[Ред.]Конфедерація і федерація

Часом термін конфедерація помилково використовується замість федерація. Конфедерація це країна або утворення схоже у своїй пірамідальній структурі на федерацію але з не таким могутнім центральним урядом. Конфедерація може складатися з країн-членів, що тимчасово делегують свій суверенітет, які у своїх повноваженнях можуть вважатися цілком суверенними і залишають право на вихід. Хоча конфедерація це «вільне подружжя» але, дійсно, різниця з федерацією не є виразною.

США спершу були засновані як конфедерація, підписавши Акт Конфедерації, але пізніше перетворилися на федерацію, ратифікувавши сучаснуКонституцію США у 1789 році. Громадянська війна в Америці може розглядатися, як війна між прихильниками федеративного і конфедеративного єства цієї держави.

Європейський Союз не можна віднести до конфедерації, оскільки це насамперед економічний союз, який складається з ряду країн, які зберігають свій суверенітет.

Через етап конфедерації пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація — Сенегамбія, 1981-1989 pp.

Стиль керівництва - відносно стійка система способів, методів і форм практичної діяльності керівника. Крім того, під стилем управління розуміють манеру і спосіб поведінки керівника в процесі підготовки та реалізації управлінських рішень.  Всі визначення стилю управління зводяться до сукупності характерних для керівника прийомів і способів вирішення завдань управління, тобто стиль - це система постійно застосовуваних методів керівництва.  Як видно, стиль і метод керівництва існують у визначеній єдності. Стиль є форму реалізації методів керівництва, прийняту даним керівником відповідно до його особистих, суб'єктивно-психологічними характеристиками.  Кожному зі сформованих методів керівництва адекватний цілком визначений стиль керування. Це означає, що кожен метод для своєї реалізації потребує в особистостях, які мають цілком певними якостями.  Для авторитарного (автократичного) стилю характерна централізація влади в руках одного керівника, що вимагає, щоб про всі справи доповідали тільки йому. Даному стилю властиві ставка на адміністрування і обмежені контакти з підлеглими. Такий менеджер одноосібно приймає (або скасовує) рішення, не даючи можливості проявити ініціативу підлеглих, категоричний, часто різкий з людьми.  Для автократа характерні догматизм і стереотипність мислення. Все нове сприймається ним обережно або взагалі не сприймається, так як в управлінській роботі він практично користується одними і тими ж методами. Тобто вся влада зосереджена в руках керівника-автократа.  Керівник, який використовує переважно демократичний стиль, прагне, як можна більше питань вирішувати колегіально, систематично інформувати під чинение про стан справ у колективі, правильно реагує на критику. У спілкуванні з підлеглими гранично ввічливий і доброзичливий, перебуває в постійному контакті, частину управлінських функцій делегує іншим фахівцям, довіряє людям. Вимогливий, але справедливий. У підготовці до реалізації управлінських рішень приймають участь всі члени колективу.  Керівник з ліберальним (невмешательским) стилем керівництва практично не втручається в діяльність колективу, а працівникам надано повну самостійність, можливість індивідуальної та колективної творчості. Такий керівник з підлеглими зазвичай чемний, готовий скасувати раніше прийняте ним рішення, особливо якщо це загрожує його популярності. Відрізняє лібералів безініціативність, неосмислене виконання директив вищих органів управління.  У чистому «академічному» вигляді не виступає жоден стиль керівництва. Нерідкі випадки, коли форма і зміст дій керівника далеко не збігаються між собою. Наприклад, авторитарний, по суті, керівник зовні поводиться цілком демократично. Використання того чи іншого стилю керівництва обумовлено цілим рядом соціально-психологічних факторів: специфікою наявної ситуації, своєрідністю вирішуваних завдань, кваліфікацією і спрацьованістю членів колективу, їхособистісними особливостями та інше. Цілком очевидно, що в ситуації на межі екстремальної навіть від дуже демократичного керівника потрібно жорсткість в управлінні групою. У той же час спокійний плин подій здатне пробудити навіть у самому запеклого автократи більш «м'які» форми керівництва. Очевидно також, що для управління людьми, що мають високу кваліфікацію, великий досвід спільної роботи і досить високий рівень згуртування, будуть потрібні інші методи і форми управління, ніж у тому випадку, коли керівник взаємодіє з людьми, чиї індивідуальні та групові показники носять діаметрально протилежний характер. В якості критерію застосовності одного зі стилів керівництва виступає єдиний показник - групова ефективність.  Інший стильової варіант збрешемо, ефективного керівництва - соучаствующее (або партисипативне) управління: регулярні наради керівника з підлеглими; відкритість у стосунках між керівником і підлеглими; залученість підлеглих у розробку і прийняття організаційних рішень; делегування керівником підлеглим ряду повноважень; участь рядових працівників, як у плануванні, так і у здійсненні організаційних змін; створення особливих групових структур, наділених правом самостійного прийняття рішень; надання працівникові можливості автономно розробляти ті чи інші проблеми, формулювати нові ідеї і таким чином робити внесок у розвиток інноваційних процесів.  Згідно з «ймовірнісної моделі», ефективність стилю керівництва опосередкована ступенем контролю керівника над ситуацією, в якій він діє. Ситуація в моделі представлена ​​трясучи параметрами: ступенем сприятливості відносин керівника з підлеглими; величиною позиції влади (впливу) керівника в групі (маються на увазі його можливості в контролі за діями підлеглих і використанні різних засобів стимулювання їхньої активності); структурою групової задачі (що включає чіткість поставленої цілі, шляхи та способи її досягнення, наявність множинності рішень та ін.) Сукупна кількісна оцінка (за спеціально розробленим шкалами) всіх перерахованих вище параметрів дозволяє судити про величину здійснюваного керівником ситуаційного контролю, тобто про ступінь володіння ним ситуацією функціонування групи.  Таким чином, стиль керівництва завжди співвіднесений з ефективністю функціонування очолюваного керівником колективу, зв'язок між стилем керівництва та ефективністю обумовлена ​​особливостями колективу, специфікою розв'язуваних завдань і пр. Судити про ефективність стилю керівництва можна лише виходячи з обліку готівкових умов його реалізації. 

Адміністративна етика — це норми і закони поведінки, дотримуючись яких керівник чи державний службовець визначає етичні стандарти до виникаючих в установі проблем, самостійно аналізує ці стандарти і несе особисту відповідальність за прийняті рішення. Тут визначаються два стандарти — зміст етичних стандартів та процес, що дає змогу їх визначити.  Адміністративна етика — це розділ етики, що вивчає моральні аспекти діяльності державних службовців і керівників та вміщує чотири компоненти: 

• Цінності — переконання, думки, взаємовідносини Індивідів, ставлення груп і суспільства до таких категорій, як свобода, справедливість, відповідальність. 

• Стандарти і норми — принципи, що визначають дії людей відповідно до чинних законів, кодексів і правил. 

• Особливості зовнішнього середовища — умови, в яких здійснюється діяльність управлінців і державних службовців (політичні, соціальні, культурні). 

• Організаційну поведінку — форми діяльності службовців, що орієнтовані на цінності конкретного суспільства або установи, організації в рамках дій визначених стандартів і норм.

Бюрокрáтія (від фр. bureau — бюро, канцелярія та грец. κράτος — влада, панування) — адміністративна система організації, що складається з ряду офіційних осіб, посади і пости яких утворюють ієрархію і які розрізняються формальними правами і обов'язками, що визначають їх дії і відповідальність.

У переносному значенні канцелярщина, зволікання, тяганина, зневажливе ставлення до суті справи під виглядом або заради додержання формальності.

Для бюрократії характерне перебільшення значення формальних процедур, скрупульозне виконання інструкцій, що спричиняє відокремлення бюрократичного управління від потреб об'єктів управління, помилки у керівництві та його неефективність при вирішенні проблем, які вимагають нетрадиційних підходів та засобів.

Ознаки бюрократії властиві будь-якому виду соціального управління. У недемократичному суспільстві панування бюрократії сприяє утвердженню безконтрольного і необмеженого панування чиновництва, яке перетворюється у самодостатню, відокремлену від суспільства верству, усуненню громадян від управління суспільними справами, стає підгрунтям для запровадження авторитарних процедур та методів управління.

]Основні принципи бюрократії (за Максом Вебером)

• Функціональна компетентність

Посади займаються тільки за даним принципом, за компетентністю.

• Принцип бюрократичного авторитету

Найсуворіше дотримання бюрократичної ієрархії.

• Принцип формалізму

Підпорядкування правилам, інструкціям, які чітко зафіксовані й визначені.

• Принцип «без гніву й пристрасті»

Виключення емоційного аспекту взаємодії.

• Принцип професіоналізму

Відповідність вимогам професійної кваліфікації.

• Принцип корпоратизму

Духовна близькість, збіг поглядів та відстоювання інтересів корпорації, тобто єдиного цілого.

Олігархі́я —політичний режим, за якого влада (політична, економічна та ін.) належить невеликій, закритій та тісно згуртованій групі осіб (наприклад — військових, великих власників, фінансистів тощо).

Олігархія — це форма владарювання, тип полі­тичного режиму, про який писали ще давньогрець­кі філософи Платон та Арістотель. Так само як мон(о)-архія — влада одного, полі-архія — влада багатьох (форма роззосередженого правління, що забезпечує панування принципів плюралістичної демократії), оліг(о)-архія — це влада кількох, неба­гатьох.

В усіх цих термінах наявне вказування на кількість володарів (один, багато, кілька) та саме слово володарювання (старогрецьке archein). Це означає, що без політичного панування олігархів не буває. Тому не слід їх плутати з багатими бізнесме­нами чи просто підприємливими людьми. Тільки ті багатії, котрі намагаються встановити «диктатуру небагатьох» (явну чи позалаштункову), є олігарха­ми. Олігарх — це не просто багата людина, а один із небагатьох можновладців, що правлять у своїх приватногрупових інтересах, причому в основному або виключно силовими методами.^[1]

Оліга́рх — особа, що володіє великою власністю в країні, та має вагомий вплив на державні органи влади. З політологічної точки зоруолігархи — це можновладці, які використовують монополізовані ними сектори економіки для концентрації у своїх руках політичної влади, а політичну владу — для збільшення власних капіталів. Сучасні олігархи володі­ють багатоманітними суспільними ресурсами: економічними (промислові та фінансові підприємства й установи), інформаційними (друковані та елект­ронні ЗМІ), політичними (партії, парламентські групи й фракції, важливі державні посади, вплив на перших осіб у державі)

Види

• Фінансова олігархія — група людей, яка володіє найбільшою часткою банківського і(або) промислового капіталу країни;

• Військова олігархія — (див. також Хунта), верхівка збройних сил (армії, спецслужб, жндармерії), яка утримує владу в країні і, як правило, прагне конвертувати свою військо-політичну владу — в економічно-фінансову. Тобто стати великими власниками. Ця форма олігархії більш хактерна для суспільств і держав з менш розвиненими формами власності.

Лобі́зм (англ. lobbyism) — скоординована практика обстоювання інтересів чи чинення тиску на законодавців і чиновників неурядовими організаціями, фінансово-промисловими групамичи етнічними спільнотами на користь того або іншого рішення. Лобізм також передбачає діяльність зацікавлених осіб, яка сприяє ухваленню органами влади тих або інших рішень, з використанням формальних і неформальних відносин в органах влади. Передусім йдеться про захист інтересів не якоїсь окремої компанії, а цілої галузі. Іноді асоціюється з корупцією і нелегальними методами впливу на прийняття рішень урядовими структурами, хоча лобізм не обов'язково передбачає підкуп державних працівників. Представники зацікавлених груп називаються лобістами, а їх групи лобі

Вважається, що термін «лобі» походить від практики відвідувати депутатів у Центральному Вестибюлі Британського Парламенту (англ. Central Lobby). Перша згадка про лобіювання датована 1820 р. про намагання представників громадськості вплинути на прийняття рішення в Конгресі США. Англійською lobby означає "кулуари", "коридори".

За іншою версією, термін походить від різного роду активістів, які очікували президента США в кулуарах готелю, щоб намагатися вплинути на нього і таким чином посприяти прийняттю вигідного їм рішення. У 1946 р. у США був прийнятий спеціальний закон про лобізм і зараз цей феномен існує у всіх демократичних країнах. Нерідко лобісти мають свої контори при законодавчих органах. Легалізація цієї діяльності дозволяє зробити прозорими взаємини влади і бізнесу, щоб виборці могли бачити, чиї інтереси відстоює той або інший політик.