Стародавній Рим.

   В економічному житті античного Риму вирішальна роль належала сільському господарству, яке було багатогалузевим: садівництво, городництво, виноградництво. Значну роль в господарстві відігравали території, завойовані Римом внаслідок тривалих воєн в Малій Азії, на африканському континенті, в інших регіонах світу. Значних успіхів було досягнуто в ремеслі та торгівлі. Важливе значення мали внутрішні фактори: тривале існування правової системи, республіканського устрою, сильної держави, які гарантували права і свободи значної частини населення, перш за все право приватної власності.    В IV ст. н. е. господарство Стародавнього Риму занепадає. Причиною були внутрішні суперечності, рабовласницька влада вичерпала своє існування; постійно посилювався натиск варварів, неврожайність латифундій (великі земельні наділи, які надавалися в обробіток колонами або вільновідпущеникам для власного споживання та нерідко для обміну або продажу на інші необхідні товари [112, с. 29 – 30].     З розпадом Римської імперії починається новий відлік не тільки цивілізацій, а і економічного світосприйняття та трактування. Закінчується доба рабовласництва починається доба середньовіччя або період феодалізму.    Трактування тогочасних економічних явищ та процесів простежується в працях таких видатних людей того часу:    Марк Порцій Катон Старший (234 – 149 рр. до н. е.). Будучи великим землевласником, написав твір „Про землеробство”, де всіляко підносив сільське господарство, зокрема, запровадження методів ведення великого хліборобського господарства та обґрунтування староримських форм рабовласництва. В цьому трактаті, автор відобразив період підйому римського рабовласницького виробництва. Агрономічні поради Катона Старшого чергувалися з економічними. Його ідеалом було в основному натуральне господарство, яке забезпечувало передусім свої потреби. Катон Старший акцентував увагу на здобутті найбільшого доходу від сільського господарства, однак не виключалась і торгівля, яка дозволяла реалізувати частину надлишкової продукції та придбати те, що не можна виробити власними силами. Значне місце землевласник відводив утриманню рабів, використовуючи відповідні методи експлуатації, а саме:     - утримувати їх у суворості;    - раціонально використовувати їх працю;    - стимулювати старанність, молодих рабів виховувати в покорі;    - підтримувати в їх середовищі ворожість;    - поширювати конфлікти, незгоди між ними;    - вчасно звільнятися від старих та малих;    - карати за найменшу провину.     Марк Теренцій Варрон (116 – 27 рр. до н. е.), як і Катон Старший, вболівав за долю сільського господарства. Залишив у спадок три книги “Про сільське господарство”, в яких викладені завдання власників великих латифундій.    Варрон надавав перевагу сільському господарству перед іншими галузями господарства.    Був занепокоєний долею рабовласницьких господарств, шукаючи нову соціально-економічну обстановку, що була би пов'язана з вирішенням протиріч, які все більше пронизували економіку Римської рабовласницької держави.    Для цього, Марк Варрон вважав корисним:    - поєднання землеробства та скотарства;    - застосування агрономічних наук;    - зростання інтенсивності виробництва;    - використання матеріальної зацікавленості рабів.    Критерієм прибутковості латифундій вважав вигідний вивіз продукції в сусідні регіони та закупівлю необхідних товарів. Стимулювання рабської праці повинно здійснюватися через вільний режим праці рабів, поліпшенням харчування, зменшенням обсягу роботи.    Луцій Юній Модерат Колумелла (І ст. н. е.) Простежував ознаки кризи рабовласництва в своєму творі “Про сільське господарство”. Позитивною рисою праці Колумелли є оцінка поглядів попередників, які займалися проблемами аграрної економіки. В творі, Колумелла свідчить про занепад сільського господарства, яке знаходиться в стані кризи. Автор писав про низьку продуктивність рабовласницької праці, про те що раби завдають полям значних збитків, погано ставляться до праці, до утримання тварин, інвентарю, крадуть, обманюють землевласників.    Прагнучи відродити сільське господарство з допомогою латифундій, автор вважав за можливе:    1) передачу господарювання вільним виробникам або колонам;    2) сприяти зростанню обсягу товарного виробництва;    3) впроваджувати в виробництво науки (астрономія).    Староримська економічна думка започаткувала раннє християнство, що змінило уявлення про будь-яку господарську діяльність, проголошувало будь-яку працю необхідною. Це переважно була релігія безправних і пригноблених, які були незадоволені соціальною нерівністю в суспільстві. Економічні погляди християнства базуються на концепції рівності усіх людей перед Богом, справедливості, соціальної, а не індивідуальної оцінки праці. З ідеєю рівності пов'язані принципи загального обов'язку працювати та розподіляти за працею: “Кожен отримує винагороду за свою працю”.    Економічна думка раннього християнства гостро засуджувала лихварство, стягнення процентів за борги. Найвідомішим християнським автором був Августин Блаженний, який заперечував висновки античних мислителів про природність поділу людей на панів і рабів. Доводив, що фізична праця є не менш почесною.    Невизначений характер християнського вчення та прагнення перетворити його на панівну релігію сприяли появі та розвитку консервативних тенденцій . Це спричинило подальше виправдання рабства, існуючих порядків, проголошення необхідності покори і терпіння.    Згодом, численні економічні концепції пізньої античності, середньовіччя та нового часу розвивалися в рамках християнського світогляду, апелюючи до християнських норм моралі і права.    Загалом можна сказати, що загальною рисою економічної думки Стародавнього Світу є намагання зберегти пріоритети натурального господарства, засудити з позиції звичаїв, моралі і етики крупні торгівельно-лихварські операції, що порушують еквівалентність і пропорційний характер обмінів товарів за їх вартістю і не відповідають громадським законам.

№ 3 Економічна думка західно-європейського середньовіччя