2. Основні підходи щодо походження етнонаціональних спільнот

Відповідаючи на питання «як виникає нація (етнос)?», у сучасній науці існує три основні підходи: прімордіалістський (від англійського слова primordial – первісний), конструктивістський (модерністський) та інструменталістський.

Сутність примордіалізму.

Оформлення примордіалізму було здійснене Едвардом Шилзом, який у 1957 р. опублікував у „Британському соціологічному журналі” статтю під назвою „Примордіалістські, особисті, релігійні та громадянські зв’язки”. Хоча зазначимо, що ідеї цього підходу мають тривалішу історію.

Згідно примордіалістської теорії етнічність з'являється як така властивість особистості, що створюється у результаті успадкування антропологічних, психо-фізіологічних та інших природно-біологічних особливостей своїх предків, а також внаслідок первинної соціалізації в певному етнічному середовищі. При цьому, вона виступає як аскриптивний, тобто приписаний статус особистості, показник її місцерозташування в етнонаціональній структурі суспільства. Етнічність залежить від фізичних та культурних ознак і, певною мірою, носить статичний характер.

Кожна людина протягом життя несе в собі почуття спорідненості зі своєю етнічною групою. Ці почуття пов’язані з місцем народження, кровними зв’язками, мовою, формою і стилем міжособистісних і суспільних взаємин. Всі вони закорінені в людській самосвідомості, а не з’являються внаслідок раціональної діяльності. Отже, етнічність визначається фундаментальною основою ідентифікації людини, а самі етноси – як реально існуючі спільноти.

Примордіалісти зробили предметом свого дослідження етнічну приналежність як об'єктивно властиву особистості ознаку, що виявляє себе через зовнішні риси й особливості поведінки. При всій спірності питання про те, які ознаки можуть виступати „маркерами” етнічної приналежності, саме заперечення об'єктивності існування народів світу як особливих, що відрізняються одна від однієї спільнот людей, навряд чи може бути переконливо аргументовано. Тому більшість сучасних науковців є примордіалістами.

Сутність конструктивізму.

У центрі уваги конструктивістських теорій опинилися механізми процесу етнічної ідентифікації. Їм вдалося показати, що етнічність, що ототожнюється ними з етнічною ідентичністю – таке утворення, що не виникає споконвічно, а привноситься у свідомість індивідів і груп у процесі цілеспрямованого впливу (еліти, ЗМІ, системи освіти тощо) і носить найчастіше маніпулятивний характер. Конструктивістський припускає, що нація з усіма її специфічними рисами постійно перебуває в процесі формування під впливом конкретних соціальних, історичних та політичних обставин. Згідно з цим підходом нація може існувати як проект, а етнічна ідентичність – піддаватися корекції.

Конструктивістська теорія етногенезу стверджує, що етнічні групи (конструктивісти рідко вживають термін „етнос”) не існували з давніх-давен. Вони виникають не в результаті природно-історичного процесу, а є продуктом діяльності інтелектуальної еліти (письменників, учених, політиків) і цілеспрямовано формуються довкола певного ключового символу. Це може бути мова, міф про спільне походження і спільну історичну долю, комплекс схожих культурних рис, певна територія, етнонім тощо.

Ознаки етнічних груп конструктивісти зводили до самоідентифікації як вияву групової свідомості. За сприятливих умов етноінтегруюча діяльність інтелектуальної еліти призводить до створення національної держави. Отже, конструктивісти беруть за основу психологічні фактори і вважають етноси «уявними спільнотами», які можна моделювати.

Наріжним каменем конструктивізму є заперечення об'єктивності існування всіх етнічних утворень, думка про них як про продукти індивідуальної й групової свідомості, як про особливу форму дискурсивної практики, що розділяє світ на „нас” і „їх”, що конструює в такий спосіб соціальний простір. Відповідно до цієї концепції етнічність – це не властивість особистості, а характеристика стану її свідомості. Усвідомлення й відчуття своєї приналежності до якоїсь етнічної спільноти (не реально існуючої, а міфологічної, „уявлюваної”) конструюється як зовнішніми, соціальними обставинами, у тому числі, і шляхом цілеспрямованого впливу в процесі освіти, виховання, ідеологічного впливу, так і індивідуально-особистісними установками.

Водночас конструктивістські концепції обходять стороною багато незручних для їхніх авторів питань, наприклад, про стійкість етнічних ідентифікацій, про міжпоколінний характер етнічності, про те, що навіть у стабільні епохи люди ідентифікують себе з певними етнічними групами, що етнічна ідентифікація людини формується в процесі її соціалізації, що в реальній дійсності люди майже ніколи не стоять перед можливістю вибору своєї етнічної приналежності, а окремі випадки етнічної переідентифікації, як правило, пов'язані з тим, що люди, виходячи найчастіше з міркувань політичної кон'юнктури й навіть особистої безпеки, приховують свої справжню етнічну ідентичність, і коли змінюється кон'юнктура або зникає небезпека, ці люди більше не вважають за потрібне її приховувати.

Досить примітним є й інший факт. Найбільшу популярність конструктивістські концепції етнічності одержали саме в англомовній літературі, основну частку якої становлять роботи американських авторів. Але зводити всю сучасну дискусію із проблем етнічності тільки до цих робіт було б невірно. Розходження між американським і європейським поглядом на етнічність цілком зрозумілі через врахування тих розходжень, які існують в етнічній структурі цих суспільств. В американській і пов'язаній з нею англомовній етнології акцентуація мобілізаційного характеру етнічності багато в чому визначається тим, яку роль вона відіграє в американському суспільстві, що виникло з елементів різного етнічного походження. Багато поколінь іммігрантів їхали в країну, щоб назавжди порвати зв'язки з етнічною батьківщиною, прагнули стати „100%-ми американцями”, і лише в останні два-три десятиліття ця тенденція змінилася. У такому культурному контексті етнічність природно повинна сприйматися по-іншому, ніж у тих випадках, коли люди живуть на етнічній батьківщині, тим більше, в національних державах.

Сутність інструменталізму.

Етнічна спільнота може визначатися як за набором певних ознак (мова, територія тощо), так і за певними функціональними можливостями. Такий підхід до етногенезу називають інструменталістським, оскільки дана концепція акцентує свою увагу, насамперед, на ролі й значимості етнічності як інструменту у вирішенні соціальних, політичних, особистісних проблем.

Інструменталістський підхід зводить націю до рівня простого феномену масової свідомості і розглядає апеляції до етнічної самобутності як елементу політичних технологій, що практикуються політичними елітами для мобілізації народних мас. Нація при цьому є лише знаряддям, котре використовується у колективних діях груп, у пошуках передусім матеріальних досягнень. Представниками цього напрямку етнічність розглядається як ситуативна ідентифікація, залежна від відносин, сприйняттів, почуттів, які завжди нестійкі, тому що залежать від ситуації, у якій існує індивід.

Багатофакторність етнічного феномену.

Тривала полеміка між представниками різних наукових концепцій багато в чому пояснюється тим, що кожна з них зосереджує свою увагу на різних аспектах формування й функціонування етнічності, що відбивають розмаїття форм і способів взаємозв'язку етносу й особистості. І кожний із спосбів зв'язку породжує різні форми буття етнічності, припускає різні механізми її формування. Російський науковець З. Сікевич з цього приводу зауважує: „Здається, що етнічне в кожній людині дійсно первинно, і в цьому „примордіалісти” праві, однак затребуваність, ступінь виразності цієї ознаки найчастіше конструюється як зовнішніми, соціальними обставинами, так і певною індивідуально-особистісною установкою”. При такому підході не тільки знімається суперечність між основними науковими напрямами, але й стає очевидною об'єктивно-суб'єктивна природа етнічності. Будучи, з одного боку, об'єктивно заданою характеристикою культурно-генетичної приналежності особистості, вона, з іншого боку, відбиває ступінь готовності особистості ідентифікувати себе із групою своєї приналежності. Звідси – і різні рівні, типи етнічності, різний ступінь її суб'єктивної значимості й прийняття свого етнічного статусу.

Відповіді на вище поставлені запитання ніколи не будуть остаточними, і залежатимуть від розуміння того, що таке „нація”. Універсальна, „вичерпна” дефініція нації неможлива хоча б тому, що в реальності не існує якоїсь „ідеальної нації” (за М. Вебером) у вигляді абсолютного феномена, даності, незалежної від нашого сприйняття „об’єктивної реальності”. Наявність різноманітних тлумачень нації, її конкретних форм існування, концепцій про причини появи та їх розвитку, мають право на існування як відображення одного й того самого предмета в його багатогранності. Доречною видається думка В. Арбеніної про існування протягом історичного розвитку різних механізмів і шляхів інтеграції людей в етнічні спільноти. Очевидно, у процесі етногенезу на всіх його ступенях провідну роль відігравали різні групи чинників. Віддавати перевагу якомусь одному фактору у формуванні етносу як особливої соціальної спільноти навряд чи можливо. Адже в процесі беруть співучасть мовно-лінгвістичні, релігійні, ідейно-психологічні, економічні, військові та інші чинники. Який саме фактор є вирішальним – залежить від конкретно-історичної ситуації. Основну тезу з даного питання можна було б сформулювати так: виникнення націй узагалі є закономірністю, виникнення конкретних націй – випадковістю.