Стародавня Індія.

   Староіндійську економічну думку викристалізовано з міфологічного та релігійного мислення, де основні економічні уявлення торкалися проблем встановлення соціальної структури. Аналізування господарських явищ та процесів торкалося: власності, багатства, економічних функцій держави.    Систему господарського устрою Стародавньої Індії відображено в „Законах Ману” – збірці про релігійний, правовий обов'язок. “Закони Ману” відкривають поняття необхідності суспільного поділу праці та обґрунтовують поняття варни, як станової кастової ієрархії суспільства. Все староіндійське суспільство згідно традицій було поділено на чотири касти (варни):    - жерців-брахманів, які повинні спілкуватися з Богом та управляти державою;    - воїнів-брахманів, основне завдання яких захищати країну від ворогів;    - господарників-вайшіїв, які займалися господарською діяльністю (землеробством, ремеслом, торгівлею);    - шудрів, які покірно обслуговували інші касти, займалися ремеслом та працювали в сільському господарстві.    Основним обов'язком представників трьох вищих каст було жертвоприношення та даріння майна богам. Їм була притаманна господарська самостійність та економічна незалежність. Шудри не брали участі в цих процесах.    „Закони Ману” показують різне ставлення до економічних процесів в суспільстві. Зокрема, землеробство, скотарство, деякі види ремесла та торгівля вважалися першочерговими та незамінними в суспільстві.    Цінним джерелом староіндійської економічної думки є „Артхашастра” – пам'ятка другої половини І ст. до н. е. „Шастра” староіндійською означає „наука, наукове передбачення”; „артха” – користь, вигода. Авторство належить радникові царя Вішнагупта Каутілії. Основний зміст цього трактату це – вчення про користь, під якою розуміється матеріальна вигода держави і винайдення шляхів цієї вигоди. Одним з таких джерел є доходи від державних маєтків в землеробстві, де широко використовується праця рабів і від ремісничих підприємств (прядильних, ткацьких), в яких рекомендується залучати працівників на основі найму. Однак основні доходи скарбниця отримувала за рахунок податків з населення, які сплачувалися як в натуральній так і в грошовій формі „Артхашастра” включає:     - перелік податків прямих і непрямих;    - повинності, які накладалися на громади та приватних осіб;    - рекомендації з приводу проведення активної грошової політики.     Трактат належно регулював майнові відносини. Зокрема, після смерті батька перевагу на володіння його майном отримували сини, онуки, правнуки аж до четвертого покоління.    Податкові, власницькі, орендні та інші економічні відносини відображені в „Артхашастрі” з належною конкретністю, яка захищала право на майно в усіх його формах і видах. В трактаті визначалося стимулювання праці як рабів так і вільних. Стимули були зумовлені прагненням працівника бути винагородженим, а раба вільним. В „Статуті про працівників” визначено обов'язки і відповідальність працівників, в тому числі і найманих.    Автор трактату заявляє про „вартість речей”, величина вартості визначається кількістю „днів роботи”, а винагорода знаходиться в строгій відповідальності до результатів праці. В зв'язку з цим Каутілья відрізняє ринкову ціну від вартості, зазначаючи, що „конкуруючий продавець” збільшує ціну на товар, роблячи її вищою від дійсної вартості. Гроші розглядаються як необхідний засіб існування, складова майна. Значна увага в трактаті приділялася:    - регулюванню процесів розподілу торговельного прибутку між купцями та державою;    - визначенню норми прибутку, який включався в ціну товару як частина витрат: доля місцевих товарів – у розмірі 5% для місцевих товарів та 10% для іноземних товарів;    - контролюванню внутрішньої та зовнішньої торгівлі;    - регламентуванню заходів зі стимулювання імпорту насіння рідкісних рослин та деяких інших товарів шляхом звільнення від оподаткування, надання пільг іноземним купцям.    „Артхашастра” містить міркування, які передавалися в спадок наступним поколінням.

№2 Економічна думка країн Античності

   Античну економічну думку представляють Стародавня Греція та Античний Рим. Дані країни відносяться до країн античного рабства, де на відміну від східного, рабська праця стала основною продуктивною силою суспільного виробництва. Стародавня Греція була розташована на межі трьох континентів: Європи, Азії та Африки, що сприяло взаємодії різних культур. Тут проходили важливі торгівельні шляхи, сприятливі кліматичні умови, що дозволило ввібрати в свою культуру матеріальні, духовні, інтелектуальні здобутки різних цивілізацій.    Грецькі поліси (міста) перетворилися у важливі ремісничо-торгівельні центри, стали осередками політичного та культурного життя Греції: Афіни, Корінф, Халіке. Значне місце займали ремесла, зокрема виплавлення металів. Могутність Афін призвела до виникнення кораблебудування [112, с. 27 – 28].    Як не дивно, але повільніше розвивалося сільське господарство, хоча водночас Греція була здебільшого аграрною державою, але основною проблемою у вченні багатьох економістів залишалося все ж таки сільське господарство та галузь, яка є найбільш прибутковою. Тому в ІV ст. до н. е. греки удосконалили агротехнічні прийоми в землеробстві. Вводилося трипілля, ширше застосовувалися добрива. Відносне перенаселення Греції і гостранестача землі зумовили колонізацію та утворення грецьких міст – колоній на берегах Мармурового, Чорного та Егейського морів, що дало місце широкому розвитку торгівлі та товарно-грошовим відносинам. Однією з причин розквіту Стародавньої Греції було без сумніву використання величезної кількості рабів. Джерелами рабської праці були війни, які проводила Греція з сусідніми країнами. Але поступово продуктивність невільницької праці падала, однією з причин стали поразки Греції у війнах, що скоротило надходження рабів та примус до праці останніх з їхнім небажанням працювати, нескінченні конфлікти між грецькими містами, боротьба демосу з аристократією, рабів з рабовласниками, страйки призвело до того, що в 338 р. Грецію завоювала Македонія та поступово в ІІ ст. до н. е. Балканський півострів став здобиччю Римської імперії. Звісно дані події знайшли відображення в працях видатних митців того часу, а саме Ксенофонта, Платона, Арістотеля.     Давньогрецький мислитель, воєначальник і державний діяч Ксенофонт (430 – 355 до н. е.) свої економічні погляди виклав в трактаті “Ойкономія” („Про домашнє господарство”), де звернувся до всебічного вивчення проблеми поділу праці в суспільстві. Зокрема йшлося про поділ праці на просту та фізичну, вбачаючи зв'язок між поділом праці та розміром ринку.    Ксенофонт одним з перших:    - осмислював дві сторони того чи іншого товару, виражаючи споживну та мінову вартість: перша споживна вартість (корисність) – це така користь, яку проносить товар споживачеві в процесі споживання; мінова вартість – здатність товару прирівнюватися до іншого товару – еквіваленту, або обмінюватися на інший з врахуванням певних кількісних пропорцій;    - засуджував лихварський капітал;    - визнавав необхідність існування грошей, визнаючи вагомими такі їх функції як обігу та засобу нагромадження;    - пропонував постійно нагромаджувати гроші на випадок війни, для розширення пануючого на той час натурального виробництва.    Інший видатний філософ – Платон (427 – 347 до н. е.), відомий завдяки своєму проекту суспільного устрою (ідеальної держави) в творі “Держава” на даний час представляє собою варіант змішаної економіки, де життя верхніх шарів суспільства ґрунтувалося на засадах загальної власності, а життя основної маси виробників – на засадах приватної. В його проекті, а ні філософи (які звісно належали до аристократії), а ні армія навіть думати не могли про заняття, пов'язані з фізичною працею, всі господарські турботи покладалися на чернь. Третій стан суспільства (ремісники, землероби, дрібні торгівці). Раби не займали жодного суспільного класу в суспільстві.    Другий проект Платона „Закони” на противагу першому протиставляє ідеальному типу “негативний тип суспільства”. Головним двигуном поведінки людей тут виступають матеріальні турботи і стимули. Так, наприклад за Платоном, усі громадяни зможуть в ідеальній державі отримувати дім і земельний наділ. Підтримував Ксенофонта щодо основної галузі сільського господарства, відносячи ремісництво та торгівлю до менш престижних.Одним із перших мислителів, які намагалися дослідити суть і дію економічних законів, був великий античний вчитель Арістотель (384 – 322 до н. е.), вважався учнем Платона щодо поділу суспільства на вільних та рабів і відповідно працю на розумову та фізичну. Основні твори: „Нікомахова етика”, „Політика”.Оригінальність побудови проекту Арістотеля в тому, що всі види господарської діяльності людей належать або до природної сфери, або до неприродної – “хрематистики” Він перший в історії економічних вчень намагається проникнути в сутність економічних явищ. “Хрематистику” – мислитель порівнює з “мистецтвом наживати багатство за допомогою великих торгівельних угод для перепродажу і лихварських угод. Іншими словами, “хрематистика” це мистецтво вкладання і нагромадження капіталу. Ідеалом господарювання для Арістотеля було невелике землеробське господарство (рабська праця), яке повинно себе само забезпечувати всім необхідним, а чого не вистачає можна отримати шляхом “справедливого обміну” з сусідом. Стародавній дослідник вивчав розвиток форм обміну, починаючи з простого обміну товару на товар (Т – Т), яке свідчить, що при обміні необхідно дотримуватися еквівалентності. Це при умові, коли споживна вартість товару (Т) відповідає товару (Т1). Інша ситуація, коли посередником є гроші. З появою грошей метою торгівлі стає “хрематистика” (Г-Т-Г1 , де Г1- гроші з торгівельним прибутком). Арістотель трактував форми грошового обігу:     - гроші, як простий засіб обігу товарів;    - гроші, як засіб обігу в якості грошового капіталу. Визначав такі функції грошей як міра вартості і засіб обігу.

Геніальні спроби теоретично усвідомити економічний устрій суспільства і визначити джерела його багатства були зроблені великими греками. Економічна думка Стародавньої Греції пов'язана з іме­нами Ксенофонта, Платона і Арістотеля.

Ксенофонт (430–354 рр. до н. є.) у трактаті «Домострой» дав характеристику зразкового, на його думку, господарства і зразкового громадянина. Його праця «Про до­ходи» – це спроба знайти вихід з економічної кризи в Афінах.

            Найважливіші ідеї трактату «Домострой» зводяться до таких висновків:

• природним поділом є поділ праці на розумову і фізич­ну, а людей – на вільних і рабів;

• будь-який товар має корисні властивості (споживну вар­тість) і здатний обмінюватись на інший товар (мінова вартість).

            Основною сферою економіки Ксенофонт вважав сільське господарство, яке називав «годувальником громадян», ос­новою добробуту народу. При цьому, розвиток землеробства визначає стан решти галузей виробництва. Разом з тим, він зневажливо ставився до ремесла, торгівлі, лихварства, фі­зичної праці, яку вважав заняттям рабів. Так, висловлюю­чи ставлення до ремесла, Ксенофонт писав, що воно «руй­нує тіло працюючого, змушуючи його вести сидячий спосіб життя і залишаючи мало часу для турботи про друзів і рідне місто». Рабство для нього було природним станом речей, а раби – живим знаряддям виробництва.

            Платон (428–347 рр. до н. є.) створив теорію ідеально­го суспільного ладу і виклав її в праці «Держава». Корін­ною ідеєю такого ладу є ідея справедливості; кожен зай­мається тим, до чого більш пристосований. Під справедли­вістю філософ мав на увазі так звану суцільну доброчесність, що об'єднує мудрість, мужність і що становить їх рівнова­гу. Платон проповідував знищення приватної власності, спільність дружин і дітей, державну регульованість шлюбів, суспільне виховання дітей, які не повинні знати своїх батьків.

            Інший проект «ідеальної держави» Платон виклав у праці «Закони».Він ґрунтується на принципах рівності та господарської самостійності сімейних господарств. У такому разі, щоб не спокушати людей збагаченням, пропонува­лось виділити кожній сім'ї окреме житло і рівноцінну ділян­ку землі. Кількість ділянок має бути незмінною, всі вони залишаються в державній власності, не можуть продава­тись, а лише переходять у спадок одного з дітей. Вартість лише однієї ділянки визначала «міру бідності», а «міра ба­гатства» визначалась учетверо більшою, надлишки мають надходити до державної скарбниці. Розмір державних по­датків встановлюється, виходячи з розмірів багатства (май­на) їх платників. За цим же критерієм усі громадяни поді­лялись на чотири майнових класи з правом переходу з од­ного класу до іншого в міру збагачення чи збідніння. Все це мало забезпечити майнову рівність, справедливість і мир у державі.

            Досліджуючи сутність грошей, давньогрецький філософ визначив такі їх функції: міра вартості, засіб обігу товарів і засіб нагромадження. Водночас, саме нагромадження гро­шей, як і торгівлю чи лихварство – його джерела, Платон називав недостойними для вільних греків заняттями. Він уперше виділив повноцінні (загальні) і неповноцінні (вну­трішні, місцеві) гроші.

            Арістотель (384–322 рр. до н. є.) заснував своє еконо­мічне вчення на принципі, що рабство – явище природне і завжди повинно бути основою виробництва.

      Ключові положення його праці «Політика» такі:

• обов'язкова наявність приватної власності;

• поділ видів діяльності на дві групи: економію і хрематистику.

            Під економією Арістотель розумів вивчення при­родних явищ, пов'язаних з виробництвом споживних вар­тостей; до неї ж відносив дрібну торгівлю, необхідну для задоволення потреб людей. Під хрематистикою – вивчен­ня протиприродних, на його думку, явищ, пов'язаних із нагромадженням грошей; сюди ж Арістотель зараховував і велику торгівлю. Відповідно до цього Арістотель встановив два види багатства: як сукупність споживних вартостей і як нагромадження грошей, або як сукупність мінових вар­тостей. Джерелом першого виду багатства він вважав зем­леробство і ремесло, називаваючи його природним, оскіль­ки воно виникає внаслідок виробничої діяльності та спря­моване на задоволення потреб людей, а його розміри обме­жені цими потребами. Другий вид багатства Арістотель називав протиприродним, оскільки воно виникає з обороту, не складається з предметів безпосереднього споживання і розміри його нічим не обмежуються. Таким чином, Арісто­тель схвалює економічну діяльність і засуджує хрематистику;

• гроші є співвимірювачами при обміні, і тому їх не можна позичати (монета не може породжувати монету). Арістотель вважав, що гроші стали «загальним засобом об­міну» внаслідок угоди;

• людина, на думку Арістотеля, – істота, яка не може жити поза суспільством і державою. Держава важливіша за сім'ю і окрему особу. Розглядаючи виховання як засіб зміцнення державного устрою, філософ вважав, що школи повинні бути тільки державними і в них всі громадяни, за винятком рабів, повинні отримувати однакове виховання, що привчає їх до державного порядку.

            Аналізуючи закономірності товарного обміну, Арістотель визначив, що він породжується поділом праці, сприяючи утворенню спільнот людей. Життєві блага, з одного боку, використовуються для споживання, а з іншого – для об­міну на інші блага. Власне, таким чином він підходить до розуміння двох сторін товару – як споживної і як мінової вартості, тобто його корисності та цінності. Арістотель ви­явив також розуміння того, що мінова вартість є зародко­вою формою товарних цін.

            Стародавній дослідник вивчав розвиток форм обміну, починаючи з простого обміну товару на товар (Т – Т), а потім і обмін товарів із посередництвом грошей (Т – Г – Т). Із появою грошей метою торгівлі стає хрематистика – нагромадження багатства в грошовій формі (Г – Т – Г", де Г" – гроші з торговельним прибутком). Таким чином, Арістотель розглядає дві форми грошей – гроші як простий засіб обігу товарів і як засіб обігу грошового капіталу.

            Необхідно підкреслити, що економічні погляди мис­лителів Стародавньої Греції Платона Ксенофонта і Арістотеля стали відправним пунктом для формування економіч­ної науки.