадяни.

Громадський контроль як засіб забезпечення законності в діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування суттєво відрізняється від інших видів контролю. Ця відмінність полягає насамперед у тому, що всі суб’єкти громадського контролю виступають від імені громадськості, а не держави. Їх контрольні повноваження, зазвичай, не мають юридично владного змісту, а рішення за результатами перевірок мають, як правило, рекомендаційний характер.

Характерною рисою громадського контролю є попередження порушень у сфері державного управління за допомогою засобів суспільного впливу.

Об`єктом громадського контролю є діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, а також поведінка окремих громадян.

Своє право контролю над державними інституціями громадяни реалізують через різноманітні громадські об’єднання, що створюються на основі Закону України “Про об’єднання громадян”. Об`єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) об`єднання громадян відповідно до Закону України “Про об`єднання громадян” визнається політичною партією або громадською організацією.

Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані об`єднання громадян користуються правом: виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права;

представляти і захищати свої законні інтереси та інтереси своїх членів у державних та громадських органах; брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо); одержувати від органів державної влади та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань; вносити пропозиції до органів влади і управління; розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі; засновувати засоби масової інформації.

У порядку, передбаченому законодавством, політичні партії також мають право: брати участь у вироблені державної політики; брати участь у формуванні органів влади, представництва в їх складі; доступу під час виборчої кампанії до державних засобів масової інформації.

Використовуючи дані права, об`єднання громадян здійснюють контроль за діяльністю органів державної влади та органів місцевого самоврядування і використовують для цього такі форми як вибори, референдуми, загальнонародні обговорення тощо.

Профспілки, як впливова громадська організація, здійснюють громадський контроль через свої комітети, різноманітні контрольні комісії, збори первинних організацій за виконанням колективних договорів, дотриманням санітарних умов і техніки безпеки на виробництві, вимог трудового законодавства, законодавчих та нормативних актів питань соціального захисту.

Основним методом громадського контролю є перевірка виконання вимог чинного законодавства та прийнятих рішень на підконтрольних об`єктах. Вона може здійснюватись як самостійно так і разом з органами державного контролю. За результатами перевірок на підставі складених при цьому протоколів та актів громадські організації інформують відповідні державні органи про виявлені порушення, вносять пропозиції щодо притягнення правопорушників до відповідальності тощо.

ТЕМА: ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ

Питання для обговорення

1. Державне управління економікою: сутність та функції.

2. Теоретичні основи державного регулювання економіки.

3. Методи державного регулювання економіки.

4. Механізм фінансово-бюджетного і грошово-кредитного регулювання

економіки.

5. Державне регулювання цін та інфляції.

6. Механізм державної підтримки підприємницької діяльності.

7. Державне регулювання розвитку промислового виробництва.

8. Державне регулювання агропромислового виробництва.

Державне управління економікою: сутність та функції.

Однією з основних суспільних функцій держави є економічна, яка полягає у створенні організаційно-правових умов ефективної економічної діяльності суспільства. Відповідно, одним з видів державного управління є управління економікою. Державне управління економікою - цілеспрямовуючий, організуючий, регулюючий та контролюючий вплив держави, в особі її органів і посадових осіб, на економічні процеси з метою спрямування розвитку економіки на реалізацію цілей суспільного розвитку. Його основою є своєчасне і правильне врахування об'єктивних економічних законів, характеру суспільних відносин у конкретний історичний період, розвитку продуктивних сил, ступеня інтегрованості країни у світове економічне співтовариство.

На кожному етапі соціально-економічного розвитку країни державне управління економікою виступає владним механізмом впровадження державної економічної політики. Державна економічна політика – це комплекс економічних цілей і заходів держави, які забезпечують вирішення стратегічних та тактичних завдань розвитку економічної системи відповідно до інтересів країни. Метою державної економічної політики є досягнення максимально можливого добробуту суспільства шляхом всебічного розвитку соціально-економічної системи країни та забезпечення соціальної та політичної стабільності.

Економічна політика держави охоплює всі аспекти функціонування економіки і включає такі види політик: антициклічну, структурну, інвестиційну, амортизаційну, інноваційну, конкурентну, грошово-кредитну, фінансово-бюджетну, цінову, зовнішньоекономічну, соціальну, регіональну, екологічну.

В процесі вироблення державної економічної політики формуються та законодавчо закріплюється сукупність цілей державного управління економікою, реалізацію яких забезпечують органи державної влади. Цілі державного управління економікою лежать в площині забезпечення її ефективного розвитку і визначаються рівнем та середовищем функціонування національної економічної системи з урахуванням можливостей та загроз, сильних та слабких сторін. Такі цілі поділяються на стратегічні, тактичні і оперативні і закріплюються в спеціальних законах, стратегіях економічного розвитку країни, концепціях, програмних документах Президента та програмах діяльності уряду тощо.

Досягнення цілей державного управління у сфері економіки ґрунтується на конституційних засадах щодо побудови соціально-орієнтованої ринкової економіки і здійснюється через реалізацію певної сукупності функцій. Державне управління економікою, як й іншими сферами суспільної життєдіяльності, базується на використанні таких загальних функцій державного управління як організація, планування й прогнозування, мотивація, регулювання, контроль.

Організація як функція державного управління економікою полягає в формуванні організаційних положень, які визначають порядок управління і процесуального регулювання: регламентів, нормативів, інструкцій, вимог, відповідальності і т.п., використання яких дозволяє створювати організаційні умови для функціонування суб’єктів економічної діяльності, встановлювати порядок залучення і використання ресурсів в процесі економічної діяльності, формувати організаційну структуру управління економікою на різних рівнях, налагоджувати взаємозв’язок і взаємодію між об’єктами та суб’єктами державного управління економікою.

Функція планування в державному управлінні економікою полягає в постановці цілей розвитку економіки, в цілому, та окремих її складових, закріпленні якісних і кількісних критеріїв реалізації цілей, визначенні необхідних для їх досягнення ресурсів, способів і термінів, а також форм і методів поетапного контролю за діяльністю економічних агентів, залучених до виконання встановлених цілей. Для ефективності планування воно повинно тісно пов’язуватись з прогнозуванням. Функція прогнозування в державному управлінні економікою полягає у виробленні обґрунтованих можливих варіантів розвитку економіки в майбутньому, визначенні шляхів і строків досягнення стратегічних економічних цілей.

Мотивація як функція державного управління економікою полягає в діагностиці мотивів поведінки учасників економічних відносин з тим, щоб застосувати до них найбільш дієві способи і методи управлінського впливу. На загальнодержавному рівні функція мотивації набуває змісту національної ідеї, яка виступає мобілізуючим, інтегруючим чинником поведінки економічних агентів.

Важливою функцією державного управління економікою є регулювання. Регулювання може розглядатися у широкому й вузькому розумінні. В широкому розумінні регулювання полягає у встановлені державою певних загальних правил поведінки економічних агентів шляхом прийняття законів та інших нормативно-правових актів. У вузькому розумінні державне регулювання виступає в якості функції державного управління в конкретних сферах економіки, охоплюючи окремі сторони економічних відносин. Так, дієвими важелями державного регулювання економіки є: податкова система, державний бюджет, державні замовлення, митні тарифи, державні цільові програми і т. д..

Функція контролю в державному управлінні економікою розглядається як з точки зору впорядкування діяльності державних структур, так і з точки зору гармонізації економічних відносин. Контроль дає можливість виявляти і попереджати відхилення в розвитку економічної системи від визначених параметрів і запроваджувати заходи для приведення її в стан відповідності з ними. Функція контролю зорієнтована на забезпечення законності дисципліни, дотримання режиму діяльності і результативності суб’єктів і об’єктів державного управління економікою.

Трансформаційні процеси у всіх сферах суспільної життєдіяльності обумовлюють зміну характеру управлінського впливу на економічні відносини. Вплив держави на розвиток економіки в умовах розвитку ринкових відносин набуває характеру загального регулювання.

При цьому державне регулювання економіки виступає як загальне впорядкування економічної діяльності в певній сфері, яка здійснюється у відповідності до вимог законодавства шляхом впливу на господарську діяльність суб’єктів економічних відносин – встановлення загальних правил, нормативів, стандартів, яких повинні дотримуватись всі учасники господарської діяльності в даній сфері.

Теоретичні основи державного регулювання економіки. Посилення в сучасних умовах акцентів на тому, що вирішення господарських завдань базується на пріоритеті економічних критеріїв і методів обумовило зростання ролі регулюючої функції державного управління економікою.

Зарубіжний і вітчизняний досвід свідчить, що необхідність державного втручання в економіку обумовлюється неспроможністю чисто ринкових механізмів розв’язати найгостріші соціальні та економічні проблеми, задовольнити потреби громадян в суспільних товарах та послугах, забезпечити гарантії соціально-економічних прав людини тощо.

До об’єктивних причин державного регулювання економіки відносять:

• відсутність досконалої конкуренції (монополізм, інфляція, безробіття);

• наявність виробництв, на товари і послуги яких не спрацьовує ринковий ціновий механізм (виробництво суспільних товарів: національна оборона, правовий захист, судочинство);

• наявність секторів і сфер діяльності, де ціни і витрати виробництва не відображають суспільного ефекту продукції. Це виробництва з так званим зовнішнім ефектом (екстерналіями). До таких відносяться виробництва, які несуть великі витрати на охорону навколишнього середовища, розвиток освіти, охорону здоров’я. Держава у таких випадках втручається у механізм ціноутворення або виділяє дотації на виробництво таких товарів і послуг;

• наявність ринків, де адаптація до ринкових механізмів здійснюється повільно (ринок праці – коли держава встановлює мінімальну заробітну плату, надає допомогу по безробіттю, формує центри або служби зайнятості, впроваджує гнучкі форми роботи).

У більшості країн з розвинутою ринковою економікою склався багатоелементний механізм регулювання економіки: з однієї сторони - це механізм ринкового саморегулювання, а з іншої – механізми громадського регулювання (зокрема, через профспілковий рух, діяльність товариств споживачів, інспектування та контроль за цінами); механізми інституціонального регулювання з боку інститутів ринкової інфраструктури (регулювання з боку комерційних банків, бірж, страхових компаній); механізми прямого та непрямого державного втручання.

У цьому випадку держава бере на себе ті функції, які не відповідають природі ринкової конкуренції або реалізуються нею неповно чи повільно. Разом з тим, держава забезпечує умови для оптимального функціонування ринкового механізму. Окрім державного вирізняють відповідно регулювання з боку недержавних, в тому числі громадських організацій та інституцій ринку. Між державним та недержавним регулюванням в кожній країні формується певне співвідношення: чим більше розвинуті форми недержавного регулювання, тим менша необхідність державного втручання в ті чи інші економічні процеси.

Втручання держави в ринкові механізми може здійснюватися в активній або ж пасивній формі. Активне втручання має на меті ліквідувати нестабільність, яка притаманна ринковій системі та встановити рівновагу засобами переважно фіскальної політики (через податки та видатки). Пасивне втручання ґрунтується на тому, що ринкова економіка є внутрішньо стабільною, і основне завдання уряду – вплив на грошову масу з метою приведення її у відповідність до товарної. При цьому переважають монетарні методи регулювання економічних процесів.

Звідси, державне регулювання економіки можна визначити як втручання держави в економіку з використанням сукупності різноманітних важелів, інструментів, які дозволяють їй забезпечити нормальні умови функціонування ринкового механізму та домагатись розв’язання економічних і соціальних проблем.

Основними функціями державного регулювання економіки є: регулювання макроекономічних пропорцій; розроблення та реалізація науково-технологічної, інвестиційної та соціальної політики; фінансування фундаментальних досліджень у галузі суспільних, природничих і технічних наук за рахунок бюджетних коштів і кредитів; розроблення регіональної політики; фінансування заходів соціальної та культурної політики; покриття трансакційних витрат; пом’якшення впливу кризових явищ; захист економічної конкуренції; прискорення інституційних змін та стимулювання підприємницької діяльності; соціальний захист населення; вироблення вимог з охорони навколишнього природного середовища та його відтворення; організація інвестиційної діяльності.

Економічною основою державного регулювання економіки є спеціально створений централізований фонд державних грошових засобів (державний бюджет), а також майно, яке знаходиться в державній формі власності.

Складною проблемою для кожної країни є окреслення меж державного втручання в ринкові механізми. Вони залежать від обсягу функцій, які виконує уряд, та середовища економічного і соціального розвитку країни. За цією ознакою вирізняють межі мінімальної необхідності та максимальної допустимості втручання держави в ринкові механізми.

Мінімальна необхідність передбачає таку кількість функцій, виконання яких не допускає хаотичності ринкових процесів та забезпечує стабільний розвиток національної економіки.

Максимальна допустимість втручання держави в ринкові механізми характеризує такий обсяг функцій, перевищення яких може призвести до державного монополізму, коли ринкові механізми деформуються і підміняються адміністративно-командним управлінням економічними процесами. Рамки максимально допустимого втручання є досить широкими і залежать від необхідності розв’язання економічних і соціальних проблем.

Залежно від ступеня втручання держави у ринкові механізми виділяють країни економічного лібералізму (США, Канада, Великобританія, Австралія) та економічного дирижизму (Швеція, Японія, Німеччина, Австрія).

Державне регулювання економіки ґрунтується на таких основних принципах: 1) адекватності (система державних регуляторів, як і механізми їх застосування, повинні відображати реально існуючий стан національної економіки і відповідати сформованим тенденціям розвитку); 2) розумної достатності (держава повинна виконувати лише ті економічні функції, які не можуть бути реалізовані ринковими механізмами чи суб’єктами ринкових відносин); 3) послідовності і поступовості (дії уряду повинні носити послідовний і системний характер, бути логічними і здійснюватися поетапно); 4) гнучкості (при втручанні ступінь державного регулювання можна посилювати або послаблювати, оперативно замінювати важелі впливу у випадках негативної їхньої дії; застосовувати стимули і пільги); 5) відкритості (втручання держави має здійснюватися при повному інформуванні суб’єктів про наслідки урядових дій, ґрунтуватися на достатній нормативно-правовій основі і враховувати побажання та критичні зауваження громадських і політичних організацій).

Здійснюючи вплив на розвиток економіки в цілому, окремих її складових, органи державної влади використовують певний інструментарій, в складі якого виділяють групу елементів (укрупнених інструментів) і групу засобів (одиничних інструментів).

Елементи - це складові частини цілісного механізму впливу держави на соціально-економічний розвиток, які включають: правове та адміністративне регулювання; індикативне планування; державне підприємництво; фінансово-бюджетне регулювання, грошово-кредитне, цінове, соціально-орієнтоване, еколого-економічне регулювання. Елементи є набором взаємозв’язаних між собою окремих інструментів (засобів), які використовуються для розв’язання певних проблем чи досягнення поставлених цілей.

Засоби – це окремі інструменти, через які реалізується державна політика і уточнюються механізми впливу держави на економічні і соціальні процеси. До них належать: податки, ціни, кредити, інвестиції, бюджет, мито, проценти, державні замовлення, тощо. Кожному елементу державного регулювання економіки відповідає певна система засобів (табл.4).

Таблиця 4