3. Розмаїття теорій етносу та нації

Концепція нації М. Вебера.

Концепція нації М. Вебера формувалася в системі таких понять, як „національна держава”, „культура”, й була тісно пов’язана з такою сферою, як соціальна психологія. „Нація” у розумінні М. Вебера – поняття, яке, з одного боку, належить до сфери культури, а з іншого – до сфери політики (оскільки його зміст розкривається лише через відношення до держави), поняття, в основу якого водночас покладено соціально-психологічні складники. Спільноту можна вважати нацією лише тоді, вважав М. Вебер, коли вона оформлена у власну державу, або ж свідомо прагне цього: наприклад угорців, чехів і греків націями зробило їхнє прагнення до державності. Існування нації можливе лише тоді, коли існує почуття належності людей до певної спільноти, що прагне оформитися в державну спільноту, коли наявне почуття „солідарності” серед її членів.

Цей визначальний суб’єктивний фактор, у свою чергу, виникає на основі об’єктивних передумов, якими є спільне походження, мова, релігія, звичаї чи політичний досвід, отже, все те, що сприяє виникненню національного почуття, національного „сентименту”. Найменш важливими для розуміння суті поняття „нація” він вважав „расово-біологічні” чинники, спільність біологічного походження. „Немає сумнівів у тому, – писав він, – що „національна” належність не потребує такої основи, як кровна спорідненість. Відомо, що повсюдно походження найрадикальніших „націоналістів” часто буває іноземним”. Жодний з об’єктивних складників „нації” не відігравав, на думку М. Вебера, визначальної ролі. Кожний з них був важливим, необхідним, бажаним, але починав відігравати якусь роль у формуванні нації лише у взаємодії з іншими, передусім, суб’єктивними складниками.

Дуалістична теорія етносу Ю. Бромлея.

Юліан Бромлей (1921–1990) розвивав у своїх працях еволюційно-історичний підхід щодо етнічних спільнот. При цьому дуалістична теорія Ю. Бромлея визначала методологічні підходи офіційної радянської науки, серед діячів якої можна відзначити П. Кушнера, М. Чебоксарова, С. Арутюнова, М. Крюкова, Ю. Семенова та ін. Для Ю. Бромлея сутнісні риси етносу пов’язані з соціальними характеристиками, передусім із самосвідомістю. Він вважав, що основною ознакою етносу є етнічна ідентичність, яку у радянській науці називали „самосвідомість”, відмінність від інших спільнот у формі антитези „ми–вони”. На його думку, етнічна ідентичність – суб’єктивний фактор, який відображає об’єктивно функціонуючу реальність. Водночас, Ю. Бромлей вважав, що існують реальні, об’єктивні передумови існування етносів, які визначалися через набір характерних зовнішніх ознак, таких як мова, територія, культура (житло, їжа, одяг, звичаї), релігія, антропологічні риси, психіка, сімейно-шлюбні стосунки, історія, природне середовище, держава, правові норми, форми господарської діяльності тощо. Згідно цієї теорії, етноси відмінні не стільки біологічно, скільки культурно.

Жодна з перелічених ознак не набуває визначального значення, однак етноспецифічним є їхнє неповторне поєднання. Якщо на початковому етапі формування етносу провідну роль відігравали родинні стосунки, мова та релігія, то з часом зміщувалися й акценти щодо певних чинників. Зокрема, важливим фактором формування етносів були держави. Часто вони виникали на базі групи споріднених племен і створювали певну спільність економічних, соціальних та інших інтересів. Відповідно, не можна сказати, що етнос зникне, втративши якусь одну чи навіть декілька ознак: територію, державу, мову.

У 1966–1967 рр. на сторінках журналу „Вопросы истории” відбувалася полеміка щодо визначення „етносу”, в результаті якої одним із основних стало визначення Ю. Бромлея:

Етнос (за Ю. Бромлеєм) – це усталена сукупність людей, яка історично склалася на певній території і має спільні, відносно стабільні особливості мови, культури й психіки, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), зафіксоване у самоназві-етнонімі.

Нація (за Ю. Бромлеєм) – це вища форма в ланцюгу розвитку подібних спільнот етнонаціональна спільність, тобто така, що не тільки має власну національну самосвідомість і об’єднана спільною територією, економікою культурою й особливостями соціально-політичного життя, а й неодмінно містить етнічний компонент.

Пасіонарна теорія Л. Гумільова.

Лев Гумільов (1912–1992) був прибічником соціобіологічного підходу етногенезу. Одним із фундаторів соціобіологічного підходу у зарубіжній науці був П’єр ван дер Берг. А пасіонарна теорія етногенезу Л. Гумільова грунтувалася на ефекті, відкритому В. Вернадським і продовженні ідей сформульованих на початку ХХ ст. С. Широкогоровим. Відповідно до закону максимуму біогенної енергії Вернадського-Бауера, у суперництві з іншими системами виживає та, яка найкраще сприяє захопленню енергії та її використанню найефективнішим способом.

Л. Гумільов доходить висновку. що всі живі системи (разом зі спільнотами) працюють на біохімічній енергії, поглинаючи її з довкілля. Система перебуває в ідеальному, гармонійному стані лише тоді, коли абсорбує стільки енергії, скільки необхідно для її життєзабезпечення. Надлишок енергії призводить до активізації системи, дефіцит – до згасання її життєвих функції і розпаду. Він стверджував, що розбіжності між окремими етносами коріняться не стільки в культурі чи соціальній структурі, скільки у формах стереотипізованої поведінки, яка є вищою формою адаптації людини до ландшафту. Саме ландшафт як природна сцена, де розгортається „драма етносу” (накопичення і витрати „живої енергії”) – головний елемент розвитку кожного етносу.

Як соціобіологічне уворення, етнос підкорений природним ритмам життя. Він долає всі стадії розвитку живого організму: народжується у полум’ї „пасіонарного поштовху”; переживає різкий злет свого розвитку, зовнішньої експансії; проходить „акмаційну фазу” („фазу перегріву”); старіє, переживаючи разом з тим цивілізаційний сплеск, і переходить до старечого животіння, поки не згине зовсім або не відродиться у полум’ї чергового „пасіонарного поштовху”. Цикл існування окремого етносу охоплює 1200-1500 років.

Явище „пасіонарності” (лат. „пристрасть, жертовність”) виникає під впливом різноманітних процесів у біосфері, як-от підвищення космічного випромінювання або тектонічних процесів у надрах Землі, що спричиняє процеси мутагенезу на уражених територіях. Внаслідок мікромутацій у певної кількості представників даного етносу виникає своєрідний „ген пасіонарсності”, що має прихований (рецесивний) характер.

Пасіонарії – це люди енергонадлишкового типу, які від народження здатні вбирати із зовнішнього світу більше енергії, ніж це потрібно для особистого і видового самозбереження, здатні видавати цю енергію у вигляді цілеспрямованої роботи по зміні навколишнього середовища. Пасіонарії „живляться” розлитою у ландшафтах існування етносу енергією, акумулюють, виявляють підвищену активність, прагнення діяти. Надлишок енергії вони спрямовують на подолання інерції традиційних стереотипів, норм, систем цінностей. Пасіонарії стимулюють активність інших представників етносу. Водночас пасіонарність здатна згасати. Етногенез Л. Гумільов розглядав як процес поступової втрати системою пасіонарності.

Л. Гумільов полемізував з Ю. Бромлеем у питанні про системний характер етносу й жорстко критикував дефініцію етносу, запропоновану останнім. „Немає жодної реальної ознаки для визначення етносу, – писав він, – придатної до всіх відомих нам випадків. Мова, походження, звичаї, матеріальна культура, ідеологія іноді є визначальними моментами, а іноді – ні. Винести за дужки ми можемо тільки одне – визнання кожною особистістю „ми таке-то, а всі інші – інше”.

Теорія ж Л. Гумільова була дискримінованою: її вважали нісенітницею та забороняли у СРСР, оскільки він стверджував, що етнічність закладена генетично, і тому створення „радянського народу” є безперспективним проектом. Лише у 1989 р., через 20 років після написання, його праця „Етногенез і біосфера Землі” побачила світ.

Етніцистська концепція нації Е. Сміта.

Професор Лондонської школи економіки Ентоні Сміт був прибічником і одним із фундаторів етніцистської концепції нації, яка сповідувалася в розробках радянських суспільствознавців. За його визначенням, етнос – це: 1) колектив, члени якого регулярно взаємодіють, мають спільні інтереси та організації на колективному рівні; 2) тип культурно-історичної спільноти, що надає великої ваги міфові про походження та історичній пам’яті й вирізняється культурними особливостями: релігією, звичаями, мовою, інституціями.

Для етносів властиві шість найважливіших ознак:

1) власне ім’я;

2) міф про спільне походження;

3) спільна історична пам’ять;

4) елементи спільної культури (мова, релігія, звичаї);

5) прив’язаність до батьківщини (до землі предків);

6) усвідомлення своєї єдності.

Він вважав етноси й нації за цілком ідентичні явища. Для нього нації – це осучаснені варіанти етносів, які існують в усі епохи історії людства. Те, що термін „нація” набув поширення лише в новий і новітні часи, не означає, що в античні часи нації не існували. Аналізуючи функціонування етносів, він наголошував, що в нинішню добу все більше етносів поза Європою, домагаючись статусу нації, почали виходити на арену політичного життя і повели боротьбу за створення чи відродження власних держав. Цього прагнуть всі етноси, бо щоб вижити, етноси мусять набути певних рис (атрибутів) нації. Головний висновок даної концепції полягає в тому, що націогенеза потребує етнічного підґрунтя. Необхідною передумовою виникнення нації є існування етносу (чи етносів) з певним набором символів, міфів, культурних артефактів і зв’язків (історично вироблених, винайдених чи запозичених).

У книзі „Національна ідентичність” він писав: „Нація поєднує в собі етнічний принцип, територіальний компонент і політичну спільноту, тобто має глибокі корені на різних рівнях історичної реальності і поєднує громадянство з етнічною належністю і територією”. Е. Сміт дає синтетичну, узагальнюючу характеристику нації як великої суспільної групи: нація – це людська спільнота, наділена осібною національною самосвідомістю, об’єднана однією територією, цілісність якої забезпечує єдина держава, спільна економіка, масова чи громадянська культура, історична пам’ять (національний міф), рівні для всіх юридичні права і обов’язки.

Е. Ренан – засновник конструктивізму.

Конструктивістські концепції етногенезу започатковані в працях французького вченого Ернеста Ренана (1823–1892), передусім у його відомій лекції (есе) „Що таке нація?”, виголошеній у Сорбонні в 1882 р. Уся увага Е. Ренана концентрувалася на волі, бажанні належати до певної етнічної спільноти, становити одну колективну єдність, яка стає суб’єктивною цілістю, а не тільки сумою однакових з погляду раси, мови, культури тощо людей.

На думку Е. Ренана, нація – це спільнота, згуртована волею і бажанням людей належати до неї, окремий суб’єкт історії з власним життям, волездатністю та власною долею. Відповідно, нація будується на двох підвалинах: 1) усвідомлення спільної історії; 2) бажання (воля) цього народу жити разом. Фактично перефразовуючи Е. Ренана, англійський вчений Г’ю Сетон-Вотсон вважав, що нація існує тоді, коли „значна кількість людей з певної спільноти вважає себе нацією, або ж поводиться так, нібито ця нація існує”. Проте покладений в основу розуміння нації „вольовий” складник провокує будь-якого критика на запитання: чому саме нація? І справді, „спільне бажання” існувати разом можуть висловити члени будь-якої іншої спільноти, наприклад подружжя.

Зауважимо, що вдалим підтвердженням конструктивістського підходу можна назвати формування американської нації. Втім існують і такі невдалі проекти, як спроби створити югославську, чехословацьку чи радянську нації.

Трактування етногенезу українськими вченими першої половини ХХ ст.

З примордіалістських позицій трактували етногенез видатні українські учені В. Антонович, М. Грушевський, В. Винниченко, М. Міхновський, С. Рудницький, М. Шаповал та інші. Зокрема, український дослідник С. Рудницький у своїй праці „До основ нашого націоналізму”, надрукованій у віденському тижневику „Воля” (1920), розглядає націю як певну групу людей, що має сукупність своєрідних, так званих питомих прикмет: антропологічну расовість, самостійну мову, питомі історичні традиції, питому культуру і суцільну територію, на якій була, є, або може бути питома національна держава.

М. Шаповал у своїй праці „Загальна соціологія” (Прага, 1929) здійснив спробу аналізу нації в межах своєї оригінальної соціологічної теорії. Вона була побудована на ідеї розгляду суспільства як складної соціальної системи, елементи якої з'єднуються на підставах кумулятивного (лат. „скупчення”) зв’язку. Автор мав на увазі, що суспільство становить собою скупчення певних об'єктів у межах певної системи. Такими об’єктами-елементами є прості й складні скупчення, або верстви, агрегати (сума простих і складних скупчень), громади (село, місто, держава). Самі ж скупчення мають власну внутрішню структуру, своєю чергою складаючись із певних зв’язків між субелементами. З такої позиції М. Шаповал аналізує й етнічні процеси, вирізняючи проміжні ступені: плем’я, народність і націю.

На його думку, всі спільноти складаються з індивідів, об’єднаних певними кумуляціями – подвійними, потрійними тощо. Здавна українці були лише лінгвістично-професійним скупченням (мовно-хліборобським), тобто подвійно-кумулятивною верствою. Згодом відбувається перехід до племінної верстви, що характеризується діяльністю чинників мови, релігії і раси. Наступним скупченням (проміжним між племенем і нацією) є народність як верства мовно-територіальна. Національне відродження і змагання за державність перетворили її на потрійну кумулятивну верству-націю. За М. Шаповалом, нація – це складне соціальне скупчення (верства), що характеризується діяльністю чинників мови, території та держави. Звідси, головним чинником в усіх цих формах виступає мова, яка входить у різні сполучення з іншими чинниками і в різних комбінаціях дає різні верстви. Нація є типовою для модерних часів (XIX–XX ст.) складною верствою. Що більше є ліній об'єднання, то більш соціально міцним є скупчення, більш виробленими і солідарними є людські одиниці (типи), які до нього входять.

Прибічниками конструктивістської парадигми були українські дослідники в еміграції – В. Старосольський (1878–1942) і О.-І.Бочковський (1884–1939). Так, В. Старосольський у своїй праці „Теорія нації” (1919) дав наступне визначення нації – це спільнота, основою якої є, араціональна, стихійна воля; вона утворюється інстинктом, психічною схильністю та настроями членів угруповання, що утримує її як внутрішньо зв'язану цілісність. На противагу до спільнот, заснованих на фізичних підставах кровного зв'язку (родина, рід, плем'я), нація базується на інстинктах „другого ступеня”, типом яких є ідея. Що ж до об'єктивних ознак нації, то вони, на думку В. Старосольського, є чинниками, котрі в певних історичних умовах допомогли національним спільнотам створитися і виступають формами та символами, в яких нація сьогодні проявляє себе, свою суть.

Основний мотив концепції О. Бочковського збігається з положеннями В. Старосольського про визначальну роль психічного чинника – національної свідомості, який об'єднує і перетворює первісний народ у новітню націю. З огляду на це він розрізняє етногенез (тобто процес творення європейських народів з VIII до XVIII ст.) і націогенез (тобто процес творення націй, розпочатий з часу французької революції 1789 р.). Націогенез завершується створенням новітньої нації, яку О.І. Бочковський розуміє як окрему суспільно-культурну осібність, індивідуальність, посталу через масове усвідомлення себе як самості. Ним особливо підносяться національна свідомість і воля як вирішальні сутнісні ознаки нації. Він стверджує, що розвиток нації історично й неминуче призводить до утворення власної держави, а якщо нація ще не готова витворити її, тоді держава „може й має виплекати зі свого різнонаціонального населення – одну націю”.

Етноси як «уявлені спільноти» Б. Андерсона.

Американський історик Бенедикт Андерсон у праці „Уявлені спільноти: роздуми про походження та поширення націоналізму” (1983 р.) писав, що етноси не існують реально, а базуються на людській свідомості та є «уявленими спільнотами» (він запровадив у науковий обіг цей термін). На його думку, будь-яка спільнота, більша за село, є уявленою, тому що люди можуть лише уявляти, що належать до певного колективу або групи, але не мають ані найменшого шансу на те, щоб зустрітися з одним відсотком людей, приналежних до них. Тому саме як спільноти, нації існують значною мірою завдяки людській уяві, здатності індивіда осягнути, усвідомити себе як частину певної спільноти і зрозуміти факт наявності цієї спільноти. Б. Андерсон дивиться на процес формування нації, як на суто культурне явище. Створення нації стало можливим тоді, коли було винайдено друкарство і з’явилася можливість видавати й масово розповсюджувати книжки. Саме це творить основу для формування нової національної культури, а це є безпосередньою передумовою появи націй.

Промарксистська теорія нації Е. Гобсбаума.

Британський історик Ерік Гобсбаум, відомий своєю працею „Нації і націоналізм після 1780 р.” (1990), робить головний акцент на економічному розвиткові та класових суперечностях, визнаючи, що нація виникає лише на певному рівні розвитку економіки внаслідок соціальних змін і впливу політичних чинників. У його концепції до появи нації існує етнос. З цього етносу з часом формується нація на базі певного набору символів, які етнос несе з минулого і які становлять основу майбутньої національної ідентичності. Нація у цьому варіанті – результат суспільної інженерії, свідомо сконструйована спільнота.

Теорія нації Е. Геллнера.

Британський учений Ернест Геллнер, автор праці „Нації і націоналізм” (1983), у своїх концепціях поєднує зміни в економічній системі суспільства з культурними змінами, що в сукупності впливають на етнічні процеси, створюючи для них належний грунт. Е. Геллнер вирізняє два типи суспільств: аграрне та індустріальне. В аграрному суспільстві античності і феодальної доби існує чітка ієрархія верств і станів та відповідна множинність культур. Таке суспільство з низьким рівнем „зчепленості” людей у ньому, які до того ж належать до різних культурних осередків, не може сформувати таку нову етнічну спільноту, як нація. Перехід до індустріальної фази руйнує станове розмежування, стимулює соціальну мобільність, появу розгалуженої системи освіти, внаслідок чого поволі формується універсальна культура, спільна для всіх членів суспільства. Підтримувана державою, така уніфікована висока культура стає національною, суттєво впливає на творення гомогенного суспільства, а згодом і нації. Саму ж націю творять інтелектуали, ґрунтуючись на ідеях націоналізму.

Сучасний російський конструктивізм.

Головний сучасний російський „конструктивіст” – Валерій Тішков, директор Інституту етнології та антропології РАН ім. Міклухо-Маклая (з 1989 р.). Він вважає, що будь-яка соціальна, релігійна, діалектна чи якась інша група упродовж 160 – 180 років може перетворитися на етнічну групу, якщо її членам нав’язувати думку про спільне походження та спільну історичну долю. Це означає, що можна не лише конструювати етноси, а й керувати завдяки відповідним механізмам етнорозмежувальними чи етнооб’єднавчими процесами. Якщо в соціальних групах проявляються втрати етнічних ознак, то з цього не слід робити трагедії. Поява таких тенденцій свідчить, що природним шляхом йде географічне розширення великих соціальних спільнот (держав), посилюється ідентичність нації-громадянства, що має замінити етнічність. Ця концепція нації-громадянства несе в собі загрозу існуванню етнічних груп, і водночас провокує протистояння загрозі асиміляції.

Пошуки синтетичного підходу до етногенезу.

У сучасній зарубіжній соціологічній літературі відбуваються активні пошуки якогось проміжного, третього – об’єктивістсько-суб’єктивістського підходу до етногенезу, в рамках якого вдалося б подолати як однобічність і поверховість прімордіалістських концепцій, так і надмірний акцент на ролі психічних чинників у конструктивістських концепціях. Зокрема, американські вчені Т. Шибуані і К. Кван вважають, що етнічні категорії є суб’єктивними і об’єктивними водночас: вони суб’єктивні, оскільки існують лише в мисленні людей, однак разом з тим і об’єктивні, тому що становлять собою міцно вкорінені вірування, що поділяються більшістю людей, та існують незалежно від свідомості індивідів.

Подібну спробу здійснює нині професор Колумбійського університету (США) О. Мотиль. На його думку, націю сьогодні можна найкраще зрозуміти як сукупність людей, що поділяють певну семіотичну систему, об'єднані певною семіотичною мережею і які є свідомі цього (тобто усвідомлюють таку семіотичну пов'язаність). Цю семіотичну мережу О. Мотиль розглядає як систему символів і знаків, котрі відрізняють одну національну спільноту від іншої. До них належать спільні способи і знаки комунікації, спільні символи, мова, спосіб мислення і поведінки, міфологія, спільні символічні цінності тощо. Очевидно, такий підхід намагається поєднати певні об'єктивні характеристики нації, які набувають великої ваги в сучасному світі (насамперед систему культурних цінностей і символів) із прагненням належати до спільноти, в основі якої подібна система культури закладена, існує і розвивається.

Особливу роль у співжитті членів нації нині відіграють різного роду політичні події, які набувають значення символічної вартості. Подією для консолідації нової української нації, наприклад, може бути грудневий референдум 1991 р. з питання про незалежність. На думку вже цитованого О. Мотиля, він, а особливо «Акт проголошення незалежності України» став складовою частиною семіотичної мережі тих людей в Україні (незалежно від їхнього походження і національності), яку вони вважають своєю. Такі приклади мають свідчити про творення нової української нації у значенні держави і громадянства.