3. Історія криміналістики в Україні.

У розвитку вітчизняної криміналістики загальноприйнятим є її поділ на три етапи:

1 етап її становлення і накопичення емпіричного матеріалу (кінець ХІХ ст. 1930-і роки;

2 етап формування окремих криміналістичних теорій (кінець 1930-х років – кінець 1960-х років;

3 етап формування загальної теорії криміналістики і подальшого розвитку окремих її теорій (з кінця 1960-х до тепер і далі).

Вітчизняними криміналістами виступили:

Євген Федорович Буринський (1849-1912 рж.) – батько судової фотографії, засновник першої вітчизняної судово-експертної лабораторії. Започаткував основи судового почеркознавства, запровадив у криміналістиці принцип криміналістичної трансформації.

Микола Сергійович Бокаріус (1869-1931 р.ж.) – доктор медицини, відомий судовий медик і криміналіст, засновник і перший директор Харківського НДІ СЕ, засновник і редактор журналу “Архів кримінології і судової медицини.

Сергій Михайлович Потапов (1873-1957 р.ж.) – ініціатор створення теорії криміналістичної ідентифікації. Першим читав курс кримінальної техніки. З 1914 по 1919 рр. завідував Київським кабінетом н/с експертизи, а з 1920 по 1922 рр. був старшим науковим співробітником Одеської лабораторії н/с експертизи.

Серій Іванович Тихенко (1896-1971 р.ж.) – професор криміналістики, заслужений діяч науки і техніки, автор багатьох наукових досліджень у галузі судової експертизи, а також розробки методики розслідування розкрадань.

Микола Прокопович Макаренко (1874-1945 р.ж.) – професор, завідувач кабінету науково-судової експертизи в Одесі з першого дня його утворення в 1914 році, а потім керівник Одеського НДІ СЕ (1925-1938 рр.) Працював над розробкою техніки розслідування злочинів.

Іван Миколайович Якімов (1884-1954 р.ж.) – започаткував единий методичний підхід до розслідування злочинів, детально дослідив різновиди слідчого огляду, розробив основи обшуку. Автор перших методичних посібників з криміналістики.

Сергій Миколайович Матвіїв (1881-1937 р.ж.) – доктор медицини і криміналістики. Сфера діяльності – експертиза речових доказів. Широкий розголос отримали його праці щодо дослідження розбитого скла: він встановив ознаки, за якими можна визначити напрям пострілу або нанесення удару.

Цей перелік за бажанням можна продовжити.

На етапі виникнення і становлення криміналістики вона вважалась прикладною технічною дисципліною (так вважали у своїх працях Роберт Юліанович Манс, Володимир Іустинович Громов, Емелян Ушерович Зіцер.

Однак шлях розвитку криміналістики, дослідження проблем криміналістичної тактики і особливо методики розслідування злочинів видозмінював погляди на природу цієї науки: поряд з концепцією криміналістики – технічної дисципліни – виникли уявлення про неї як про правову науку, а згодом під впливом процесів інтеграції і диференціації наукового знання - як про міждисциплінну сферу юридичного наукового знання, якій властивий інтегральний характер.

4. Сучасний стан і перспективи розвитку криміналістики в Україні.

Сучасний стан розвитку криміналістики в Україні характеризується формуванням загальної теорії криміналістики, розробкою і впровадженням сучасних науково-технічних засобів і інформаційних технологій в практику боротьби зі злочинністю, удосконаленням прийомів криміна¬лістичної тактики, запропонуванням методик розслідування нових видів злочинів. Розвиток криміналістики пов'язаний з формуванням певних наукових шкіл криміналістів. Інтенсивно розвиваються всі розділи криміналістики, виникають нові напрями, теорії та вчення.

Важливим свідченням високого рівня розвитку криміналістики в Україні є підготовка і видання підручників.

За часів незалежності України перший підручник для юридичних вищих навчальних закладів і юридичних фа¬культетів був підготовлений у 1998 р. колективом викладачів кафедри криміналістики Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого «Криміналістика. Криміналістична тактика і методика розслідування злочинів» за редакцією В. Ю. Шепітька.

На сучасному етапі наукові дослідження з криміналістики проводяться на кафедрах криміналістики вищих юридичних навчальних закладів, у науково-дослідних установах України (Інституті вивчення проблем злочинності Академії правових наук України (з 1995 р.); Науково-дослідному інституті проблем боротьби зі злочинністю Націо¬нальної академії внутрішніх справ України (з 1997 р.); Міжвідомчому науково-дослідному центрі з проблем боротьби з організованою злочинністю при Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України (з 1995 р.); Харківському центрі вивчення організованої злочинності (з 1998 р.), а також у науково-дослідних експертних установах (науково-дослідних інститутах судових експертиз Міністерства юстиції України; Державному науково-дослідному експерт¬но-криміналістичному центрі МВС України та підпоряд¬кованих йому науково-дослідних експертно-криміналістичних центрах на місцях).