30. Поняття форми держави

Типологія держав тісно пов’язана з поняттям форми держави. Особливості кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу її організаційного устрою та методів здійснення державної влади.

Чіткого співвідношення між типом і формою держави немає. З одного боку, в межах держави того самого типу можуть мати місце різні форми організації і діяльності державної влади, а з іншої – держави різного типу можуть мати однакову форму.

Своєрідність конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості суспільства і державного життя, завданнями і цілями, що ставить перед собою держава. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо залежить від її змісту і визначається ним.

Серйозний вплив на форму держави справляють культурний рівень народу, його історичні традиції, характер релігійного світогляду, національні особливості, природні умови проживання та інші чинники. Специфіку форми держави визначає також характер взаємин держави і її органів з недержавними організаціями (партіями, профспілками, суспільними рухами, церквою й іншими об’єднаннями).

Отже, форма держави – це така її складна характеристика, яка містить у собі три взаємозалежних елементи: форму державного правління, форму державного устрою і форму державного режиму.

У різних країнах державні форми мають свої особливості, характерні ознаки, що у міру суспільного розвитку наповняються новим змістом, збагачуючись у взаємозв’язку та взаємодії. Разом з тим форма наявних держав, особливо сучасних, має загальні ознаки, що дозволяє дати визначення кожному елементу.

Форма державного правління визначає структуру вищих органів державної влади, порядок їх створення і розподіл повноважень між ними. За формами правління держави поділяються на монархії та республіки.

Монархія – це така форма правління, за якої верховна влада здійснюється одноособово і, як правило, переходить у спадщину.Основними ознаками класичної монархічної держави є:

• існування одноосібного глави держави, який користується своєю владою довічно (цар, король, імператор, шах)

• спадковість верховної влади

• юридична безвідповідальність монарха

Монархія виникла в умовах рабовласницького суспільства. За феодалізму вона була основною формою державного правління. У демократичному суспільстві збереглися лише традиційні, в основному формальні риси монархічного правління. У свою чергу, монархія поділяється на абсолютну та конституційну.

Абсолютна (необмежена) монархія – форма правління, за якої верховна державна влада за законом цілком належить одній особі. Виникнення абсолютизму пов’язане з процесом зародження буржуазних відносин і початком розпаду феодалізму. До найбільш істотних рис абсолютної монархії відносяться ліквідація чи повний занепад станових представницьких установ, юридично необмежена влада монарха, наявність у його безпосередньому підпорядкуванні та розпорядженні постійної армії, поліції і розвинутого бюрократичного апарату.

Конституційна (обмежена) монархія – це така форма правління, за якої влада монарха значно обмежена представницьким органом. Зазвичай таке обмеження визначається конституцією, затверджуваною парламентом. Монарх при цьому не в праві змінити основний закон.

Як форма правління, конституційна монархія виникає в період становлення буржуазного суспільства. Формально вона не втратила свого значення в ряді країн Європи та Азії й досі.

Конституційна монархія буває парламентською та дуалістичною.

Парламентська монархія має такі ознаки:

• уряд формується з представників партії (чи партій), що отримали більшість голосів на виборах у парламент

• лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає главою уряду

• у законодавчій, виконавчій і судовій сферах влада монарха є символічною

• законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом

• уряд відповідно до конституції несе відповідальність не перед монархом, а перед парламентом.

Прикладами такої монархії можна вважати Великобританію, Бельгію, Данію.

За дуалістичної монархії державна влада носить подвійний характер: юридично і фактично розділена між урядом, який формує монарх, та парламентом. Уряд у дуалістичних монархіях формується незалежно від партійного складу в парламенті і не відповідальний перед ним. Подібна форма правління існувала в кайзерівській Німеччині (1871-1918), зараз існує у Марокко.

У деяких державах монарх очолює не тільки світське, але й релігійне управління країною. Такі монархії називаються теократичними (Саудівська Аравія).

Республіка – це така форма правління, за якої верховна влада здійснюється органами, обраними населенням на певний строк.

Загальними ознаками республіканської форми правління є:

• існування одноособового чи колегіального глави держави

• виборність на певний строк глави держави та інших верховних органів державної влади

• здійснення державної влади не за власною волею, а за дорученням народу

• можлива юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом.

Республіканська форма правління найперше сформувалась у Афінській державі. З розвитком громадянського суспільства вона видозмінювалась, здобувала нових ознак, все більше наповнювалась демократичним змістом. Республіки поділяються на парламентські, президентські та змішані.

Парламентська республіка – різновид сучасної форми державного правління, за якої верховна роль в організації державного життя належить парламенту.

У такій республіці уряд формується парламентським шляхом з кола депутатів, що належать до партій, які володіють більшістю голосів у парламенті. Уряд несе колективну відповідальність перед парламентом за свою діяльність. Він залишається при владі доти, поки в парламенті має підтримку більшості.

Як правило, глава держави в подібних республіках вибирається парламентом або спеціально утвореною парламентською колегією. Призначення парламентом глави держави є головним видом парламентського контролю над виконавчою владою.

Парламентарна форма республіканського правління вибудовує таку структуру вищих органів державної влади, за якої реально забезпечується демократизм громадянського життя, свобода особи, соціальна справедливість. До парламентарних республік можна віднести ФРН, Австрію, Швейцарію, Ісландію, Ірландію.

Президентська республіка – один з різновидів сучасної форми державного правління, за якої повноваження глави держави і глави уряду поєднуються у руках президента.

Найбільш характерні риси президентської республіки:

• позапарламентський метод обрання президента та формування уряду

• відповідальність уряду виключно перед президентом

• ширші, ніж у парламентарній республіці, повноваження глави держави

Президентськими республіками є США, Російська Федерація.

Характерним для всіх президентських республік, незважаючи на їх розмаїтість, є те, що президент сполучає повноваження глави держави і глави уряду. Наділяється він також й іншими важливими повноваженнями: має право розпуску парламенту, є верховним головнокомандувачем, оголошує надзвичайний стан, накладає вето на закони, головує в уряді тощо.

У країнах Латинської Америки та СНД часто мають місце «суперпрезидентські» республіки. За цієї форми республіки глава держави та виконавча влада є практично неконтрольовані законодавчою і судовою владою. Це особливий конгломерат традиційної форми з напівдиктаторським управлінням.

Змішаною республікою є держава, у якій поєднуються риси президентської та парламентської республіки. Як правило, тут наявний президент, який обирається народом, проте не має значних повноважень щодо впливу на діяльність виконавчої влади і змушений ділити їх з парламентом. Якщо при цьому повноваження президента домінують, мова йде про президентсько-парламентську республіку (наприклад – Франція, Україна до реформи 2006 року), в іншому разі наявна парламентсько-президентська модель (Україна).

31-33. Форма державного правління. Монархія: поняття та види. Поняття та види республіки

Форма державного правління визначає структуру вищих органів державної влади, порядок їх створення і розподіл повноважень між ними. За формами правління держави поділяються на монархії та республіки.

Монархія – це така форма правління, за якої верховна влада здійснюється одноособово і, як правило, переходить у спадщину. Основними ознаками класичної монархічної держави є:

• існування одноосібного глави держави, який користується своєю владою довічно (цар, король, імператор, шах)

• спадковість верховної влади

• юридична безвідповідальність монарха

Монархія виникла в умовах рабовласницького суспільства. За феодалізму вона була основною формою державного правління. У демократичному суспільстві збереглися лише традиційні, в основному формальні риси монархічного правління. У свою чергу, монархія поділяється на абсолютну та конституційну.

Абсолютна (необмежена) монархія – форма правління, за якої верховна державна влада за законом цілком належить одній особі. Виникнення абсолютизму пов’язане з процесом зародження буржуазних відносин і початком розпаду феодалізму. До найбільш істотних рис абсолютної монархії відносяться ліквідація чи повний занепад станових представницьких установ, юридично необмежена влада монарха, наявність у його безпосередньому підпорядкуванні та розпорядженні постійної армії, поліції і розвинутого бюрократичного апарату.

Конституційна (обмежена) монархія – це така форма правління, за якої влада монарха значно обмежена представницьким органом. Зазвичай таке обмеження визначається конституцією, затверджуваною парламентом. Монарх при цьому не в праві змінити основний закон.

Як форма правління, конституційна монархія виникає в період становлення буржуазного суспільства. Формально вона не втратила свого значення в ряді країн Європи та Азії й досі.

Конституційна монархія буває парламентською та дуалістичною.

Парламентська монархія має такі ознаки:

• уряд формується з представників партії (чи партій), що отримали більшість голосів на виборах у парламент

• лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає главою уряду

• у законодавчій, виконавчій і судовій сферах влада монарха є символічною

• законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом

• уряд відповідно до конституції несе відповідальність не перед монархом, а перед парламентом.

Прикладами такої монархії можна вважати Великобританію, Бельгію, Данію.

За дуалістичної монархії державна влада носить подвійний характер: юридично і фактично розділена між урядом, який формує монарх, та парламентом. Уряд у дуалістичних монархіях формується незалежно від партійного складу в парламенті і не відповідальний перед ним. Подібна форма правління існувала в кайзерівській Німеччині (1871-1918), зараз існує у Марокко.

У деяких державах монарх очолює не тільки світське, але й релігійне управління країною. Такі монархії називаються теократичними (Саудівська Аравія).

Республіка – це така форма правління, за якої верховна влада здійснюється органами, обраними населенням на певний строк.

Загальними ознаками республіканської форми правління є:

• існування одноособового чи колегіального глави держави

• виборність на певний строк глави держави та інших верховних органів державної влади

• здійснення державної влади не за власною волею, а за дорученням народу

• можлива юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом.

Республіканська форма правління найперше сформувалась у Афінській державі. З розвитком громадянського суспільства вона видозмінювалась, здобувала нових ознак, все більше наповнювалась демократичним змістом. Республіки поділяються на парламентські, президентські та змішані.

Парламентська республіка – різновид сучасної форми державного правління, за якої верховна роль в організації державного життя належить парламенту.

У такій республіці уряд формується парламентським шляхом з кола депутатів, що належать до партій, які володіють більшістю голосів у парламенті. Уряд несе колективну відповідальність перед парламентом за свою діяльність. Він залишається при владі доти, поки в парламенті має підтримку більшості.

Як правило, глава держави в подібних республіках вибирається парламентом або спеціально утвореною парламентською колегією. Призначення парламентом глави держави є головним видом парламентського контролю над виконавчою владою.

Парламентарна форма республіканського правління вибудовує таку структуру вищих органів державної влади, за якої реально забезпечується демократизм громадянського життя, свобода особи, соціальна справедливість. До парламентарних республік можна віднести ФРН, Австрію, Швейцарію, Ісландію, Ірландію.

Президентська республіка – один з різновидів сучасної форми державного правління, за якої повноваження глави держави і глави уряду поєднуються у руках президента.

Найбільш характерні риси президентської республіки:

• позапарламентський метод обрання президента та формування уряду

• відповідальність уряду виключно перед президентом

• ширші, ніж у парламентарній республіці, повноваження глави держави

Президентськими республіками є США, Російська Федерація.

Характерним для всіх президентських республік, незважаючи на їх розмаїтість, є те, що президент сполучає повноваження глави держави і глави уряду. Наділяється він також й іншими важливими повноваженнями: має право розпуску парламенту, є верховним головнокомандувачем, оголошує надзвичайний стан, накладає вето на закони, головує в уряді тощо.

У країнах Латинської Америки та СНД часто мають місце «суперпрезидентські» республіки. За цієї форми республіки глава держави та виконавча влада є практично неконтрольовані законодавчою і судовою владою. Це особливий конгломерат традиційної форми з напівдиктаторським управлінням.

Змішаною республікою є держава, у якій поєднуються риси президентської та парламентської республіки. Як правило, тут наявний президент, який обирається народом, проте не має значних повноважень щодо впливу на діяльність виконавчої влади і змушений ділити їх з парламентом. Якщо при цьому повноваження президента домінують, мова йде про президентсько-парламентську республіку (наприклад – Франція, Україна до реформи 2006 року), в іншому разі наявна парламентсько-президентська модель (Україна).

34. Процес становлення форми правління в Україні

Попри той факт, що дану форму в її багатоваріантності сприйнято в усіх країнах-членах СНД, в Україні, де чинний Основний Закон був прийнятий у ситуації гострого протистояння президентської й законодавчої влад і де зберігаються умови триваючої незавершеності первісної інституціалізації державного механізму, виникають певні невизначеності щодо правового статусу тих чи інших органів влади і їх ролі в загальній системі стримувань і противаг.

Чинна Конституція сприйняла модель поділу функцій влади, запропоновану Конституційним Договором 1995 р. Фактично Конституція України запровадила президентсько-парламентарну форму правління [3, 22], з досить вагомими повноваженнями Президента України в різних сферах, зокрема у виконавчій та законодавчій. Ця точка зору в теоретичному аспекті залишається дискусійною, однак попередній досвід державно-правової практики в Україні довів істинність твердження про президентсько-парламентарну версію форми правління.

Змішана форма правління, з точки зору швидкого й рішучого реформування суспільних відносин не є надто ефективною в умовах, коли суспільство є політично неоднорідним і ця неоднорідність знаходить своє відображення у вищих владних структурах. Але змішана форма правління, яка функціонує в Україні, є виправданою [12, 66-75] хоча б у тому відношенні, що вона встановлює таку динамічно змінну форму правління, яка визначається фактичною розстановкою політичних сил і реальним політичним процесом [11, 12]; вона довела свою життєздатність завдяки встановленій відносній рівновазі між законодавчою владою і владою Президента України. Тому хоча співробітництво різних гілок влади в сучасній Україні вирішальною мірою залежить не від формальних конституційних механізмів, а від політичної волі, не має підстав піддавати сумніву факт здійснення самого принципу поділу влади. Тому висновок про кризу в цілому принципу поділу влади в Україні був би некоректним. При цьому необхідно вказати на недостатню ефективність механізмів стримувань і противаг, зумовлених змодельованою в Основному Законі України формою правління [4, 20], відсутністю на рівні Основного Закону України належного нормативного механізму дотримання принципу єдності державної влади, теоретичними постулатами, конкретними політичними умовами здійснення влади в Україні, що дає підставу говорити про окремі елементи кризи діючої системи поділу функцій влади.

При запровадженні в Україні змішаної форми правління не було враховано те, що така форма правління не створює вагомої переваги ні Президенту України, ні Парламенту, що вона призводить до утворення нетривкої й відносної рівноваги між ними, за якої жодна із сторін не має вирішальних повноважень [5, 34]. Фактично в чинній Конституції України був закріплений механізм протистояння президентської та парламентської гілок влади, що й визнали Парламент та Президент України [7, 3]. У результаті такої рівноваги виявляється неможливим здійснити масштабні політико-економічні зміни за ініціативою лише однієї сторони без блокування їх іншою стороною.

На жаль Конституція України не містить ретельно відпрацьованого механізму вирішення протиріч і розбіжностей між окремими гілками влади, механізму їх узгодженого функціонування [2, 9-10], а тому не може дати відповіді на всі питання, які постають у процесі здійснення влади. Вироблення зазначеного механізму залишається актуальним завданням політичної і правової наук.

Стосовно ефективності змішаної форми правління в її парламентарно-президентському різновиді в сучасній Україні, з огляду на реалії політичного процесу, слід вказати, що запровадження в Україні парламентарно-президентської форми правління супроводжуватиметься суттєвими труднощами, оскільки така форма правління, як “правління партій”, може реально функціонувати лише за умов існування сформованої і стабільної партійної системи [18, 112], а точніше, як зазначає Дж. Сарторі, парламентсько-пристосованих партій [16, 89] та, відповідно, наявності усталеної партійно-політичної структури Парламенту [20, 217]. Повноцінний парламентаризм утверджується лише за наявності сильних центристських партій [15, 14]. Тим більше неможливий перехід України до парламентарної республіки. Класична форма парламентаризму (на зразок Четвертої Французької республіки 1946-1958 рр. чи сучасної Німеччини) є неможливою в політично неструктурованому суспільстві, де несформована відповідна партійна система, яка б уможливила створення стабільної парламентської більшості, і яка б, у свою чергу, формувала уряд, спроможний ефективно розв’язувати комплекс завдань, пов’язаних із необхідністю здійснення системних перетворень у суспільстві та державі. Між тим партійна система сучасної України не передбачає на даному етапі утвердження реального парламентаризму. Більшість політичних партій в Україні – нечисельні, не мають широкої соціальної бази [6, 36] (соціологічні дані свідчать, що жодна з політичних партій і сил, як провладних так опозиційних, не користуються підтримкою переважної більшості громадян [19, 69]), не справляють серйозного впливу на політичне життя України і повноцінно не виконують належних їм, як політичним партіям, функцій [10, 76]. За цієї умови перекладання на Парламент України надмірних повноважень при його реальній неспроможності їх виконання може скомпрометувати саму ідею парламентаризму. Стає очевидним, що перехід до змішаної парламентарно-президентської форми правління в Україні і нової моделі взаємовідносин між законодавчою й виконавчою гілками влади безпосередньо залежатиме від реформування партійної системи України: формування небагатьох потужних центристських партій.