46 46 46 46 46 46 46. Особливості кризи класичної філософії.

Криза класичного філософствування, як і всі інші кризи, що їх переживала філософія на своєму довгому історичному шляху, виявляється в усвідомленні філософами неспроможності використання традиційних підходів і світоглядно-методологічних орієнтацій для розв'язання нових питань, що постають перед філософською думкою на тому або іншому переломному етапі розвитку.

У зв'язку з розвитком наук та визнанням ефективності методів наукового пізнання у філософії настає певна криза абстрактного раціоналізму з його спекулятивно-метафізичними та натурфілософськими побудовами, що важко піддаються перевірці. Онтологія або взагалі зникає з проблемного поля філософії, або вже не претендує на вироблення вихідних принципів та засад філософствування, займаючи місце обмеженої дисципліни. Критиці підлягають спекулятивні положення попередніх філософських побудов, що знайшло своє відображення у німецькій класичній філософії, у якій у своєрідній формі відбилися визначні соціальні перетворення, які відбувалися в XIX ст., зокрема події Французької буржуазної революції, якісні зрушення в галузі природознавства (відкриття у фізиці, хімії, біології тощо). В ній відбилися також специфічні умови розвитку Німеччини, однієї з найвідсталіших на той час країн Європи, відсутність революційного руху мас.

47 47 47 47 47

Першим проти Гегеля виступив Артура Шопенгауера (1788-1860), найбільш систематично виклав свої погляди у великому філософському творі «Світ як воля і уявлення »(1819-1844). Основним початком світобудови, на його думку, є сліпа, несвідома сила - ВОЛЯ ДО ЖИТТЯ. Вона не має сенсу тому, що кожен з нас приречений на смерть, а багато хто - на старість, хвороба і страждання.

Однак саме воля до життя закинула нас в чужий, ворожий нам світ, спокусивши оманливими, примарними приманками (перший з них - сексуальну насолоду, інстинкт продовження роду). За спокуси треба платити, і людина все життя платить «за векселем», підписаному його батьком в пориві хтивості. Тут вже не до оптимізму. «Оптимізм, - укладає Шопенгауер, - сама безжальна знущання над людством ».

З цієї ситуації Шопенгауер пропонує людині тільки один вихід - погасити в собі волю до життя.

А. Шопенгауер резонно заперечує Гегелю: якщо в бутті світу, особливо в історії, все більше стверджується сила Розуму, то чому у світі стільки зла, насильства, так багато крові, так багато безглуздих воєн, у які людство було завантажено на всьому протязі свого існування? Він піддає різкій критиці всю систему філософії Гегеля.

А. Шопенгауер розглядає у своїй філософії морально-етичні проблеми буття людини, знову ж таки виходячи з принципу волі до життя, інстинкту життя. Він розуміє, що без чесноти і великодушності не може бути подолана егоїзм тваринного інстинкту. Але як тільки людина, рухомий моральним співчуттям, сприймає страждання іншого, «у всіх істот впізнали себе », він відкриває страждання і нещастя Всесвіту. Навіть індивідуальна Воля до життя не здатна подолати загального страждання і нещастя. Будь-яке бажання його подолати призводить не до зняття страждання у вигляді співчуття, а збільшує масштаби страждання. Тому людина може тільки споглядати, але не долати страждання, які стають атрибутом людського життя. У зв'язку з цим він критикує релігійну, християнську мораль, яка дарує людині можливість, надію подолати страждання, після спокутування первородного мрія і попадання в потойбічний світ, у божественний рай, де і досяжна блаженна життя.

А. Шопенгауер бачить досягнення благого життя, подолання страждань у приборканні волі до життя, «не на мить, а назавжди». Коли «людина доходить до стану добровільного зречення, резінгнаціі, істинної безтурботності і досконалого відсутності бажань ». Тобто відмови від волі до життя. «Немає волі, немає думки, немає світу. Перед нами тільки небуття. Перед нами залишається, звичайно, тільки ніщо »

48 48 48 48 48 48

Ф. Ніцше (1844-1900р. ) – німець, польського походження, здобув класичну освіту (гімназія, університет).  Після закінчення став фі- лологом, читав в Базельському університеті на посаді професора іс­торію античних культур (знав стародавні мови).  За твір ” Воля до влади “, який видала його сестра, володарка архіву, був проголоше­ний ідеологом фашизму.  20 останніх років свого життя провів в лі- карні для божевільних. Імморалізм по трактуванні Ф.Ніцше, - це розгляд людської поведінки поза і всупереч християнському розумінню морально-етичної свідомості як рушійної сили і джерела мотивів людської поведінки. Поведінка людини як суб'єкта тваринного світу.

Основні його ідеї :

- перший зафіксував перехід від класичної філософії до некла­сичної;

- дуже гостро критикував класичну філософію і культуру.  За йо­го словами класична культура – то культура заборон.   Так як життя є космічною всесвітньої силою , то культура, яка бажає урізати, ввес­ти в рамки жита, убиває його.

- сильно критикував християнську мораль.  Співчуття хворим при­водить до підпорядкування сильних слабим.   Ця позиція не аморальна, а іморальна (позаморальна).

- пропогандує культ надлюдини.  Надлюдина зрозуміло і усвідом­лено, не стримуючи силу життя, дає їй повний простір, не звертаючи на норми моралі.  Воля тоді є воля, коли є проявлення волі до волі.

49 49 49 49 49

Позитивізм - напрям філософії, суттю якого є прагнення поставити філософію на тверду наукову основу. Позитивізм як течія філософської думки зародився в 30-ті - 40-і рр.. XIX століття, пройшов велику еволюцію (махізм, неопозитивізм, постпозитивізм та ін.) Широко поширений і популярний в сучасну епоху. Засновником позитивізму вважається Огюст Конт (1798 - 1857) - французький філософ, учень Сен-Симона. Також великий вклад у становлення і розвиток позитивізму внесли Джон Мілль (1806 - 1873) і Герберт Спенсер (1820 - 1903). Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма.

Основним принципом позитивізму є твердження: справжнє, "позитивне" (Конт: "слово "позитивне" означає реальне, на противагу химеричному") знання можна одержати лише як результат окремих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання, а філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.

Конт проголосив рішучий розрив з філософською ("метафізичною") традицією. Він стверджував, що наука не потребує філософії, яка б стояла над нею. Однак це не виключає існування синтезу наукового звання, за яким можна зберегти стару назву "філософії". Так, філософія зводиться до загальних висновків із природничих і суспільних наук. Її претензії на розкриття причин і сутності процесів чи явищ, за Контом, мають бути викинуті з науки. Наука не пояснює, а лише описує явища і відповідає не на питання "чому", а на питання "як". Реальне знання дає лише відчуття, фактичне існування чуттєвих речей. Позитивне виявляється тотожним змісту "відчутно-фактичного" існування. Але ігнорування питань причинності, сутності виникнення, становлення дійсності va інших філософських проблем привело до розвитку агностичного вчення про непізнаваність об'єктивної реальності, в сутність якої можна проникнути лише за допомогою релігії (зокрема, на думку Спенсера), а не за допомогою науки.

50 50 50 50

Біля витоків постпозитивізму стоїть австрійський філософ Карл Поппер (1902–1994) – автор концепції "критичного раціоналізму". К. Поппер зробив спробу подолати труднощі, що виникли в логічному позитивізмі і які пов'язані з абсолютизацією ролі емпіричних даних людського пізнання (суб'єктивно витлумачених факторів). Він запропонував замінити "верифікацію", метою якої є встановлення істинності тверджень шляхом їх підтвердження фактами, так званою фальсифікацією, тобто пошуками фактів, які не підтверджують, а спростовують певне твердження. Так, К. Поппер заявляє, що факти не можуть підтверджувати жодного теоретичного положення, але здатні їх спростовувати. Будь-які твердження негайно руйнуються як тільки з'являється хоча б один факт, що їм суперечить. Доказ цьому – доля вислову "всі лебеді білі", який було спростовано, коли став відомий факт наявності в Австралії чорних лебедів.

Таким чином, попперівський критичний раціоналізм – механічна заміна верифікації фальсифікацією. Це призводить до відмови визнання об'єктивної істини. Навіть сам термін "істина" замінено терміном "виправданість".

По суті, фальсифікація не поривала з неопозитивізмом, логічним позитивізмом, як це прагнув довести сам Поппер. Фактично, він займався підчисткою, а не критикою філософських концепцій, що розроблялися неопозитивістами.

На відміну від класичного раціоналізму XVII– XVIII ст. критичному раціоналізму Поппера чужа впевненість людини в її можливості пізнати навколишню дійсність. Тотальний критицизм Поппера переростає в ірраціоналізм, оскільки він піддає сумніву здатності людського розуму.

Філософія Поппера суперечлива. Ідеалістичні вправи в його філософії співіснують з глибокими думками про рух та роль пізнання суб'єктивного світу людини.

Говорячи взагалі про філософію Поппера, слід підкреслити, що вона не вийшла за межі позитивістських принципів, хоча і є їх своєрідним розвитком. За ці межі не вийшли й інші представники "критичної" опозиції позитивізму і неопозитивізму, які в філософській літературі отримали назву "постпозитивізму".

51 51 51 51 51 51

Соціально-практична орієнтація марксистської філософії.

К.Маркс (1818-1883 рр) є засновник системи, котра запропонувала якісно новий спосіб філософствування і ознаменувала початок виходу за межі усталеного (класичного) в епоху Нового часу способу мислення. Виявляється це насамперед в тому, що Маркс при вирішенні теоретичних проблем звертається до практики як найефективнішого і остаточного способу розв'язання соціальних завдань.

Найважливішими працями Маркса є: «Економічно-філософські рукописи 1844 року», «До критики політичної економії. Передумова», «Капітал», «Тези про Фейєрбаха» та ін.                       /

У своїх вихідних засадах філософія марксизму є матеріалістичною концепцією. Матеріальний світ є вічним і безкінечним; його розвиток приводить до виникнення людини, якій притаманна свідомість. Свідомість є похідним від матерії феноменом. За Марксом, сутність і зміст свідомості визначається суспільним буття людей, тими соціально-економічним умовами, в яких вони живуть. Ця, в цілому вірна думка, була гротескно перебільшена в марксизмі, внаслідок чого будь-які феномени духовної культури людства почали виводитися безпосередньо з економічних факторів, що, звісно, неправильно. І хоча в працях Маркса і Енгельса неодноразово вказується на відносну самостійність суспільної свідомості, все-таки в цілому філософія марксизму схилялася до економічного детермінізму, згідно з яким всі явища суспільного життя зумовлені економічними чинниками.

Одним із надбань марксизму є подальший розвиток діалектики. Основні   діалектичні   закономірності   (єдності   і   боротьби протилежностей, • взаємопереходу кількісних і якісних змін, заперечення заперечення) були сформульовані Гегелем. Проте Гегель вважав, що вони є законами розвитку ідеї, духу. На протилежність Гегелеві Маркс розуміє діалектику як логіку розвитку явищ та процесів, які існують поза свідомістю і незалежно від неї. В марксизмі єдина матеріалістична діалектика виступає у двох різних, але взаємопов'язаних форма — об'єктивна та суб'єктивна. Перша з них — це діалектика розвитку самого об'єкта, тоді як суб'єктивна діалектика — це відбиток аналогів об'єктивної діалектики у свідомості людини.

Спираючись на здобутки попередньої філософської і економічної думки, Маркс аналізує буржуазне суспільство і виявляє його позитивні та негативні риси. При цьому варто пам'ятати, що Маркс є класичним європейським раціоналістом, тобто він оцінює світ в цілому і суспільство зокрема з точки зору їх розумності, досконалості. В цьому ракурсі капіталістичне суспільство виявляється вкрай не-розумним. Ця його не-розумність проявляється в тому, що: 1) два основних класи суспільства — робітники і буржуа — мають протилежні інтереси; 2) інтереси окремих власників засобів виробництва не співпадають, внаслідок чого між ними точиться конкурентна боротьба; 3) цілі та інтереси буржуазії не співпадають, а часто і суперечать цілям суспільства в цілому; 4) в цьому суспільстві існує відчуження людини від продукту праці, від самої праці, а зрештою, й від інших людей. Всі ці дисгармонії- ведуть до суперечностей між людьми, які переростають в соціальні катаклізми.

В ході вивчення специфіки капіталістичного способу виробництва Маркс доходить висновку, що в основі всіх соціальних суперечностей, а отже, й не-розумності суспільства, лежить приватна власність на засоби виробництва. Тому, за Марксом, розв'язання і усунення суспільних конфліктів можливе лише при умові знищення приватної власності. Приватна власність є найглибиннішим джерелом, витоком всіх соціальних бід і тому саме її потрібно ліквідувати. На цьому підґрунті Маркс будує концепцію «розумної» держави й розумного суспільства, в якому всі люди будуть мати рівні права, одинакові соціальні можливості для реалізації своїх сутнісних сил. Саме в цьому суспільстві, за думкою Маркса, будуть створені всі необхідні умови для всебічного гармонійного розвитку кожної людини. Єдиним реальним засобом знищення приватної власності і утворення нового соціального ладу Маркс помилково вважав революцію.

52 52 52 52 52

Марксистська філософія розглядає людину як родову істоту, яка за-вдяки праці створила сама себе. Людина народжується з певними природними задатками, розвиваючи їх і реалізуючи себе в різних ви-дах діяльності; вона набуває родової універсальності, що проявляєть-ся у різноманітності життєдіяльності людства. Перебування людини у світі передбачає її соціалізацію, включення у суспільні структури через засвоєння культури, знайомство з нормами, цінностями, наста-новами, зразками поведінки.

Соціальні норми — це загальні правила, встановлені суспільством вимоги, що визначають спосіб поведінки, який схвалений суспіль-ством. Норми передписуються правом, релігією, мораллю: наприк-лад, сплачуй податки, не бери чужого, шануй батьків тощо.

Цінності — це явища, процеси, що є соціально-значимими для індивідів і активно впливають на формування внутрішньої програми дій людини як в повсякденних, так і в екстремальних життєвих ситу-аціях, наприклад, вірність, гроші, час тощо.

Ціннісні орієнтації — це системно об’єднанні ціннісні уявлення про світ, які свідчать про соціальну спрямованість особистості, на-приклад, гедонізм, егоїзм, альтруїзм тощо.

Суспільство, з одного боку, створює можливості формування все бічно розвиненої особистості, а з іншого — постає автономною си-лою, змушуючи людину діяти за певними зовнішніми стандартами, можливо, чужими їй, зводить людину до речі серед речей. На жаль, недавня історія продемонструвала сумні приклади, того, як суспіль-ство на основі авторитарних прийомів намагалося з «людського ма-теріалу» створити особистостей із заданими характеристиками, а систему цінностей і норм використати у якості репресивного апарату.

53 53 53 53 53 53

екзистенціалізмі.

Провідною формою сучасного філософського гуманізму є екзистенційна філософія. Одним з перших її представників був датський філософ Серен Юєркегор (1813-1855 рр.). На противагу жорстокій однозначності раціоналістичного тлумачення істини як знання незалежного від суб'єкта, К'єркегор висуває концепцію особистої (екзистенціальної) істини. Ідеї К'єркегора, щоправда, на деякий час були забуті. І лише в 20-і роки XX ст. німецький філософ МіХайдегер сформувалював філософське вчення, центральним поняттям якого постала «екзистенція» — людське існування.. Найбільш відомими представниками екзистенціалізму є К.Ясперс, А.Камю, Ж.-П.Сартр, Г.Марсель, М.Мерло Понті, Х.Ортега-і-Гасет та ін.

М.Хайдеггер (1889-1976 рр.) при побудові своєї системи виходить із положення про пріоритет людського існування стосовно всього іншого. На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об'єктивний, незалежний від свідомості світ, Хайдеггер розуміє буття як поєднання тієї частини світу, яка залучена до людської діяльності, і самої цієї діяльності. Буття є неподільною конкретністю, яка переживається людиною, а не схематизоване за допомогою теоретичних абстракцій і категорій.буття, як це мало місце у традиційній філософії.

За думкою Хайдеггера, розуміння справжньої структури буття як певної єдності його часових характеристик (минулого, нинішнього і майбутнього) дає людині можливість відрізняти справжнє буття від несправжнього. Людина є істотою кінечною в часі, смертною. Тому в залежності від того, яка характеристика часу висувається на передній план (майбутнє чи нинішнє), людське буття буде справжнім або несправжнім. Якщо людина акцентує увагу на нинішньому часі, в якому над нею панують речі і знеособлені соціальні структури, -то її буття є несправжнім буттям; коли ж людина усвідомлює свою кінечність і приходить до свободи, тоді її буття є справжнім. Хайдеггер намагається наголосити на унікальності, самобутності кожної людини, яка завдяки власним зусиллям повинна пройти свій~ унікальний життєвий шлях. «Масова», «стандартизована» людина — це несправжня людина; в ній немає нічого унікального і неповторного, що "й робить людину індивідуальністю.

В такому підході і такій оцінці людини та її призначення проявляється гуманістична спрямованість філософії Хайдеггера.

А.Камю ((1913-1960 рр.) — французький філософ-екзистенціаліст, письменник, публіцист. Основна проблема творчості Камю — тема абсурду людського існування. Саме розгляду зазначеної проблеми присвячені праці «Міф про Сізіфа», «Калігула», «Бунтуюча людина», «Чума».

А.Камю прагне відповісти на запитання: «Як жити без найвищого сенсу і благодаті?», «Як жити у світі, де вмерла релігійна надія? Що її замінить?».

Вихідний пункт його філософії — абсурд, який ставить під сумнів цінності. А.Камю вважав, що сам по собі світ не абсурдний, він просто нерозумний, тому що він є позалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями і нашим розумом.

Для абсурду необхідні людина і світ, знищення одного з них означає припинення абсурду. З констатації абсурду А.Камю робить два неправомірних висновки: про самогубство і «філософське самогубство».

З абсурду випливає заперечення універсальних етичних норм, що призводить до реалізації принципу «все дозволено». На думку Камю, абсурд не слід знищувати самогубством або «стрибком віри», необхідно його максимально повно позбутися.

Ще один відомий представник екзистенціалізму Ж.-П.Сартр (1905-1980 рр.) вихідним пунктом філософії вважає суб'єктивність індивіда. Екзистунціалізм, за Сартром, це єдина філософія, яка не робить з людини об'єкта, а утверджує ії існування як неповторної індивідуальності. Людина є істота вільна, яка бажає свободи не лише собі, а й іншим; людина ні при яких обставинах не може бути засобом, вона завжди є метою.

Сартр вважає, що сутність людського існування виражає свобода. Він протиставляє буття природи людському буттю. Це два протилежних види буття, причому матеріальний світ розглядається Сартром як постійна загроза людському життю і свободі. Людина постійно намагається подолати ворожість матеріального світу і тим самим зняти обмеження своєї свободи. Однак всі ці спроби закінчуються трагічно для людини: вона втрачає свою специфічність і перетворюється у річ серед інших речей. В природному світі, підсумовує Сартр, свобода неможлива.

Свобода неможлива і в соціальному житті. В своїх класових, професійних, соціальних функціях кожна людина подібна до інших людей і виконує ті функції, які нав'язуються їй зовнішніми факторами — суспільством. Її своєрідність розкривається в неповторності, унікальності, що виявляється в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє, тобто свобода людини проявляється в її виборі майбутнього. Майбутнього ще немає, воно представлене множиною можливих варіантів і тому людина завжди знаходиться у ситуації вибору, яка і є єдиною справді людською ситуацією і свободою. Отже, саме вибір і свобода є вияв справжньої сутності людини.

54 54 54 54 54 Імануїл Кант(1724-1804)-родоначальник німецької класичної філософії.Його

теоритична дія-ть поді-ляється на два періоди.1-закінується 60-роками

18ст.В цей час Кант займався переважно природ-ними проблемами,серед яких

найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи

з величезної газової туманності.В загаль-ній формі він стверджував

діалектичну думку про те,що природа має свою історію в часі,выдкидав

ыдею першопоштовху,тобто в цей період в філосо-фії Канта переважали

матеріалістичні позиції.

В центрі філософії Канта стоїть проблема теорії пізнання.Він здійснив

перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта.Головне за

Кантом,не вивчення речей самих по собі,а дослідження самої пізнавальної

системи.Перш ніж пізнавати світ,пот-рібно пізнати своє

пізнання,втановити його межі і можливості.Це був великий поворот

філософії до людини.Він вважає,що людський розум пізнає в не “речі в

собі”,а явища речей,результат їхньої дії на органи чуття людини.”Речі в

собі”стають явищем завдяки апріорним формам споглядання/простір, час/ та

апріорним формам

мислення/якість,кіль-кість,причинність,реальність/,тобто таким формам,

які мають позадосвітне походження.Наступна схо-динка пізнання-це

розум,який,за Кантом,завершує мислення і при цьому,не створюючи нічого

ново-го,сам заплутується у невирішених протиріччях-в

т.з.”антиноміях”чистого розуму.Кант вважає,що таких антиномій чотири,але

вирішити їх неможли-во,оскільки кожну з тез,що складають антитомії,

можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про

антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки

даілектичної логіки,де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку

знання.

55 555 55 55 55

Експериментальна розробка поняття несвідомого була вперше проведена Зигмундом Фрейдом, який показав, що багато дій, реалізацію яких людина не усвідомлює, мають осмислений характер і можуть бути пояснені за рахунок дії потягів (переважно - сексуальних). Ним було розглянуто, як та або інша мотивація проявляється в сновидіннях, невротичних симптомах і творчості. Відомо, що головним регулятором людської поведінки служать потяги й бажання суб'єкта. Будучи лікарем, він зіштовхнувся з тим, що ці неусвідомлювані переживання і мотиви можуть серйозно обтяжувати життя й навіть ставати причиною нервово-психічних захворювань. Це спрямувало його на пошуки засобів рятування своїх пацієнтів від конфліктів між тим, що говорить їхня свідомість, і несвідомими спонуканнями. Так народився фрейдівський метод психоаналізу.

Засновником теорії психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 - початку 20 століття Зиґмунд Фройд (Фрейдизм, класичний чи ортодоксальний психоаналіз). Вплив на теорію Фройда мали нові на той час поняття енергії, введене Гельмгольцем та теорія еволюції Дарвіна. Психоаналітична теорія зіграла важливу роль не тільки в формуванні сучасних концепцій особистості і терапевтичних методів, але й у становленні усієї культури 20 ст., запропонувавши людству новий світогляд.

Як терапевтична техніка, психоаналіз відрізняється від психіатрії та психотерапії, маючи за основу ствердження про існування психічного несвідомого та наполягаючи на аналізі та інтеграції складників цього несвідомого в процесі терапії.

Психоаналіз спирається на кліничні спостереження та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, придушення, супротив, перенесення, тощо.

Особистість розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо - тілесною енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності.

В часи Фройда у психології панувало сприйняття людини, як розумної істоти, котра усвідомлює свою поведінку та керує нею. Теорія Фройда пропонувала іншу картину, згідно з якою людина перебуває у стані неперервного конфлікту, джерела якого лежать у сфері неусвідомлюваних статевих та агресивних спрямувань.

Психоаналіз називають психодинамічною теорією: він уважає поведінку людини детермінованою складною взаємодією конкуруючих психічних сил.

56 56 56 56

Е.Фромм вводить поняття "соціальний характер" як взаємозв'язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономічної структури. З його точки зору, соціальний характер слід розглядати як активний психологічний фактор соціального процесу, що зміцнює функціонуюче суспільство. оціальний характер є результатом динамічної адаптації людської природи до структури суспільства. Фромм виділив такі типи соціальних характерів: рецептивний, експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий.

В основі кожного соціального характеру лежить особливий психологічний механізм, через який індивіди вирішують проблеми людського існування: мазохістський, садистський, деструктивістський та конформістський.

визнаючи позитивну роль соціального характеру в історичному процесі, Е.Фромм вважає, що соціальну перспективу відкривають люди з продуктивним характером, життєвими принципами яких є гуманістичні норми, орієнтація на буття, їхня історична роль зводиться до завдань моральної просвіти людей, що є, на думку Фромма, головною умовою істинної революції, яка приведе людину до утвердження справжнього буття.

Фромм виділив такі типи соціальних характерів: рецептивний, експлуататорський

57 57и 57 57 57

У людській природі Шелер нараховує два основних початку: це життєве начало, якийсь життєвий порив, і дух, що йде від Бога. По своєму життєвому початку людина є тварина, жива істота, але також і істота розумна, володіє духом - оскільки Бог його їм наділяє. Божественний дух перевершує людську природу, тому людина стає людиною тоді, коли він асимілює в себе дух Божественний, роблячи його своїм надбанням. Шелер вбачав сутність людини не в мисленні або воління, а в любові. Любов, згідно Шелер, - це акт духовного єднання, що супроводжується прозрінням вищої цінності об'єкта.

Надбання духу досягається завдяки людському слову. У словах виражається вся думка і вся культура. Таким чином, слово є певним символом, через який людина може пізнати Бога. Для самого себе людина завжди є центральною проблемою, але зрозумілий з точки зору взаємовідносини з Богом, людина може пізнати саму себе, пізнаючи в собі духовні Божественні прояви крізь символи. Символи - це і наука, і релігія, філософія і т. п. Крізь ці символи просвічує вища духовна Божественна реальність, тому таємниця світу і таємниця всього світобудови, а також таємниця Самого Бога приховані в людині. Тому філософська антропологія, за Шелер, повинна бути не розділом будь-якої філософської системи, а навпаки, вся філософія повинна виводитися з людини. Із знання про людину через знання символів можливо і пізнання всього всесвіту.

58 58 58 58 58 58

Вивчаючи співвідношення біологічного (природного) і соціального у людській поведінці, Клод Леві-Строс дійшов висновку, що первинним і основним у ній є наявність формальних структур взаємин між людьми — таким чином на поведінку людини найбільший вплив мають символічні форми, традиції і ритуали, прийняті у конкретно цій культурі, так само прийняття певного формального способу спілкування — конкретної мови, що, власне, може визначити суспільні інститути й взаємини у певному соціумі, спроможне, як моделювати і стимулювати їхній розвиток, так і здатне стримувати його, консервуючи певний соціальний рівень суспільства. Водночас учений в жодному разі не відкидає впливу зовнішніх чинників на розвиток соціальних груп.

Важливим постулатом структурної антропології Леві-Строса стало тлумачення міфу й сакрального знання як фундаментального змісту колективної свідомості, підвалини стійких соціальних структур.

Вчений навіть зробив суперечливі пошуки позасоціальної основи суспільного життя, зводячи її до обрахунків і формалізації стереотипів людської поведінки. Безперечною заслугою Клода Леві-Строса є міждисциплінарність досліджень первісного суспільства і мислення доісторичної людини, обробка величезного фактологічного матеріалу й вироблення на його основі теорії первісного мислення як метафоричного сприйняття дійсності на чуттєвому рівні.

59 59 59 59 59

Прагматизм (від др.-греч. Πράγμα, родовий відмінок πράγματος - «справа, дія») - філософська течія, що базується на практиці, як критерії істини і смислової значимості. Його походження пов'язують з ім'ям американського філософа XIX століття Чарльза Пірса, який першим сформулював «максиму» прагматизму. Далі прагматизм розвивався в працях Вільяма Джемса, Джона Дьюї і Джорджа Сантаяни. Серед основних напрямів прагматизму відомі інструменталізм, фаллібілізма, антиреалізму, радикальний емпіризм, веріфікаціонізма та ін

Маркси́зм — філософське, економічне і політичне вчення, ідеологічною метою якого є покращення суспільства й побудова комунізму. Вчення позиціонує себе як ідеологія робітничого руху. Основоположниками марксизму, який зародився в другій половині 19 століття, були Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Філософською основою марксизму є матеріалістичний погляд на історію, історичний матеріалізм, який в свою чергу базується на діалектичному матеріалізмі.

герменевтика — це теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацію документів, що містять у собі смислові зв'язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді вона була розроблена в рамках історико-філологічної науки XVIII ст., хоч корінням своїм сягає сивої давнини. Отже, герменевтикою називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Основні засади її були закладені Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання.

Головна операція у герме­невтиці — розуміння.

60 60 60 60 60

Метою феноменології є побудова науки про науку і розкриття життєвого світу, світу повсякденного життя як основи всього пізнання. Гуссерль вважав, що починати вивчення життєвого світу і науки треба з дослідження свідомості, тому що реальність доступна людям лише через свідомість.

Важлива не сама реальність, а те, як вона сприймається та осмислюється людиною. Свідомість має вивчатися не як засіб дослідження світу, а як основний предмет філософії.

Феноменологія стверджує, що свідомість у чистому вигляді – "абсолютне Я" (яка одночасно є джерело* потоку свідомості людини). Вона конструює світ, вкладаючи в нього "смисли". Всі види реальності, з якими має справу людина, пояснюються із актів свідомості. Об'єктивної реальності, що немовби існує поза і незалежно від свідомості, просто не існує. А свідомість пояснюється із себе самої, проявляє себе як феномен.

Засновники феноменології (Гуссерль, Брентано, Хайдеггер, Мерло-Понті та ін.) розуміли, що це нова наука про свідомість, нове начало філософії, перехід від ірраціоналізму до можливості рефлексивного дослідження розмаїтих видів людського досвіду.

Методи феноменології здійснили значний вплив на розвиток екзистенціалізму, герменевтики, аналітичної філософії та ін.

61 61 61 61 Фуко широко відомий в Європі, США, Японії, Австралії, перш за все своїм критичним підходом до психіатрії і медицини, карної системи, ідеями розвитку історії сексуальності, загальними теоріями стосовно влади і відносин між владою і пізнанням, зображенням «смерті людини» (фр. «la mort de l'homme») прогнозованої у «Словах і речах», проблема суб'єктивації, актуалізована у «Піклуванні про себе». Його філософські праці тісно пов’язані з актуальною дійсністю, проблема його постійної уваги, особливо як безпосереднього учасника руху гомосексуалістів — суспільної ідентичності і політичної динаміки. Здається, що «ідентичність» у визначенні статики і об’єкта, Фуко цікавило перш за все як «моделі життя» і процеси суб’єктивації. Перед своїми дослідженнями Фуко ставив такі завдання:

• Поновити археологію сучасних знань про суб’єкт

• Розшифрувати генеалогію сучасної влади і усієї сучасної західної цивілізації

• Написати особливу онтологію сучасності, яка мислиться сферою перехрещень інших онтологій: онтології суб’єкта по відношенню до себе, онтології суб’єкта у його відношенні до інших і інститутам у галузі влади, онтологію суб’єкта у його відношенні до істини у галузі знання.

Творчість Фуко будується на засадах трьох Кантівських питань:

• Що можна знати?

• Що слід робити?

• Що є людина?

Згідно з цією послідовністю історія думки самого Фуко розподіляється на три періоди: — «археологічний» — «генеалогічний» — «період естетик існування». У своїй творчості Фуко розвивав основний фонд ідей французького і європейського Просвітництва у реаліях західної культури другої половини ХХ сторіччя. Основний об’єкт досліджень Фуко — вивчення неусвідомлюваного різних історичних епох, і цей інтерес зближує його з Франкфуртською школою. У шістдесяті роки Фуко розробляє концепцію європейської науки на засадах «археології знання», у серцевині якої «знання-мова». Усі відомі теорії науки і культури Фуко відносить до «доксології». У 70-ті на перший план у його працях виходить тема «знання-насилля», «знання-влада». У 80-х у творчості філософа з’являється поняття «суб’єкта» і розглядається тема сексуальності, а разом із нею — питання етики, моралі, свободи.

62 62 62 62

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Риси постмодернізму:

• культ незалежної особистості;

• потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

• прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

• бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

• використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

• зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

• суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

• сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

• запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

• як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача;

• іронічність та пародійність.

Яскравий представник постструктуралізма і постмодернізму - Жак Деррида, який відкинув всяку можливість встановити для тексту яке-небудь єдине і стійке значення.