Сфери суспільного життя

   У реальному житті політика існує у взаємозв´язку з іншими сферами суспільства. Але у неї є межі. Не всі явища включають у себе політичний компонент. Навіть далеко не всі органи державної влади займаються політикою (діяльність податкової і митної служб, судочинство). Існує більша сфера міжособистісних відносин, яка є об´єктом тільки морального регулювання. Найбільшою мірою політичний аспект виражений в діяльності законодавчих органів. Демократичний парламент -це сфера представництва різних груп, де в мирних формах виясняється співвідношення їхніх і сил, що виражається в прийнятті рішень з принципових питань внутрішнього і зовнішньополітичного життя. Характер політичних проблем, що розглядається законодавчими органами, різнобічний: від гарантій прав і свобод особистості до питань про норми власності, рівня оподаткування і соціальних витрат держави. Для того щоби показати межі поширення політики, в науці використовується поняття політична сфера. Політична сфера - це галузь політики, політичного життя суспільства, межі поширення безпосередніх дій політиків і політичних організацій, вплив політичних ідей.    У соціологічній теорії ствердився підхід, згідно з яким суспільство можна уявити у вигляді комплексу взаємопов´язаних, але все ж самостійних сфер (підсистем):    - господарсько-економічна сфера забезпечує всю матеріальну інфраструктуру і включає в себе відносини з приводу виробництва і розподілення матеріальних благ;    - соціальна сфера розвивається на основі між особистісних і групових відносин з урахуванням соціологічного статусу кожного індивіда, в тому числі з урахуванням спільності і відмінності громадян за типом занять, розміром доходів, престижу, - а також за етнічною, демографічною, соціально-територіальною та іншою приналежністю. До соціальних відносять коло проблем, пов´язаних з організацією праці і побуту, здоров´я, добробуту і захисту;    - політична сфера складається з приводу влади і участі в державному управлінні;    - духовна сфера включає в себе виробництво духовних цінностей, світогляду, науки, а також відносин з приводу вжитку духовних благ.    Взаємозв´язок політики з іншими суспільними сферами проявляється в двох аспектах. З одного боку, політика детермінована економічними, духовними факторами, соціальною структурою суспільства, зокрема статусними характеристиками соціальних груп, рівнем соціального розшарування суспільства, етнічною і конфесійною структурою. З іншого - сама політика здатна впливати на ці сфери, проникати в них.    Це пов´язано з такими сутнісними проявами політики:    - політика покликана забезпечити умови, при яких створення і присвоєння суспільних цінностей, вироблених у матеріальній і духовній сферах, відповідало б інтересам тих чи інших соціальних груп; ця особливість політики відображена в широко виражених визначеннях влади як інструменту розподілення цінностей у суспільстві;    - політика присутня у всіх суспільних сферах через властиві їй регулюючі функції. На раціоналізацію відносин між людьми в цих сферах, а також більш раціональне використання суспільних цінностей направлені такі види державної політики, як економічна, воєнна, науково-технічна, соціальна, культурна, екологічна тощо.    Політикою може стати будь-яка проблема, породжена якою-небудь суспільною сферою. Це значить, що для її вирішення недостатньо моральних чи правових норм. Але у політики є межі здійснення впливу на суспільні відносини. В іншому випадку суспільство стикається зі штучною політизацією. Політизація означає посилення впливу політики на інші сфери життя; надання скільки-небудь значним питанням суспільного життя політичного звучання; підвищення ролі держави в суспільстві. Крайніми проявами політизації є практика контролю тоталітарної держави за всіма сторонами життя, включаючи особисте життя людини, заміна механізму економічного саморегулювання політичним, в основі якого лежать ідеологічні стереотипи, наприклад: ринок - "погано", планування - "добре". Позитивною стороною політизації є активне залучення населення до участі в політиці, яке безпосередньо передує падінню тоталітарних і авторитарних режимів.    Мораль і право. Політика взаємодіє з такими соціальними регуляторами, як мораль і право. Загальне в цих формах соціальної регуляції визначено єдиними причинами їх походження і основним призначенням - регулюванням внутрішньо суспільних відносин, підтримкою необхідного рівня суспільної організованості і стабільності. Але існують і відмінності як між політикою і мораллю, так і між політикою і правом. Так, право і політика виникають значно пізніше від моралі як потреба в регулюванні відносин у соціально неоднорідному суспільстві саме через недостатність регулятивної ролі моралі. Ієрархічність і складність організації сучасного суспільства вимагають збереження політичних і правових регуляторів. Але хоча мораль не може замінити собою інші норми соціальної регуляції, політика і право не можуть обійтися без моралі, яка встановлює критерії гуманності для політичних і правових норм. "Убудованість" моралі в політику залежить від характеру політичного режиму, від норм політичної етики безпосередніх суб´єктів політики.    Потреба у взаємо доповненні визначається й іншими відмінностями моралі і політики. Якщо мораль спирається на силу суспільної думки і переконання, совість, то політика може використовувати як переконання, так і примус, включаючи силу держави. Для моралі насильство неприйнятне. Розрізняються і критерії оцінки суспільних процесів і поведінки. Мораль виходить з категорій добра і зла, а політика такими засадами вважає користь або шкоду. Насамкінець якщо в моральних нормах виражені універсальні суспільні цінності, то в політичних - як спільні, так і групові цінності, які можуть носити ситуативний характер. Ситуативність може визначатися побічними прагматичними інтересами груп, що знаходяться при владі.    Політика і право. В буденній свідомості політику і право інколи ототожнюють. Хоч і вони взаємообумовлені, але все ж є різними формами регуляції.    Вони відрізняються:    - за своїм змістом: зміст права обмежений правовими нормами, політика може виходити за межі діючих законів;    - за критеріями оцінки поведінки і законно чи незаконно - в праві, користь чи шкода - в політиці;    - механізмом забезпечення: право підтримується силою юридичних санкцій держави, політика може спиратися на силу як закону, так і переконання, навіювання, стимулювання, на здатність інститутів влади і лідерів забезпечувати собі безпосередню підтримку населення;    - за критерієм відкритості: право публічне, політика ж поряд з публічними, відкритими формами регулювання суспільних відносин може бути і "тіньовою", що не афішує себе;    - динамікою змін: право порівняно з політикою більш консервативне, тому що вимагає певних законодавчих процедур для закріплення нових норм;    - за нормою вираження: формами вираження права є нормативно-правові акти, прецеденти, правові звичаї, договори. Частіше за все право фіксується у письмовій формі. Форми вираження політики більш різноманітні і можуть не фіксуватися письмово: політико-юридичні документи, програми і статути партій та рухів, ідеологічні концепції, заяви політичних лідерів, політичні дії.    Автономність політики і права є відносною. Право має політичний зміст. Воно використовується як для оформлення загальнозначущих політичних відносин, інститутів і цінностей, так і для закріплення планування певних соціальних груп і класів. У той же час право виступає важливішим джерелом легітимації політичної влади, обмежує політичну активність певною мірою

Світська держава - держава, що з'явилося в результаті відділення церкви, яке регулюється на основі цивільних, а не релігійних норм; рішення державних органів не можуть мати релігійного обгрунтування.

Законодавство світської держави може відповідати (повністю або частково) релігійним нормам; "світськість" визначається не наявністю протиріч з релігійними установками, а свободою від таких. Наприклад, заборона абортів є світською рішенням, якщо це обгрунтовується общегуманистическим міркуваннями (точніше - медико-біологічної доцільністю), а не релігійними передумовами.

У світській державі кожна людина має право розраховувати на те, що він зможе жити, не звертаючись до релігійних інститутів. Наприклад, укладення шлюбів та здійснення правосуддя є в ньому прерогативою держави. У світській державі послідовники всіх конфесій рівні перед законом.

Більшість мусульманських країн не відповідають критеріям світськості. Так, Іран і Саудівська Аравія офіційно є теократичними державами, в конституціях більшості арабських країн записано, що їх законодавство засноване на Корані і шаріаті, релігійна форма шлюбу є єдино можливою. В Малайзії в останні роки відбувся відхід від світської держави (з'явилася релігійна поліція, що розбирає справи мусульман). З держав з перевагою мусульманського населення світськими є, наприклад,Туреччина і низка країн СНД. Крім того, бувають випадки, коли держава має державну релігію і разом з тим проголошує себе світським (Англія, Данія, Єгипет, Туніс, Бангладеш тощо).

Не повністю релігія відділена від держави і в Ізраїлі.

Правова́ держа́ва (також конституційна держава) — форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі - і державні органи, і громадяни однаковою мірою відповідальні перед законом. В ній реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.

Тобто це така організація суспільства, де закон і правовий порядок мають пріоритет над державою та іншіми інститутами політичної і соціальної влади, а не навпаки. А основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.

Правова держава є альтернативою авторитаризму, тоталітаризму і анархії. Правова держава передбачає поступову демократизацію суспільства, встановлення правових основ будівництва державності, дотримання правопорядку і принципу законності. Людина є вищою соціальною та політичною цінністю. Держава покликана затвердити гуманістичні начала, забезпечити і захистити свободу, честь і гідність людини.

Правова держава передовсім є державою як соціальним інститутом, тобто їй притаманні в першу чергу риси держави взагалі.

Соціа́льна держа́ва — це вид держави, яка у своїй діяльності прагне до загального добробуту всіх громадян, соціальної захищеності і соціальної справедливості для всіх членів суспільства. Вона, зокрема охоплює сукупність державних установ, податкову політику, діючі стандарти та заходи контролю для досягнення мети щодо зниження соціальних та вітальних ризиків для громадян. Держава та уряд зобов'язуються підтримувати та забезпечувати в законодавстві і управлінні соціальну рівність та справедливость.

Як правило це правова держава розвиненого громадяського суспільства, що з'єднуючи у своїй діяльності принципи волі й рівності, соціальної справедливості, надкласовості, реально забезпечує соціально-економічні права людини.

Не слід плутати близькі за змістом, але різні політико-правові поняття «Соціальна держава» та «Держава (загального) добробуту».

Перше визначення поняття «соціальної держави» належіть німецькому правознавцю 19 століття Лоренцу фон Штайну (1815—†1890), котре він зробив, вивчаючи соціальний досвідФранцузької революції.

Державний режим — це система заснованих на нормах права методів, способів та прийомів здійснення державної влади. На відміну від форми державного правління та форми державного устрою, які характеризують організаційну сторону форми держави, державний режим найшвидше реагує на зміни в суспільному житті, характеризує порядок діяльності держави, визначає її функціональне спрямування. За різних форм правління та устрою може існувати один і той же державний режим.

Наприклад, за формою державного правління Великобританія — монархія, Німеччина — республіка, а за формою державного режиму — ці держави є демократичними.

Зміст державного режиму розкривається у взаємодії трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, а також через становище органу, який є центром прийняття рішень у державі. Оскільки судова влада безпосередньо не визначає характеру державного режиму, особливості державних режимів проявляються в структурі відносин між законодавчою і виконавчою владою. Існують державні режими з поділом законодавчої та виконавчої влади і режими, які характеризуються їх поєднанням. У разі суворого розподілу законодавчої та виконавчої влади — наявний президентський режим. Якщо розподіл влади є гнучким чи обидві гілки влади співпрацюють, то це — парламентський режим.

Державний режим є найбільш нестійким елементом форми держави, обумовлюється формою державного устрою, державного правління, а також соціально-економічними та політичними умовами.

Демокра́тія  — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом або безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано, через обраних представників (представницька демократія).

Іноді демократію визначають також як набір ідей і принципів, що стосуються свободи, власне, вона і являє собою інституціональну свободу. У формулюванні 16-го президента США Авраама Лінкольна, демократія — врядування «іменем народу, силами народу і для народу».

Демократія виникла у Стародавній Греції, стародавні греки були також першими дослідниками її феномену. Крім того в Елладі був поширений такий поділ держав за формами правління: «один керівник» (монархія), «перший, кращий, здатний + сила, влада» (аристократія) і «народне правління» (демократія). Однак, у Стародавній Греції (так само як і у Стародавньому Римі) рабів і чужоземців не відносили до громадян —демосу. Те саме стосується і деяких середньовічних держав, які називали демократіями, адже влада належала народу (виборність влади), але при цьому певну, досить велику, частину суспільства просто не відносили до народу, представники цієї решти не мали права голосу. Тому деякі дослідники вживають такі терміни, як рабовласницька демократія (до якої відноситься й Афінська демократія), феодальна демократія, буржуазна демократія, соціалістична демократія тощо.

Інколи демократію називають договірною формою правління, а інколи — перекрученою формою народного врядування, згідно з поділом усіх форм правління на шість можливих типів: тиранія як спотворена форма монархії, олігархія як спотворена форма аристократії та охлократія як спотворена форма народовладдя. Чиста демократія не викликала захоплення ані у філософів-аристократів, таких як Сократ зокрема, ані у прибічників мішаної форми правління, таких як Аристотель. Її часто протиставляли, так званим, складеним державним устроєм (де було змішано елементи монархічного, аристократичного та демократичного правління), типовим для Класичної Греції та Республіканського Риму.

В сучасному світі все ще змішують поняття демократії (народовладдя) з конкретним проявом її — формою державної влади, яка є зручною в сучасному світі з ринковою економікою, зокрема у США та країнах Західної Європи. Тому кажуть, що демократія обов'язково включає такі елементи:

• виборність органів влади,

• поділ державної влади на три гілки законодавчу, виконавчу та судову,

• підпорядкування меншості більшості,

• захист прав меншості,

• наявність політичних прав і свобод.

Тоталітари́зм (лат. totalitos — цілісний від італ. totalità і прикм. італ. totalitario — той, що охоплює усе в цілому).

• Форма державно-політичного режиму держави, що регламентує всі сфери суспільного існування, а також не визнає незалежність від держави (державної влади) таких окремих сфер приватного і суспільного життя, як — економіка(господарство), релігія, виховання, сім'я тощо.

Дослідники тоталітаризму Г. Арендт та З. Бжезинський підкреслювали структурну подібність фашистських і комуністичнихдержав.

Ознаки тоталітарного суспільства за версією К. Фрідріха і З. Бжезинського:

У своїй роботі «Тоталітарна диктатура і автократія» (1956 р.) Карл Фрідріх і Збігнєв Бжезінський, на основі емпіричного порівняння сталінського СРСР, нацистської Німеччини і фашистської Італії, сформулювали низку визначальних ознак тоталітарного суспільства. Початковий перелік складався з шести ознак, але у другому виданні книги автори додали ще два, а згодом інші дослідники також вносили уточнення:

• Наявність однієї всеохоплюючої ідеології, на якій побудована політична система суспільства.

• Наявність єдиної партії, як правило, керованої диктатором, яка зливається з державним апаратом і таємною поліцією.

• Вкрай висока роль державного апарату, проникнення держави практично в усі сфери життя суспільства.

• Відсутність плюралізму в засобах масової інформації.

• Жорстка ідеологічна цензура всіх легальних каналів надходження інформації, а також програм середньої і вищої освіти. Кримінальне покарання за поширення незалежної інформації.

• Велика роль державної пропаганди, маніпуляція масовою свідомістю населення.

• Заперечення традицій, зокрема традиційної моралі, і повне підпорядкування вибору засобів поставленим цілям (побудувати «нове суспільство»).

• Масові репресії і терор з боку силових структур.

• Знищення індивідуальних громадянських прав і свобод.

• Централізоване планування економіки.

• Майже всеосяжний контроль правлячої партії над збройними силами та розповсюдженням зброї серед населення.

• Прихильність експансіонізму.

• Адміністративний контроль над здійсненням правосуддя.

• Прагнення стерти всі кордони між державою, громадянським суспільством і особистістю.

Наведений перелік не означає, що кожен режим, якому притаманна хоча б одна із зазначених рис, слід відносити до тоталітарних. Зокрема, деякі з перерахованих рис у різний час були також властиві демократичним режимам. Аналогічно, відсутність якогось одного ознаки не є підставою для класифікації режиму як нетоталітарних. Однак перші дві ознаки, на думку дослідників тоталітарної моделі, є її найяскравішими характеристиками.

Авторитари́зм (лат. autoritas — повна влада) — режим правління, за якого всю чи більшу частину влади зосереджено в руках однієї особи чи групи осіб. Роль представницьких органів влади зведено нанівець або занижено. Характерною рисою є зведення нанівець місцевого самоврядування, застосування репресій і терору. Крайня форма авторитаризму —тоталітаризм.

Авторитарні режими можуть бути класифіковані як:

• абсолютистські монархії, в яких верховна, виконавча, законодавча та судова влада повністю належить одній особі (Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати тощо);

• військово-бюрократичні диктатури, встановлені внаслідок військових переворотів (в різні часи: Аргентина, Бразилія, Греція, Чилі тощо);

• вождистські — спираються на авторитет сильного лідера, можуть мати підтримку народу і передумовою становлення яких може виступати певна загроза для держави (Німеччиначасів Гітлера, СРСР часів Сталіна);

• неототалітарні режими — владу контролює одна партія, інших партій або не існує, або вони мають декоративний характер (Корейська Народна Демократична Республіка).

• персональні тиранії — влада належить диктаторові та спирається на підтримку поліцейського апарату (в різні часи: Гаїті, Нікарагуа, Сомалі, Уганда).

В умовах авторитарних режимів можуть існувати профспілки і політичні партії, але під жорстким контролем правлячої особи або правлячого угрупування.

Громадя́нське суспі́льство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства у противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).

Отже, громадянське суспільство — історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

Розвиток громадянського суспільства в Україні

В Україні діє Координаційна рада з питань розвитку громадянського суспільства — допоміжний орган при Президентові України.

24 березня 2012 виданий Указ Президента України № 212/2012 «Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації», яким затверджені:

• Стратегія державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні;

• План першочергових заходів щодо реалізації Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні^[1].

Указ виданий з метою:

• створення сприятливих умов для дальшого розвитку в Україні громадянського суспільства,

• запровадження ефективного механізму взаємодії його інститутів з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на засадах партнерства і взаємної відповідальності,

• забезпечення здійснення та захисту прав і свобод людини і громадянина^[1].

Громадська думка або суспільна думка — уявлення про спосіб існування свідомості, як сукупної свідомості окремих індивідів, об'єднаних у соціальних групи, які пов'язані спільністю інтересів, в якому фіксується відношення до подій або явищ громадського життя. В повсякденному житті громадською думкою вважають думку колективу (груп) про події та факти внутрішнього й зовнішнього життя, поведінку окремих членів колективу.

Зв'язки з громадськістю (англ. public relations, PR) — мистецтво досягнення взаємопорозуміння та згоди між людьми, соціальними групами, класами, націями, державами на основі цілеспрямованого формування громадської думки та управління нею.

У вузькому розумінні — це систематична діяльність компанії, що спрямована на зміну переконань, ставлення, думок (опіній) та поведінки різних груп людей (цільових груп) стосовно компанії, її продуктів, послуг, а також конкретних проблем, ідей та дій. PR водночас може бути достатньо оперативним інструментом комунікаційної стратегії компанії, реалізуючи довгострокові задачі зі:

• створення та підтримки корпоративної репутації компанії,

• налагодження необхідних контактів,

• переконання конкретних цільових груп.

• Існує понад 500 визначень поняття PR. Кожне з них акцентує на різних характеристиках, але їх об'єднує найсуттєвіше положення про те, що зв'язки з громадськістю — це відносини між певною організацією (державною, громадською, приватною) та громадськістю.

• Згідно зі словником «Webster's Dictionary» PR — це заплановані, тривалі зусилля, спрямовані на створення і підтримку доброзичливих стосунків і взаєморозуміння між організацією та її громадськістю. 

• Український вчений Г. Г. Почепцов визначає PR як «науку про управління громадською думкою».

• Англійський вчений Сем Блек дає своє трактування поняття PR як «плановані, тривалі зусилля, спрямовані на створення та підтримку доброзичливих відносин і взаєморозуміння між організацією та її громадськістю».

• Усі визначення збігаються в одному: PR стосується кожного, в кого є контакти з іншою людською істотою, або організацією, або соціальною думкою.

• Узагальнене визначення: PR — це наука і мистецтво організації та здійснення зв'язків суб'єктами управління економічною, соціальною, політичною і духовно-культурною діяльністю з громадськістю, досягнення взаєморозуміння і доброзичливості між особистістю, закладом та іншими людьми, групами людей або суспільством загалом за допомогою поширення пояснювального матеріалу, розвитку обміну інформацією.

• Об'єкт PR — система реальних зв'язків суб'єктів управління та суспільної діяльності з громадськістю.

• Предметом PR є сутність та елементи системи зв'язків з громадськістю, громадська думка, закономірності та випадковості їх виникнення, функціонування й розвитку, принципи та методи управління ними.