4. Націоналізм як суспільний феномен

Походження поняття «націоналізм».

Німецький філософ Йоган Гердер у 1770-х рр. вперше вжив поняття «націоналізм». Тоді воно означало «національний дух, національне піднесення, захоплення власною культурою». Утім уже тоді з’явилося негативне семантичне значення націоналізму. Сам Й. Гердер зауважував, що деякі нації можуть не лише позичати в інших необхідний для них культурний та історичний досвід і надбання, а й просто ненавидіти одна одну. Останнє він характеризував як «примітивізм, вузький націоналізм». Проте він визнавав, що націоналізм може мати й позитивне значення тоді, коли нації доводиться вирішувати якісь складні завдання. У ХІХ ст. у Німеччині слово «націоналізм» було непопулярним. Згодом, у ХХ ст., «націоналізм» ототожнювався у німецькій мові або з надмірними проявами національних почуттів, або ж акцентуванням важливості національної держави. Сучасна німецька енциклопедія визначає націоналізм, як «перебільшену, нетолерантну форму національної свідомості».

Слово «націоналізм» французькою мовою уперше вжив абат Огюстен Баруель у 1798 р. майже в тому ж значенні, що і німецький відповідник. Він ототожнював «націоналізм» з патріотизмом, партикуляризмом, егоїзмом, підкреслюючи як негативну рису його революційний, руйнівний характер. Націоналізм, «любов до нації», замінив, на думку О. Баруеля, любов до людства в цілому. У середині ХІХ ст. «націоналізм» асоціювався із національною винятковістю, ксенофобією і шовінізмом. З кінця ХІХ ст. французькі історики словом «націоналізм» уже позначали «національний рух», вживаючи його як відносно нейтральний термін.

В англійській мові слово «націоналізм» з’являється в першій половині ХІХ ст. На відміну від німецької, в англійській мові слово «націоналізм» було нейтральним. У другій половині ХІХ ст. термін поступово набув поширення в інших європейських мовах. Загалом його зміст і значення залежали від історичного контексту й культурно-інтелектуальних та політичних традицій тієї чи іншої країни. Здебільшого в мовах націй, які прагнули «національного визволення», переживали період «національного відродження» чи націєтворення, слово «націоналізм» мало нейтральний або позитивний контекст, ототожнювалося з боротьбою за національні права. Але суперечності, що вилилися в Першу світову війну, призвели до того, що слово «націоналізм» дедалі більше, особливо в масовій свідомості, набувало негативного значення, ототожнювалося з ксенофобією і національною ворожнечею, особливо в ліберальній та марксистській публіцистиці.

Основні дефініції націоналізму.

Зрештою, слово «націоналізм» стало вживатися і як ідеологічний ярлик, і як публіцистичний термін, зміст якого трактується часом надзвичайно широко. Як зазначав П. Альтер: «Націоналізм може набувати настільки різних форм та «національних» різновидів, що можна засумніватися, чи справді в кожному з цих випадків ми маємо справу з тим самим явищем…Націоналізм не існує як щось єдине, існують тільки різноманітні форми його проявів. Ось чому було б, мабуть, правильніше говорити про націоналізми, а не застосовувати слово «націоналізм» в однині».

Зрозуміло, що все це не сприяло винаходові якоїсь універсальної дефініції націоналізму. Кількість інтерпретацій терміна «націоналізм» безпосередньо залежить від кількості дослідників, які звертаються до з’ясування сутності феномена, що його це слово відображає. Вихід із цього зачарованого кола давно вже знайдений: залежно від своїх інтелектуальних смаків й уподобань (якщо вони є) дослідник звертається до тієї чи іншої теорії, дефініції націоналізму і будує своє дослідження, виходячи з її основних постулатів. Звідси випливає лише один висновок: про необхідність знання принаймні основних, найзагальніших теорій і дефініцій націоналізму. Подаємо деякі з них:

– «Політичний принцип, згідно з яким політична та етнічна спільноти мають збігатися. Іншими словами, це і доктрина (ідеологія), і рух, що виникає на основі цієї доктрини. Цей принцип покладений в основу побудови більшості так званих національних держав» (Ернест Геллнер).

– «Об’єктивно зумовлений процес перетворення етнічних, культурних спільнот на політичні, державні; ідеологія, політична доктрина; почуття, форма самоусвідомлення нації; політичний рух» (Карлтон Гейз).

– «Форма, вияв колективної свідомості, в основі якого – почуття лояльності, відданості певній спільноті, в даному випадку – нації» (Ганс Кон).

– «Політична доктрина, штучний витвір європейської філософії початку ХІХ ст., яка доводить, що людство природно поділяється на нації, що нації мають певні характерні риси, які піддаються чіткому визначенню, і що єдиною легітимною формою правління може бути національний уряд» (Ілія Кедорі).

– «Суспільний рух націй, спрямований на досягнення певного становища у світі конфронтації і протистояння, і не лише досягнення, а й зміцнення і посилення цього становища чи позиції» (Луїс Віртс).

– «Ідеологічний рух за досягнення й утвердження автономності (суверенності), єдності й ідентичності певного народу, частина якого вважає, що він може утворити реальну, або ж «потенційну» націю» (Ентоні Сміт).

– «Програма і рух за створення нових типів спільнот – націй» (Роман Шпорлюк).

– «Це стан свідомості, (колективне) почуття групи людей, які живуть у чітко окресленому географічному ареалі, мають спільну мову та літературу, що стали виявом прагнень нації і, в деяких випадках, мають спільну релігію» (Луїс Снайдер).

– «Система уявлень, цінностей і норм – образ світу й суспільства – яка забезпечує великій соціальній групі усвідомлення своєї цілості і приписує цій цілості особливу цінність: інакше кажучи, вона об’єднує велику суспільну групу та виокремлює її з її оточення» (Ойген Лемберг).

– «Засіб об’єднання та активізації людей для досягнення спільної мети» (Петер Альтер).

– «Це політичний рух, спрямований на завоювання та утримання влади, та політика, яка виправдовує його за допомогою доктрини пріоритету інтересів і цінностей нації» (визначення сучасної політології).

Зрештою, можна узагальнити три значення терміна «націоналізм»:

1) Це почуття (колективне або особисте), іншими словами, вияв або форма суспільної свідомості.

2) Це світогляд, доктрина, або ідеологія – систематизоване уявлення про світ у рамках певного набору абстрактних понять.

3) Політичний рух, в основі якого – відповідна ідеологія. Цей рух займає правий фланг політичного спектру і зазвичай виступає в ролі захисника національних інтересів та цаціональних цінностей.

Нині існує більше десятка типологій націоналізмів, серед авторів яких можна вказати К.Гейза, А.Кемілайнен, Е.Сміта, Л.Снайдера, Г.Кона, Л.Грінфелд, Г.Тревора-Ропера, Л.Віртса, К.Симонс-Симоналевича, М.Гайдмана, Г.Айгайзера, Е.Оріджа і К.Вільямса, Дж.Андерсона та ін. При цьому жодна з них не стала ані синтетичною, ані вичерпною. Будь-яка типологія виглядає як спроба надати певну форму аморфній, плинній масі.

Виходячи із поділу націй на громадянські та етнічні розроблена і відповідна класифікація націоналізму на громадянський (державний) й етнічний. Розрізняючи їх, Е. Сміт, зазначає, що це лише два ідеальних типи і що «кожен націоналізм містить громадянські та етнічні елементи різним ступенем і різною формою». При цьому, він зауважує, що об’єктом аналізу з погляду класифікацій, є націоналізм як рух.

Патріотизм.

Певна плутанина виникає зі словами «націоналізм» і «патріотизм», особливо у зв’язку використання їх у політичній риториці. Колись Шарль де Голль пояснював відмінність між цими словами досить просто: «Патріотизм – це коли на першому місці стоїть любов до власного народу. Націоналізм – це коли на першому місці стоїть ненависть до інших народів». Ця ефектна емоційна формула може бути цілком достатньою для побутового рівня свідомості, проте очевидно, що науковий аналіз потребує більшого. Іноді слова «націоналізм» і «патріотизм» вживаються як синоніми. Щоправда, «патріотизм» традиційно сприймається як поняття вищої моральної ваги, тоді як «націоналізм» має змістову «тінь», підтекст, пов’язується з крайнощами людської поведінки, культурною недосконалістю, агресією тощо. У будь-якій країні «патріот» і «патріотизм» шануються, а «націоналіст» і «націоналізм» матимуть у кращому випадку нейтральне і дуже рідко позитивне ставлення. Очевидно, що відмінність між цими поняттями має суто моральний, етичний контекст. На противагу до націоналізму, патріотизм фактично ніколи не був агресивною політичною силою.

Засновник інтегрального націоналізму Ш. Моррас так пояснював відмінність між цими поняттями: «Патріотизм – це любов до рідного ґрунту, до землі предків і більше – до історичної території нації…Націоналізм – це стосунок радше не до землі батьків, а до самих батьків, до їхньої крові та діянь, радше до їхнього морального й духовного спадку, ніж до матеріального». А Е. Геллнер вважав націоналізм досить специфічним різновидом патріотизму. При цьому слово «патріотизм» він використовував як відповідник терміна «лояльність, відданість». Можна зауважити, що в такому значенні патріотизм існував з давніх-давен. За словами лорда Джона Актона: «Головна ознака істинного патріотизму – переростання егоїзму в жертовність». А на думку Вокера Коннора, націоналізм і патріотизм відображають два різних типи лояльності. Патріотизм – це відданість державі та її інститутам, а націоналізм – це відданість нації, це любов до свого народу. Історія знає приклади співіснування українського націоналізму і радянського (російського, польського, австрійського) патріотизму.

Наразі ці почуття мають певну суперечливість, на що вказує Ж.-Ж. Руссо: «Як можуть люди любити свою країну, якщо вона для них не означає нічого більшого, аніж для чужинців, і дає їм лише те, у чому вона нікому не в змозі відмовити?». Ця теза перегукується з відомою давньоримською тезою: «Ubi bene, ibi patria» – «Де добре, там батьківщина».

Шовінізм.

Ще одним терміном, який часто ототожнюють із «націоналізмом» є «шовінізм». Він походить від прізвища полковника наполеонівської армії Ніколя Шовена де Рошфора, фанатичного прихильника завойовницьких походів Наполеона Бонапарта і спершу був відповідником романтизованої форми патріотизму. Але згодом значення «шовінізму» наблизилося до екстремального націоналізму, ксенофобії, національної та расової нетерпимості. У сучасній науці щодо природи і змісту шовінізму особливих дискусій не виникає – загальновизнаним є ставлення до нього як до екстремістської форми свідомості, параноїдального світосприйняття, яке іноді набуває гротескних форм. Це ідеологічна форма виправдання права панування одних етносів над іншими за допомогою антинаукових тверджень про винятковість і месіанське призначення окремих рас і етносів, необхідність поширення «вищої» культури тощо.

Шовінізм неодмінно з'являється тоді, коли в поліетнічній державі один із етносів досягає привілейованого становища й намагається будь-що зберегти та закріпити свої панівні позиції або коли має місце поневолення і гноблення великими і сильними націями менш розвинутих етносів залежних країн. Шовінізм може виникнути в будь-якій країні, у будь-якої нації, незалежно від рівня її культурного, економічного чи політичного розвитку. У США – це ідея «стовідсоткового американця», під час Першої світової війни країни Європи поглинула хвиля шовінізму на рівні державної політики, всесвітньо відомим став великодержавний російський шовінізм.

Нацизм і фашизм.

Також неможливо залишити поза увагою, співвідношення терміну «націоналізм» з «нацизмом» і «фашизмом». Коли йдеться про спорідненість націоналізму, фашизму і нацизму, нерідко не береться до уваги той факт, що останні дві ідеології виникли в цілком конкретних країнах і в конкретній історичній ситуації. Який саме націоналізм має безпосереднє відношення до фашизму і нацизму? Чи відповідають німецькі націоналісти ХІХ ст. Ф. Ліст, Й. Фіхте та інші за злочини Гітлера? Чи мають спокутувати Дж. Мадзіні та інші діячі італійського «рісорджіменто» гріхи Б. Муссоліні? Позитивна відповідь на ці риторичні запитання нагадуватиме міркування тих, хто покладає вину за злочини комуністичних режимів ХХ ст. на К. Маркса.

Найпоширеніший погляд на згадані ідеологічні течії наступний: італійський фашизм і німецький нацизм вважаються екстремістськими формами вияву націоналізму. «Фашизм, – писав Г. Кон, – цей безкомпромісний ворог європейської цивілізації, доводить націоналізм до його останньої межі, до тоталітарного націоналізму, в якому зникають людство та особистість і залишається лише нація, яка замінює все». Нацизм і фашизм справді постають як доведення до абсурду деяких основних постулатів націоналізму, отже є спорідненими ідеологічно явищами. Отже, варто погодитися з тим, що нацизм і фашизм справді можна вважати екстремальними формами націоналізму, що виникають на основі граничної абсолютизації певних ідеологем націоналізму і змішування їх із радикальними соціальними гаслами та расовими упередженнями.

Двоїсте ставлення до націоналізму.

Необхідно наголосити на амбівалентності (двоїстості) ставлення до націоналізму за критерієм «позитивності – негативності». Відповідь на запитання, що таке добро і зло, справедливість, рівність, свобода і т.ін., буде неоднаковою у різних концепціях, теоріях, ідеологіях; до того ж ці концепції та ідеології можуть відрізнятися у різних людських спільнотах (націях, цивілізаціях тощо).

З одного боку, націоналізм характеризує об'єктивний історичний процес розвитку багатьох країн світу, початок якого пов'язаний з переходом від традиційного до індустріального суспільства. У країнах, де історично зародилися капіталістичні відносини, буржуазія успішно використала ідею національної консолідації (націоналізм) для знищення роздробленості, вигнання іноземних загарбників, створення національних держав. Все це стало могутнім фактором розвитку економіки, в тому числі і з використанням зовнішньої експансії, політичного, економічного й духовного поневолення інших народів, об’єктивною основою для виникнення націоналізму пригноблених народів. Націоналізм пригноблених народів відіграв значну роль у антиколоніальному визвольному русі. Отже, визвольний націоналізм, основоположниками якого були такі націоналісти ХІХ ст., як італієць Дж. Мадзіні, вважався прогресивним і таким, що позитивно впливає на модернізацію.

З іншого боку, як вважає англійський історик А. Тойнбі, націоналізм може становити деструктивну силу, яка зруйнувала більшість цивілізацій і яка отруює політичне життя сучасного світу. Негативне ставлення до націоналізму в Європі сталося у 1930-і рр. внаслідок приходу фашизму і нацизму. Водночас негативне трактування націоналізму було домінуючим у радянській науці і суспільній практиці. Радянська наука визначала націоналізм як «ідеологію, політику і психологію, проповідь національної уособленності й винятковості, недовір’я іншим народам і націям, і міжнаціональної ворожнечі, несумісну з ідеями суспільного прогресу, ідеями гуманізму, свободи і братерства всіх народів».

П. Альтер з цього приводу вказував: «Націоналізм засвідчував та засвідчує, що він може бути складником як імперіалізму, так і антиімперіалізму. Він може бути поєднаним як з прагненням до політичної, суспільної, економічної та культурної емансипації (звільнення), так і з відповідними формами гноблення…Політика геноциду, що її здійснювали націонал-соціалісти, є щодо цього найжахливіший приклад».

Націоналізм, який сприяє процесу етнічної ідентифікації, і веде до формування етнічної ідентичності, на основі якої кристалізуються етноси, є об’єктивним. Однак, націоналізм неможливий без протиставлення „ми – вони” („свої – чужі”), й іноді акцент робиться на дискримінації, яку зазнали „свої” від „чужих”. Як наслідок, націоналізм спрямовується не на ідентифікацію зі „своїми”, а на ненависть до „чужих”. Настає черга стереотипів, упереджень і міфів, які переростають в образи, насилля тощо. У результаті страждають люди, які не причетні до того, що творили інші.

Отже, схвалюється націоналізм, який виступає за право самовизначення, проти дискримінації, несправедливості, але засуджуються той націоналізм, який несе у собі прояви ненависті та упередження до інших людей, не за їх дії, а за належність до певного етносу. За словами М. Міхновського: «Уникаючи національного шовінізму пануючих націй, треба плекати здоровий націоналізм поневолених народів». Схожу думку висловив професор Австралійського національного університету Юджин Каменка: «Для тих націй, які твердо володіли своєю територією і які вже давно створили свою державу, націоналізм був реакційним явищем, що знаменував собою повернення до первісних чвар; для націй, які політично ще не стали націями, які були пригнічені або розрізнені, для людності, яка ще мала усвідомити свою національну приналежність, націоналізм був необхідним кроком на шляху до прогресу…Націоналізм був для знедолених, для невдах, для тих, кому треба було знайти або створити можливість відстояти свою гідність».

Наразі у реальному житті дуже рідко вдається здійснити ідеї націоналізму без втрат для людей інших національностей. Це обумовлене протиріччям між правом народів на самовизначення й принципом недоторканості, цілісності держави, гарантованим Гельсінською угодою 1975 р. Людство ще знайшло механізми для розв’язання цього парадоксу.

Специфіка соціологічного підходу до націоналізму.

Серед українських дослідників націоналізму найповнішою спробою розгляду теорій нації та націоналізму є монографія Г. Касьянова («Теорії нації та націоналізму», 1999). Він звертає увагу на те, що націоналізм може бути розглянутий у річищі різних соціогуманітарних наук, оскільки кожна з них має свій кут зору на це явище. На його думку, специфіка соціологічного підходу до націоналізму полягає в тому, що для соціологів об'єктом аналізу є передусім спільнота; відтак соціологія зосереджує свою увагу насамперед на дослідженнях національних (націоналістичних) рухів, учасниками яких і є члени певних етнічних спільнот. Такий підхід характеризується визнанням соціологією спільнот основними діючими особами і суб'єктами суспільного розвитку. До таких спільнот-суб'єктів належить і нація, члени якої свідомі своїх спільних політичних, культурних, господарських та інших інтересів.

Основні фактори націоналізму.

Основні прагнення націоналістів спрямовувалися до ідеї справедливості щодо своєї нації. Наразі радник Президента Татарстану Р. Хакімов казав: «Для народу, який не має національних прав, демократія безглузда. Тому для кожного народу демократія починається з самовизначення». Водночас колонізаторам було важко зрозуміти парадокс, – чому народи, які непогано живуть, включені в процеси модернізації, отримують можливість широкої освіти при підтримці метрополій, тим не менш прагнуть до самостійності. Чому націоналізм активно проявляє себе в Квебеці, в Ірландії, чому він такий сильний в Україні? У соціології відомий закон підвищення соціальних очікувань. Чим активніше народи включаються в процеси урбанізації, інтелектуалізації, модернізації в цілому, тим ширше стає діапазон їх потреб. Освіта, поширення засобів масової інформації роблять доступними для людей широкі порівняння з досвідом інших народів. Все це й породжує нові потреби. Як мовиться, «чим більше ми маємо, тим більше ми хочемо». А на закиди колонізаторів, які чекали подяки від колонізованих, указуючи на позитивні моменти свого панування, можна відповісти словами М. Ганді: «Не треба плутати англійський імперіалізм з англійською культурою».

Якщо уважно проаналізувати історію світових доктрин, які мали визнаних «авторів», стане зрозумілим, що жодна з них не була сформульована в повному обсязі лише однією особою. Але великий вплив на розвиток націоналізму, на думку Е. Сміта, зробили історики. Він зазначає: «Серед засновників і гарячих прихильників націоналізму історики займають почесне місце…Разом з філологами історики логічно пояснюють й обґрунтовують честолюбні домагання своїх націй…Серед найгостріших критиків націоналізму і його опонентів було також чимало істориків, особливо після Другої світової війни». Отже, як доктрина націоналізм формувався, з одного боку, в концепціях цілого ряду теоретиків і мислителів (від Гердера і Руссо до Ліста та ін.), а з іншого – як «деперсоніфікована» ідея, що виникла внаслідок виходу на історичну арену «масової політики» й відповідних ідеологій. Кожний конкретний націоналізм породжує свого «Ліста», «Мадзіні», «Бісмарка» тощо. На жаль, іноді не можна уникнути свого «Гітлера» або «Муссоліні», але від крайнощів не застрахована жодна ідеологія.

Базовий тип націоналіста.

Націоналізм трактується психологами як «вияв патологічних схильностей людської натури». Найцікавішим варіантом версії націоналізму як психопатологічного феномену можна вважати дослідження групи американських соціологів університету Берклі («берклійська група»), здійснене ними у другій половині 1940-х – на початку 1950-х рр. Узагальнивши результати соціологічного опитування, проведеного серед американських студентів, дослідники спробували створити колективний портрет «націоналістичної особистості». Ось яким постає образ націоналіста в їхній версії: націоналіст – це, передусім, особистість етноцентрична та авторитарна. Він ставиться критично до іноземців, вважає їхні мотиви підозрілими, їхні винаходи незрозумілими; він презирливо ставиться до їхніх звичаїв та вірувань, остерігається тісних контактів з ними; він упевнений, що треба контролювати їх за допомогою військової могутності, отже – він палкий прихильник сили та незалежності власної нації.

Проте націоналіст схильний також вишукувати недоліки і серед власних співвітчизників, особливо серед расових чи релігійних меншин. Образ людства в його уяві – це недовіра, заздрість і нетерпимість. Встановлюючи жорсткий самоконтроль, націоналіст вимагає, щоб «ухильники», які не дбають про загальноприйняті цінності, були суворо покарані. Він вважає, що тільки міцна влада може стримувати анархічні імпульси людської натури, він схиляється перед авторитарними лідерами і відчуває потребу в тому, щоб підкорятися могутнім представникам влади. Він випромінює страх і ворожість. Його більше цікавить те, що він ненавидить, аніж те, що він любить, він прагне не стільки до самореалізації, скільки до самозахисту. Всі його погляди – це стереотипні вияви хибного відчуження, песимізму й почуття незахищеності. Націоналіст має слабке «его». Отже, основні риси націоналістичної особистості – це етноцентризм, авторитарність і «слабке его». Звичайно, запитання – чи відповідає цей портрет дійсності – буде суто риторичним, бо відповідь на нього неможлива. Наведену характеристику можна застосувати до будь-якої особистості, яка сповідує догматичні, авторитаристські погляди. Під цю схему можна підвести релігійний екстремізм і фундаменталізм, комунізм, сектантство, фенімізм, фашизм – і чимало інших «ізмів». Цілком очевидно, якби таке соціологічне дослідження здійснили націоналісти, портрет націоналістичної особистості дещо відрізнявся б від запропонованого дослідниками з Берклі.