Питання для самоконтролю

1 Розкрийте суть терміну “регіон”.

2 Визначте сутність економічного району і доведіть об`єктивний характер його формування.

3 Розкрийте сутність основних принципів економічного районування.

4 Охарактеризуйте класифікацію цілей використання соціально-економічного районування.

5 Назвіть типи економічних районів і принципові відмінності між ними.

6 В чому полягають особливості сучасного економічного районування території України?

7 Назвіть економічні райони України за Ф. Заставним.

8 Які економічні райони виділяє В. Поповкін?

9 Скільки соціально-економічних районів виділяє О. Шаблій?

10Які принципи лежать в основі соціально-економічного районування О. Шаблія?

6 Регіони в системі територіального поділу праці

Поняття регіону. Класифікація регіонів за рівнем соціально-економічного розвитку. Під регіоном розуміється територіальна одиниця із специфічними умовами формування, розвитку і використання соціально-економічного потенціалу на основі соціально-економічного потенціалу на основі системоутворюючих факторів формування.

Регіон має виробничо-економічні, ресурсні, науково-технічні, фінансово-кредитні та соціальні зв’язки з господарським комплексом країни.

Регіон є не тільки підсистемою соціально-економічного комплексу країни, але й відносно самостійною його частиною із закінченим циклом і особливими формами прояву стадій відтворення та специфічними особливостями перебігу соціальних і економічних процесів.

Регіон повинен розглядатися одночасно і як елемент територіальної організації національного господарства, і як елемент соціальної організації суспільства – місця всіх сфер життєзабезпечення і життєдіяльності людини. Таким чином, регіон виступає як цілісна система зі своєю структурою, функціями, зв’язками із зовнішнім середовищем, історією, культурою, умовами життя населення.

Сучасні регіони виконують ряд функцій [50, с. 102]:

— інституціональні – визначають, з одного боку, економіч-ну самостійність, з іншого – політико-економічну єдність країни; гарантують конституційні права населення та вільне проживання, вільне волевиявлення, забезпечення законності та правопорядку;

— економічні – спрямовані на забезпечення економічної безпеки країни і створення умов та можливостей вільного здійснення економічної діяльності;

— соціальні – гарантують права і можливості соціально-го розвитку населення;

— екологічні – забезпечують повноцінне середовище життєдіяльності населення, природоохоронні та інші заходи по оздоровленню навколишнього середовища;

— етнопсихологічні – сприяють реалізації етнокультурних потреб населення;

— політичні – спрямовані на розробку власної регіональної політики.

Соціально-економічний розвиток регіонів пов’язаний з вирішенням цілого ряду проблем, наявність яких обумовлена певними об’єктивними та суб’єктивними причинами:

— територіальні відмінності в забезпеченні природними та трудовими ресурсами;

— природно-кліматичні особливості регіонів;

— економіко-географічне положення регіону (при периферійному розташуванні регіону підвищуються транспортні витрати, зростають ціни, звужується ринок збуту – все це ускладнює його економічний розвиток);

— нерівномірність соціально-економічного розвитку (яка обумовлена історичними особливостями розвитку, структурою виробництва, що склалася в регіоні й т.д.);

— соціально-політичні умови, що особливо загострюються в період президентських чи парламентських виборів;

— диференціація розподілу капіталу по різних галузях;

— фізичні фактори розміщення (наявність або відсутність портів, аеропортів, транспортних систем);

— ступінь урбанізації, рівень освіти та кваліфікації населення.

Залежно від рівня економічного і соціального розвитку регіони класифікують на кілька типів. Класифікація здійснюється на основі таких ознак:

— єдність й цілісність регіону;

— наявність природних ресурсів;

— рівень соціально-економічного розвитку;

— територіальна структура господарства;

— спеціалізація галузей економіки, їх рівень;

— концентрація виробництва;

— ступінь розвитку виробничої та соціальної інфра-структури;

— екологічний стан регіону;

— демографічний потенціал регіону;

— керованість, тобто наявність політико-адміністративних органів управління.

Виходячи з цього в розвинених країнах світу визначають такі типи регіонів [58, с. 43]:

— депресивні – регіони, що в минулому мали відносно високі темпи соціально-економічного розвитку;

— стагнаційні – регіони, економіка яких має незначні або “нульові” темпи зростання;

— піонерні – регіони нового освоєння (перспективні регіони, економіка яких є привабливою для інвесторів);

— програмні (планові) – це регіони, на які розповсюджуються цільові програми розвитку. Їхні контури не співпадають по території з регіонами єдиної сітки;

— унікальні (проблемні та проектні) – регіони, виникнення яких пов’язано з реалізацією великих новобудов (проектні регіони), або регіони, що характеризуються дуже низьким рівнем розвитку (проблемні). Вони можуть бути в будь-яких, не тільки розвинутих країнах.

У сучасній зарубіжній літературі регіони розглядаються як складові частини просторової економічної системи, де панують сили конкуренції. Конкурентоздатні регіони залучають значну частку вітчизняного і закордонного ринку і, таким чином, сприяють ефективному соціально-економічному розвитку всієї країни. Сьогодні формується нова система міжнародного поділу праці, спеціалізації та інтернаціоналізації економічної діяльності як регіону, так і країни в цілому, де основними факторами високої конкурентоспроможності виступають науково-технічний потен-ціал, освіта, передові методи маркетингу та менеджменту. Орієнтація на новітні прогресивні світові тенденції соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням національної специфіки є невідкладним завданням для держави.

Територіальний поділ праці, як основа формування економічних районів. Територіальний поділ праці (ТПП) – це процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посилен-ням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природ-ними, національно-історичними особливостями різних територій та їх географічним положенням [23, с. 612].

В основі ТПП лежать природні умови і ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично сформованими навичками праці. Внаслідок цього виготовлення одного і того продукту на одній території потребує менших витрат праці, а на іншій – більших. Тому доцільно виробляти той продукт там, де витрати менші. Продукти, яких бракує, можна отримати в обмін на свої.

Територіальний поділ праці між економічними районами країни має винятково важливе значення в прогнозуванні розвитку господарських комплексів економіч-них макрорегіонів, в проведенні регіональних наукових досліджень перспективи розміщення продуктивних сил та їх розвитку. Якщо розглядати наявний економічний потенціал на території держави як складну цілісну систему, що поділяється на територіальні частини, то об’єктивний процес поділу праці між ними є основою для встановлення просторових відношень у народному господарстві.

Україна, як і будь-яка держава, має свої специфічні особливості щодо територіальної диференціації в просторовому розподілі населення і засобів виробництва. У сучасних умовах господарювання суспільство витрачає значні кошти на перевезення сировини і матеріалів, комплектуючих деталей, напівфабрикатів, паливних ресурсів, готової продукції. Територіальне віддалення елементів виробництва, як правило, призводить до зростання витрат на переміщення певних видів ресурсів. Тому проблема раціонального розміщення виробництва є надзвичайно актуальною. Удосконалення розміщення виробництва передбачає впровадження комплексу заходів, що дозволяють знизити витрати, зокрема, транспортні витрати. Вирішальну роль в цьому плані має відігравати раціоналізація розміщення продуктивних сил з точки зору екологічного обґрунтування розміщення нового виробництва, оптимізації міжгалузевих зв’язків комплексного розвитку території. Тому райони з найбільш сприятливими умовами виробництва завжди матимуть нижчі виробничі затрати і ефективну спеціалізацію.

Територіальний поділ праці залежить і від регіональної економічної політики, що здійснюється в державі. Ефективна регіональна політика сприяє підвищенню рівня механізації й автоматизації виробничих процесів за рахунок спеціалізації і кооперування виробництва, а також зростанню продуктивності праці та зниженню собівартості продукції. Рівень зростання продуктивності праці дає можливість реально оцінити місце України в міжнародному поділі праці, визначити рівень розвитку її продуктивних сил та стратегію соціально-економічного розвитку на перспективу.

Доцільно відзначити, що в сучасних умовах формується нова система міжнародного поділу праці, спеціалізації та інтернаціоналізації економічної діяльності, де основними факторами високої конкурентоспроможності виступають науково-технічний потенціал, освіта, передові методи маркетингу та менеджменту. Тому орієнтація на новітні прогресивні світові тенденції розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням національної специфіки є невідкладним завданням для держави.

Враховуючи той факт, що природні умови є об’єктивними передумовами для появи і розвитку ТПП, Ю. Саушкін виділив шість різновидів ТПП [57]:

Рисунок 6.1 – Різновиди ТПП

У межах однієї країни виділяють:

— внутрішньорайонний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району);

— міжрайонний (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними).

Територіальний поділ праці на внутрішньорайонному рівні виявляється у спеціалізації регіону і комплексності його економічного розвитку. Спеціалізація і комплексність надають регіонові внутрішньої цілісності.

Внутрішньорайонний ТПП визначає галузеву структуру району. Регіональний господарський комплекс складається з трьох груп галузей: спеціалізуючі, допоміжні, обслуговуючі [23, с. 612].

До першої групи зараховуються такі галузі народного господарства, розміщення яких у цьому регіоні дає найбільший економічний ефект. Ефективність спеціалізації регіону визначається через зіставлення ефекту виробництва продукції даної галузі в регіоні та загалом у країні. Можна порівняти, наприклад, собівартість продукції, тоді ефективність спеціалізації виражається такою формулою [93, с. 92]:

; С_рег → min; Е_фс>1, (6.1)

де С_сер – середня собівартість продукції у країні; С_рег – собівартість продукції у регіоні

До допоміжних зараховуються галузі, які забезпечують нормальне функціонування спеціалізованих галузей. У відмінних ситуаціях вони можуть бути різні. Наприклад, у регіонах, що не спеціалізуються на металургії, окремі металургійні підприємства обслуговують великі машинобудівні центри. Таким, наприклад, підприємством в Одесі є завод “Центроліт”, який працює на вторинній сировині (металобрухті) і забезпечує металом суднобудування.

Обслуговуючі галузі задовільняють загальні потреби господарства і потреби населення регіону. Це галузі інфраструктури (транспорт, зв’язок, торгівля, будівництво), сфера послуг. Іноді до обслуговуючих зараховують допоміжні галузі, тоді регіональний комплекс складається з двох ланок.

Територіальний поділ праці на міжрайонному рівні формує народногосподарський комплекс країни. Аналізуючи ефективність регіональної спеціалізації у масштабах країни, необхідно враховувати транспортний фактор, особливо, якщо територія велика. Тоді формула ефективності спеціалізації буде мати вигляд:

; С_рег+Т → min; Е_фс ≥1, (6.2)

де Т – середні транспортні витрати.

Обернене співвідношення у цій формулі дозволяє одержати індекс поточних витрат:

; І_с ≤ 1 (6.3)

В цілому світі спостерігається процес інтегрування національних економік у єдине світове господарство і це позначається на їх галузевій структурі. Тому міжнародний ТПП дедалі більше визначає територіальну організацію виробництва не лише на рівні країни, але часом і на внутрішньорайонному рівні.

Міжнародний ТПП характеризується двома тендер-ціями: спеціалізацією країн та великих регіонів на виробництві певних видів продукції та міжнародною господарською інтеграцією. Обидва процеси взаємозумовлені.

Спеціалізація країни у світовому господарстві визначається такими умовами [36, с. 68]:

— геополітичним положенням;

— рівнем економічного розвитку;

— особливостями історико-економічного розвитку та сучасною політорієнтацією.

Економічно розвинуті країни мають стимул та можливість поглиблювати спеціалізацію на сучасних видах виробництва.

Спеціалізація індустріально розвинутих країн у світовій економіці досить широка, але здебільшого це продукція високого ступеня обробки. Маючи мінеральні ресурси, кваліфіковані кадри, потужну наукову базу, ці країни постачають на світовий ринок електронне обладнання, літаки і ракети, високоточні верстати. Індустріалізація сільського господарства дозволила деяким з цих країн здобути першість в експорті сільськогосподарської продукції (США, Канада, Франція).

Тим часом у деяких галузях ці країни втрачають позиції у міжнародній конкуренції (зокрема, харчова і легка промисловість). Це впливає на розміщення їх продуктивних сил. У таких районах, як Рур, Мідленд скорочується видобуток вугілля, закриваються шахти. Але з’являються підприємства, що виробляють сучасне обладнання, електроніку. В недалекому майбутньому це чекає і Донбас, і Придніпров’я.

Країни, що розвиваються, мають сировинну спеціалізацію, постачаючи на світовий ринок сировину. Водночас у ХХ ст. їм вдалося завоювати міцні позиції на ринку текстилю, готового одягу та взуття, побутової електроніки. Дешевша робоча сила, а також той факт, що при низькому рівні розвитку продуктивних сил найбільший і найшвидший прибуток дають інвестиції у легку і харчову промисловість, призвели протягом останніх десятиріч до переміщення цих галузей з розвинутих країн до країн, що розвиваються. В цих державах їх розвиток стимулювався державною політикою.

Таким чином, міжнародний ТПП передбачає процес концентрації в окремих країнах виробництва товарів і надання послуг понад необхідні внутрішні потреби в розрахунку на їхній обмін або продаж іншим країнам, а також наявність між державами або регіонами не лише торговельних, а й кредитних, науково-технічних, транспортних зв’язків. Розрізняють такі основні типи міжнародного територіального поділу праці [23, с. 613]:

— загальний ТПП – це поділ праці у сфері виробництва (добувна, обробна промисловість, сільське господарство). Між-народна спеціалізація окремих країн значною мірою визначається наявністю сприятливих природно-кліматичних умов, а міжнарод-ний ТПП виявляється у поділі країн-експортерів на індивідуальні, сировинні та аграрні;

— частковий ТПП – це спеціалізація на рівні галузей виробництва, видів готової продукції, що означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами. Для цього типу ТПП властивий вищий рівень диверсифікації виробництва та експорту;

— одиничний ТПП – це спеціалізація окремих країн на виготовленні певних вузлів, деталей, агрегатів і компонентів продукції на технологічних стадіях промислового виробництва. Це вищий тип ТПП і характерний для високорозвинутих країн.

Територіальний поділ праці безпосередньо пов'язаний з територіальною організацією виробництва.

Територіальна організація виробництва та її основні ознаки. Проблема територіальної організації виробництва для будь-якої країни є визначальною, оскільки вона лежить в основі господарського управління територією. Будь-яка держава, розробляючи концепцію розвитку на перспективу, оцінює власні економічні, демографічні, природні, територіальні можливості, шукає нішу в територіальному і міжнародному поділі праці, визначає галузі спеціалізації як між регіонами, так і щодо обміну товарами на світовому ринку.

Сучасне розміщення виробництва певною мірою є результатом територіального поділу праці, зумовленого економічними, соціальними, природними і національно-історичними особливостями окремих районів та їх географічним положенням. В Україні має місце значна територіальна диференціація в просторовому розподілі населення, засобів виробництва, економічному розвитку в цілому.

Територіальна організація виробництва – це просторовий взаємозв’язок галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів, що спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, заощадження витрат на подолання диспропорцій у взаєморозміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва і споживання продукції [79, с. 30].

О. Шаблій визначив чотири основні ознаки геопросторової (територіальної) організації [77, с. 68]:

— взаєморозташування (взаєморозміщення) об’єктів у двовимірному просторі земної поверхні. Воно існує між двома пороговими масштабами: а) загальноземним (глобальним); б) “точковим”, вираженим рівнем окремого підприємства (закладу) чи населеного пункту. Усі просторові відношення явищ і процесів між двома названими масштабами характеризує географічність. Важливою рисою геопросторовості є взамозв’язаність об’єктів розташування з природним середовищем земної поверхні;

— наявність просторових зв’язків між розташованими у межах земної поверхні об’єктами. Ця зв’язаність виражається: а) наявністю ліній зв’язку (транспортних та інших ліній комунікацій); б) переміщенням речовини, енергії та інформа-ції (насамперед людей – носіїв усіх цих “субстанцій”);

— існування територіальних утворень продуктивних сил (формувань, поєднань, систем, структур). Прикладами можуть бути економічний район, господарський вузол, територіальний агро-промисловий комплекс, територіальна система розселення та ін.;

— функціонування територіальних утворень у часі, що полягає в регульованій (у тому числі саморегульованій) зміні їхніх станів унаслідок взаємодії з довкіллям (природним і суспільним) для досягнення завчасно передбачених цілей.

Отже, територіальна організація виробництва передбачає зв’язки виробництва з природним середовищем та економічні зв’язки. Економічні зв’язки – це широке коло взаємовідно-син у виробничій сфері та сфері послуг, а також між самими сферами. а оскільки з розвитком суспільства вони все більше ускладнюються, то відповідно їх класифікація характери-зується багатоплановістю (рис. 6.2) [55, с. 14]:

Рисунок 6.2 – Класифікація економічних зв'язків

Територіальна організація виробництва, як система просторово-територіальних сполучень різних галузей економіки, неможлива без високого рівня розвитку територіального поділу праці. На основі ТПП формуються і розвиваються регіональні системи, що характеризуються певною територіально-виробничою спеціалізацією, комплексом галузей і рівнем їхнього взаємозв’язку та територіальної концентрації.

ТПП визначає основні закономірності й форми територіальної організації виробництва. Форми територіальної організації виробництва – це стійкі територіально економічні утворення, що характеризуються своєю різноманітністю, конфігурацією, складністю, взаєморозміщенням структурних елементів, рівнем спеціалізації та комплексністю розвитку господарства [54, с. 34].

Первісними елементами територіальної організації продуктивних сил є окремі форми, хутори, промислові пункти, що характеризують точне розміщення продуктивних сил на території. У промислових пунктах (містечках) найчастіше розташовуються філії великих підприємств.

Центр – це точка, зв’язки якої з довколишньою територією функціональні.

Промисловий центр – це група промислових підприємств, взаємопов’язаних спільними допоміжними виробництвами, а у ряді випадків – спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення і обслуговуються спільною інфраструктурою.

Вузол – це територіальне сполучення об’єктів, що відіграють певну роль у розвитку даної території.

Промисловий вузол – це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднуються тісними виробничими й виробничо-технологічними зв’язками таким чином, що вилучення якихось компонентів або порушення цих зв’язків знижує ефективність комплексу, обмежує або унеможливлює виконання господарських функцій.

Територіально-виробничий комплекс (ТВК) – це взаємозумовлене поєднання підприємств на певній території, за якого ефект досягається завдяки вдалому добору підприємств згідно з природними та економічними умовами.

Район – це територія, що відрізняється від інших територій за сукупністю складових частин, які характеризуються єдністю, взаємозв’язком та цілісністю, котра є об’єктивною умовою, закономірністю раціонального розвитку даної території.

Технополіс – це науково-технічний центр, що забезпечує створення та впровадження нових розробок.

Портово-промисловий комплекс – це об’єднання на одній території морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсів прилеглої території та акваторії, забезпе-ченням зовнішньоекономічної та інших видів діяльності.

Спеціалізація економічних районів та її види. Спеціалізація – це одна з форм організації виробництва, за якої відбувається процес відокремлення підприємства чи іншого підрозділу, що випускає певну продукцію або її частину чи виконує певні технологічні операції. Спеціалізацію можна розглядати і як одну з форм поділу праці між регіонами, різними галузями і сферами виробництва та всередині регіону, галузі, підприємства на всіх стадіях виробничого процесу. Головна ознака спеціалізованої галузі, підприємства – це однорідність продукції, що виробляється. Спеціалізація сприяє прискоренню науково-технічного прогресу, зростанню продуктивності праці, зниженню собівартості й поліпшенню якості продукції.

Серед галузей економіки, що формують комплекс економічного району, головна роль належить галузям спеціалізації. Ці галузі визначають господарський напрямок району і основні риси територіальних відмінностей між районами. Необхідно розрізняти територіальну і внутрігалу-зеву спеціалізацію.

Територіальна спеціалізація вказує на виробничий напрямок господарської діяльності різних економічних районів країни, який формується залежно від масштабів територіального поділу праці та факторів, що впливають на розміщення окремих галузей.

Внутрігалузева спеціалізація пов’язана з деталізацією виробничого процесу (виділення самостійних виробництв всередині галузі, підвищення рівня детальності і технологічної спеціалізації виробництва), що створює певний економічний ефект у розвитку самої галузі [23, с. 524].

На сучасному етапі розвитку економіки України спеціалізація виробництва є важливим завданням структурної політики, складовою структурних перетворень народногоспо-дарського комплексу. Для розв’язання сучасних проблем спеціалізації необхідне визначення пріоритетних напрямків перебудови економіки. Державної підтримки потребують наукомісткі та високотехнологічні галузі виробництва, які в перспективі визначатимуть риси економічного потенціалу як економічних районів, так і країни в цілому. У 90-х роках ХХ ст. саме вони зазнали найбільших втрат.

Спеціалізація виробництва має відображати розвиток галузей агропромислового комплексу України (зернового господарства, льонарства, вирощування олійних культур і цукрових буряків) та обробної промисловості. Значна увага в процесі спеціалізації надається забезпеченню експортної переорієнтації деяких галузей виробництва на основі технологічно передових інвестиційних проектів, у яких зацікавлене світове співтовариство. Розвиток спеціалізації в Україні покликаний забезпечити високий рівень таких традиційних галузей, як металургія, енергетика, трубопровідний транспорт, виробництво аерокосмічних ракет і апаратів, мінеральних добрив.

Для оцінки ефективності спеціалізації конкретної території розраховують коефіцієнти спеціалізації, локалізації, міжрайонної товарності, показники виробництва продукції на одного жителя.

Одержання дешевого продукту в районах з найсприятливішими природними та економічними умовами спричиняють спеціалізацію районів. Загальний рівень спеціалізації визначають за формулою [54, с. 37]:

, (6.4)

де С – загальний рівень спеціалізації району; Р – сукупний суспільний продукт, створений у районі у вартісному вираженні; Р_в – частина суспільного продукту району, що вивозиться за його межі.

Галузі спеціалізації обраховують за допомогою коефіцієнта локалізації й коефіцієнта виробництва продукції в районі на душу населення.

Коефіцієнт локалізації або концентрації даного виробництва (К_л) на території району обчислюється за формулою [54, с. 38]:

, (6.5)

де П_п.р. – питома вага галузі району в промисловому або сільськогосподарському виробництві району; П_п.к. – питома вага відповідної галузі району в країні.

Коефіцієнт виробництва продукції району на душу населення (Кд) визначається [54, с. 37]:

, (6.6)

де П_гал.р. – питома вага галузі району у виробництві продукції відповідною галуззю в масштабі всієї країни; П_нас.р. – питома вага населення району в загальній кількості населення країни.

Коефіцієнт міжрайонної товарності характеризує, перш за все, роль будь-якої галузі у міжрайонному товарообміні. Тому цей показник доцільно використовувати для оцінки значення різних галузей у розвитку міжрайонних і міждержавних виробничо-територіальних зв’язків. Виробничу спеціалізацію районів можна виявити лише на основі аналізу складу і структури випуску продукції окремими галузями, оскільки їх роль у виробництві є визначальною в процесі формування напрямів розвитку господарства відповідних територій. Що стосується внутрірайонного товарообміну, то він лише частково характеризує спеціалізацію господарського комплексу і може використовуватись як додатковий показник при оцінці виробничої спеціалізації районів. Таким чином, коефіцієнт міжрайонної товарності (К_м.т.) дає можливість оцінити потенціал району і точніше визначити його місце в товарообміні [54, с. 38]:

, (6.7)

де В_вив.р. – вартість продукції даної галузі району, що вивозиться за його межі; В_вир.р. – загальна вартість продукції, що виробляється в районі.

Для галузей спеціалізації К_л та К_д > 1. Розмір коефіцієнта свідчить про рівень спеціалізації району щодо виробництва того чи іншого продукту.

Ефективній спеціалізації сприяє кооперування, головною умовою якого є широка мережа подетально і технологічно спеціалізованих та організаційно виокремлених виробництв. Доцільно зазначити, що і кооперування, і спеціалізація сприяють поліпшенню використання потужностей та виробничого персоналу на одних підприємствах і ліквідації проблем на інших.

Найбільш поширене кооперування в легкій, харчовій, деревообробній промисловості, машинобудуванні. Його рівень можна визначити наступними показниками [34, с. 105]:

— часткою комплектуючих і напівфабрикатів, одержаних за кооперативними поставками в загальному обсязі продукції, що виготовляється в регіоні;

— кількістю підприємств, що кооперуються з певними підприємствами інших районів;

— загальним обсягом, вартістю і середнім радіусом перевезень деталей, вузлів, напівфабрикатів, що отримуються в порядку кооперації.

Одним із показників економічної ефективності спеціалізації (кооперування) є умовна річна економія (Е_у.р.), яку визначають за формулою:

E_y.p.= [(C₁ + T₁) – (C₂ + T₂)] х N₂ , (6.8)

де С₁, С₂ – певна собівартість продукції до і після спеціалізації і кооперування; Т₁, Т₂ – транспортні витрати з доставки одиниці продукції споживачу до і після спеціалізації і кооперування; N₂ – річний обсяг продукції після спеціалізації в натуральних одиницях.

Для визначення ефективності виробничої спеціалізації економічного району А. Пробст (1965 р.) запропонував використовувати наступну формулу [34, с. 107]:

Е_ф=П₂+∑Т₂ – (П₁+∑Т₁), (6.9)

де П₂ і Т₂ – відповідно собівартість виробництва і транспортування продукції неспеціалізованого району; П₁ і Т₁ – собівартість виробництва і транспортування продукції спеціалізованого району.

При цьому (П₁+Т₁)< П₂, тобто спеціалізація району буде економічно виправданою лише в тому випадку, коли собівартість продукції і затрати на її перевезення з даного району будуть менші порівняно з собівартістю такої ж продукції в районах, що її споживають.

Таким чином, ефективність спеціалізації буде найвища на тих підприємствах, що знаходяться найближче до центрів виробництва продукції. Якщо собівартість продукції в спеціалізованому і неспеціалізованому районі однакова, то ефективність виробничої спеціалізації знижується до нуля. Однак при цьому необхідно врахувати ряд інших факторів (наявність технічної бази, трудових ресурсів, якісні показники тощо), які позитивно впливатимуть на виробництво тієї чи іншої продукції. Для визначення ефективності спеціалізації всього виробничого комплексу району потрібно узагальнити результати економії кожної спеціалізованої галузі. На основі отриманих даних можна визначити напрями спеціалізації кожного економічного району.

Для оптимального розвитку спеціалізації районів і міжрайонного обміну товарами слід враховувати і показник вартості перевезення продукції до споживача, оскільки для кожної продукції визначається межа доцільності таких перевезень. Прикладом може бути цегла, блоки, щебінь, тобто продукція, яку недоцільно перевозити на великі відстані, адже вартість таких перевезень може бути вищою за собівартість.

У ринкових умовах господарювання, в процесі подальшої приватизації промислово-виробничих об’єктів, важливо визначити довгострокову перспективу як забезпечення виробництва власною сировинною базою, так і можливості реалізації продукції споживачам. Це об’єктивний процес, який пов’язаний з динамічним розвитком виробництва, особливо з освоєнням нових видів товарів, розвитком та розширенням сировинної бази, яка є в економічному районі.

Спеціалізація районів посилює роль територіального поділу праці, передбачає подальший розвиток міжрайонних економічних зв’язків, оскільки кожен економічний район є органічною часткою всього народногосподарського комплексу країни і виконує певні виробничі функції. Ефективність міжрайонних виробничих зв’язків великою мірою залежить від правильного напрямку спеціалізації районів і наукового обґрунтування планування обсягів міжрайон-ного обміну товарами. Ліквідація нераціональних перевезень, зустрічних товаропотоків, а також раціональне комплексне розміщення виробництва в економічних районах є головним завданням на сучасному етапі розвитку України.