13Причини . У політичній сфері

Після укладення Люблінської унії 1569 р. український народ позбавлявся незалежного державного розвитку. Українські землі проголошувались такими, що раніше належали Польщі, і тепер законно повертались до її складу. Відбувався процес денаціоналізації української еліти, яка ставала на платформу польської державної ідеї; інтереси політичного розвитку України суперечили інтересам Речі Посполитої.

· У національно-релігійній сфері

Проводився курс на усунення українців від участі в міському самоуправлінні. Чинився тиск на українців, які займалися ремеслами, торгівлею, промислами тощо. Проводилась політика на ліквідацію православної віри шляхом закриття православних храмів, спорудження костьолів, насильницького обернення в католицтво чи уніатство. Відбувалась дискримінація у сфері мови та освіти; застосовувались елементи етнічних чисток (винищення українців тому, що вони були українцями).

· У соціально-економічній сфері

Однією з головних причин вибуху повстання 1648 року стало протиріччя між двома типами господарства: фільварково-панщинним, яке грунтувалось на праці закріпаченого селянина, та фермерським – новим за суттю, яке зародилось при становленні козацького стану на півдні України.

· У психологічній сфері

Відомо, що порушення базових людських інстинктів породжує «революційні зміни» у поведінці людей. Порушенням інстинктів українців напередодні національної революції стали: голод протягом 1647–1648 рр., втрата власності різними станами, постійні напади татар тощо.

· У військово-козацькій сфері

Скасування польським сеймом (1638 р.), так званою "Ординацією...", значної частини козацьких привілеїв, яке викликало гостре невдоволення як серед реєстрових, так і серед нереєстрових козаків. Вони чекали відповідного часу, щоб знову вступити в боротьбу за свої вольності.

Отже, на 1648 р. в Україні зав’язався складний вузол різних суперечностей, що, міцно переплівшись, сформували атмосферу масового невдоволення існуючим режимом польського панування. Вони стали основними причинами національно-визвольної війни українського народу.

14 За головну мету повстання, що переросло у національно-визвольну війну, козацький вождь уважав не звільнення селянства від панщини, а виборення політичних прав козацтва в Україні як привілейованої соціально-військової верстви. Кінцево така мета могла бути реалізована у створенні Козацької держави. У практичній політиці й діяльності Б. Хмельницького в ході визвольної боротьби зважувались різноманітні форми такої держави, що їх можна було б реально досягти:

— Козацької держави нарівні з Польською короною і Великим князівством Литовським у складі Речі Посполитої;

— незалежної Козацької держави на просторі від Случа на Заході та Сівера на Північному Сході;

— Козацької держави під патронатом російського монарха;

— Козацької держави під патронатом турецького султана, шведського короля або інших монархів і под.

Тобто, національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. за політичними цілями не виходила поза часові межі своєї епохи, яка ще не перекреслювала таких цінностей, як особа монарха, становий характер держави (в Україні — з елітною козацькою верствою на чолі), феодальні форми залежності між соціальними верствами: землевласниками-панами і панщизняно залежними від них селянами, соціально-політичним партнерством між шляхтою і козаками; між козацькою державою і міським ремісничо-торговельним населенням; між політичними елітними верствами (козацтвом, шляхтою і духовенством).

Цілями Національно-визвольної війни були: усунення польського політичного, національно-релігійного та соціального панування на українських землях; утворення та розбудова Української національної держави; ліквідація кріпосництва; завоювання селянами особистої свободи; радикальні зміни станової ієрархії в суспільстві, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини; ліквідація середньої та великої феодальної власності на землю; утвердження нового типу господарювання на основі дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю; визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства.

15 У січні 1648 року на Запоріжжі розпочалося масштабне антипольське повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Повстанці отримали низку перемог над урядовими військами Речі Посполитої, їх підтримали народні маси, розраховуючи на збільшення козацького реєстру (який утримувався коштом державної скарбниці), послаблення польського панського гніту, утисків з боку євреїв — керуючих маєтками, а також відновлення позицій православної церкви на своїх землях.

Однак здобута Б.Хмельницьким автономія опинилась затиснутою між 3-х великих держав Східної Європи: Річчю Посполитою, Османською імперією, Московським царством.

Проголосити незалежність він не міг, бо був лідером повстання, але не мав права стати легітимним монархом, і такої кандидатури серед лідерів повстання не було.

Економічна і людська база Б.Хмельницького — відсталі Київське, а періодично також Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вести тривалу війну в таких умовах було неможливо.

Єдиний союзник — кримський хан — не був зацікавлений в остаточній перемозі козаків.

Отже, первісно Хмельницький намагався побудувати автономне утворення в межах Речі Посполитої, просив військової допомоги у російського царя і його воєвод, з часом — схилявся до рішення стати васалом Османської імперії, що стало чинником, який вплинув на рішення Земського собору у 1653 р.

Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.

При виборах наступних гетьманів приймалися договірні статті, в яких ряд пунктів Березневих статей скорочувався, вводилися нові статті.

Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала сепаратне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою.

Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз'єднання.

16 Основним політичним наслідком визвольної війни народу 1648-1657 рр. було зародження української держави. Тривалий час ця проблема була дискусійною. Щоб її розв’язати, визначимо основні ознаки держави. Як відомо, держава – це політико-територіальна організація, що має спеціальний апарат управління та примусу, здатна надавати своїм наказам та розпорядженням загальнообов’язкову силу для усього населення країни та забезпечує збереження цілісності суспільства, його безпечне існування й задовольняє загальнодержавні потреби. Оформилася і судова система. На місті станово-шляхетської системи земських і підкоморських судів виросла система козацьких судів, а замість доменіального (за винятком монастирського) судочинства виникли сільські суди. Незмінним залишилося лише міське судочинство. Спостерігається поєднання судової і адміністративної влади, що заборонялося Литовськими Статутами. Здійснення судочинства відбувалося як на основі звичайного права, так і Литовських Статутів.

Налагоджується функціонування державних органів у системі стягнення податків з населення. Головним джерелом надходжень у військову скарбницю були загальні податки, які сплачувало усе населення, зокрема сплачували податки з домів, дворів, землі, стацію (податок на утримання козацького війська), податки з доходів від промислів, торгівлі, торгове мито. Фінансову систему спочатку контролював гетьман, а з 1654 р. – запроваджено посаду Генерального підскарбія.

Серйозна увага з боку державних органів приділялася будівництву храмів, розвитку освіти, захисту знедолених (відкривалися притулки), боротьбі з кримінальними злочинцями.

Ґарантом розбудови держави та її існування стала армія. Її ядро становило реєстрове та запорізьке козацтво. Також існувала допоміжна армія, до якої входили найманці, розвідка, артилерія і флот. Армія формувалася на добровільних засадах, у вирішальні моменти її чисельність сягала 100-150 тис. осіб.

Військо Запорізьке здійснювало активну зовнішню політику, яка відрізнялася багатовекторністю.

Що стосується соціальних наслідків війни, то відбулися докорінні зміни у соціальній організації українського суспільства. Остаточно оформилося в окремий стан козацтво, панівне становище серед якого зайняла старшина. Зійшли з історичної арени магнати і шляхта.

Укріпилися позиції православного духовенства. Православ’я стало універсальним ідеологічним вченням, яке об’єднало національні сили українців у боротьби проти поневолювачів.

Були закріплені права і привілеї міщанства. Перед ним відкрилися перспективи для проявлення підприємницької ініціативи.

Змінився статус українського селянства. У 1652 р. на території Війська Запорізького була остаточно ліквідована фільварково-панщинна система господарювання, велика земельна власність магнатів і шляхти. Це спричинило бурхливий розвиток селянського господарства.

Однак, незважаючи на вказані зміни у соціальній організації суспільства Української держави, зберігається станова система.

Отже, визвольна війна 1648-1657 рр. сприяла формування української державності, а активна участь в ній народних мас – еволюції соціально-економічних відносин та оформленню нової моделі українського суспільства.

17"Руїна" – історіографічна назва занепаду Української козацької держави у другій половині ХVІІ ст. В історичну науку цей термін було запроваджено Миколою Костомаровим. Доба “Руїни” відзначається громадянською війною і інтервенцією сусідніх держав – Польщі, Московії, Туреччини, Кримського ханства.

Після смерті Б. Хмельницького значно ускладнилася зовнішньо- і внутрішньополітична ситуація в Україні. Відчутними стали болючі соціально-економічні проблеми, породжені тривалою війною. Проливши море крові, щоб позбутися польського гніту, селяни і рядові козаки потрапили в ще страшнішу залежність власних можновладців, стали іграшкою в їхніх руках. А ті прагнули влади і багатства, не гребуючи будь-якими засобами, і, що особливо небезпечно для долі України намагалися при цьому спертися на збройні сили інших держав.

Усе це породжувало суспільний розбрат, інтриги, чвари, безліч гетьманів і гетьманчиків, які нерідко перетворювалися на справжніх маріонеток своїх чужоземних володарів, і призвело до загострення соціальних антагонізмів, послаблення єдності, до жорстокої міжусобної боротьби між окремими гетьманами за гетьманську булаву. Цим уміло скористалися Росія, Польща, Туреччина, Кримське ханство, у них своїх володарів не було щоб підкорити Україну своїй владі. Унаслідок цього було втрачено багатообіцяючу можливість політичного самовизначення, започатковану повстанням Б. Хмельницького, і тривало подальше спустошення вже сплюндрованого краю.

Причинами Руїни були:

− розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;

− посилення антагонізму між різними станами українського населення;

− слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;

− боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.

Дослідниця цієї проблеми Т. Яковлєва, з’ясовуючи причини Руїни, слушно відзначає, що “небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різноманітних угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали внутріполітичну ситуацію, провокували виступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію”.

Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:

− загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

− початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;

− зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;

− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;

− поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).

Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. – Ю. Хмельницького, Московські Статті 1665 р. – І. Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. – Д. Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні), Конотопські Статті 1672 р. – І. Самойловича тощо.

16