3. Хрестові походи як одна із стадій боротьби між Заходом і Сходом. Причини походів.

В істо­рії європейської цивілізації Хрестові похо­ди утворили цілу епоху. У радянський пері­од вони отримали крайнє негативну оцінку загарбницьких походів європейських фео­далів, які супроводжувалися масовим зни­щенням місцевого мирного населення. Від­биток подібної оцінки можна досі знайти у історичній літературі.

Загалом Хрестові походи можна роз­глядати як одну із стадій боротьби між Сходом і Заходом, яка розпочалася ще з епохи Греко-Перських війн та завоювань Олександра Македонського (IV ст. до н.е.) і триває досі у вигляді локальних арабо-ізраїльських та інших конфліктів. Хрестові походи не були випадковим явищем, вони були обумовлені духом часу як форма кон­такту двох різних світів, не розділених при­родними перепонами.

З одного боку виступала зросла енер­гія прогресуючого християнського сві­ту, знайомого через численних прочан з станом святих місць, пов'язаних з історі­єю християнства. З іншого - певний зане­пад мусульманського світу, особливо по­мітний з часу падіння Багдадського халіфа­ту (1056 р.). Сприяли цьому і такі фактори, як ослаблення Візантійської імперії, вже не здатної контролювати контактну зону між цими двома світами, змученої боротьбою з печенігами, сицилійськими норманами і, особливо, турками-сельджуками, та поча­ток конфронтації після церковного розко­лу у 1054 р.

До другої половини XI ст. східні та пів­денні середземноморські території були розділені між мусульманськими держава­ми, Візантійською імперією, і меншою мі­рою, державами Західної Європи. Малень­кі, брудні й тісні європейські міста з насе­ленням, що рідко перевищувало 10 тис. мешканців, разюче контрастували з роз­кішними східними містами і палацами ві­зантійських і мусульманських володарів. Привезені до Західної Європи із Сходу тка­нини, зброя, прянощі, ювелірні прикраси створювали міф про величезні багатства східних земель і легкість, з якою їх можли­во буде здобути.

Протилежність між двома світами, азійським і європейським, яка яскраво відчувалася і раніше особливо загострилася з того часу, як поява ісламу створила різ­ку релігійну протилежність між Європою і Сходом. Зіткнення між ними стало неми­нучим, тим більше, що як християнство, так і іслам, однаково вважали себе покли­каними до панування у всьому світі. Швид­кі успіхи ісламу у першому столітті його іс­нування загрожували серйозною небезпе­кою європейській християнській цивіліза­ції: до початку VIII ст. араби завоювали Си­рію, Палестину, Єгипет, Північну Африку, Іспанію. До них перейшли такі визначні християнські центри, як Александрія, Анті­охія та Єрусалим. Перші двоє були на той час поряд з Константинополем і найбіль­шими містами світу.

Перемоги візантійського імперато­ра Льва Ісавра та франкського майордома Карла Мартелла врятували Європу від без­посередньої небезпеки, а подальше поши­рення ісламу було зупинене початком по­літичного розпаду мусульманського світу, який був до цього часу страшний саме сво­єю єдністю. Халіфат роздробився на части­ни, ворожі одна до одної. З другої полови­ни X ст. Візантійська імперія, яка постій­но залишалася форпостом Європи проти Азії, отримала навіть можливість поверну­ти дещо із втраченого раніше. У 961-970 і 975 рр. візантійські імператори-полководці Никифор Фока та Іоанн Цимісхій відвою­вали у арабів о. Крит і північно-західну час­тину Сирії разом із Антіохією (відвоювати Палестину вже не вдалося).

У XI ст. ситуація знову змінилася не на користь християн. З глибин Азії ви­йшли турки-сельджуки, які під проводом Шакір-бека (пом. 1059) і Тогрул-бека (пом. 1063) підпорядкували своїй владі більшу частину Ірану і Месопотамії. Син Шакіра, Алп-Арслан, спустошив Вірменію, значну частину Малої Азії, розгромив при Манцикерті візантійську армію, у складі якої були руські дружини, і взяв в полон імпе­ратора Романа Діогена (1071 р.)

Між 1070-1081 рр. сельджуки відібра­ли у єгипетських Фатимідів Сирію і Палес­тину (Єрусалим було здобуто у 1073 р.), а у візантійців всю Малу Азію.

У 1085 р. турки здобули Антіохію. З'явилася загроза са­мому Константинополю. Імператор Олек­сій Комнін, "зв'язаний" на Балканах (при­чорноморські кочовики печеніги загрожу­вали навіть околицям візантійської столи­ці) і Півдні Італії (у 1071 р. нормани, очо­лювані герцогом Робертом Гвіскаром, за­хопили останню візантійську фортецю на Півдні Італії - Барі та зробили спробу за­воювати територію Епіру у західній части­ні Валканського півострова), змушений був звернутися до Заходу по допомогу.

Отці Церкви ще у попередні століття сформували ідею загальнохристиянської священної війни для звільнення і захис­ту Святої Землі від влади мусульман та звільнення “гробу Господнього у Єрусалимі”. Їхні ідеї у ранньосередньовічній Європі не тіль­ки проповідували, але й намагалися ак­тивно втілювати не лише західноєвропей­ські держави, але і, в першу чергу, Візан­тія, котра прагнула повернути собі втраче­ні раніше близькосхідні провінції, імпера­тори якої мали офіційний титул "захисни­ків християн". Однак, через догматичні су­перечності між Східною і Західною церк­вами, а згодом і церковний розкол 1054 p., ці війни з іновірцями мали лише локальне значення. Візантійський імператор був го­товий піти на діалог щодо об'єднання цер­ков і з 1089 р. знаходився у контактах з па­пою Урбаном II (1088—1099). У той час до Урбана II прибула і церковна делегація Київської митрополії, яка взяла участь у це­ремонії перенесення мощей св. Миколая у Барі, перед тим викрадених з гробниці у Мірі Лікійській.

Щоправда, невдовзі ситуація у Візан­тії знову змінилася. Не дочекавшись реаль­ної допомоги від Заходу, блискучий дипло­мат і полководець Олексій Комнін вдав­ся до давньої і випробуваної імперської по­літики - "divide et imp era'* ("поділяй і во­лодарюй"). У 1082 р. у битві при Діррахії иа території Епіру (тепер Албанія) нор­мани були розгромлені візантійським вій­ськом, значну частину якого становили на­йманці - турки-сельджуки. У 1091 р. пече­ніги підступили до мурів Константинопо­ля, але візантійці змогли відбити їхній на­ступ, уклавши союзний договір із половця­ми, котрі розгромили печенігів. Таким чи­ном, перед початком Першого хрестового походу Візантія уже не потребувала допо­моги західноєвропейських держав так го­стро, як раніше. Але сама ідея була запуще­на в дію. Ця ідея вже втілювалася на території Піренейського півострова, де тривала Ре­конкіста. Зокрема, для допомоги розгром­леному берберами кастильському королю Альфонсу VI у 1089 р. папою Урбаном II було організовано хрестовий похід. У цьо­му поході брали участь переважно фран­цузькі лицарі, котрі допомогли кастильцям втримати завойовані території включно з містом Толедо.

Серед європейців у Х-ХІ ст. мирні по­ходи на прощу до Святої Землі були над­звичайно популярними. В цей час особли­вого відтінку набули аскетичні настрої, пі­дігріті очікуванням кінця світу, які знахо­дили собі вихід у різноманітних духовних подвигах і численних паломництвах до святих місць Палестини, і зокрема єруса­лимського храму Гробу Господнього. Люди йшли в небезпечні подорожі до Палести­ни, щоби принести звідти сорочку, випра-ну у водах Йордану, у якій мали бути похо­вані. У 1064 р. архієпископ майнцький Зігфрід вирушив до Палестини з 7-тисячним натовпом прочан.

Арабські правителі переважно не чи­нили перешкод християнським прочанам, бажаючим відвідати місця, пов'язані з жит­тям і воскресінням Ісуса Христа. Постійний приплив прочан приносив певні прибутки тамтешнім володарям. Крім того і для му­сульман Єрусалим теж був і залишаєть­ся святим містом. Але час від часу релігій­ний фанатизм мусульманських правителів проявлявся дуже відчутно. Так фатимідський халіф аль-Хакім звелів у 1010 р. розрушити храм св. Гробу. Це відразу ж викли­кало реакцію римського папи Сергія IV (1009—1012), який виступив з проповіддю Священної війни. Тоді ця проповідь ще не запалила широкі кола лицарства. По смер­ті аль-Хакіма храм було відновлено. Утвер­дження у Палестині турків-сельджуків зро­било паломництва християн більш важки­ми, дорогими і небезпечними. Багато пілі­гримів ставали жертвами фанатизму, зна­чна частина потрапляла у рабство. Розпові­ді тих, хто повертався, розвивали у христи­ян Заходу почуття суму від такої долі свя­тих місць.

Величезні розміри сирійських І палес­тинських міст, багатстві міських ринкіп і храмів вражали західноєвропейських про­чан, породжуючи захоплення і заздрість. Ці почуття для християнських пилігримів в умовах їхнього власного злиденного жит­тя швидко переростали у ненависть до іно­вірців - мусульман і євреїв. Їх відверто ото­тожнювали з язичниками, котрих належа­ло знищити або у будь-який спосіб змусити прийняти християнство.

До другої половини XI ст., не зазнаю­чи масових нападів варварських племен, Західна Європа пережила певне демогра­фічне піднесення і на її територіях відбу­лася внутрішня колонізація неосвоєних зе­мель. Тому вільних земель для поселення і придатних для ведення сільського госпо­дарства уже не залишилося. Перенаселен­ня стало відчуватися вже наприкінці 80-х - на початку 90-х років XI ст. Для освоєння нових земель потрібні були великі витрати задля осушення боліт чи викорчування лі­сів та чагарників. Міжусобні війни феода­лів, які тривали майже у всіх європейських державах, перешкоджали розвитку тор­гівлі та стримували ріст міст, що бурхливо прогресували. Напруга у суспільстві біль­шості держав Європи зростала і потребува­ла негайного вирішення усіма можливими засобами. Тому надзвичайно популярни­ми і актуальними серед селян стали ідеї ор­ганізації хрестового походу на Схід для ви­зволення "святого міста" Єрусалима, і для здобуття нових та кращих земель, відібра­них у мусульман.

Багаті торгові міста Італії (Піза, Генуя і Венеція) готові були підтримати хрестоносців в надії на перспективу торго­вельних вигод від утвердження християн­ства на Сході. Ідея здобуття нових земель, загалом була приваблива і для численно­го прошарку малоземельних і безземель­них лицарів з числа молодших синів кня­зівських та баронських родин, котрі розра­ховували здобути славу на Сході і і збагати­тися!

Активним ініціатором хрестового по­ходу на Схід у Західній Європі була католицька церква, політичні позиції якої особливо посилилися у період боротьби за інвеституру. Під час гострого конфлікту з імператорською владою необхідно було кон­солідувати населення європейських дер­жав вигідною і привабливою політичною ідеєю. Успішний похід окрім військово-стратегічних і економічних вигод створю­вав сприятливі умови для об'єднання хрис­тиянської церкви, послабленої попереднім розколом 1054 р. Усі соціаль­ні стани і прошарки населення західяоев-ропейських держав підтримували ідеї ор­ганізації великого загальноєвропейського хрестового походу проти мусульман до Па­лестини.

Слід зазначити, що терміни "хрестовий похід" і "хрестоносці" не вживалися XI—XII ст. Тоді говорили І писали: "похід у Єрусалим", "проща до Гробу Господнього "заморський похід"; "свяшенна дорога" або "діяння"; лицарі-хрестоносш називалися: "воїни Христа"', "пилігрими", "єрусалимці*. "Божий народ". Термін "хрестовий похід' виник не раніше 1250 р., переважно в зна­ченні походу проти єретиків або іновірців.