85 85 85 85 85.Проблема рушійних сил історії.

Рушійні сили історії — чинники, здатні істотно вплинути на перебіг історичних подій.

Починаючи з Арістотеля, уявлення про силу поширюється за межі пояснення фізичних явищ, виникають поняття життєвої сили, душевної сили, сили духу, сили історії, які в сукупності утворюють динамічну картину світу. Розуміння рушійних сил історії змінюється залежно від тієї чи тієї світоглядної філософськоісторичної системи.

Так, у теологічній філософії історії рушійні сили історії вважаються провидіння, рішення, замисел Божий; у метафізичній — трансцендентальна закономірність чи доля, в ідеалістичній — ідеї, духовне життя людини; в натуралістичній — природа людини, її прагнення, пристрасті, а також її середовище; в матеріалістичноекономічній — виробничі, господарські, економічні відносини тощо.

Яскраву картину рушійних сил історії зобразив у своїх соціальнополітичних працях Гегель, показавши хитросплетіння потреб, інтересів, цінностей, цілей людей у загальноісторичному процесі. У соціальній філософії марксизму як рушійні сили історії (поряд із абсолютизацією ролі класів і класової боротьби) розглядаються суспільні суперечності, виробничі відносини, соціальні революції, потреби, інтереси, наука, ідеальні прагнення.Проблема рушійних сил у філософській та соціально-політичній літературі завжди вирішувалась неоднозначно. Одні мислителі вважали, що рушієм суспільного розвитку є суперечності, інші пов'язували їх з об'єктивними чи суб'єктивними чинниками, треті з діяльністю людей чи окремих особистостей, четверті шукали їх у певних соціальних детермінантах і таке ін. Непоодинокими є випадки, коли деякі мислителі пов'язують рушійні сили суспільства з певними прогресивними перетвореннями, з набуттям суспільством певних позитивних якостей, здобутків. Слід зазначити, що кожен з цих підходів має раціональне зерно, хоча й не є самодостатнім, оскільки страждає певною однобічністю, відображаючи якусь одну сторону, грань процесу, не зачіпаючи його в цілому.

86 86 86 86

Наука є система понять про дійсність і має

на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних

законів розвитку природи, суспіль-ства і мислення, для передбачення і

перетворення дійсності в інтересах суспільства, людини. Наука – це

одночасно і система знань, і їх духовне виробництво, і практична

діяльність на їх основі. Наука є складовою частиною культури людства, її

питома вага постійно зростає.

Наука виконує такі основні функції:

Пізнавальну культурно-світоглядну функцію безпосередньої продуктивної силипрогностичнуфункцію духовного перевторення світу.звести до об’єктів пов-сікденного досвіду. Для опису цих об’єктів н.

виробила спеціальну мову, а для безпосереднього впливу – створила

систему спеціальних знарядь (інструменти виміру, різні прилади тощо).Наука формує специфічні способи обгрунтування істинності знань:

експерименталь-ний контроль за одержанням знань, виведення одних знань в

інших, правильність яких вже доведена.За предметом дослідження науки поділяються на:природничо-технічні (вивчають закони природи і способи їхнього

освоєння);суспільні ( об’єктом тут виступають різні суспільні явища та їхні

закони);гуманітарні (визначають саму людину, як соціальну особистість).Предмет науки впливає на її методи, способи дослідження об’єкта. Так, в

природних науках одним із головних способів дослідження є експеримент, а

в суспільних – статистика.

В науці розрізняють емпірічний та теоретичний рівень.

87 87 87 87 87. Методологія наукової діяльності – це процес, який передбачає сукупність конкретних прийомів, підходів, способів, дій, спрямованих на отримання нових наукових результатів, досягнення поставленої мети та виконання запланованих завдань. Методологія – сукупність методів дослідження, що застосовується в науці відповідно до специфіки об’єкта її пізнання. Метод – спосіб пізнання явищ природи чи суспільного життя, прийом або система прийомів, що застосовуються в якій-небудь галузі діяльності (науці, виробництві тощо). Існує багато методів наукових досліджень. Серед найголовніших можна назвати такі: описові, аналізу документальної інформації, дослідження текстів. Описові методи: Історичний метод передбачає вивчення розвитку об’єктів дослідження в хронологічній послідовності. Біографічний метод передбачає дослідження подій на основі свідчень очевидців. Класифікація. Для з’ясування зв’язків і закономірностей розвитку досліджуваних об’єктів використовується класифікація, основним чинником якої є групування. Типологія – метод (результат) наукового пізнання, систематизації, класифікації (зокрема газет, журналів, телерадіопрограм) на основі загальних для них ознак і властивостей. Цей метод зорієнтований на пошук стійких ознак і властивостей досліджуваних об’єктів. Типологізація – виявлення подібності й розходження досліджуваних соціальних об’єктів чи явищ, пошук надійних способів ідентифікації їх, а також критеріїв групування в межах прийнятої дослідником моделі. Методи аналізу документальної інформації: Будь-яка інформація, зафіксована в друкованому чи рукописному тексті, на фото- чи кіноплівці, на цифрових носіях тощо – документальна інформація. Розрізняють цільові документи, тобто обрані самим дослідником, та наявні документи. За ступенем персоніфікації документи поділяються на особисті й безособові. Залежно від статусу документи поділяються на офіційні і неоф. За джерелом інформації документи поділяються на первинні та вторинні. До первинних належать, наприклад, записи прямого спостереження. До вторинних – обробка даних прямого спостереження, узагальнення чи опис на основі первинних джерел. У журналістикознавстві документи є головним джерелом інформації, яку доповнюють дані опитувань, спостережень чи експериментів. Методи дослідження текстів: Традиційні – визначають тему й ідею, аналізують образи, жанри, оцінюють художньо-стилістичні засоби тощо. Новітні базуються на психологічних особливостях людини, що відображається в її мові: на рівні граматики (перевага відмінків, часових форм, форми стану), чи лексики (наприклад, переважне вживання конкретного слова з ряду синонімів). Психіатричний метод виявляє в тексті характеристики його автора, що мають ту чи іншу акцентуацію (переважну спрямованість) – параноїдну, демонстративну (істероїдну), депресивну, збудливу, гіпертимну. Психоаналітичний підхід оцінює наявність у тексті лексики, яка належить до сексуальної символіки, до прихованої агресивності тощо. Мотиваційний аналіз визначає вираженість у тексті предикатив мотивації за чотирма групами мотивів: фізіологічні, влади, особистих досягнень і приналежності.Опитування. Спостереження.

88 888 88 88

Методологія не є суспільною наукою і має прошарків характер. Розрізняють

3 рівні методологічного знання. Найбільш загальний характер має

філософська методологія, що є першим рівнем методології. Її

альтернативні підходи – діалектика та метафізика. Другий рівень

методології – це загальнонауковий рівень методології, який включає у

себе елементи діалектики й метафізики. Для загальнонаукових методів

виділяють: індукція, дедукція, системний аналіз, синергетика, аналіз і

синтез тощо. Третій рівень методологічного знання – це методологія

конкретного предмета, наприклад, в мат. аналізі, теорії ймовірностей,

мікроекономіці. Причому слід зазначити, що всі види методологій

пов’язані, одне з одним. Метатеоретичною є загальнофілософська

методологія, яка пов’язана з світоглядними принципами.

89 89 89 89 89.

Нескінченне - філософська категорія для характеристики буття в його цілісності і структурної розчленованості, його просторових і часових, якісних і кількісних властивостей, видів і форм руху і розвитку. Проблема Б. була поставлена ​​в найперших навчаннях різних напрямків світової філософії, і згодом постійно збагачувалася досягненнями математики, астрономії, фізики та інших природничих наук. У європейській філософії одним з перших до проблеми Б. звернувся Анаксимандр у своєму вченні про існування "апейрона" (безмежного). Згідно ж Платону, "зрощене у єдине" межа (кінцеве) і безмежність Б. є началами, укладеними в "вічно сущому". Поняття Б. піддалося серйозній критиці у вченні Зенона з Елів, який проти подання про безліч речей висунув ряд апорій, маючи на меті захистити і краще обгрунтувати точку зору свого вчителя Парменіда, який стверджував, що Буття єдине, нерухомо і незмінно. Основним аргументом проти множинності речей у Зенона є необхідність (у разі визнання цієї множинності) одночасного визнання речей нескінченно малими (тому що їх можна було б ділити до нескінченності) і нескінченно великими (тому що не було б кінця для накопичення все нових і нових частин). Аристотель чітко розрізняв два види нескінченності: потенційну і актуальну. Творець формальної логіки, закони якої відмовляють протиріччя на право бути характеристикою адекватного світу мислення, Аристотель не визнавав актуальну нескінченність, оскільки її поняття суперечливо.

90 90 90

Рух, зміна — це внутрішньо пов'язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з'являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому випадку, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії. Варто взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, як рух, зміна стануть незрозумілими. Такий самий результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо рух — це суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно перебуває в даному місці і одночасно в ньому не перебуває. Це єдність протилежностей, котрі взаємно передбачають одна одну. За Гегелем, "принцип усякого саморуху якраз і полягає ... в зображенні суперечностей. Щось рухається не тому, що воно... в цьому ...перебуває тут, а в іншому ... там, а лише ...тому, що воно перебуває тут і не тут..., одночасно і перебуває, і не перебуває... Рух є самою суперечністю". Постійне виникнення і одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Він, як відомо, є абсолютним, невід'ємним атрибутом усього сутнього. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху і зміни, точніше, сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета.

Орієнтовний перелік екзаменаційних питань з філософії:

1. Світогляд, його типи і ознаки.

2. Міф як духовна передумова філософії та світогляд первісно-родового суспільства.

3. Феномен філософствування, уявлення про його витоки (подив, сумнів, страх, страждання, свобода, вина, стрес тощо).

4. Специфіка результатів філософствування ― філософських знань.

5. Смисложиттєвий сенс філософської пробле­матики.

6. Головні групи смисложиттєвих питань і відповідні розділи філософії.

7. Особливості феноменології, логіки осмислення і розв’язання філософських проблем.

8. Соціокультурний сенс філософії. її загальні особливості у порівнянні з мі­фом, релігією, мистецтвом і наукою.

9. Світогля­дна, методологічна, пізнавальна, ціннісно-орієнтаційна, прогностична, критич­на функції філософії.

10. Місце філософії у ви­щій освіті, її значення для формування творчої особистості фахівця.

11. Умови формування та загальні риси філософії Стародавності.

12. Особливості ведичної релігії, її трансформація під впливом суспільних змін в епоху "бродіння умів".

13. Зародження філософії у Стародавньому Китаї.

14. Конфуцій про підстави суспільного порядку.

15. Метафізика, праксеологія і антропологія даоси­зму.

16. Антична філософія, її витоки та особливості.

17. Досократична філософія.

18. Софістика. Сократ та становлення античної філософської класики.

19. Головні проблеми і розділи філософії Платона.

20. Філософська система Аристотеля, його метафізика, антропологія, соціологія і методологія.

21. Елліністична та римська філософія.

22. Середньовічна культура, її релігійні і світські виміри.

23. Апологетика, її філософський зміст.

24. Східна та західна патристика у пошуках філософських засад.

25. Схоластика. Уні­версальні поняття як начала систематизації знань і їх викладання.

26. Розквіт та криза схоластичної філософії.

27. Філософська проблематика в культурі Київсь­кої Русі.

28. Ренесанський гуманізм та індивідуалізм.

29. Стиль мислення і життя гуманістів епохи Відро­дження.

30. Реформація, її ідеї. Феномен протестантизму, його течії та зв'язок з середньовічною містикою.

31. Популяризація гуманістичних ідей в Україні (Ю.Дрогобич, М.Русин, Ст.Оріховський та ін.).

32. Механіцизм, раціоналізм та емпіризм.

33. Натуралістична антропологія Фр. Бекона, розробка нової моделі науки, емпіричного методу і розкриття причин помилок у пізнанні.

34. Раціоналізм Декарта, його послідовники.

35. Д.Локк і його критика теорії природжених ідей Декарта.

36. Проблема людини в філософії Просвітницт­ва.

37. Українське просвітництво і Києво-Могилянська академія.

38. Г.Сковорода, його життя та філософія.

39. Німецьке просвітництво, його особливості: Лессінг, Шіллер, Гете.

40. І.Кант, два пе­ріоди його творчості. Сутність "коперніканського перевороту".

41. Агностицизм І.Канта.

42. Діалектика Фіхте.

43. Натурфілософія і об'єктивний ідеалізм Шеллінга.

44. Ідеалізм Г.В.Ф.Гегеля, його "Енциклопедія філософських наук".

45. Антропологічний ма­теріалізм Фейєрбаха, його натурфілософія і антропологія.

46. Особливості кризи класичної філософії.

47. А.Шопенгауер як критик гегельянства і фундатор філософії життя.

48. Імморалізм, переоцінка цінностей, нігілізм, воля до влади у творчості Ф.Ніцше.

49. Позитивізм О.Конта, Г.Спенсера, його антиметафізична спрямованість.

50. Постпозитивізм (М.Бунге, Д.Армстронт, У.Солларс, К.Поппер, Т.Кун, І.Лакатрс, П.Фейерабевд, С.Тулмін та ін.).

51. Соціально-практична орієнтація марксистської філософії.

52. Сучасна марксистська філософія про людину, її сутність та буття.

53. Екзистенціалізм М.Хайдеггера, Ж.-П.Сартра, А.Камю, К.Ясперса.

54. Неокантіанство і Кант.

55. Ідея несвідомого і психоаналіз З.Фрейда.

56. Поняття "соціального характеру" в філософії Е.Фромма.

57. М.Шелер про природу людини та її місце у Всесвіті.

58. Структурна антропологія К.Леві-Строса.

59. Прагма­тизм, марксизм, герменевтика.

60. Особливості фе­номенологічної методології.

61. М.Фуко: від археології знання до генеалогії влади.

62. Постструктуралізм і філософія "постмодерну" (Х.Блум, Ж.Делез, Р.Барт, Ж.Дерріда, Ж.Ліотар та ін.).

63. Метафізика, її головні проблеми.

64. Поняття про суще та йо­го метафізичну першооснову, або буття.

65. Головні концепції буття.

66. Матеріалізм та ідеалізм в європейській філософії.

67. Буття і ніщо.

68. Свідо­мість і матерія.

69. Проблема теорії діалектики та ін­варіантів її змісту.

70. Пізнання як відображен­ня, відношення, комунікація і діяльність.

71. Структурні складові пізнавальної дія­льності (об'єкт, суб'єкт, мета, засоби, результати).

72. Проблема практики в історії філософії.

73. Практика, суспільство, культура.

74. Творчість, свобода, об'єктивація і комунікація.

75. Форми руху матерії.

76. Екологічні проблеми.

77. Проблема сенсу людського буття.

78. Сутність людини.

79. Суспільні відносини і соціальні стру­ктури.

80. Концепції індустріального, постіндустріапьного, інформацій­ного суспільства.

81. Ідеальне і ідеологія.

82. Методологія соціального пізнання.

83. Історія як об'єктивний процес і наука.

84. Проблема періодиза­ції історії; її розв'язки.

85. Проблема рушійних сил історії.

86. Наука як особлива форма пізнання, сфера культури та соціальна інституція.

87. Методологічні підстави науко­вої діяльності, їх структура і зміст.

88. Філософська методологія, її місце серед спеціальних і загальнонаукових методів.

89. Проблема категорії безкінечного.

90. Рух як суперечність.