§ 3. Соціальне питання й утопічний соціалізм

Ідеї соціалізму й комунізму мають давню історію, однак лише в XIX ст. вони виходять на передній план політичного життя і стають предметом гострих політичних дискусій. Їх актуалізація викликана рядом обставин, серед яких слід шукати насамперед суперечності того процесу, модернізації суспільного життя західних країн, початок якому поклали промисловий переворот і англійська й французька буржуазні революції. Починаючи з перших десятиліть минулого сторіччя впливовим фактором європейського політичного життя стає робітничий рух, ідеологи якого піддають гострій критиці існуючу економічну систему і весь буржуазний лад.

В центр політичної боротьби тепер висувається соціальне питання — питання про справедливість існуючої системи виробництва та розподілу матеріальних благ, яка створює можливість присвоєння результатів праці тими, хто не працює. Завдяки сен-сімоністам і марксистам до лексикону європейської політичної думки входять терміни «буржуазія» та «пролетаріат»; справедливе вирішення соціального пи¬тання тепер ставиться у прямий зв'язок із фундаментальною реорганізацією суспільства, насамперед із знищенням «панування буржуазії». Європейський соціалізм початку минулого сторіччя має багато різновидів. Соціалістична критика буржуазного суспільства має певні спільні риси з його кон¬сервативною критикою, однак вона принципово відрізняється від консерватизму передусім тим, що спрямована в майбутнє, а не в минуле. Найбільш адекватне теоретичне оформлення вимоги та загальні настрої робітників знаходять у соціалістичних і комуністичних вченнях, де на відміну від лібералізму та консерватизму йдеться не стільки про свободи и права особистості, скільки про нову організацію соціально-економічного життя.

Ефективного вирішення соціального питання, як переконані прихильники соціалізму й комунізму, можна досягти не шляхом розвитку індивідуальної ініціативи, конкуренції та політичного плюралізму, а через посилення суспільного контролю над виробництвом і розподілом матеріальних благ та відповідного перевиховання людей на колективних засадах. Акцентуючи увагу на значенні праці та матеріально-виробничої сфери в цілому, прихильники соціальних ідей вимагають водночас ліквідації інституту приватної власності на засоби виробництва (вимога «спільності май¬на» чи «суспільної власності» — одна з найголовніших у вченнях починаючи з античних часів). Для більшості цих учень характерна недооцінка значення правових і політичних інститутів представницької демократії, яка поєднується з переоцінкою значення і можливостей соціального експерименту та вольових методів суспільної організації.

Оцінюючи соціальні наслідки французької революції 1889—1894 рр., ідеологи соціалізму, як правило, вказують на суперечність між їх лозунгами та реальними наслідками. Гасла свободи, рівності й братерства, проголошені революцією, не були реалізовані на практиці, і новий суспільний лад не тільки не знищував нерівності й експлуатації, а й посилив їх. Тому він сам заслуговує знищення, і на його уламках мусить бути вибудуване справедливе суспільство. Починаючи з праці Ф. Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки» в літературі набуває поширення поділ соціалізму на утопічний і науковий. Для такого поділу існують певні підстави, однак його не слід абсолютизувати. Се¬ред соціалістів-утопістів були теоретики рангу Сен-Сімона, які стояли на рівні науки свого часу і внесли вагомий доробок у суспільствознавство. Водночас далеко не все в «науковому соціалізмі» витримало перевірку часом.

Більшість представників утопічного соціалізму прагнуть поставити соціальне знання на службу практичної реорганізації суспільства на справедливих засадах. Вони усвідомлюють, що реформування суспільного устрою тим чи іншим чином пов'язане з перебудовою відносин у матеріально-виробничій сфері. Як зауважив Лоренц фон Штейн, ідеологи соціалізму виходять з уявлення про громадянське суспільство як систему, закономірності якої визначають характер державного устрою. Цим зумовлене, зокрема, прагнення соціалістів-утопістів до створення нових виробничих осередків — асоціацій, фаланстерів і т. п., де б можна було на практиці втілити справедливі стосунки між людьми.

Політичний слід в історії соціологічної думки лишила творчість Анрі де Сен-Сімона, вчителя і попередника О.Конта, котрого іноді називають «хрещеним батьком» соціології. Він не лише накреслив основні контури проекту «позитивної» реорганізації наукового знання, реалізувати який випала доля Конту, а й висловив ряд глибоких ідей щодо природи суспільного устрою західноєвропейських країн пореволюційної доби. Залишаючись іще на ґрунті ідеалістичного розуміння закономірностей суспільного розвитку, Сен-Сімон водночас усвідомлює історичну необхідність пе¬реходу «від устрою феодального і теологічного до устрою індустріального і наукового». Сен-Сімонова концепція «індустріального суспільства» побудована на принципі протиставлення трудящих класів і класів «непрацюючих». Індустрія в його розумінні — це не лише те, що пов'язане з матеріальним виробництвом. Вона включає в себе усі різновиди творчої діяльності людини, спрямованої на примноження спільного блага.

Корінна суперечність сучасності криється, на його думку, у тому, що ключові позиції в суспільстві індустріалів продовжують займати представники старої феодально-аристо¬кратичної верстви. Індустріальна та феодальна системи являють собою головні форми суспільної організації, які знає людська історія від доби виникнення цивілізації. Феодальне суспільство Сен-Сімон називає ще «мілітарним», підкреслюючи, що типовою формою суспільного зв'язку між людь¬ми тут виступає насилля, на той час в індустріальній системі людські стосунки будуються на принципах домовленості і співпраці. Пізніше опозиція «мілітаризм — індустріалізм» була переосмислена Г.Спенсером, який теж веде мову про принципову відмінність між мілітарними і торгівельними суспільствами. 3 розвитком індустрії, як передбачав Сен-Сімон, має зростати значення організаційно-управлінського фактору в суспільному житті. Ідеалом суспільного устрою він вважає стан, коли «влада над людьми» поступиться місцем «владі над речами» (пізніше цей сен-сімонівський афоризм був повторений К.Марксом).

Консервативні, ліберальні та соціалістичні напрями в соціальній думці кінця XVIII — першої половини XIX ст. ще не можна віднести до соціології в строгому значенні цього слова насамперед внаслідок їх відверто «неакадемічного» характеру і чітко вираженої політичної тенденційності. Однак їх представники порушують чимало проблем, які піз¬ніше потраплять в коло інтересів соціологів. Це, насамперед, питання про соціальну природу і функції демократичних інститутів, специфіку ринкових відносин, форми реорганізації суспільних відносин, питання наукової організації і управління соціальною сферою тощо.