65.Головні концепції буття.

Буття, іноді Суще — одне з найважливіших, найбільш абстрактних світоглядних понять, до яких дійшло людство в процесі свого розвитку. Серед синонімів поняття «буття» — поняття «сутність» (від «суть» — 3-ої особи множини дієслова «буть» в староруській мові), «життя» (процес буття для живих створінь називається словом «життя»), реальність, дійсність і т. д.Слово «буття», яке позначає це поняття в українській мові утворене від слова «бути», синонімами якого є слова «існувати», «жити» і т. д. Мовознавчі дослідження показують, що слово «бути» має дуже давнє походження з тих доісторичних часів, коли існувала єдина індоєвропейська (а можливо навіть загальнолюдська — ностратична) прамова. Це підтверджується зокрема тим, що в багатьох сучасних мовах індоєвропейської сім'ї існують слова, близькі за значенням і за звучанням до слова «бути».Питання буття є найважливішими питаннями у житті кожної людини. Не дивно, що ці питання цікавили людей з найдавніших часів і відповіді на ці питання займали важливе місце у віровченнях і філософських теоріях різних часів.Таким чином проблема буття — це одночасно є проблемою роздумів і пошуку істини (філософії) і проблемою віри і віровчення(релігії).Концепція буття у АрістотеляЗа Арістотелем, річ та Єдине тотожні. Тому розуміння ідей, за Арістотелем, вимагає дослідження будови речей, з'ясування їх причин та функцій. Зазначений підхід, як це неважко зрозуміти, більш прийнятний для науки, ніж платонівська концепція.У Арістотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У «Метафізиці» Арістотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.Арістотель вважає, що сутність буття речі — її форма. Форма — не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форму ніхто не творить і не виробляє. Форми існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог.Уява сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум.Концепція буття у ПлатонаЗа Платоном, справжнім джерелом буття може бути лише ідея, котра у вищому способі буття постає, як Єдине. Воно є тотальне, вічне та незмінне. Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня. Щоб зрозуміти їх, як і Космос узагалі, треба не стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей.Давньогрецькі концепції буттяГеракліт: стабільного, стійкого буття зовсім нема, сутність буття у вічному становленні, в єдності буття і небуття.Геракліт, за глибину і загадковість думок, які дуже часто висловлював в складних поняттях і образах, одержав прізвище Темний. Першооснову світу він бачив в постійному русі, течії речей, змінах, які втілилися у його формулі «panta rhei» «все тече». На відміну від перших натурфілософів, які відшуковували сталу першоречовину, Геракліт визнавав лише змінність. Вогонь для нього був втіленням самих перетворень. Постійна рухливість вогню трактувалась Гераклітом як вираз зміни світу взагалі.Парменід: справжнє буття є незмінним і сталим, а зміни, що спостерігаються у світі є оманою. Важливим моментом у судженнях Парменіда є те, що він розглядає буття у єдності з мисленням та розумінням. Але найпліднішою виявилась думка Парменіда про самототожність і незмінність істинного буття. Цю думку підхопили Демокрит, Платон, Анаксагор, Арістотель а далі вона стала загальновизнаною у добу Середньовіччя.Звідси випливають тези філософа про те, що саме буття є абсолютно самодостатнє для себе і незмінне. Те, що ми сприймаємо як змінне та нестале, є результатом не істинного бачення та розуміння, а лише людської гадки, людського вважання.Концепції буття у Середні вікиУ Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але парадоксальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі та через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут розпадається на самодостатнє та породжене, перше та похідне, а весь світ постає в окресленні ієрархічної системи, просякнутої енергетичними струменями, що несуть із собою буттєвість. Для того, щоби розрізнити стан первинного буття від буття як причетності, було введене розмежування понять субстанція та субсистенція.Про філософію буття Фоми Аквінського Серцем філософії св. Фоми є метафізика, філософія буття. В кожному бутті він розмежовує сутність (essentia) і існування (esse). Для нього кожна річ через існування дотикається Бога. Але для існування всіх речей необхідно дещо таке, що само за своєю природою є існуванням. В ньому немає різниці між сутністю й існуванням, тому що сутність цього дещо є існування (essentia = esse). Це ядро будь-якого існування, існування за сутністю, св. Фома називає Богом. Буття, сутністю якого є існування, є причиною всієї дійсності. Бог знаходиться біля джерела будь-якої речі й усе пронизує: «Бог є існування всього не за сутністю, але як причина». Сама філософія відкриває нам присутність Бога абсолютно в кожній речі в якості джерела існування. Бог є те, чим «ми живемо, рухаємося, існуємо». Бог, який знаходиться в глибині речей, одночасно з цим нескінченно перевищує кожну річ. Це таємниця, яка не може бути осягнута.

66 666 666 66

Матеріалі́зм — один з основних напрямків філософії, який у вирішенні основного питання філософії стверджує, що буття, природа, матеріальне є первинним, а дух, свідомість, ідеальне — вторинним. Визначення первинності і вторинності різне у різних філософів. Представники вульгарного матеріалізму вважали, що думки, ідеї, свідомість, тобто те, що зазвичай відносять до ідеального, теж є матеріальним. Однак, зазвичай, матеріалісти визнають існування ідеального, хоча вважають його породженим складно організованою матерією. Матеріалізм у філософії протиставляє себе різним школам ідеалізму.

Під вмістом матеріалізму розуміється сукупність його вихідних посилок, його принципів. Під формою матеріалізму розуміється загальна його структура, визначувана в першу чергу методом мислення, у зв'язку з яким і за допомогою якого розробляється і обґрунтовується даний перебіг матеріалізму.

Таким чином, у вміст матеріалізму поміщено, перш за все, то загальне, що властиво всім школам і перебігу матеріалізму, в їх протилежності ідеалізму і агностицизму, а з формою матеріалізму пов'язане те особливе, що характеризує окремі школи і перебіг матеріалізму. Але таке розмежування в той же час відносно, умовно.

Ідеалізм (французьке idealisme від греч. idea- ідея) - загальне позначення філософських учень, що стверджують, що свідомість, мислення, психічне, духовне, - первинно, основоположний, а матерія, природа, фізичне - повторно, похідно, залежно, обумовлено. І, таким чином, протистоїть матеріалізму в рішенні основного питання філософії - про відношення буття і мислення, духовного і матеріального як у сфері існування, такт і у сфері пізнання.

Ідеалізм об'єктивний; Ідеалізм суб'єктивний;

Для першого характерне визнання духовної першооснови зовні і незалежно від нашої свідомості.

Для другого неприйнятне допущення, якої б-то ні було реальності зовні і незалежно від нашої свідомості.

Об'єктивний ідеалізм отримав перше закінчене вираження у філософії Платона.

67 67 67 67 67

Сартр (Sartre) Жан Поль (1905-1980) – французький філософ, письменник, один з найзначніших представників французької феноменології, засновник атеїстичного екзистенціалізму. Основний філософський трактат Сартра “Буття і ніщо. “Буття і ніщо” досліджує ситуацію як нерозривний синтез свідомості і даного, свободи і фактичності. Те що задається в перспективі живої діяльності і ризикованої (негарантованої) відкритості, буття в онтології Сартра трактується як “індивідуальна авантюра”, подія фактичної артикуляції існуючого проектом (“ще не існуючим”). Буття це те, на що людина наважується, вона скомпрометована ним: між ними стосунки співучасництва. Свобода в кожній людині, цей синонім свідомості в Сартра, оголошується підставою (внутрішньою структурою) буття, світу, історії, “безосновною”, відкритою підставою всіх зв’язків і відносин у світі. У “Бутті і ніщо” досліджується також проблема Другого, виявляється радикальна відмінність відносин між свідомості від відносин свідомості з буття-в-собі.

68 68 68 68 68

Співвідношення матерії і свідомості становить суть основного питання філософії. Засвоєння змісту вчення про свідомість формує погляди людей на роль в історії суб'єктивного фактору, стимулює розвиток їх діяльності і спонукає займати активну життєву позицію під час вирішення складних суспільних проблем, у повсякденному житті. Глибоке усвідомлення цього вчення дає можливість всебічно і ґрунтовно осмислити основні завдання і мету формування розвиненої особистості громадянина України, створення здорового морального клімату в суспільстві. Тривалі дослідження свідомості засвідчили, що вона є єдністю психічних процесів, задіяних в осмисленні людиною об'єктивного світу і власного буття. Сучасна наука довела, що свідомість існувала не завжди, вона є властивістю матерії, яка виникла в процесі історичного розвитку та ускладнення її форм. Свідомість не є чимось містичним, надприродним, не властивим природі. Вона споріднена загальній властивості матерії — відображенню. Для того щоб усвідомити сутність цієї властивості, необхідно мати на увазі, що універсальне за своїм поширенням відображення виявляється неоднаково на різних рівнях організації матеріального світу.

Під відображенням у філософії розуміється властивість матерії внутрішньо перебудовуватися внаслідок зовнішнього впливу, відповідно реагувати па нього. Відображення завжди пов'язане зі взаємодією двох і більше об'єктів. Тому його характер залежить як від зовнішніх дій, так і від внутрішнього стану об'єкта, що реагує на дію.

Кожному рівню структурної організації матерії відповідає специфічна форма відображення. Розвиток структури матеріальних систем супроводжується появою нових типів відображення. Сьогодні виокремлюють такі його типи: відображення в живій природі, відображення в неживій природі, відображення в суспільстві.

69 69 69 69 69

Діалектика – це розуміння світу і спосіб мислення, за якого різні явища, предмети розглядаються в їх взаємозв'язку, у взаємодії протилежних сил, тенденцій у процесі зміни, розвитку. Розвиток розуміється як закономірна якісна зміна, в процесі якої виникає нове, необхідне, здатне до саморуху. Джерелом саморуху є внутрішні суперечності, властиві явищам та предметам об'єктивної реальності.

Одним із основних принципів діалектики є всебічність розгляду. Розуміння будь-якої речі чи явища можливе лише тоді, коли досліджена сукупність їх внутрішніх і зовнішніх сторін, зв'язків, відносин тощо. При цьому важливо виділити головну, вирішальну сторону.

Діалектичному методу властиві й інші принципи: об'єктивність, конкретність, детермінізм, суперечливість тощо.

Принципи діалектики формуються на основі відповідних законів та категорій.

Закон єдності і боротьби протилежностей. Цей закон є ядром, суттю діалектики. Він характеризує найосновніше в розвиткові – його джерело, яким є протиріччя, тобто взаємозв'язок протилежностей.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. Цей закон характеризує механізм розвитку, тобто як, яким чином відбувається розвиток.

70 70 70 70 70

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

сутність пізнавального ставлення людини до світу становить відображення дійсності. Вже походження свідомості, про що говорилося в темі "Свідомість", органічно пов'язане з таким загальним властивістю матерії, як відображення. Це властивість у його специфічних, розвинутих формах знаходить свій вияв у тому, що мозок людини, взаємодіючи із зовнішнім світом через органи чуття і нервову систему, відображає його. Але саме це взаємодія припускає контакт людини зі світом, форми та характер якого визначаються його досвідом, соціальною практикою.

71 71 71 71 71

Пізнання — це специфічна взаємодія суб'єкта і об'єкта, кінцевою метою якої є адекватне осягнення дійсності. Пізнавальне відношення включає в себе три складових: суб'єкт, об'єкт і зміст пізнан-ня,тобто знання. Об'єкт — це те, що протистоїть об'єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Його не слід ототожнювати зі світом у цілому. Об'єкт пізнання — це лише та частина об'єктивної реальності, яка перебуває у взаємодії з суб'єктом. При цьому саме виділення об'єкта пізнання здійснюється з допомогою форм практичної і пізнавальної діяльності, вироблених суспільством із врахуванням властивостей об'єктивної реальності. Аналіз характеру взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання передбачає з'ясування ряду питань, насамперед того, якзовнішні стосовно свідомості речі стають надбанням людського розуму та як співвідносяться речі об'єктивного світу і відповідні мис-лені образи.

72 72 72 72 72

Практика – це суспільно-історична діяльність людей, спрямована на змінення природи, суспільства та самих себе з метою задоволення своїх потреб.

Практика включає всю розмаїту діяльність людей. У складному процесі пізнання практика відіграє надзвичайно важливу роль: по-перше, вона є основою пізнання; по-друге –рушійною силою його; по-третє – кінцевою метою пізнання; по-четверте – критерієм істини.

Щодо практики як критерію істини в історії філософії робились різноманітні спроби знайти правильне мірило пізнання. Одні вважали критерієм істини зрозумілість, чіткість думки (Декарт); інші – чуттєвість, безпосередність сприйняття того чи іншого положення речей (Фейєрбах); треті – загальнозначимість (махіст Богданов); четверті – корисність (прагматисти Дьюї, Джеймс) тощо. Але всі ці критерії не можуть вивести нас за межі нашої суб'єктивної думки, а тому не здатні відрізнити істину від омани.

Основним критерієм істини є практика. Але и розуміння не збігається в різних філософських напрямках. Так, для неопозитивізму практика – це чуттєвий досвід, для екзистенціалізму – чуттєві пізнання, відірвані від об'єктивної реальності. Матеріалізм розуміє практику, як вже зазначалося, насамперед як ціленаправлену, чуттєво-предметну діяльність суспільства, спрямовану на перетворення об'єктивної дійсності. Її змістом є праця.

Саме така практика є критерієм істинності наших знань. Лише на практиці людина може довести істинність своїх знань. Але вона не створює цю істинність, а лише дає змогу її встановити. Якщо висновки, отримані на основі наших знань, підтверджуються практикою, а діяльність виявляється успішною, то ці знання істинні. Наприклад, треба перевірити істинність твердження, що теплота може перетворюватися в механічний рух. Щоб це зробити, людина будує парову машину, яка працює на принципі перетворення теплової енергії в механічну. Робота машини покаже, що таке твердження істинне, відповідає дійсному стану речей.

Слід підкреслити, що практика як критерій істини має діалектичний характер: вона і абсолютна, і відносна. Абсолютність ЇЇ полягає в тому, що вона остаточно перевіряє істинність теорії. Відносність полягає в тому, що практика доводить правильність теорії тільки за певних умов, з певним ступенем точності, тобто правильність цієї теорії як відносної істини.

73 73 73 73

Практика – це суспільно-історична діяльність людей, спрямована на змінення природи, суспільства та самих себе з метою задоволення своїх потреб.

Суспі́льство — організована сукупність людей, об’єднаних характерними для них відносинами на певному ступені історичного розвитку. Суспільство — також соціальна самодостатня система, заснована на співпраці людей і зі своєю власною динамічною системою взаємозв’язків його членів, об’єднаних родинними зв’язками, груповими, становими, класови­ми та національними відносинами. Відносини людей у межах суспільства називають соціальними.

Культу́ра— сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Це поняття може вживатися в таких значеннях:

• Рівень розвитку суспільства у певну епоху.

• Те, що створюється для задоволення духовних потреб людини.

• Освіченість, вихованість.

• Рівень, ступінь досконалості якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності.

• Алгоритми людської поведінки і символічних структур, які надають цій поведінці сенсу і значимості

74 74 74 74 74

Творчість — діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо). Необхідними компонентами творчості є фантазія, уява, психічний зміст якої міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату творчості).

Творчість може розглядатися у двох аспектах: психологічному й філософському. Психологія творчості досліджує процес, психологічний "механізм" протікання акту творчості як суб'єктивного акту індивіда. Філософія розглядає питання про сутність творчості, що по-різному ставилося в різні історичні епохи.

Одним із перших виділяє поняття творчості давньогрецький філософ Платон і ця творчість має універсальний характер. Так, у діалозі «Бенкет» зустрічається таке визначення творчості:

Фундаментальні зміни прийшли з початком християнської епохи, з концепцією створення (лат. creatio) Богом світу з нічого. «Creatio» мало інше значення ніж «facere» («робити»), це творення розглядалося як вольовий акт і вже не використовувалося по відношенню до людської діяльності.

У історії філософії свобода традиційно розглядалася в її співвідношенні з необхідністю. Сама ж необхідність сприймалася, як правило, у вигляді долі, року, визначення, що керують вчинками людини і що заперечують свободу його волі.

Свобода вибору займає таке ж центральне місце в громадському прогресі, яке займає природний відбір в біологічній еволюції, а саме: обоє вони виконують роль основного рушійного чинника в поступальному розвитку, тільки в першому випадку - суспільства, в другому - живої природи.

Об'єктивація - одне з основних понять філософії Бердяєва, вона означає трансформацію духу в буття, вічності - у тимчасове, суб'єкта - в об'єкт.

комунікація є універсальною реальністю соціального існування та вираженням здатності суспільної людини до співіснування, котре є незаперечною умовою життя.

75 75 75 75 75

Під формою руху матерії розуміється рух, зв'язаний з певним матеріальним носієм, що має достатньо широку сферу розповсюдження і охоплює явища, які мають певну якісну єдність, підпорядковуються одним і тим же основним закономірностям. Форми руху тісно пов'язані з конкретними структурними рівнями матерії. Кожний з них має свої закономірності і матеріальних носіїв. У сучасній філософії можна зустріти різні класифікації форм руху матерії. Виділяються принципи класифікації форм руху матерії: субстратный, в основі якого лежить специфіка матеріального носія; функціональний, де форма руху співвідноситься із закономірностями конкретного рівня організації матерії; генетичний, що вказує на спадковість і послідовність появи форм руху в еволюції матерії. Таким принципам відповідають певні форми руху матерії: субмікроелементарна форма руху матерії включає рух елементарних частинок і полів (електромагнітні, гравітаційні, сильні і слабкі взаємодії, процеси перетворення елементарних частинок), рух і перетворення атомів, молекул, в тому числі, хімічна форма руху, зміна космічних систем різних розмірів (зірок, планет, зоряних систем, Галактики, Метагалактики). Органічна форма руху - результат поступового ускладнення молекул вуглецевих з'єднань, що привело до утворення органічних з'єднань. Життя стало закономірним підсумком розвитку сукупності хімічних і геологічних змін на Землі. Органічний рух складається із процесів, що проходять в організмах і в понадорганізмових системах і включає обмін речовин, процеси саморегуляції, управління і відтворення, біоценозні відносини, зміни, що відбуваються у біосфері. Соціальна форма руху - вся різноманітність практично-предметної діяльності людини, вся система суб'єктивно-об'єктивних відносин, тобто відносин людини, соціальних груп, суспільства до навколишнього світу. Носій соціальної форми руху - людина - розумна суспільна істота, дії якої носять цілеспрямований, усвідомлений характер. Взаємовідносини між формами руху матерії характеризуються складністю і суперечливістю. Важливо підкреслити якісну своєрідність трьох форм руху матерії. Своєрідність виявляється в якісній специфічності кожної вищої форми руху по відношенню до нижчої. По-перше, форми руху матерії, що розглядаються історично - це послідовні етапи еволюції матеріальних систем, а всі класифікації відображають найважливіші якісні зміни еволюції. Тому субординація форм руху співпадає з реальним процесом еволюції матеріальних систем від нижчого до вищого. По-друге, кожна вища форма руху породжується простішою: вище включає нижче як одну із генетичних передумов, як свій власний момент.

76 76 76 76 76

XX століття ознаменувалося рядом видатних відкриттів у галузі науки та техніки, які докорінно змінили наші погляди на світ, природу, процеси, які відбуваються в навколишньому середовищі. Це ядерна енергетика, космонавтика, генетика та інші напрямки науково-технічного прогресу.    Намагаючись пояснити ці явища, відкриття, філософи висувають ряд модерністських поглядів. У зв’язку з цим у філософії утворилося ряд течій, шкіл, які претендують на лідерство в поясненні цих явищ. До таких течій відноситься саєнтизм, герменевтика, постмодернізм (від французького "модерне", що означає найновіший, сучасний) та ін [1; 2].

І хоч нові течії у філософії носять різні назви, по-різному намагаються тлумачити діалектику буття, суперечки ведуться навколо основного положення "людина і природа", "людина і світ", хто ким "володіє": людина розумом, наукою, технікою чи, навпаки, техніка, технічний, науково-технічний розум "поневолили" людину.    Науково-технічний прогрес, науково-технічна революція зачепили всі галузі науки: фізику, математику, квантову космологію, астрономію, кібернетику, електроніку, аеродинаміку, матеріалознавство, оптику, кліматологію, картографію, геодезію, геологію, всі галузі суспільного виробництва: металургію, машинобудування, гірниче будівництво, всі сфери суспільного життя: економіку, екологію, психологію, ґрунтознавство, рослинництво, тваринництво.    Вразливо вплинули на людину хімізації сільського господарства, аварія на Чорнобильській АЕС, вирубка лісів, нафтовиливи, утворення пустель, епідемічні хвороби тварин і людини.    Зіштовхнувшись із науково-технічною революцією та її процесами на практиці багато причетних до цих подій розгубилися в розумінні її наслідків, заявили про некерованість нових процесів. Під упливом цього, всупереч філософській концепції розвитку, деякі вчені почали висловлювати думку про припинення пошуків нових наукових відкриттів, про зупинення науково-технічного прогресу, про повернення до первинного способу життя [1; 2].    Проте життя показало помилковість таких поглядів. Процес подальшого розвитку науки, суспільства припинити неможливо. Яких би розмірів не набув науково-технічний прогрес, людина здатна ним керувати, беручи до уваги закони природи, науки та суспільства.    Вчений-природодослідник, академік В.І. Вернадський високо цінував значення філософських знань для розвитку науки, розробляв методологію науки, співвідношення філософії та природознавства, питання наукової творчості, природи наукового світогляду.    Для усвідомлення сучасного положення людини в оточуючому середовищі важливе значення має вчення В.І. Вернадського про ноосферу.    За висловом В.І. Вернадського, ноосфера – це сфера в складі біосфери, в якій живе й діє розумна істота Землі – людина.    Центральною темою вчення про ноосферу є єдність біосфери й людства. В.І.Вернадський в своїх працях розкриває корені цієї єдності, значення організованості біосфери в розвитку людства. Це дозволяє зрозуміти місце й роль історичного розвитку людства в еволюції біосфери, закономірності її переходу в ноосферу.

Однією з ключових ідей, які лежать в основі теорії В.І. Вернадського про ноосферу, є те, що людина не є самодостатньою живою істотою, яка живе окремо за своїми законами, яка співіснує в природі і є частиною її. Ця єдність обумовлена, перш за все, функціональною нерозривністю оточуючого середовища й людини, яку намагався показати В.І. Вернадський як біогеохімік. Людство саме по собі є природним явищем, і природно, що вплив біосфери відбивається не тільки на середовищі життя, а й на способі мислення.

77 77 77 77 77

Однією з найважливіших тем філософських роздумів та досліджень є проблема людського буття. Більшість філософів питання буття вважають основоположним при розгляді філософських проблем. Фундаментальність проблеми буття для філософії пов’язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а буття – це найширше філософське поняття, і тому воно постає як цільовий, універсальний, стратегічний людський орієнтир.    Проблема буття глобальна, безмежна у своїй всезагальності та невичерпна в деталізаціях. Вона є вічною. Як зазначав відомий психолог і філософ Е. Фромм, людина – єдина тварина для якої власне існування є проблемою; вона повинна її розв’язати, і їй від цього нікуди не дітися. Поява цієї проблеми пов’язана, без сумніву, з усвідомленням людиною своєї смертності, скінченності свого існування. Якби наше життя було вічним, ми могли б дозволити собі на якийсь час абстрагуватися від цієї проблеми. Безсмертній людині ніколи не пізно почати життя зі смислом. Однак ми – смертні, для нас наше буття – найвища цінність, цінність обмежена в часі та просторі.    Не викликає сумніву унікальність буття людини, однак кожен філософ має власну концепцію його бачення, по-різному визначає особливості та сенс людського буття. Відсутність обґрунтованої відповіді, суперечливість поглядів на цю проблему – свідчення її складності та важливості.

З першого дня життя буття людини є буттям у світі, що не є просто таким, що її оточує, а світом людського буття. Останній вже є заданим як зовнішній об’єктивний світ, який у своїй основі становить єдність природного і соціокультурного. У світі людського буття визначальними є не його матеріально-природні, а духовні, соціокультурні основи. Це світ олюдненої природи, природи не просто перетвореної, а даної нам у її людських значеннях, що відкриваються і постають через мову, знання, науку.    - Визначальною особливістю людського буття є його екзистенційна суть. Екзистенція (від лат. existo – існую) – специфічно людське існування у світі, що постійно трансцендентує себе з наявного буття в істинно суще, його істотною ознакою є свобода. Факт, що людина відокремлює себе від своєї життєдіяльності й робить останню предметом своєї свідомості, волі, означає, що людина екзистенційно вільна. Ця свобода виявляється в дистанціюванні наявного буття від того, що було, і переведення його в те, що повинно бути, в бажанні можливості трансцендентування в істинно суще буття. Свобода екзистенцій виявляється і реалізується в її трансценденціях. Термін "екзистенція" етимологічно походить від латинського слова exsistere, який, на відміну від дієслова sistere (що акцентує момент сталості існування – лишатися, тривати тощо), означає процеси порушення сталості, виходу "за межі" (виступати, виходити, виростати тощо). Це вказує на духовний характер специфіки людського існування на противагу існуванню матеріальних, субстанційних речей і явищ, оскільки духовність є унікальною ознакою людини.    - Світ людського буття простягається в просторі й часі, межі яких задаються засвоєною культурою.    - Людина за своєю суттю – діяльна істота, і самодіяльність є її власне людським буттям. Реально сущою є життєдіяльність лише в теперішньому. В минулому вона вже була (і тому вже не суща), а в майбутньому ще не була (ще не суща). Отже, життєдіяльність людини буває (має буття) в минулому, теперішньому і майбутньому. Вона мине, залишаючи існувати (об’єктивно-предметно і суб’єктивно-духовно) лише свої "сліди", "результати".

78 78 78 78 78

Проблема людини - її сутності, походження, можливостей, перспектив і сенсу буття - з давніх часів хвилювала мислителів. Дуже гостро вона стоїть і в наш час, коли вирішується подальша доля людини і людства, оскільки не хтось ззовні, а самі люди визначатимуть свою долю, і кожний несе за це свою частку відповідальності.

Щодо сутності й походження людини існувало багато концепцій - міфологічних, релігійних, наукових. Найбільші досягнення науки про людину зроблені в останні два століття. За сучасними науковими поглядами, людина - високоорганізована істота, яка має природну основу, але формує і реалізує свою сутність тільки в суспільстві, як його член. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона володіє свідомістю і самосвідомістю, членороздільною мовою, розумом, волею, певною (історично зростаючою) мірою свободи, яка проявляється в здатності її вибору й самовизначення.

Людина - це суб'єкт діяльності й спілкування, пізнання, естетичного сприйняття і освоєння дійсності, істота творча, моральна, відповідальна за свої вчинки. Формування й розвиток людини - це, водночас, формування й розвиток суспільства, матеріальної та духовної культури, поза якою людина як така не може існувати.

Походження людини по-різному трактується релігією й наукою. Релігія виходить з ідеї креаціонізму (лат. cr

79 79 79 79 79 79

У процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні суспільні відносини. М.Вебер суспільними відносинами називав “поведінку декількох людей, співвіднесену по своєму змісту один з одним і, що орієнтується на це. Відповідно соціальні відносини повністю і виключно полягають у можливості того, що соціальна поведінка буде носити доступний (осмисленому) визначенню характер... Тою самою ознакою даного поняття є - нехай навіть мінімальна - ступінь відношення даного індивіда до іншого. Зміст цього відношення може бути найрізноманітнішим: боротьба, ворожнеча, кохання, дружба, повага, ринковий обмін, “виконання” погодження, “ухилення”, або відмова від нього, суперництво економічного, або будь-якого іншого характеру; класова, або національна спільність. Таким чином, поняття “соціальні відносини” як таке нічого не говорить про те, чи йдеться про “солідарність” діючих осіб, чи про прямо протилежне” [12, с. 630-631].

оціальна структура суспільства поєднує насамперед соціально-класові елементи (класи і суспільні прошарки). До неї належать також такі структури, як соціально-етнічна (рід, плем'я, народність, нація), соціально-демографічна, яка пов'язана з розподілом людей на групи за віком, статтю та іншими демографічними ознаками (молодь, жінки, пенсіонери). До важливих елементів соціальної структури суспільства належать також трудові колективи, населення міста і населення села, працівники фізичної і працівники розумової праці, сім'я.

Соціальна структура суспільства – поняття історичне. Кожний тип суспільства залежно від характеру і способу виробництва має певну соціальну структуру.

80 80 80 80 80

Концепція «постіндустріального суспільства» Деніела Белла створена для теоретичного опису можливого шляху розвитку капіталістичного суспільства.

обто, центральною ознакою «постіндустріального суспільства», за Беллом — це панування науки, наукових знань. Белл відриває науку від економіки, проголошує її автономність, розглядає її розвиток як передумову нової організації і структури суспільства. Основними елементами цієї структури стануть університети, наукові інститути, науково-дослідні організації. Оскільки «велика наука» перебуває поза ідеологією, то Белл намагається протиставити її «великому бізнесу».

Зміна соціальної структури суспільства змінює і характер суперечностей. Белл писав: «Якщо для індустріального суспільства є характерною боротьба між капіталістом і робітником на підприємстві, то в постіндустріальному суспільстві конфлікт проявляється у зіткненні між фахівцем і простолюдином в організаціях і в суспільстві».

Основи індустріальної концепції було закладено ще у працях Веблена. У 40—60-х pp. вона знов набула актуальності у зв'язку з розгортанням НТР. Індустріальне суспільство він визначає як таке, в якому переважає велика промисловість, існує технологічний поділ праці. Він також виділяє два типи індустріального суспільства: капіталістичне й радянське. Капіталістичному типу економіки притаманна приватна власність на засоби виробництва, децентралізоване регулювання економіки, поділ суспільства на наймачів — власників засобів виробництва і найманих робітників, гонитва за прибутком як рушієм виробництва та циклічні коливання економіки. Ці ознаки властиві суто капіталістичному типу індустріального суспільства— чистому капіталізмові. Так, японський вчений Й. Масуда визначив інформаційне суспільство як таке, у якому інформаційні цінності є більш значущими ніж матеріальні; економіка оцінює капітал, втілений у знаннях (Knowledge capital) вище, ніж капітал, втілений у матеріальній формі.

81 81 81 81 81

Ідеальне є гносеологічною протилежністю матеріального. Матеріальне — сам об'єкт і його властивості, об'єктивна реальність. Ідеальне — образ об'єктивної реальності, тобто суб'єктивна реальність. Ідеальне є гносеологічною сутністю свідомості, яка визначається у матеріалістичній філософії онтологічне єдиною з матерією, але за своїми властивостями, гносеологічне їй протилежна.

Ідеологія - це сукупність штучно створюваних і задаються ідеалів. Що таке ідеали? Ідеали - це цілі, за допомогою свідомості встановлені і керівні діяльністю людини. Філософія ж орієнтована на пошук цілей. Вона бере свій початок в культурі. І знаходить мети. Філософія формує ідеологію, тому що дає їй мети. Наслідком філософії І. Канта є ідеологія громадянського суспільства, заснованого на праві. Для Канта громадянське суспільство - це люди, що вийшли зі стану неповноліття, тобто дієздатні люди, такі які усвідомлюють свої свободи, права і, звичайно, обов'язки.

82 82 82 82

Предмет соціального пізнання має свою специфіку порівняно з іншими об'єктами пізнання, що зумовлює певні труднощі в дослідженні суспільства.

По-перше, суспільство як система є надзвичайно складною, розмаїтою структурою. В ньому функціонують найрізноманітніші фактори: економічні, політичні, ідеологічні, моральні, релігійні, естетичні, національні, сімейні тощо.

По-друге, для суспільства характерна надзвичайна динамічність, відбуваються постійні зміни. Якщо закони природи більш-менш стабільні, чи довговічні, то суспільні закони, на відміну від законів природи, виникають пізніше, реалізуються Лише в свідомій діяльності людей.

По-третє, закони суспільного розвитку реалізуються лише через діяльність людей. Але кожна людина має своєрідний характер, думки, прагнення, ставить певні цілі, вибирає засоби досягнення цих цілей.

По-четверте, специфікою суспільного пізнання є обмежене використання такого методу пізнання, як експеримент. Якщо в природничих науках цей метод використовується досить часто і без обмежень, то стосовно суспільства виникають суттєві складності. За потреби, тобто при невдалому експерименті, чи при непідтвердженні якоїсь гіпотези щодо природного явища, його можна повторювати до безкінечності, що недопустимо в дослідженні суспільства.