2.4. Система страхування вкладів та тенденції її розвитку

Страхування (гарантування) вкладів – це комплекс заходів центрального банку, спрямований на гарантію, обмежене чи повне покриття вкладів населення у разі настання ситуації їх недоступності.

В міжнародній банківській практиці використовують такі підходи до страхування депозитів:

– очевидна відмова від захисту вкладів (застосовують у Новій Зеландії, де спеціальні вимоги щодо прозорості банківських операцій дають змогу потенційному вкладнику самому оцінити перспективи повернення своїх коштів, знаючи про стан банку);

– визначення законом переважного права вимоги вкладників банку перед іншими вимогами за ліквідації банку-банкрута (в Австралії та Монголії);

– нез’ясованість щодо покриття;

– неочевидна гарантія (спеціальних законів чи фондів немає, кошти для фондів не резервуються, однак за заявами відповідних осіб вклади громадян можуть бути відшкодовані, суму компенсацій визначає влада);

– обмежене покриття (гарантії поширюються на частину вкладу, на окремі види вкладів, є державний, змішаний або приватний страхові фонди – найпоширеніший підхід);

– повне покриття (застосовують в умовах системної кризи, після нормалізації, зазвичай, замінюють на систему обмеженого покриття, як це було у Швеції та Фінляндії).

За класифікацією МВФ системи страхування поділяють на два основні види:

1) експліцитний (формальний, відкритий);

2) імпліцитний (неформальний, прихований).

Неформальний вид системи страхування депозитів характеризується, зазвичай, відсутністю:

– законодавчих засад, що передбачають юридичну відповідальність (фінансову допомогу здійснюють відповідно до практики минулих років або за заявою офіційних осіб);

– необхідних правил, пов’язаних із масштабами та видами компенсацій (фінансову допомогу в разі неплатоспроможності банку здійснюють вибірково);

– конкретного фонду для надання фінансової допомоги.

Переваги неформальної системи полягають в однаковій захищеності вкладників незначних і великих коштів та відсутності необхідності для держави організовувати страховий фонд. Її недоліками є те, що рішення про санацію банку залежить від частки держави у цьому банку, приватним банкам, що мають певні проблеми, допомога, зазвичай, не надається, уряд самостійно ухвалює рішення щодо банкрутства банків.

Формальна система страхування банківських депозитів чітко передбачає юридичні, адміністративні, фінансові умови, визначені низкою законів та законодавчих актів. Звичайно, держава визначає типи інститутів та депозити, що підлягають страхуванню, межі страхування (ліміти страхових внесків та виплат), право управління та участі, порядок фінансування, умови неплатоспроможності, порядок та процедуру банкрутства банку.

Більшість розвинених країн почали використовувати формальну систему страхування депозитів з 80-х років XX ст. – після низки банківських криз.

У банківській практиці використовують два підходи до системи страхування депозитів:

– централізована система страхування;

– децентралізована система страхування.

Централізована система страхування передбачає створення міжбанківського фонду страхування чи гарантування депозитів, що формується за рахунок внесків комерційних банків (первісних, регулярних та спеціальних), які працюють із вкладами фізичних осіб.

Децентралізована система страхування передбачає створення страхового резерву безпосередньо на рівні комерційного банку. Зазвичай, резерву підлягає певний процент вкладів фізичних осіб. Це так званий індивідуальний принцип страхування.

Нині в Україні існує централізована система страхування вкладів фізичних осіб через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО).

ФГВФО діє за рахунок початкового внеску НБУ в сумі 20 млн грн, а також за рахунок початкового збору банків – учасників фонду в розмірі 1% зареєстрованого статутного фонду та внесків комерційних банків двічі на рік по 0,25% від загальної суми вкладів фізичних осіб, включаючи нараховані на них проценти.

ФГВФО – це державна спеціалізована економічно самостійна установа, керівними органами якої є адміністративна рада і виконавча дирекція. До складу адміністративної ради входять:

– два представники Кабінету Міністрів України;

– два представники НБУ;

– представник Асоціації українських банків.

Згідно із законодавством, акціонери та члени управління комерційного банку не можуть входити до складу адміністративної ради ФГВФО.

Основним завданням ФГВФО є забезпечення захисту прав вкладників комерційних банків – членів фонду відшкодуванням втрат за вкладами фізичних осіб у разі їх недоступності, а також акумулювання сум внесків комерційних банків та інших коштів для виплати вкладникам відшкодування.

Іншим важливим аспектом ефективності функціонування системи захисту вкладів є типи депозитів, які можуть покриватися коштами фонду.

Відповідно до законодавства Фонд відшкодовує вклади, розміщені у готівковій чи безготівковій формах у банку – учаснику Фонду незалежно від виду валюти вкладу.

ФГВФО не відшкодовує суми за вкладами у банку, де вони стали недоступними таким особам:

– акціонерам банку, частка яких у статутному капіталі банку – понад 10%;

– аудиторам, які здійснювали аудиторську перевірку банку впродовж останніх трьох років;

– вкладникам, які мали в банку фінансові привілеї та пільгові проценти, що призвели до погіршення фінансового стану банку;

– вкладникам, які не ідентифіковані ліквідатором банку.

Складним і важливим пунктом системи гарантування депозитів є встановлення максимальної суми захисту на одного вкладника, зокрема: у США гарантована межа повернення на одного вкладника – 100 тис. дол. США, у Канаді – 60 тис. канадських дол., у країнах, які є членами Європейського Союзу, – 20 тис. євро.

Законом України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», ухваленим 2001 p., передбачена мінімальна сума відшкодування коштів із ФГВФО (200 тис. грн).