Види та жанри мистецтва. Поняття художньо-мистецького стилю. Провідні художні стилі

Мистецтво через свою універсальність та багатоманітність поділяється на види та жанри, систематизувати які і з'ясувати їхні особливості намагались науковці здавна. Перші спроби класифі-

209

кації мистецтва, які здійснили Платон й Арістотель, не виходили за межі вивчення специфіки окремих видів мистецтва. Цілісну кла­сифікацію видів мистецтва запропонував І. Кант, але не в практич­ній, а в суто теоретичній площині. Вперше взаємозв'язок конкрет­них видів мистецтва (від скульптури до поезії) системно зобразив Г. Гегель у лекції "Система окремих мистецтв"; до фундаменту цієї системи він поклав співвідношення ідеї і форми. Після Г. Гегеля було створено різноманітні класифікації видів мистецтва, серед яких сьогодні не існує єдино визнаних та усталених; підходи до них залежать від тих завдань, які намагається вирішити науковець.

Різні види мистецтва складалися історично як вираження багатства проявів дійсності та індивідуальних особливостей її сприйняття людиною. Виокремлюючи який-небудь вид мистецт­ва, беруть до уваги форму і матеріал, властиві певному виду мистецтва, що склались історично, його основні функції та предметні класифікаційні одиниці. Наприклад, формою літера­турної творчості є єдність та завершеність певного мовного повідомлення, відповідно, мова є її матеріалом; воно призначене для індивідуального прочитування та сприйняття на основі уяви, а її одиницями є його окремі жанри: романи, оповідання, поеми та ін. Існують такі види мистецтва: література, театр, графіка, живопис, скульптура, хореографія, музика, архітек­тура, прикладне і декоративне мистецтво, цирк, художня фотографія, кіно, телебачення тощо. Інколи види мистецтва подають у більш узагальненому варіанті: вербальні (словесні) мистецтва (1), музичні мистецтва (2), театральні мистецтва (3), пластичні мистецтва (ті, що втілюють у певному матеріалі більш-менш конкретні образи - живопис, скульптура, графіка) (4), монументальні мистецтва (як-от храмова архітектура, будів­лі театрів, меморіальні комплекси та ін.) (5), ужиткові мис­тецтва (декоративні або прикладні) (6).

Поділ мистецтва на види обумовлений кількома чинниками:

1) естетичним багатством і розмаїттям дійсності;

2) духовним багатством естетичних потреб і здібностей людини;

3) багатством і різноманіттям культурних традицій, ху­дожніх засобів і технічних можливостей мистецтва.

210

Оскільки множинність видів мистецтва дає змогу естетич­но більш-менш повно освоювати світ у всій його складності і багатстві, то не існує головних і другорядних мистецтв. Кожний вид має свої сильні та слабкі сторони, але всі вони перебувають у стані взаємного доповнення (що особливо яскраво проявля­ється у певних видах синтетичного мистецтва, наприклад, у телевізійному мистецтві або у певних сучасних інсталяціях). Коротко охарактеризуємо основні виді мистецтва.

Архітектура як вид мистецтва проявляє себе як організація довкілля за законами краси під час спорудження будівель, архітектурних комплексів, монументів, ландшафтних зон, про­мислових та спортивних корпусів, покликаних задовольняти потреби людини в житлі та приміщеннях різного призначення. Архітектура створює відмінний від природи утилітарно-художній світ, що протистоїть стихійному середовищу і допомагає людям використовувати олюднений простір відповідно до їхніх матері­альних і духовних потреб. Архітектурний образ свідчить не лише про призначення будівлі (ми легко можемо відрізнити храм від звичайного житла), але й про художню концепцію світу і особи, навіть сутність своєї епохи. Архітектура — це вид мистецтва, метою якого є створення споруд і будівель, необхідних для життя і діяльності людей. Проте архітектура як мистецтво зовсім не є обов'язковою для вирішення прагматичних завдань, наприклад, захисту людини від природних лих. В основу архітектурного образу покладено певні фундаментальні схеми людського впоряд­кування простору: відокремлення порядку від хаосу, вертикаль­ного виміру або напряму від горизонтального, запровадження ритмів та циклів певної розмірності та ін. Архітектура як вид мистецтва є просторовою і статичною. Художній образ тут ство­рюється за допомогою співвідношення масштабів, мас, форм, кольору, декору, зв'язку з довкіллям, тобто за допомогою специ­фічних засобів виразу. Архітектура - це яскраве історичне явище, тобто різні історичні епохи наведено у досить відмінних художньо-архітектурних формах і вирішеннях. Архітектура є водночас і мистецтвом, і інженерією, і будівництвом, що вимагає величезного зосередження колективних зусиль і матеріальних коштів, проте

211

архітектурні пам'ятки переживають століття. Ще в давні часи архітектура взаємодіяла зі скульптурою, живописом, мозаїкою, іконою, різними видами декоративного мистецтва, перетворюючись на монументальне мистецтво.

Прикладне (ужиткове) мистецтво — це художнє оздоб­лення речей, що оточують і обслуговують нас, прикрашають наш побут, створюють душевний затишок. Здавна люди у міру розвитку естетичного смаку створювали побутові речі не тільки корисними, але й прекрасними, такими, що передають певний спосіб художнього освоєння дійсності відповідно до їхнього призначення і несуть узагальнену інформацію про спосіб життя, епоху, про світобачення та життєві пріоритети народу. Есте­тична цінність прикладного мистецтва у тому, що воно діє на людину щоденно. Витвори прикладного мистецтва можуть підні­матися до вершин мистецтва, а деякі напрями ужиткового мистецтва з плином часу набули характеру окремих видів мистецтва: це конструювання одягу, ювелірне мистецтво, вироби із скла, кераміки, металу та ін. Існує точка зору, за якою те, що ми сьогодні називаємо ужитковим мистецтвом, передувало усім іншим розвиненим видам мистецької діяльності, які виникли пізніше. Прикладне мистецтво є національним за самою своєю природою, воно народжується із звичаїв, звичок, вірувань народу і безпосередньо пов'язане з його виробничою діяльністю, світоглядними та релігійними уявленнями і побутом.

Декоративне мистецтво - естетичне освоєння середо­вища, що оточує людину, художнє оздоблення створеної лю­диною "другої природи": будівель, споруд, приміщень, площ, вулиць, доріг. Витворами декоративного мистецтва може бути дверна ручка, огорожа, вітражне вікно, світильник, розписані стіни. Досить часто твори декоративного мистецтва є предме­тами ужиткового мистецтва, існують у синтезі з архітектурою. Декоративне мистецтво вбирає в себе досягнення інших мис­тецтв, особливо живопису і скульптури.

Живопис - зображення фарбами (барвниками) на площині предметів та явищ реального світу, перетворених творчою уявою художника. Вплив живопису базується на найефективнішому

212

естетичному відчутті - відчутті кольору, перетворюючи його в один із найважливіших засобів художнього освоєння світу. Основним образотворчим та естетичним засобом живопису є система кольо­рових поєднань (колорит). Ефект живопису зумовлений тим, що він яскраво, виразно, барвисто передає явища і події, які досить часто є недоступними для прямого спостереження (наприклад, батальні сцени, історичні події). Проте йому притаманна така риса, яку водночас можна вважати і вадою, і перевагою: він фіксує реальність у якусь мить, яка надалі вже не змінюється. Ясно, що ця мить є досить умовною, оскільки в реальності все пливе і змі­нюється в часі. Розрізняють монументальний та станковий живо­пис. Основними його жанрами є пейзаж, натюрморт, сюжетно-тематичні картини, портрет, мініатюра тощо. Сучасний (або аван­гардний) живопис істотно відрізняється від класичного, оскільки відмовляється від натуралістичних форм зображення реальності, від її видимої предметної подібності. Такий живопис має цілу низку напрямів, які вимагають певною мірою вміння сприймати дійсність концептуально, тобто вміння сприймати дійсність через певні ментальні конструкції.

Графіка заснована на однотонному рисунку і використо­вує як основні образотворчі засоби контурну лінію, крапку, штрих, пляму. Залежно від призначення графіку поділяють на станкову, прикладну і друкарську (рисунок, гравюра, літогра­фія, офорт, ілюстрація, карикатура тощо).

Скульптура — просторово-об'ємне мистецтво, що освоює світ у пластичних образах, які відображаються в матеріалах, здатних життєво передати об'єкти. Скульптура відтворює реаль­ність в об'ємно-просторових формах. Основними матеріалами скульптури є камінь, бронза, мармур, дерево. За змістом скульптуру поділяють на: монументальну, станкову, скульптуру малих форм (статуетки, рельєф, барельєф тощо). За формою зображення розрізняють об'ємну тривимірну скульптуру та рельєфно-опуклі зображення на площині. Рельєф, своєю чер­гою, поділяється на барельєф, горельєф, контррельєф. Всі основні жанри скульптури склалися ще в період античності. Сьогодні для скульптури використовують такі нові матеріали, як сталь, бетон, пластмаса.

213

Література - письмова форма мистецтва слова. Вона за допомогою слова створює реальне живе буття. Літературні твори за різними ознаками поділяють на окремі роди: 1) проза, поезія, драматургія; 2) епос, лірика, драма; 3) художня література, художня публіцистика, есеїстика; 4) змішані жанри (наприклад, сатура як поєднання поезії, діалогу та прози). До епічної літератури належать такі жанри, як роман, повість, оповідання, нарис. До лірики належать віршовані жанри: елегія, сонет, ода, мадригал, вірш. Драма призначена для сценічного втілення. До драматургії належать: драма, трагедія, комедія, фарс, трагіко­медія та ін. У цих творах сюжет розкривається в діалогах і монологах. Основним виразним і образотворчим засобом літера­тури є слово. Слово володіє особливо виразними властивостями, зокрема, надзвичайно високою пластичністю, тобто здатне передавати зміст у дуже широкому спектрі, при цьому як явищ, які можна реально спостерігати в житті, так і видумані. Більше того, за допомогою слова можна передати щось невизначене або й неіснуюче. Тому слово передбачає розвинену уяву та здатність до абстрактного мислення. В цьому плані порівняно, наприклад, із кіно та живописом література є мистецтвом не конкретним, оскільки кожний читач може по-своєму уявляти героїв чи події літературних творів. Саме тому література передбачає великий ступінь індивідуальності у її сприйнятті. Окрім того, вона здатна передавати людині щось глибоко інтимне, тому читання літературних творів у більшості випадків є справою індивідуаль­ною і вимагає від читача внутрішньої уваги, зосередженості не стільки на зовнішніх, скільки на внутрішніх явищах та процесах. Тому слову належить вирішальна роль у релігійному зверненні людини до Бога, бо Бог саме словом творив світ. Отже, слово апелює до внутрішнього досвіду та внутрішнього світу людини, передбачає можливість відображення будь-якого змісту. Воно виконує роль провідної форми у фіксації історичного досвіду людства у будь-яких формах та сферах його здійснення. Проте не треба забувати, що мова є продуктом історичного розвитку певних етносів та народів, тому вона може бути цілком "закритою" для людини, що не знає цієї мови.

214

Науці відома ціла низка мов давно зниклих народів або ци­вілізацій, які ще ніхто не зміг дешифрувати, а тому і зміст написаних ними текстів залишається недоступним. Інакше кажу­чи, мова слова є неоднозначною та умовною стосовно змісту, тоді як, наприклад, мова живопису, архітектури, скульптури або музики є відкритою і доступною всім.

Театр - вид мистецтва, що художньо освоює дійсність через дію, що її виконують актори на очах у глядачів: ефект "живої дії", присутності на сцені реальних людей з усіма їх властивостями та характеристиками надзвичайно високий, тому театр захоплює людей настільки, що існують так звані "театрали", що не уявляють свого життя без театру. Театр — особливий вид колективної творчості, яка об'єднує зусилля драматурга, режисера, художника, композитора, акторів. Через актора втілюється задум спектаклю. Акторська майстерність вимагає особливого таланту - спостережливості, уваги, уміння відбирати і узагальнювати життєвий матеріал, фантазії, пам'яті, темпераменту, володіння засобами виразності (дикція, інтона­ційна різноманітність, міміка, пластика, жест). У театрі акт творчості (створення образу актором) відбувається на очах у глядача, причому кожного разу унікально та неповторно, на відміну, наприклад, від книги чи фільму, які можна передив­лятись та перечитувати багато разів; ця миттєвість особливо наближує театр до реалій життя.

Музичне мистецтво володіє своїми досить своєрідними художніми засобами: воно ґрунтується на змінах різного роду звучання, а тому є достатньо абстрактним щодо змісту, який воно несе та виражає. Істотна особливість музики полягає в тому, що вона намагається передати не конкретні явища, що наповнюють людське життя, а динаміку змін людських почуттів. Тому основою музики є інтонація, а її структура вибудовується на основі ритму і гармонії, які, поєднуючись, творять мелодію. Знакове, смислотвірне значення у музиці мають також гучність, тембр, темп, ритм та інші елементи. З цих знаків складається музична фраза, музичний образ, а їхня система утворює музич­ний текст. Динамічна природа музики є найбільш адекватною

215

психічним процесам людини, тому музика надзвичайно сильно впливає на людину, і це частково пояснюється ще й тим, що вона впливає не окремо на волю, мислення, емоції та почуття, а діє на все разом та одночасно. Відомо також, який сильний художній вплив справляє поєднання музики та слова у піснях, опері, хоровому мистецтві, різних жанрах народного пісенного мистецтва. Музичний образ позбавлений безпосередньої візуаль-ності живопису і конкретності слова. Він не передає точних понять, не створює зорово відчутних картин, не переказує подій. Музика в дечому близька до архітектури через величезну значущість в ній ритму і форму, відмінну від форм самого життя, а також завдяки високому ступеню художнього абстрагу­вання від конкретного життєвого матеріалу і можливостям віддзеркалення не стільки окремих сторін і нюансів життя, скільки саме його суті і духу.

Хореографія є мистецтвом танцю, поєднаним із музикою. Танець - це мелодійний і ритмічний рух людського тіла, що, підсилений музичними тональностями та ритмом, розкриває характер людських взаємин, їхні почуття, темперамент та певні аспекти взаємин із світом. У танці емоційний стан людини передається не голосом, а жестикуляцією, характером рухів (хода людини може бути стрімка, радісна, сумна, грайлива). Рухи людини в повсякденному житті і в праці завжди так чи інакше емоційно інтоновані, виразні і підпорядковані певному ритму. Історично танець споріднений із певними ритуальними діями, а надалі він століттями шліфував і узагальнював виразні людські рухи, у результаті чого виникла ціла система сим­волічних рухів, своєрідна художньо виразна мова пластики людського тіла. Танець, як правило, яскраво національний, він в узагальненій формі виражає характер, темперамент народу, провідні форми його життєдіяльності.

Циркове мистецтво належить до так званого "веселого жанру" і містить акробатику, еквілібристику, гімнастику, панто­міму, жонглювання, фокуси, клоунаду, музичну ексцентрику, кінну їзду, дресирування тварин та ін. Мистецтво цирку у певному сенсі можна порівняти із ювелірним, оскільки цирко-

216

вому артисту потрібна така ж майстерність, така ж точність і філігранність в роботі, яка за своїм змістом і значенням схожа на роботу людини, що шліфує алмаз. Але у цьому випадку йдеться про такі здібності, що виходять за межі звичайних здібностей людини. Дресирувальник підкоряє своїй волі царя звірів і тим самим розкриває необмежену владу людини над всім царством тварин. Акробат своїм запаморочливим польотом де­монструє вільне володіння людини своїм тілом, відчуттям рівноваги. Клоун відверто глузує над людськими звичками, інерцією життя, змушуючи нас подивитись на звичні речі відсторонено та із гумором.

Фотомистецтво передбачає точне та миттєве відтворення хіміко-технічними і оптичними засобами образу, що вихоплює із потоку життя якісь явища або події, роблячи їх предметами нашої спеціальної уваги. Засобами фотомистецтва є контраст, незвичний ракурс бачення, фіксація унікальних ситуацій, яскравість, вираз­ність та масштабність зображення дійсності, вміння майстра поба­чити те, на що звичайна людина не звертає уваги.

Кіномистецтво володіє низкою характерних особливос­тей: це є синтетичне мистецтво, що поєднує фотографію, живо­пис, драматургію, музику, хореографію, декор, подані в дина­міці, в русі. Саме цим значною мірою й пояснюється вплив кіномистецтва: воно, як жоден інший вид мистецтва, здатне створювати ефект реальності того, що відбувається на екрані. Історично кінематограф є дітищем науково-технічного прогресу, а тому продовжує змінюватись разом із революційними змінами у сучасних технологіях: з'явились нова оптика, нові принципи запису та збереження зображень, нові форми відтворення кіно­фільмів. Кіно здатне переносити нас до інших історичних епох і навіть інших світів, розширювати горизонти наших уявлень про реальність, а завдяки синтетичній дії воно впливає майже на всі наші інтелектуальні здатності - на чуття, інтуїцію, уяву, інтелект, підсвідоме і несвідоме. Кіномистецтво містить кілька різких напрямів: художнє, документальне, науково-популярне, анімаційне, просвітницько-пропагандистське кіно. В жанровому плані розрізняють епічне (масштабні історичні події), історичне

217

кіно, мелодраму, кінокомедію, музичне, пригодницьке, фантас­тичне кіно, кінофарси, сатиричне кіно, кіноновели та ін.

Телебачення є насамперед засобом масової інформації, здатним передавати відео- та аудіоінформацію на відстань, тобто є інформативним, оскільки зображає реальність максимально реаліс­тично. Телебачення покликане транслювати на масову аудиторію естетично оформлені враження від подій, заходів, незвичайних явищ буття. Цей відносно новий вид мистецтва забезпечує інтимність, домашню комфортність сприйняття, ефект присутності глядача (актуальність), хронікальність і документальність худож­ньої інформації. За масштабами масовості телебачення сьогодні перевершило кіно. На землі зараз діють тисячі передавальних і ретранслюючих телестанцій. Телепередачі здійснюються із землі, з-під землі, з-під води, з повітря, з космосу. "Краще один раз побачити, ніж сто разів почути", - ця старовинна приказка сьогодні несподівано розкриває переваги телевізора щодо радіо і частково відповідає на запитання, чому телебачення здобуло статус нового виду мистецтва.

Окрім названих, існують ще й інші види мистецтва; деякі з них є традиційними, а деякі новітніми. Це, наприклад, естрад­не мистецтво, мистецтво карнавальних свят, піротехніки, садово-паркове мистецтво, красномовство, мистецтво написання японсь­ких ієрогліфів та ін.

У сучасному мистецтві простежуються дві суперечливі тенденції: до синтезу різних видів мистецтва (наприклад, в масових дійствах) і збереження суверенності окремих видів мис­тецтва з їхнім поглибленням та диференціацією. Обидві тенден­ції плідні і сприяють розвитку мистецтва загалом. На розвиток сучасного мистецтва відчутно впливають досягнення науково-технічного прогресу, поза яким були би неможливими кіно, голографія, комп'ютерна графіка, світломузика, електронна му­зика, рок-опери тощо.

Багатогранність мистецтва проявляється в його жанровому поділі та стилістичній різноманітності. Жанр (франц. genre -рід, вид) — історично сформований внутрішній поділ, притаман­ний всім видам мистецтва; тип художнього твору в єдності специфічних властивостей його форми і змісту. Поняття "жанр"

218

узагальнює риси, властиві певній групі творів якоїсь епохи, нації чи світового мистецтва загалом. Розглянемо конкретний приклад: живописні жанри розрізняють насамперед за пред­метом зображення: зображення природи - пейзаж, сукупності речей - натюрморт, людини - портрет, подій життя -сюжетно-тематична картина. Водночас жанр може мати свій внутрішній поділ або жанрові різновиди (їх інколи теж нази­вають жанрами). Так, пейзаж може бути сільський, міський, індустріальний, натюрморт - квітковий, з побутовими речами; портрет - парадний, інтимний, груповий. Жанрові різновиди сюжетно-тематичної картини - історична, батальна, побутова, анімалістична, інтер'єр. Не рідкісними є явища, коли в одному творі поєднано декілька жанрів (так, картина може поєднувати риси і пейзажу, і портрета, і натюрморта),

В історичному плані багатство мистецтва яскраво виразилося в художніх стилях. Це поняття широко використовують в естетиці та мистецтвознавстві, хоча однозначно визначити, чим саме є стиль не можливо через його складність і певну умовність (не рідкісними є ситуації, коли визначити стиль художнього твору неможливо). Але при тому все ж існують ознаки, за якими можна характери­зувати художній стиль. Це є: 1) особливі форми художніх обра­зів, присутність в них деяких характерних елементів та способів їхнього поєднання; 2) ідеали та смисли, що їх намагаються дося­гати митці в своїй творчості, тобто - ідейно-смислове спрямування художньої творчості; 3) типовий набір засобів художньої вираз­ності; 4) виділення тих людських якостей, на які насамперед та переважно має впливати мистецтво. В сучасній естетиці існують досить складні визначення художнього стилю, що фактично поз­бавляє звичайну людину, що цікавиться мистецтвом, можливості використовувати це поняття. Наприклад, відомий російський дослідник історії естетики О.Ф. Лосєв визначав стиль як "принцип цілісного конструювання художнього твору на основі певних конструктивних та позахудожніх детермінант та його первинних моделей, що є іманентними для самої художньої структури твору". Ясно, що таке визначення стилю не просто навіть зрозуміти, а тим

219

більше проблематично його використовувати. Тому варто зупи­нитись на наведених вище ознаках художнього стилю, пам'ятаючи про те, що стиль дає можливість побачити історичні зміни в ху­дожньому мисленні та в художньому освоєнні світу, виявити провідні мотиви та ідеали мистецтва, втілені в своєрідно поєднані ритм, гармонію, художні образи, теми художніх творів.

Вважають, що історично-художньому стилю передувало таке явище, як художній канон - жорстко закріплені правила та взірці створення певних творів або зображень. Явище канону було зумовлене тісним зв'язком мистецтва із релігією та інтере­сами певних держав; оскільки і релігія, і держава найбільше цінували стабільність, усталеність, то канон передбачав точне повторення форм і пропорцій, прийнятих як належні та взір­цеві. Канонізоване мистецтво спостерігаємо в давніх цивіліза­ціях (Єгипет, Шумер, Вавилон, Хетське царство), в античному світі, у добу Середньовіччя. Канон не допускає індивідуальних пошуків митця, тоді як художній стиль це дозволяє. Тому вважають, що художній стиль виникає пізніше, коли мистецька діяльність набуває вільного характеру і стає достатньо авто­номною сферою людської творчості. Мистецький канон, який сьогодні здебільшого сприймають як форму обмеження вільного творчого пошуку, мав свої певні переваги: оскільки в ньому чітко і однозначно взаємопов'язані зміст, смисл та зображальні елементи, тому канонізований твір легко "прочитувався" тими, хто знав та розумів канон. Наприклад, найбільші фігури людей на єгипетських барельєфах однозначно зображували фараонів, а на християнських іконах Ісуса Христа або святих. Так само було канонізовано кольори, які символізували певні якості або реалії. Деякі мистецтвознавці використовують поняття худож­нього стилю і для характеристики канонічного мистецтва, нази­ваючи, наприклад, мистецтво Стародавнього Єгипту символіч­ним, а мистецтво античного світу героїчним. Коли виникають і утверджуються художні стилі, то спостерігається явище пріори­тетної ролі певних видів мистецтва у запровадженні та виразі певних стилів: на перший план виходять то архітектура (наприклад, в добу Середньовіччя), то живопис (в епоху Відродження), то література (в епоху романтизму).

220

Поняття художнього стилю вперше починають вживати для характеристики середньовічного мистецтва насамперед сто­совно архітектурних споруд. Першим стилем вважають романсь­кий (від слова "Романус" — римський; мається на увазі Римська імперія) стиль храмів, храмових комплексів, палаців та фор­тець, який характеризується домінуванням масивних форм, що тяжіють до прямокутників або сфери. Як правило, в романських спорудах мало вікон і вони є вузькими, а стіни товстими. Відповідно, і меблі, і архітектурний декор також відповідали цим особливостям. У XII—XIII століттях в Європі утверджу­ється новий стиль - готичний. Походження самого терміна є неоднозначним (часто вважають, що він вказує на місцевість, де був поширений цей стиль, - а саме Німеччину, де проживали готські народи), а поява його була зумовлена суттєвими зрушеннями в будівництві, коли запроваджується хрестоподібне та стрільчасте арочне перекриття стелі, що значно спрощувало та полегшувало загальну конструкцію храму. В романських храмах несучими конструкціями були стіни, а в готиці -перекриття, тому стіни відразу ж стали тоншими та легшими, із високими стрункими вікнами. Проте така конструкція передба­чала винесення назовні храму його певних підкріплювальних елементів, так званих контрфорсів (дослівно - "протисила"). Ще однією особливістю готичного стилю в архітектурі є систем­на єдність всіх елементів конструкції: навіть окремі деталі повинні співвідноситися із усіма іншими і відповідати їм за формою та розмірами. Готичні споруди справляють враження чогось стрункого, примхливого, динамічного, навіть нервового, на відміну від романських, що навіювали стабільність, спокій, рівновагу. Типовою формою плану споруди романських храмів був хрест, а для готичних - корабель, що символізував небез­печну та непевну подорож людини в цьому житті. Готичний стиль утвердився в декоративному мистецтві, в літературі, навіть в особливому написанні літер латинської абетки.

В епоху Відродження виник новий стиль — ренесанс. Готика була рухливою, примхливою, утаємниченою, а ренесанс­ний стиль протиставив їй чіткість переважно прямих або геомет-

221

рично правильних ліній та форм, квадратні чи прямокутні вікна, декоративно оформлені, переважно відкриті та ритмічно розташовані на стіні. Живопис Відродження характеризується чіткими формами, лініями, сюжетами, фарбами. Ця епоха впер­ше "відкриває" і починає активно використовувати у живописі просторову перспективу, яка засвідчувала, що відправним пунк­том художнього сприйняття тепер є не всевидячий Творець, а людина. Характерними для цього часу є також різноманітні прояви авторської індивідуальності митця у різних жанрах та видах мистецтва. У пізньому Відродженні (XVI ст.) разом із загальною кризою гуманістичного світогляду виник стиль маньє­ризм, для якого характерний інтерес до екзотичних зображень, дещо деформованих витончених форм.

В епоху Нового часу художні стилі починають виникати, розвиватись та змінюватись особливо інтенсивно: тут водночас існували та конкурували різні стилі. Утвердження раціоналізму в філософії та громадській думці сприяло виникненню класи­цизму — стилю в архітектурі, живописі, літературі, декоратив­ному мистецтві, що вирізнявся ясними і чіткими формами, правильними геометричними сполученнями елементів, насліду­ванням взірців античного та ренесансного мистецтва. Панівним стилем XVII століття вважають бароко - стиль, що активно запроваджує принципи асиметрії, диспропорції, схильність до овальних форм, спіралеподібних композиційних рішень, а головне - неспокою і динамізму. Барокове сприйняття дійсності є занепокоєним, суперечливим, плюралістичним, в ньому поєд­нується реальне та фантастичне. Архітектура бароко вирізняєть­ся особливо динамічними та складними формами та багатим де­кором рослинного характеру. У літературі бароко домінують жанри, що вирізняються риторичною витонченістю, словесними прикрасами та навіть пишнотами. Хоча бароко виникає у XVII ст., але в деяких країнах триває аж до кінця XVIII ст.; теоретичні засади бароко добре корелюються із вченням німецького філо­софа Г. Ляйбніца. Цей стиль широко представлений в українсь­кій архітектурі; прикладами можуть бути Андріївська церква в Києві, єзуїтський костел у Львові. Більше того, в Україні

222

виникло своєрідне сполучення форм західноєвропейського баро­ко із елементами традиційної народної архітектури, що породи­ло стиль українського "козацького" бароко. Яскраві барокові вірші писали Г. Сакович, Л. Баранович та Г. Сковорода.

Пізньою стадією бароко, що знаменує перехід до класи­цизму, є стиль рококо, що вирізнявся ще більшою декоративною пишнотою, але був переважно стилем архітектури та внутрішніх приміщень, що тяжів до інтиму, а у живопису - до прослав­ляння любовних втіх. Улюбленим образом рококо були троян­ди, кольорами - білий та золотий.

Наприкінці XVIII ст. виникає романтизм як стиль літера­тури, живопису, музики. Цей стиль зосереджується на виразі душевних переживань людини, її неясних, але нестриманих емоцій, поривань і прагнень. Романтизм свідомо протиставляє внутрішній світ зовнішньому, намагаючись переконати, що духовні багатства скоріше розквітають у чомусь невиразному та навіть потворному, ніж у правильному та злагодженому ззовні (досить згадати роман В. Гюго "Собор Паризької богоматері"). Яскравими представниками романтизму є Дж. Байрон, M. Лєрмонтов, T. Шевченко (в ранній період творчості). Духов­ні зацікавлення романтизму проявились також у його інтересі до історичного минулого, до пошуків перлин духовної мудрості в народних звичаях та народній культурі.

У XIX ст. художні стилі розвиваються ще більш стрімко; при тому тут виникають і перші художні стилі некласичного мистецтва. Так майже одночасно співіснували символізм, стиль ампір (запроваджений в імператорській Франції; від французь­кого - "імперія"), вікторіанський стиль (переважно в Англії). Одним із найвпливових все ж вважається стиль реалізму, представники якого закликали найбільше цінувати правду життя і подавати її такою, якою вона є, уникаючи штучного декора­тивізму та надмірного милування "народною справжністю" життя. Реалісти у літературі, живописі, музиці намагались не просто зображати дійсність, а збагнути її сенс, її приховані засади, мотиви та імпульси людських дій, провідні типажі героїв творів, що їх породжувало саме життя. Реалісти були

223

переконані в тому, що мистецтво повинно виховувати людину і своїми потужними засобами сприяти покращанню життя і мо­ральному вдосконаленню суспільства. Реалістами були Т. Шев­ченко, М. Вовчок, П. Мирний, І. Франко, М. Коцюбинський, Л. Толстой, а провісником його вважають М. Гоголя, який після своїх перших яскраво романтичних творів перейшов до іронічно-критичного зображення дійсності, яка, на його думку, вимагала виправлення та покращання. Реалізм, попри його добрі наміри, певною мірою спрямовував мистецтво у безвихідь, оскільки його ідеалом було якомога точніше та ретельніше зображення дійсності, а таке зображення ставало копією реальності, що нівелювало сенс мистецької творчості.

У 70-х pp. y живописі формується перший стиль модер­ного мистецтва - імпресіонізм. Назва походить від французь­кого слова, що перекладається як "враження", оскільки імпре­сіоністи вважали головним завданням мистецтва не відтворення реальності, а вираз, зображення тих вражень, які людина отримує під час споглядання природи і життя. Вони закликають живописця залишити майстерню, вийти на відкрите повітря (на "пленер") і зображати те, якою видається реальність у нашому безпосередньому сприйнятті, тобто свої миттєві враження. Імп­ресіоністи порушили класичні правила реалістичного живопису, запровадили нові сполучення кольорів, намагаючись передати рухливість, мінливість та непевність наших відчуттів від сприй­няття дійсності. Представники стилю модерн, який утверджуєть­ся наприкінці XIX ст., досить довільно сполучають геометричні форми із рослинним декором, свідомо працюють на підсилення враження від сприйняття творів, за допомогою примхливих витончених форм. Для багатьох митців Єгипет стає свого роду "культурною Меккою", тобто місцем паломництва. На зламі ХІХ-ХХ ст. напрямки і течії модерного мистецтва бурхливо примножуються: виникають абстракціонізм, футуризм, супрема­тизм, кубізм, дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, функціона­лізм, сецесія (змішаний еклектичний стиль), поп-арт, постмо­дернізм. Для них є характерним довільне експериментування із формою та виражальними засобами мистецтва. З одного боку, вони максимально звільняють свої твори від людського начала,

224

з іншого - перетворюють глядача (чи слухача) на активного співтворця художнього твору. Оскільки про особливості сучасного мистецтва ми вже згадували, то обмежимось цією короткою характеристикою, зазначивши, що було би доцільним під час опрацювання питання та підготовки до практичних занять звернутись до словників та енциклопедій для доклад­нішого ознайомлення із тими чи іншими напрями і течіями

сучасного мистецтва.

Отже, завдяки ознайомленню із видами та жанрами мис­тецтва, художніми напрямами, історично сформованими стилями мистецтва ми можемо належно сприйняти та оцінити невичерпні можливості художньо-творчої діяльності та осмислити мистецтво як незамінну складову людського буття.