2. Боротьба католицької церкви за домінування над європейськими монархами.

Вирішальні кроки в здійсненні церковної реформи були зроблені в період понтифікату Ніколая II (1059-1061). Натхненником її був Гільдебранд. Скликаний в Латерані собор, на якому, щоправда, не були присутніми єпис­копи з Німеччини, прийняв надзвичайно важ­ливі ухвали у боротьбі з симонією й затвер­див декрет про новий порядок виборів пап. Клірикам заборонялося одержувати церковні посади з рук світських осіб та вступати в шлюб. Постанова закликала мирян не коритися од­руженим священикам і не слухати їхньої меси. Найбільше ж значення мав ухвалений со­бором декрет про новий порядок обрання пап на конклаві (conclave, з ключем, тобто в зачи­неному приміщенні) у складі 52-х кардиналів. Декрет допускав обрання папи й поза стінами Рима в разі, якщо місто захоплене ворожими курії силами. Цей декрет було спрямовано як проти імператорського засилля, так і проти втручання у вибори римської аристократії.

Проте королівський двір в Німеччині не визнав законності декрету, а скликаний в 1060 р. у Вормсі синод німецького духівництва ого­лосив папу Ніколая II скинутим. Папа став готуватися до відкритої війни й відновив союз з південноіталійськими норманами, але рап­тово помер. Довкола обрання нового папи розгорнулася запекла боротьба між римсь­кою знаттю, яка не визнала папського декрету й звернулася до німецького двору з прохан­ням визначити нового папу, та партією ре­форм на чолі з Гільдебрандом. У суперечку втрутився імператорський двір, яким на ту пору в зв'язку з малолітством короля Генри­ха IV керував архієпископ Кельнський Аннон. За рішенням синоду німецького духівництва до Рима було відряджено посольство, яке мало на місці розглянути справу й вжити потрібних заходів. Посольство підтримало Александра II, висунутого прибічниками церковної рефор­ми. Прибічники церковної реформи, які згру­пувалися довкола папи Александра II, відчу­ли себе впевненіше й діяли рішуче.

У той час як папство крок за кроком зміцнювало свої позиції, імператорська вла­да перебувала в критичному стані. Шести­річний король Німеччини Генрих IV(1056-1106) перебував під опікою своєї матері Агнеси, яка намагалася продовжувати політич­ний курс Генриха III. Лише після досягнення шістнадцятирічного віку й позбавившись від опіки церковних і світських князів, він почав самостійно керувати державою.

У 1073 p. Гільдебранда, який і раніше керу­вав політикою папської курії, було обрано новим папою під ім'ям Григорія VII(1073-1085). Новий папа з властивою йому енергією взявся за здійснення розпочатої церков­ної реформи. Першою його метою було по­рвати залежність кліру від світської влади, що передбачало насамперед викорінення симонії й строге дотримання целібату. Король, зайня­тий придушенням повстання в Саксонії, на­магався уникнути конфліктів з папою і якийсь час не втручався в перебіг реформ. Проте після перемоги над саксами його позиція різко змінилася.

На Римському синоді 1075 p. Григорій VII оголосив інвеституру прелатів, одержану з рук світської влади, неканонічною, тобто не­дійсною. Втілення в життя цієї постанови оз­начало втрату королем влади над єпископа­ми. Відкрите зіткнення між папством та імпе­ратором з приводу інвеститури стало неми­нучим. Григорій VII мав, проте, значно ширші цілі - встановити зверхність римської курії над усім західнохристиянським світом. В своїх листах папа підкреслював, що німецький ко­роль має право на управління лише своєю країною. Він відкидав його зазіхання на зверх­ність над Італію та іншими країнами, що пе­ребували в сфері впливу Німецької імперії. Він ставив німецького короля в ряд з іншими європейськими монархами, в тому числі й тими, над якими німецький імператор нама­гався домінувати - над королями Чехії, Поль­щі, Угорщини, Данії. Прагнучи порвати будь-яку залежність центральноєвропейських мо­нархів від Німеччини, папа прагнув підпоряд­кувати їх безпосередньо римській курії. У відповідь на ці дії Генрих IV скликав у Вормсі церковний синод, на якому оголосив папу Григорія VII скинутим (січень 1076 р.).

Плани Григорія VII поширювалися далеко на схід. Він намагався підпорядкувати своєму церковному й політичному верховенству римської курії православну церкву Руси та Болгарії. В грудні 1074 р. папа планував здійснити хрестовий похід проти турків-сель-джуків, щоб здійснити унію зі східною церк­вою.

Після Вормського синоду до Рима були відправлені повноважні представники, щоб здійснити на місці його постанови, тобто усу­нути Григорія VII з престолу. При цьому Ген­рих IV сподівався на підтримку римської знаті. Прибулі до Рима посланці доповіли на скли­каному папою синоді про свою місію, але це викликало таку лють учасників папського си­ноду, що лише заступництво Григорія VII врятувало німецьких посланців від побоїв. У лютому 1076 р. папа оголосив про відлучен­ня Генриха IV від церкви від церкви й позбав­лення його королівського сану: "Генриха-ко­роля, сина Генриха імператора, який по­встав у нечуваній гордині проти церкви..., позбавляю правління всім королівством тев­тонським й Італією та звільняю від присяги всіх християн, якою вони зв 'язали й пов 'я-жуть себе... й піддаю його анатомі".

Папське відлучення подіяло в Німеччині. Опозиційні настрої знаті готові були прорва­тися назовні: анатема стала сигналом до не­покори. Проте більша частина німецьких пре­латів виявила байдужість до папського про­кляття й була готова підтримати короля проти папи. Однак ситуація в країні загострювала­ся. Німецькі князі в жовтні 1076 p. зібралися в Трибурзі (біля Вормса) з твердим наміром усунути Генриха IV від престолу. Його супро­тивники звернулися до Григорія VII з прохан­ням прибути до Німеччини й на місці вирі­шити питання про обрання нового короля. У Генриха IV залишався єдиний вихід - якомога швидше вирушити до Італії, щоб домогтися від папи зняття відлучення й не

допустити візи­ту самого папи до Німеччини. Прямий шлях через Альпи був блокований його супротив­никами. Довелося кружляти через Бургундію й Савою, де у короля були друзі й родичі. Але за їхню прихильність довелося заплатити значну ціну: за пропуск через Савою теща Генриха IV, герцогиня савойська, зажадала цілої провінції в Бургундії, й Генрих був ви­мушений задовольнити її апетит. Взимку 1076/77 р. Генрих IV зі своєю родиною й не­багатьма близькими та невеликою охороною рушив у важку подорож.

Тим часом папа Григорій VII перебував у Ломбардії по дорозі в Німеччину, куди він прямував на запрошення Трибурзького з'їзду німецьких князів, щоб на місці вирішити спра­ву про німецьку корону. Дізнавшись про по­яву короля й знаючи про ворожі наміри лом­бардської знаті, папа сховався в замку Канос­са, який належав дружній до нього тос­канській маркграфині Матильді. Генрих IV розпочав переговори з наближеними папи, щоб за їхньою допомогою домогтися прими­рення з папою. Королівським довіреним осо­бам з великими труднощами вдалося вмови­ти папу прийняти Генриха як покаянного грішника.

25 січня 1077р. король з невеликою сви­тою з'явився до воріт замку. Його одного, без свити, пропустили через ворота, і король про­тягом трьох діб, знявши королівський одяг і постячи, чекав на прийняття папи. Після роз­каяння й обіцянки покірности, папа зняв із Генриха відлучення. Але при цьому заявив, що остаточне вирішення його справи буде здійснене в присутності самих князів. Там ко­роль має відповісти на всі висунуті проти ньо­го звинувачення. До цього часу він не пови­нен носити знаків королівської гідности й ко­ристуватися королівськими почестями й до­ходами. Генрих беззаперечно підкорився папському присуду, обіцяючи, що після укріп­лення на престолі дотримуватиметься послу­ху папі й допомагатиме йому викорінити все супротивне римській церкві.

Проте, помирившись з папою, Генрих IV зіпсував відносини з італійськими князями, які докоряли королеві, за те, що він капітулював перед папою-єретиком і "обманув сподіван­ня Італії". Вони вирішили позбавити Генриха престолу, а далі - рушити на Рим й обрати нового папу. Під упливом цих настроїв король був змушений змінити свою позицію й піти на союз з ломбардцями, порвавши відносини з папою. Королівські війська зайняли аль­пійські проходи, щоб перешкодити папі при­бути до Німеччини на збори князів. Однак німецькі князі в присутності двох папських легатів таки усунули Генриха IV й обрали німецьким королем Рудольфа Швабського, одного з лідерів князівської опозиції.

Однак обраний князями Рудольф Швабсь­кий не зміг закріпитися на престолі. Його не підтримала навіть більшість знаті, зокрема цер­ковної, міста, середнє та нижче дворянство, які вважали Генриха IV, що домігся зняття цер­ковного відлучення, законним королем. Німецький єпископат, пов'язаний із королівсь­кою владою васально-ленними зв'язками, ба­чив у Генрихов! IV захисника проти пали, який звинувачував їх у симонії. Війна проти Рудоль­фа Швабського йшла зі змінним успіхом і три­вала до смерті антикороля (1080 р.).

Маючи підтримку німецького й ломбардського єпископату, Генрих перейшов у на­ступ. На синодах у Бамбергу й Майнці було ухвалено позбавити Григорія VII папської тіа­ри. Нове папське відлучення створило Ген-рихові популярність у Північній та Середній Італії. Скориставшись цим, Генрих IV з неве­ликим військом рушив до Італії, щоб здійсни ти ухвалу німецьких та ломбардських єпис­копів - усунути з престолу Григорія VII. 1083 p. Генрих зайняв Рим і домігся на скликаному синоді скинення Григорія й проголошення папою Климента III. З рук цього папи він і одержав імператорську корону. Григорій VII не міг залишатися в ворожо налаштованому місті й вирушив з норманами на південь у Салерно.де невдовзі й помер (1085 p.).

1122р. у Вормсі було підписано конкор­дат між імператором Генрихом V та папою Калікстом II. У його основу було покладено принцип, який вже було закладено в аналогіч­них угодах з англійським та французьким ко­ролями, про строге розмежування актів ду­ховної та світської інвеститури. Перша нада­валася церковною владою, друга- світською. Імператор відмовлявся від призначення пре­латів й погоджувався на вільне канонічне об­рання. В Німеччині під час обрання міг бути присутнім сам король чи його довірена осо­ба. Обраний ще до посвячення й введення в сан одержував світську інвеституру - скіпетр й земельне володіння. Після цього він одер­жував посвячення від папи, або духовну інве­ституру, символами якої були обручка й патериця. В Італії й Бургундії світська інвеститу­ра надавалася лише через півроку після об­рання й ведення в сан. Це позбавляло імпера­тора можливости чинити вплив під час замі­щення церковних посад й фактично звільняло прелатів від імператорської залежности. В Німеччині влада імператора над єпископатом зберігалася, хоча він міг надавати лише світську інвеституру. Загалом кажучи, в силу прийня­тої угоди папи й імператори розділили свій вплив на єпископат: у Німеччині імператор, хоча й в обмеженому ступені (у його руках залишилася світська інвеститура), зберіг вплив на вибори й утвердження єпископів, в Італії ж і Бургундії його позбавлявся. Однак конкордат значно послаблював залежність духовних

князів від королівської влади. Папа фактично домігся позбавлення влади імператора над іта­лійськими єпископами. Без цього "Священна Римська імперія" перетворювалася на фікцію. Папство вийшло з боротьби зміцнілим. В хрестових походах, що розпочалися 1096 p., папа виступав у ролі вождя всіх християн у боротьбі з ісламом. Це надавало нового по­штовху універсалістським претензіям римсь­кої курії.