2.4 Пароніми

Терміном паронімія (від гр. para — біля, поряд і опута — ім'я) зазвичай називають таке мовне явище, коли два слова, схожі за звучанням, але різні за значенням, помилково вживають одне замість іншого, наприклад: боцман замість лоцман, кремінь замість кремній. Слова, які утворюють такі пари, називаються паронімами.

Уживання одного слова замість іншого пояснюється не тільки подібністю звучання, але в деяких випадках і подібністю лексичних значень. Та все ж причиною помилки є недостатньо точне знання значення одного зі слів або навіть обох. Наприклад: «Марія Смірнова належала до тієї незначної категорії студентів, які на перших курсах плутають гігієну з гієною» (З газети).

Існує два погляди на явище паронімії.

У вужчому розумінні пароніми — це близькі за звучанням і написанням слова, що мають наголос на тому самому складі, належать до однієї частини мови і до однієї тематичної групи, але мають відмінності у значенні. У такому розумінні пароніми сприймаються як одне з джерел мовних труднощів, бо при недостатньому знанні словникового складу та значень слів мовець може вживати одне слово замість іншого. До таких слів належать пароніми адресат — адресант, компанія — кампанія, афект — ефект, раунд — раут, жакет — жилет.

У ширшому розумінні пароніми — це будь-які співзвучні слова, які не належать до омонімів, бо не цілком збігаються у звучанні.

Серед паронімів значне місце посідають іменники одного граматичного роду: абрис — обрис, ампер — ампір, галка — галька; рідше вони належать до різних родів: актиній — актинія, базилік — базиліка. Прикметників серед паронімів значно менше: ароматичний — ароматний, високий — висотний, громадський — громадянський. Ще менше серед паронімів дієслів: багрити — багріти — багровіти, зачинати — зачиняти. Інші частини мови паронімічних пар майже не утворюють.

Паронімія зустрічається не тільки серед загальних назв, але й серед власних, наприклад, прізвищ людей: Сосюра — Соссюр, Чаплигін — Чапигін, Ей-зенштейн — Енштейн; географічних назв: Абакан — Абадан, Австрія — Австралія, Будапешт — Бухарест, Швейцарія — Швеція.

Паронімія належить до виражальних засобів у художньому мовленні, в поезії часто є засобом звукопису:

Матерія — первинна.

Це — провина

(Як не моя й не Божа, то чия?)

Ю.Андрухович

Випадкова співзвучність слів використовується у такому виді словесної гри, як парономазія — навмисне зближення паронімів та інших співзвучних слів для посилення формальної та змістової організації тексту та для створення комічного ефекту.

Парономастичні пари конструюються письменниками (журналістами) свідомо, для більш яскравого опису подій, явищ.

«Це не ферма, а, насравді, одна лише форма, тобто пуста забава під фірмою взірцевого сільського господарства» (А. Чехов).

Поділ лексики за походженням

За походженням слова поділяють на власне українські та запозичені з інших мов.

Власне українські слова, наприклад: вогнище, чемний, нищити, впродовж, проте.

Запозичені слова, наприклад: комп'ютер, ейфорія, анонс.

Словниковий склад мови постійно поповнюється як словами, що створюються на основі українських словотвірних засобів, так і запозиченими з багатьох мов: грецької (філологія, музей, театр), латинської (клас, аудиторія, конституція), німецької (бутерброд, солдат), англійської (аскетбол, дизайн), французької (кашне, пюре, пальто), італійської (соло, тріо, акорд) та інших.

Запозичення з різних мов відбулося за різних часів. Багато запозичених слів стали настільки звичними для нас, що вже не відчувається їхнє чужомовне походження (панчохи, цукор, кавун), інші навіть не набули здатності змінюватися за законами української граматики (меню, тріо, кашне).

Більшість сучасних українських імен є також запозиченими. Втративши своє первинне значення, з грецької мови прийшли до нас і стали іменами слова: Анатолій (схід сонця), Андрій (сміливий, мужній), Василь (царський), Зоя (життя), Галина (спокій), Катерина (чиста). З латинської мови запозичено імена: Валентин (сильний), Вікторія (перемога), Марина (морська). Від скандинавських народів прийшли до нас імена: Гліб (нащадок бога), Ігор (захисник).

Визначити іншомовне слово можна за фонети-ко-граматичним оформленням та лексичним знаенням. Скажімо, звук і літера ф не властиві для слов'янських мов, і всі слова в українській мові, що мають цей звук і, відповідно, літеру, за походженням є грецизмами та латинізмами: фізика, фігура, фокус, фея, факт тощо. Тюркізми характиризуються наявністю кількох звуків а: сарай, базар, баклажан, байрак, кабан, сазан, чабан, барабан.

Початковий звук і літера а взагалі характерні тільки для іншомовних слів, зокрема для арабських (алгебра, алкоголь), латинських (аудиторія, абітурієнт, ангіна), грецьких (алфавіт, автор, архів, азот, афоризм, анемія, автономія).

Грецькі запозичення можна розпізнати за наявністю буквосполучень- пс, кс (психологія, ксерокс, скелет), кореневих частин бібліо-, гео-, біо-, лог-, фон- (бібліотека, геологія, біологія, філолог, фонетика). Такі запозичення є термінами з різних сфер суспільного та наукового життя: демократія, космос, ідея, метод, аналіз, історія, граматика, діалог.

У сучасній українській мові багато слів французького походження (бульйон, амплуа, пляж, кутюрье, гаде), німецького (ранг, шнапс, ґрунт, ландшафт), англійського (леді, джем, футбол, спонсор, менеджер), голландського (гавань, лоцман, краб, трос), італійського (піаніно, спагеті, мафія, мадонна), іспанського (корида, танго, фієста), польського (пані, ґудзик, мазурка, повидло).

Деякі запозичені слова вживаються як синоніми власне українських слів (лінгвістика — мовознавство, мемуари — спогади, емоції — почуття) і можуть відрізнятися від них сферою застосування в певних формах і стилях мовлення.

Запозиченими словами не слід зловживати. Як правило, вони доречні тоді, коли у мові немає власне українського слова з потрібним відтінком лексичного значення або стилістичного забарвлення.